Ліві мають підтримувати закон і порядок

У Франції та інших країнах щоденна відсутність безпеки шкодить бідним набагато більше, ніж багатим.

Славой Жижек

Дві події привернули увагу громадськості впродовж цього дедалі більш гарячкового літа: провалений військовий заколот у Росії та насильницькі протести у Франції. Хоча медіа детально висвітлили обидва інциденти, їхня спільна риса залишилася непоміченою.

Грабежі та підпали поширилися Францією після того, як 27 червня поліція застрелила 17-річного хлопця на ім’я Нахель в передмісті Парижа Нантер. У містах по всій країні учасники заворушень зводили барикади, розпалювали багаття та стріляли феєрверками в поліцію, яка відповідала сльозогінним газом, водометами та світлошумовими гранатами.

Події набули ще більш зловісного оберту, коли поліцейські почали діяти як автономні агенти, погрожуючи повстанням у випадку, якщо президент Емманюель Макрон не врегулює кризу. Поліція оприлюднила заяву, яка стала нічим іншим, як тріщиною в системі державної влади: реагуючи на заворушення, прихильники жорсткої лінії серед поліцейських погрожували діяти проти власної держави.

Передбачуваний лівий наратив полягає в тому, що поліція є расово упередженою, французьке égalité — фікція, молоді іммігранти бунтують, бо не мають майбутнього, а шлях до вирішення цієї кризи пролягає не через більше приборкування поліцейських, а через радикальну трансформацію французького суспільства. Гнів накопичувався роками, і вбивство Нахеля стало останньою краплею, що призвела до його вивільнення. Бурхливі протести — це лише реакція на проблему, а не сама проблема.

У цьому наративі є доля правди. Коли 2005 року спалахнули протести — після смерті двох підлітків, яких вбило електричним струмом під час поліцейського переслідування — була розкрита матриця упереджень та винятків, що визначає життя іммігранстької молоді у Франції. І все ж капітальний ремонт суспільства задля вирішення історичних проблем ідентичності, економічного відчуження та колоніальної несправедливості є проблематичним рішенням. Воно передбачає прогресивний результат, хоча такого, здається, не видно на горизонті.

Націленість протестувальників на місцеві автобуси, зокрема, настільки критичних для перевезення робітників із малозабезпечених передмість Парижа, свідчить про дві речі: заворушення зруйнували інфраструктуру, яка підтримує життєдіяльність простих людей, а жертвами руйнувань стають бідні, а не багаті.

Громадські протести та повстання можуть зіграти позитивну роль, якщо вони підтримані емансипаторним баченням, як, наприклад, повстання на Майдані 2013-14 років в Україні або нині триваючі протести в Ірані, спричинені відмовою курдських жінок носити бурку. Навіть загроза насильницьких дій інколи необхідна для політичного врегулювання. Дві історичні перемоги, канонізовані ліберальним коментаріатом, — прихід до влади Африканського національного конгресу (АНК) в Південній Африці та протести за громадянські права в США на чолі з Мартіном Лютером Кінгом — були можливі лише тому, що вони були підтримані перспективою насильницьких дій з боку радикального крила АНК та більш войовничих чорношкірих американців. Переговори щодо припинення політики апартеїду в Південній Африці та скасування расової сегрегації в США досягли успіху завдяки цим загрозам.

Такою, втім, не є сьогоднішня ситуація у Франції, де насильницьке повстання навряд чи закінчиться будь-яким прогресивним врегулюванням для гнаних і голодних (the wretched of the Earth). Якщо закон і порядок не будуть негайно відновлені, остаточним результатом цілком може стати обрання Марін Ле Пен, лідерки ультраправої партії «Національне об’єднання», новим президентом. Противники іммігрантів, націоналісти вже при владі у Швеції, Норвегії та Італії — чому б і не у Франції? Макрон презентував себе технократом без чіткої політичної точки зору. Але позиція, яку колись розглядали як силу, наразі виглядає фатальною слабкістю.

У Росії було важко не помітити комічний характер маршу Євгенія Пригожина на Москву. Усе скінчилося протягом 36 годин після того, як Кремль запропонував йому угоду. Пригожин уникнув судового розгляду, але був змушений вивести своїх найманців з України й переїхати до Білорусі. Ми не володіємо достатніми знаннями, щоб сказати, що насправді сталося: чи задумувався цей марш як повномасштабна атака з метою окупації Москви, чи це була порожня погроза, жест, не призначений для реалізації, як зазначив сам Пригожин? Увесь епізод також міг бути грубою формою ділових переговорів — спробою запобігти ухваленню закону, який передбачав переведення нерегулярних сил, таких як «Група Вагнера», під командування регулярних збройних сил.

