Відпустка у Дементіївці

Ясний червневий день і суцільна тиша. За останні кілька годин — жодного пострілу, але після ранкових мін знімати броню не дуже хочеться. Так і сиджу у повному спорядженні, з сигаретою в зубах. Мерзенний Marlboro — якась ментолова версія. 

У нас на базі цілий ящик цього лайна, яке ніхто не хоче курити, але завжди бере одну-дві пачки про запас. Я теж прихопив із собою цю зелену пачку, поцятковану японським складовим письмом.

У нас непогане укріплення. Таке враження, що колишні мешканці цього села готувалися до війни, бо збудували собі підвал, обшитий товстезними залізобетонними плитами, ще й зі справжніми рейками для підтримки стелі. Місця тут небагато, але вдесятьох якось вміщуємось. Проте сьогодні нас уже дев’ять — вночі відправили одного бійця в тил.

Хропун — мужичок за п’ятдесят, глухуватий і незграбний, але добрий і готовий на все заради товариства. Однак раптово з’ясувалося, що весь цей час він був неправильно оформлений — помилки у прізвищі, ще й по-батькові вліпили якесь ліве. Не доведи боже з ним щось станеться, і ніхто потім не докаже, що він це був саме він, а не хтось інший.

У підвалі висока стеля, залізна драбина для виходу назовні, виємки у стінах, де зручно складати рації, смартфони, ліхтарі, зарядки та інше барахло. Як на тумбочку біля ліжка, от тільки ліжок там немає, а натомість купа матраців і диванних подушок просто на підлозі. Зручно, бо можна лягти поспати не роззуваючись — просто ноги лишаються на піску. 

Підвал закривається товстим залізним люком, а ззовні має цегляну коробочку, накриту залізобетонною кришкою. Нещодавно в цю коробочку кацапи влучили з танка — снаряд пройшов крізь одну стіну й вибив половину іншої, а також спалив усе, що було всередині. Ця коробочка, власне, — гараж із залізними воротами і ремонтною ямою.

Стіни гаража почорніли від пожежі, а в кутку біля входу досі лежать спалені рештки якогось майна. Кажуть, там лишили ящик медичного барахла, тож якщо поритися, можна знайти погорілі ліки або обплавлені ножиці. Якщо сісти на край ремонтної ями, очі будуть на рівні вибоїни в одній зі стін. 

За цим «вікном» — мальовничий пейзаж: городи з кабачками та помідорами, за ними крутий схил, кілька вулиць, а далі — широкий яр і густий ліс на протилежному схилі. Той ліс тримають суміжники, і кацапи дуже добре про це знають, тому більшість снарядів, що накривають місцевість, припадає саме на нього. Час від часу над деревами можна побачити чорний дим, але прямо зараз — підозріло тихо.

Маленьке село на пагорбі тримало чоловік 20, аж поки справи не стали зовсім кепські. Тоді до них долучилися ще 200, і справи пішли ще гірше. Місцеві вояки кажуть, що нарахували до тисячі ворожих пострілів на добу. З кацапського боку — танки, міномети, «гради» і бозна що іще. Кажуть, вони стоять за дамбою, і прорватися в село для них — зовсім не проблема. 

Але щоразу їхні штурми провалюються. Дуже дивно, чому, враховуючи наш жалюгідний стан. Зі зброї тут один БТР з 30-мм автоматичною гарматою, протитанковий ракетний комплекс, кілька мінометів і станкових гранатометів, а також розгнівані вояки, на чиїх емоціях, по суті, і тримається оборона. Захищати село дуже важко, бо тут немає криниць, а єдиний шлях підвозу повністю прострілюється.

Здається, єдина причина, з якої рідкісні машини з добром і солдатами здатні прорватися, це ворожа лінь або неуважність. Однак обстрілювати село вони ніколи не відмовляються, і тому пересуватись тут можна хіба що дуже швидко. Бо вдень небо гудить від рою безпілотників, а реакція ворожих артилерійських розрахунків не дає розслабитись. 

Здається, ми спалилися, коли вранці стрвляли з мінометів. Маленькі гарматки калібру 60-мм важко зафіксувати, але технології спостереження з небес беруть своє. Ми працювали з саду, ховаючись під яблунями, і одразу після того, як прибрались у підвал, на нашу ділянку полетіли важкі 120-мм міни. Вони частково розібрали цегляний будиночок, і його уламки засипали все довкола. 

Шматок даху, зокрема, накрив один з окопів під яблунею, яка втратила все своє листя. Яму зробили про всяк випадок, і тепер вона засипана уламками цегли, шиферу, яблуками та листям. Поки задач немає, частина з нас спить у підвалі, а решта сидить по закутках іззовні. Я продовжую ліниво курити й дивитися у «вікно», Крюшон вилазить з підвалу й незадоволено дивиться навкруги, а Окупант щось робить назовні. 

Окупант — росіянин, який в молодості переїхав на Донбас, і в 2014 році пішов до ЗСУ. Після демобілізації переїхав з родиною під Київ, і там знову зустрів війну. І знову пішов воювати за нас. Перший дім на батьківщині йому ненависний, другий окупували, а от з третім відносно пощастило — просто вибило шибки. 

Крюшон присідає покурити біля мене, та не встигає підпалити цигарку. Бах, бах, бах — дзвінкі вибухи, жовтогаряче світло полум’я й стукіт уламків. Ми без роздумів стрибаємо в ремонтну яму. Пауза в кілька секунд і віддалений тупіт ніг. Певно, це біжить Окупант. За секунду до чергового прильоту він залітає в ремонтну яму — прямо нам з Крюшоном на спини.

