Я з творчістю Олександра Невзорова близько не знайомий. Тим не менш, коли чую це ім’я, в уяві все ж з’являється образ. Цей образ — бріколаж, складений з образів псевдоінтелектуала, кітчового сноба, буржуазного ліберала, людини з сумнівним політичним минулим. Не зважаючи на риторичну вправність та харизму цього персонажа, такий образ викликає перш за все відразу. Нещодавно цей образ доповнився тим, що Олександр відзначився з-поміж інших публічних росіян досить радикальною проукраїнською риторикою — на його каналі можна було прочитати пости, в яких він радів перемогам ЗСУ та втратам російських окупантів. Втім, полеміка щодо того, чи заслуговує Невзоров на нашу індульгенцію, не видається мені продуктивною. Натомість, сподіваюсь, що ті, хто ухвалювали це рішення вбачали в ньому прагматичний вимір та зроблять з нього таку медійну подію, що дозволить протистояти міфу російської пропаганди про всюдисутній український етнічний націоналізм . А також на те, що будуть докладені зусилля для впливу на його російськомовну публіку, що проживає не лише в Росії, але й в країнах Євросоюзу, Казахстані, Білорусі тощо. Також необхідно зазначити, що абсолютно виправданим є обурення пов’язане з тим, що навіть такі сумнівні селебріті як Невзоров мають змогу отримати громадянство України, а білоруси та росіяни, котрі воюють у лавах наших військ, волонтерять чи просто свідомо переїхали сюди ще багато років тому — стикаються з нездоланним бар’єром монструозної бюрократії. 

Натомість пропоную пильніше поглянути на риторичний прийом “немає хороших рускіх”, адже він є основою одного з найпоширеніших (чи, принаймні, найгучніших) способів відповіді на питання “як нам ставитися до росіян, що не підтримують Путіна?”

Звісно, російські ліберали, що вбачають у своїй формально проукраїнській позиції ярлик на подальше імперіалістичне мислення чи навіть своєрідний російський патріотизм, заслуговують на критику і отримувати по голові сцяними ганчірками. У той же час, у деяких українців, що вдаються до такої критики, виникає бажання піти далі і оголосити вирок, що “немає хороших рускіх”. Така позиція і справді манить духом радикалізації, в якому завжди відчувається певна нота метафізичного авантюризму, ну або ж просто гарний образ. Таку позицію можна зрозуміти емпатично як сердитий вияв усього горя, вчиненого стосовно українського народу народом російським. Втім, все частіше таку позицію формулюють не як нормальну афективну реакцію, а як раціональну максиму, як певну еврику патріотичної думки.   

Проблема лише в тім, що ця максима базується на все тому ж російському консервативному дискурсі. Аби зрозуміти чому, варто спробувати відповісти на питання,  кого ми маємо на увазі під “рускіми”, стверджуючи що “немає хороших рускіх”. 

Можливо, етнічних росіян? Сподіваюсь, що ні, адже тоді нам треба було б “відміняти” громадян України російської етнічності, багато з яких зараз боронять українську державність разом з українцями, євреями, азейбарджанами, татарами чи ромами. В той же час ми мали б проявити милосердність до представників чисельних національних меншин Росії, що стають на службу російському імперіалізмові. Ну, або якщо не пробачити, то хоча б поставити трохи вище за росіян, що воюють в лавах ЗСУ. 

Можливо, ми маємо на увазі громадян Російської Федерації? Але тоді ця максима не діє стосовно українофобів з російської діаспори, а це мільйони путіністів, що мешкають в Молдові, країнах Балтії, Західній Європі чи в Штатах. Тобто, відкритих та навіть самопроголошених ворогів України ми вимушені були ставити вище за тих, хто підпалює в Росії військкомати чи збирає в еміграції гроші для ЗСУ лише через факт їхнього не-російського громадянства. В той же час, якби головним критерієм було громадянство, то вихід з нього був би автоматичною індульгенцією, доступною для будь якого імперіаліста чи військового злочинця. 

Тож якщо у виразі “немає хороших руськіх” мова йде не про етнічних росіян і не про громадян Росії, то про кого ми взагалі говоримо? Схоже, що ми потрапляємо до ідеологічної пастки і погоджуємося з одним з ключових положень ідеології сучасного російського імперіалізму. А саме що існує певна духовна рускость, котра нерівномірно розподілена між цим народом та усіма слов’янами і навіть удмуртами, армянами, грузинами тощо. Ця теза дозволяє російській пропаганді лавірувати від звинувачень у націоналізмові навіть коли вони визнають себе ледь не богообраним народом. Адже “рускость” не в крові і не в паспорті, а в метафізичному духові, так вправно вираженому, наприклад, толстоєвщиною. Цю тезу дуже полюбляє (до речі, етнічна армянка) Маргарита Симоньян, її час від часу мусолять в російських провоєнних телеграм-каналах, розмірковуючи, що навіть у бойців Азову “русский взгляд”. Метафізична рускость навіть має формулювання в стилі пацанської цитати, трансформованої в політичний слоган: “твой брат не всегда прав, но он всегда твой брат”. Цей слоган популярний у адептів заступницької дружби російського народу з неслухняним “молодшим братом”. Зрештою, саме ця теза — головне виправдання російського імперіалізму, котрий готовий здійснювати жертовні інтервенції туди, де  “русский дух”, де “Русью пахнет”. Вигадуючи для себе абстрактних “рускіх”, аби їм протистояти, ми приймаємо путінську картину світу, де існують певні духовні сутності, які вроджено властиві певним людям замість того аби трансгресувати за межі цього збоченого консерватизму. 

Тому коли ми прагнемо обґрунтовувати свою радикалізацію не афективним станом, а в площині раціонального, першочергово варто перевірити, чи не несе в собі якась із радикальних тез, немов той Троянський Кінь, міфологію російського імперіалізму і чи не змушує вона на грати на дискурсивному полі ворога.

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• USD, EUR: PayPal, [email protected]
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0