Повномасштабна війна Росії проти України триває один рік, і за цей час у ній багато чого змінилося. Хотів би зупинитися на тих моментах, що стали знаковими для нашої майбутньої перемоги та поразки Москви. Не буду зайвий раз згадувати про несправедливий, злочинний характер вторгнення, тисячі випадків звірств, ухвалених російськими командирами різних рівнів — від найнижчого до найвищого. Все це ми добре знаємо й ніколи не забудемо.

Все починалося, як «спеціальна військова операція» Росії силами — переважно — професійних військових. Професійних не в сенсі висококласних, а таких, що свідомо заробляють собі таким чином на життя. Кремль не оголошував нам війну і навіть зараз відмовляється говорити щось подібне. Офіційно Росія ні з ким не воює, а просто проводить операцію, знаєте, проти якихось бойовиків — як у Чечні або Сирії. Нічого серйозного, продовжуйте займатися своїми справами. Професіонали наводять порядок у варварському світі.

Однак «тепла зустріч» з боку українців призвела до наймасштабніших для сучасних війн утрат. За офіційними даними України, всього за рік надінтенсивної війни загинули чи були поранені й виведені зі строю понад 140 тисяч загарбників. Ще немислима кількість їхньої зброї була захоплена або знищена. Наразі найбільшим донатером техніки для українського війська є Росія — принаймні жодна інша країна не надала нам таку кількість зброї.

Розвідувальні спільноти західних країн наводять подібні числа щодо російських втрат. Офіційно Росія підтвердила близько 6 тисяч загиблих військових. З відкритих джерел відомо про підтверджену загибель понад 15 тисяч. Українські втрати розголошуються дуже дозовано, однак вони на порядок менші за російські. І це не має дивувати, адже ми воюємо в основному в обороні, а наступ, що веде Росія, завжди супроводжується значно більшими втратами.

Після вигнання загарбників з Київщини стало очевидним, що Україна вистояла, і початковий план Кремля провалився. Українські сили не просто не розбіглися, коли побачили колони бронемашин і танків, а холоднокровно й методично їх знищували, відстоюючи найбільші українські міста. Цивільне населення не стояло осторонь і так само долучилося до війни — починаючи з допомоги в забезпеченні військових і закінчуючи посильною участю у відстрілі розгублених окупантів.

Ракетні атаки по житловим кварталам українських міст не спричинили паніки та хаосу — громадяни організувалися й перейшли до життя в стані облоги. Удари по об’єктах енергетики також не дав бажаного результату. Суттєво зменшити шкоду допомогли західні поставки систем протиповітряної оборони та обладнання для стабілізації енергетичної інфраструктури. Вони не були своєчасними, та мова зараз не про це. 

Вже наприкінці літа 2022 року стало зрозуміло, що російська армія закінчується, а українці досі не підкорились. Більше того, восени ми провели блискучі операції й звільнили частину окупованих регіонів. Ще трохи, і Росії б стало ніким воювати. І це один зі знакових моментів війни. Російська «СВО» з незрозумілими цілями розбилася на друзки, але загарбницькі плани в Кремлі не згорнули. Натомість ця «невійна» перестала бути для росіян якоюсь абстрактною темою з телевізору.

Якщо раніше вона залишалась на рівні «всієї цієї складної й брудної політики», то з оголошенням мобілізації прийшла в кожен дім. Мало не мільйон росіян втекли за кордон, подекуди ризикуючи власним життям і свободою. Повістка до військомату явилась росіянам у вигляді «чорного воронка» сталінських часів, що увозив ні в чому не винних людей на фіктивний суд і подальший розстріл. Керівництво не стало витрачати боєприпаси на винищення власних громадян — вони перекинули цю задачу на наші плечі.

Так, сьогодні російська держава фактично страчує щодня сотні власних громадян, які не розуміють, чому це з ними стається. Це схоже на репресії першої половини ХХ століття, коли громадян низки країн, і росіян, просто вбивали про всяк випадок, гучно обзиваючи природними ворогами. Сьогодні в Росії відсутня смертна кара, однак це й не потрібно — схоплених людей викидають на фронт, часто без необхідної підготовки, зброї та забезпечення, і там їх вбивають українці.

Така картина, звісно, — художнє перебільшення, яке вказує на мобілізацію російських в’язнів. І ось це вже — без перебільшення варварське покарання, схоже на смертельний бій майже без шансів на виживання. Тепер загарбники представлені не лише тупими та безкультурними контрактниками, які поступово відходять у минуле, а й випадковими громадянами, що знають про військову справу дуже мало, а подекуди взагалі фізично для неї непридатні.

