Вісім років війни й окупації — достатній термін і для напрацювання концепції, і для створення на цій базі певних документів, які б регламентували, що і як має бути зроблено після переходу окупованих територій під ефективний контроль України, а що конче має бути виконано ще до того, як українські прапори замайорять над Юзівкою і Акʼяром.
Поділюся деякими висновками з останнього бойового виїзду, до інтенсивності якого я виявився не готовим. Можливо, це комусь допоможе.
Пропонуємо до вашої уваги рефлексію на роботи Ксенії, котрі вже зараз окреслюють траєкторії того, яким чином йтиме мистецька мова про війну, яка відбувається прямо зараз.
Останні удари по Україні з території Білорусі ніби ставлять питання ребром: або білоруси щось роблять, або ми втрачаємо терпець. І в цьому криється наступний неприємний нюанс: Москва саме цього й хоче. Їй потрібно втягнути Білорусь у війну.
Поговоримо про добро та примус до нього. А ще – про межі гостинності й терпимості у часи війни.
9 червня російські загарбники вбили Романа, голову ГО «Захистимо Протасів Яр» і розвідника 93 омбр «Холодний яр», у бою біля міста Ізюм Харківської області.
Троє контужених несуться на розваленій «дев’ятці»: заднього скла немає, в багажнику коробки з патронами, лопата, колесо і щось незрозуміле.
Проблема в тому, що ця максима базується на все тому ж російському консервативному дискурсі. Аби зрозуміти чому, варто спробувати відповісти на питання, кого ми маємо на увазі під “рускіми”, стверджуючи що “немає хороших рускіх”.
Поговоримо про росіян. Це так званий «братній народ», чиїми зусиллями наша країна опинилася в облозі, а частина її територій — під окупацією, де панує терор.
Хоч пісня обиралася ще до початку війни, її тема – ностальгія за найближчою родичкою в житті – надзвичайно резонує мільйонам українців, які вимушені були залишити рідний дім та відправитися у внутрішню чи зовнішню еміграцію
Завдяки Росії проблема фашизму стала знов актуальною, попри те, що прорежимні росіяни свято вірять, буцім масові вбивства українців мають якийсь стосунок до подвигу борців з Третім Рейхом. Іронічно, правда ж?
Мені 21 і за своє життя я вже бачила дві війни. Перша, на моїй історичній Батьківщині, у Нагірному Карабасі, друга – в Україні, де я народилась і живу.