Бах, бах, бах. Знову жовтогарячі спалахи, усе затягнуто пилюкою, яка пристає до зубів. Усвідомлюю, що продовжую курити мерзенну ментолову цигарку, зігнувшись навпіл у ямі, бо уткнувся тліючим кінцем собі в коліно. «Ай блядь, ай боляче! Ааай! — кричить Корнішон крізь вибухи. — Яка сука припалила мені сраку цигаркою!?»

«Це не я!» — кричу йому у відповідь, бо цигарка ж у моїй руці, а срака Крюшона — в районі моїх ребер. В роті збирається ще більше пилюки. «Треба було взяти балаклаву, — проноситься у голові, — тоді б не надихався пилюкою». Прильоти тривають. Зрештою настає тиша, яку порушують лише крики Крюшона, якому пече зад. 

Крюшон — кремезний чолов’яга з характером шкільного розбишаки. У нього по-дитячому добре й вічно здивоване обличчя, окреслене густою шкіперською бородою. І вічна зелена бандана на маківці. Місто Крюшона окупували, і в його хаті заселились кацапи. За його словами — офіцери, бо після відступу ворога в хаті був відносний порядок.

Один з окупантів жив у кімнаті його дочки. У дівчини був щоденник, як у японському мультсеріалі Death Note, зі спробами намалювати його персонажів і короткими текстами про підліткові будні. Росіянин вирішив використовувати її щоденник як свій.

«Одно желание — повеситься», — говорить один запис дрібним почерком, одразу після дівочої каліграфії про школу. «Ты очень хорошая девочка, прости, что живу у тебя без спроса. Надеюсь, у тебя все будет хорошо», — говорить останній запис окупанта. У якості компенсації за незручності він поклав між сторінок кілька рубльових купюр.

Крюшон встає у весь зріст, занурює долоню собі за пояс і витягає гарячий уламок. Перекидує його з руки в руку, поки не охолоне. «Сука, залетіло прямо в труси», — дивується він. Оголяє сідницю з невеликим червоним опіком. Нікому не зрозуміло, яким чином цей уламок міг потрапити туди, куди потрапив.

Визираємо на двір і бачимо уламки від «градів». Будинок розвалило, один з окопів засипало цеглою. З нього на руках привстає Єпископ. «Не дочекаєтесь, суки! Я ще не здох!» — ворчить він. З його спини додолу падає цегла. З похмурим обличчям він човгає до нас. 

Обстріл застав Єпископа в ліжку, і він вибіг в окоп у чому був — у сімейних трусах і майці. Цегла трохи подряпала його спину, але в цілому він у нормі. Шльоп-шльоп — тихо говорять його капці на босу ногу. З віддаленого окопу до нас також суне Русік. Йому дісталося більше — цегла залишила на його спині гематоми. «Більше ніколи не ритиму окоп біля будівель», — похмуро говорить він сам до себе.

Діжки з водою прошиті уламками, решта краму також зіпсована. Машина, на диво, цілісінька, хоча довкола неї все зрешечено. Взводний вирішує терміново покидати позицію, бо після «градів», ймовірно, почне працювати танк. І, хоч у нас хороший підвал, ми можемо з нього не вийти. Кидаємо залишки речей у «течик» і несемося по схилу до командира стрільців, який у нас за старшого.

Паркуємо машину в капонір, беремо рюкзаки й біжимо до командира. Він вислуховує наші скарги на ранкові обстріли й із усмішкою говорить: «Ласкаво просимо в піхоту!», а потім наказує залізти в найближчий бліндаж. І не дарма, бо за горизонтом чутно виходи російських гармат.

Бліндаж рили окупанти, і дуже непогано — як по підручнику. Місця всередині небагато, і він точно не розрахований на таку кількість людей. Беру порожній цинк, перевертаю догори дригом, ставлю під стінку й вмощуюсь поруч із десятком інших людей. Усі охоче діляться один з одним цигарками, цукерками та водою. Тим часом на вулиці рвуться снаряди.

Обстріл не вщухає, і час від часу щось прилітає по даху бліндажа. В якийсь момент по землянці розливається сморід лайна. Очевидно, хтось перехвилювався, але всі чемно роблять вигляд, ніби нічого не сталося. «Хто там відкрив зіпсовану їжу — вийдіть між прильотами на вулицю й викиньте, бо ж воняє…» — натякає хтось із темряви. Поступово включаємо ліхтарики.

Прямо переді мною сидить юнак років двадцяти. Його обличчя бліде, він плаче й труситься від страху. «Не сци, братан, тут хороший дах, не проб’ють», — говорить йому чоловік ліворуч і підбадьорює обіймами. Юнакові це не допомагає. «Головне, що ми не на вулиці. А тут нас ніщо не дістане», — запевняю його я й простягаю цигарку. Юнак намагається підпалити, але руки його не слухаються.

Чоловік ліворуч допомагає з запальничкою. Юнак затягується й врешті перестає тремтіти. Він дивиться кудись крізь мене й невпевнено говорить: «Якщо виживу, схожу в церкву, свічку поставлю…». «Та в яку церкву, у бордель краще сходи!» — відповідаю я. «Та у мене ж дівчина є», говорить юнак. «А ви сходіть разом!» Юнак починає хихотіти. 

«Завжди хотів побачити голу африканку. Може, повезе!» — він уже верещить від сміху. «А побачиш африканця з отакенним хуїщем!» — кричить хтось. Врешті усі іржуть так, ніби зібралися десь на вечірці, а не на війні.

Дементіївка, червень 2022

Історії з війни — реалії часу, який я засвідчив, з усією їхньою грубістю, жорстокістю та абсурдністю. Війна — час найкращих і найгірших якостей людини одночасно. Ми — не ідеальні люди, і суть спогадів про війну в тому, щоб передати цей досвід без прикрас, з властивими йому романтикою, суперечливістю та навіть вульгарністю.

You may also like...