Іронічно, що «чмобіків», яким обіцяли спокійну службу в тилу, перепідпорядковують командирам бойовиків ЛНР/ДНР, що навіть попри поспішну російську анексію стали «рівнішими» за, власне, військових РФ. Тобто, росіяни гинуть за наказами ватажків сепаратистів. Частина з цих випадкових громадян на передовій — в’язні російських тюрем. Серед них є підтверджені вбивці та злодії, не схожі на благородних розбійників. Фактично це дно й без того не найпрогресивнішого російського суспільства, ще глибше за її професійних військових.

Крім того, що озброєні в’язні не відрізняються чеснотами, вони ще й свідомо йдуть служити на користь поліцейської держави, проти якої начебто бунтують, виправдовуючи кримінальну діяльність. Ми воюємо з відморозками, якими керують браконьєри. Це фактично дивізія СС «Дірлевангер». У Росії закінчується зброя, у хід іде все більше застарілої техніки з середини минулого століття, а інколи трапляються навіть музейні експонати. Людей для мобілізації потрібно ловити, а для їхнього навчання не вистачає ресурсів.

У той же час українська армія має солідну чисельність, безліч переваг і привілеїв у порівнянні з російською. Там служать не лише ті, хто банально не зміг досягти успіху в спокійніших сферах, як у Росії, а й вмотивовані битися за свою країну люди з усіх прошарків суспільства. Також Україну регулярного озброює Захід, надаючи техніку й боєприпаси. Мало й несвоєчасно, але вже зараз ми досягли умовного паритету, і російські війська мають мінімум можливостей для просування.

За рік картина радикально змінилася. 24 лютого 2022 року це була облава професійної «другої армії світу». 24 лютого 2023 року це вже траншейна війна, у якій з російського боку лишилися голодні та незабезпечені мобілізовані й найманці. Тепер це вже не просто «СВО», а війна з НАТО. Війна проти всього «західного світу». Росія вже не домінує в повітрі, не має такої кількості стволів і снарядів, а найголовніше — її солдати й командири не вміють воювати. Щодо бажання воювати оцінки різняться. Хтось із першим прильотом мріє здатися і полон чи від’їхати в тиловий шпиталь, а комусь… Подобається.

Мені цікаво переглядати зйомки російських військових, де вони показують свій убогий побуд, безнадійне бойове становище та… Високий бойовий дух. Наприклад, солдати можуть лежати у вирві від снаряду, припорощені снігом, задихатися від пневмонії, стікати кров’ю та вперто повторювати «Слава России!» беззубим ротом. Це одна з граней загадкової російської душі. 

Росіяни перестали бути страшними, за рік повномасштабної війни вони неодноразово довели свою жалюгідність. Так, вони вчиняють карикатурно лихі злочини, які не дають їм жодної військової переваги і які неможливо пояснити бодай якоюсь оперативною необхідністю. Якщо торік масові вбивства на Київщині можна було пояснити не просто кровожерливістю, а й наляканістю та невмінням контролювати окуповані території, то прицільний обстріл скупчень цивільних, ракетні удари по житлових будинках тощо пояснити не можна нічим.

Можливо, російські генерали досі вперто вважають, що трішки хаосу в українському тилу точно зруйнує фронт. Можливо, їхня розвідка та наведення працюють вкрай погано. Можливо, все разом. Так чи інакше їхні удари по українському тилу так і не принесли жодної військової користі. Ну й головне. Через рік запеклих боїв на Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині, Херсонщині, звідки «непереможна» російська армія, «друга армія світу» була вимушена тікати, головним об’єктом військових змагань стало містечко Бахмут на Донеччині.

Оборона цього невеликого міста й околиць щодня перемелює до півтисячі життів росіян. Вони кладуть сотні життів і десятки одиниць бронетехніки заради напівзруйнованої місцини, уже не придатної для життя. Російська пропаганда називає Бахмут по-радянськи — Артьомовськ, і вважає його мало не Єрусалимом, метою свого хрестового походу.

Станом на весну 2023 року це місто й його околиці втратили своє стратегічне значення — для росіян його взяття перетворилося на основну політичну мету, а для нас, захисників України, воно залишається способом перемолоти ще більше ворожих сил і засобів. Усі потуги сконцентрувалися на невеликій ділянці донбаського фронту. За рік війни ми убезпечили свій тил та зробили військову поразку України неможливою. Військова поразка Росії тепер — питання часу та нашої наполегливості.