Незалежно від того, чи то спроба державного перевороту, чи ділові переговори шляхом заколоту, подія свідчить про реальність того, що Росія стає неспроможною державою (failed state) — державою, що мусить ставитися до неконтрольованих військових банд як до партнерів у брудній угоді.

Події у Франції та Росії є частиною європейської тенденції до нестабільності, кризи та безладу. На сьогоднішній день неспроможні держави існують не тільки в межах Глобального Півдня, від Сомалі до Пакистану та Південної Африки. Якщо ми вимірюватимемо неспроможність держави за розколом державної влади, а також загостреною атмосферою ідеологічної громадянської війни, тупиковими асамблеями та зростаючою вразливістю громадських просторів, тоді Росію, Францію, Велику Британію та навіть США також слід розуміти в аналогічних термінах.

19 червня 2022 року республіканці Техасу схвалили заходи, згідно з якими президент Джо Байден був оголошений «незаконно обраним», та дорікнули сенатору-республіканцю Джону Корніну за участь у двопартійних перемовинах щодо контролю над зброєю. Вони також проголосували на платформі, що оголосила гомосексуальність “ненормальним вибором способу життя” та закликала техаських школярів “дізнатися про людяність ненародженої дитини”.

Перший захід — оголошення виборів Байдена недійсними — є чітким кроком в сторону “холодної” громадянської війни в США: делегітимізації політичного порядку. У Франції розмови про майбутню громадянську війну є частиною етикету ультраправих. Виступаючи на французькому радіо 30 червня, праворадикальний політик-полеміст Ерік Земмур назвав бунти “початком громадянської війни, етнічної війни”.

У цій загальній ситуації ліві повинні прийняти гасло закону та порядку як своє власне. Одним із найбільш депресивних фактів у новітній історії є те, що єдиний випадок вторгнення жорстокого революційного натовпу до місця влади стався 6 січня 2021 року, коли прихильники Дональда Трампа взяли штурмом Капітолій США у Вашингтоні. Вони вбачали вибори незаконними, крадіжкою, організованою корпоративними елітами. Ліволіберали відреагували сумішшю захоплення та жаху. Деякі мої друзі плакали, кажучи: “Ми мали зробити щось подібне!” І заздрість, і осуд охоплювали їх, коли вони спостерігали, як “звичайні” люди вриваються у серце державного суверенітету, створюючи карнавал, який на мить призупинив правила суспільного життя.

Розпочавши народну атаку на крісло влади, чи вкрали праві популісти опір лівих панівній системі? Чи маємо ми тепер обирати лише між парламентськими виборами, контрольованими корумпованими елітами, та повстаннями, контрольованими ультраправими? Недарма Стів Беннон, ідеолог правих популістів, називає себе “леніністом 21-го століття”: “Я ленініст. Ленін… хотів зруйнувати державу, і це теж моя мета. Я хочу привести все до падіння і зруйнувати всі сьогоднішні установи.” Поки праві популісти були в захваті від 6 січня, ліберальні ліві вдавали старих добрих консерваторів, просячи Національну Гвардію придушити повстання.

В основі цієї дивної ситуації ми знаходимо унікальне поєднання анархії та дикого авторитаризму. Ми вступаємо в часи повстанства та мобократії, а також безпрецедентної концентрації влади в руках небагатьох. Саме це філософ Катрін Малабу називає “поєднанням — водночас байдужим, жахливим та безпрецедентним — дикої вертикальності і неконтрольованої горизонтальності”. І оскільки “соціальна функція” держави була розмита роками жорсткої економії, зараз вона може виражати себе лише “шляхом застосування насильства”.

Тому так важливо не відкинути одразу державу як інструмент панування. Під час стихійних лих, катастроф у сфері охорони здоров’я та періодів соціальних заворушень прогресивні сили мусять намагатися захопити державну владу і використовувати її, не лише задля заспокоєння людських страхів під час надзвичайної ситуації, але й щоб побороти ці страхи — расистські, ксенофобські, сексистські, антипрогресивні — штучно створені, щоб тримати населення під контролем.

Ліві не мають боятися додати до своїх завдань охорону безпеки звичайних людей: є чіткі ознаки зростаючого занепаду манер, молодіжних банд, що тероризують публічні простори від станцій до торгових центрів. Згадування цього занепаду часто відкидається як реакційне з наполяганням, що ми повинні дивитися на “глибші соціальні корені” таких явищ, як безробіття та інституціональний расизм.

Утім, якщо ліві нехтують громадською безпекою, вони поступаються ворогу важливою сферою невдоволення, яка в часи анархії штовхає людей вправо. Щодня відсутність безпеки шкодить бідним набагато більше, ніж багатим, які спокійно живуть у своїх закритих комунах.

/Переклад Дмитра Пащенко

You may also like...