Дезертири та виснажені солдати. Хто винен у здачі позицій?
Про закон 8271 — нововведення щодо відповідальності військових за порушення наказів, дезертирство, погрози командирам тощо. Тверезо та без емоцій.
Дійсно, існує проблема здачі позицій. Інколи солдати просто тікають без причин. Ветерани 14-го року кажуть, що таких були десятки. Можливо, і зараз таке є. Однак зазвичай позиції здають не від того, що солдати — боягузи.
Так, бувають випадки, коли військові самостійно або невеликими групами з різних причин тікають з окопів. Наприклад, якщо подальший бій рівнозначний безсенсовній загибелі.
Наприклад, у бійців закінчується БК, заміна не приходить, зброю клинить, однак командир наказує тримати позиції, бо нічого не може вирішити. Люди залишаються без підтримки під напором противника, нездатні йому протидіяти. Який у цьому сенс? Хто відповідатиме за загибель і поранення тих, хто не мав змоги ефективно оборонятися?
Або, скажімо, роту з одного батальйону має замінити рота з іншого, однак виходить якась накладка, і зміна не з’являється вчасно. Виснажений підрозділ виходить з позицій, і за короткий проміжок часу, коли окопи пустують, їх без бою займають росіяни. Хто має нести відповідальність у цьому випадку?
І таких випадків багато. Військові угруповання на найгарячіших ділянках фронту вкрай виснажені. Мова не лише про втомлених солдатів, у яких їде стріха від стресу — виснаження всеохоплююче. Воно стосується й роботи штабів, комунікації, логістики.
Скажімо, треба забрати поранених, однак дорога може прострілюватися, бронемашин немає, а звичайні автівки через небезпеки не пускають. Втомлених і голодних солдатів без набоїв мали б замінити ті, хто відпочив і поповнив БК, однак їх немає — задіяні всі резерви.
Штаб батальйону розраховує на підкріплення від суміжників, але вище командування в останній момент вирішує по-іншому. Не вистачає людей, справної зброї, транспорту і т.д. І в цих умовах необхідно продовжувати бої.
Очевидно, що рано чи пізно з’являються такі ексцеси, коли виснажена піхота залишає позиції — чи-то всупереч наказу, чи-то через те, що їх вчасно не змінили суміжники, чи-то через просте непорозуміння. Причин може бути багато, однак корінь проблеми — у виснаженості угруповань, що знижує ефективність логістики та комунікацій.
І в результаті весь тягар лягає на плечі рядових з піхоти. У нас ще не Ізраїль, і офіцери — поки що не взірець самопожертви й професіоналізму, хоча я б не сказав, що вони не стараються. Стараються, однак в рамках своєї навченості та вольових якостей, які далеко не в усіх учорашніх цивільних на належному рівні.
Далеко не кожен командир має характер пояснити скрутність обстановки так, щоб солдат залишався вмотивованим. Або оскаржити рішення вищого командування, яке не розуміє обстановку, бо банально не бачить умов, у яких перебувають солдати. Проблема комплексна.
Але депутати вирішили, що замість комплексної роботи над помилками можна просто зсунути акценти на «зрадників і дезертирів». Їхній підхід виглядає як відверта образа, бо більшість неузгоджених відступів відбуваються через просідання логістики й комунікації та інші системні проблеми виснажених угруповань.
Недокомплектований батальйон можуть послати на важку ділянку фронту, бо укомплектований з якоїсь причини поїхати не може. Хто має відповідати за це? Інший батальйон, в якого лишилося 50% особового складу, має віддуваються за тих, у кого всі дірки закриті? Інші солдати в окопах, до яких не прийде зміна?
На мій скромний погляд, новий закон — це суміш тилового гонору та банального нерозуміння, бо замість вкрай необхідного вирівнювання військової взаємодії просто посилює уже існуючі каральні норми відкиданням пом’якшуючих обставин для підозрюваних та права на умовно-дострокове звільнення для засуджених.
Умовно кажучи, тепер командир, який врятував солдатів від безсенсовної загибелі, сидітиме у в’язниці «від дзвінка до дзвінка», а мав би полягти разом з усіма через те, що вище керівництво не дає доукомплектувати батальйон чи вчасно не передає справне й ефективне озброєння.
Хто за це відповідає? Чи понесе ця людина кару без права на врахування пом’якшуючих обставин і умовно-дострокового звільнення?
Судячи з усього — ніхто покараний не буде, бо це не військовий злочин, а узгоджене стратегічне рішення, і, відповідно, ситуація з балансом сил залишиться такою, як її бачить вище військове керівництво.
А солдат, який залишив позиції, бо через такі рішення кілька днів не мав зміни й лишився без справної зброї — сяде в тюрму. Це несправедливо та матиме глибокі негативні наслідки в майбутньому.
Військова необхідність — це нормально, однак військова необхідність без справедливості, вирівнювання балансу й взаємодії — ні. Сподіваюся, що наше керівництво не розчарує, зробить висновки, доопрацює закон і вживе заходів для вирішення більш нагальних військових проблем.