Триває активне обговорення ймовірної зради, мовляв, Захід через повільне постачання та вкиди у медіа створює підвалини для того, аби посадити нас за стіл переговорів і змусити відмовитись від окупованих територій в обмін на всілякі обіцянки та гарантії.

Так, Захід це не один уряд, а безліч, кожен зі своїми інтересами, і, я певен, більшість із них розглядають компромісний мир як план Б, який завжди можна підключити в разі провалу. А провалу вони бояться дуже сильно, бо на кону світовий порядок, заснований на правилах.

Щоправда, українська оборона не провалила жоден з великих планів, починаючи з захисту Київщини й закінчуючи перемелюванням російських військ на Бахмутському напрямку. Ціною неймовірних зусиль в жертв ми, зокрема, наповнюємо військові підручники майбутнього.

Наступ на півдні відбувається дуже повільно й болюче, бо ворог не витрачав час дарма, а військова операція типу цієї — в принципі одна з найважчих у воєнному мистецтві. І ми цілком природно починаємо нервувати, остерігатися зради й саботажу.

Україна воює всього півтора роки й досягає таких результатів, яких не досягла за настільки короткий термін жодна країна з усіх, що воювали за схожих умов у останнє століття. Перша світова тривала майже 4 роки. Друга — цілих 7. Ірано-Іракська тривала понад 8.

За півтора роки ми дістали велетенську мобілізаційну армію, що здатна працювати за будь-яких обставин і з будь-яким озброєнням. Ми дістаємо найкращі та найтехнологічніші системи. Забезпечення військових — незрівнянне. Життя в тилу — не просто терпиме, а місцями просто кайфове.

Нас не зламало оточення столиці, удари балістичних ракет по цивільним районам і навіть цілеспрямоване знищення критичної інфраструктури. Ми всі — універсальна бойова одиниця, що нарощує все більше й більше можливостей до ведення війни.

Тому нас не зламає і болюча південна кампанія, у якій доводиться місяцями вигризати невеличкі клаптики російської оборони. Ми на вірному шляху й готові вмерти один за одного, і це — найголовніше у будь-якій війні.

А тепер трошки стосовно тези про «вступ до НАТО в обмін на території» і чому вона є безглуздою.

Україна воює та буде воювати далі, бо мирне рішення неможливе. Ніякі домовленості не змусять Росію дотримуватися даного слова, тож війна продовжиться попри будь-які перемир’я.

Питання лише в тому, з якою інтенсивністю і в яких масштабах війна триватиме далі. Будь-яке перемир’я, навіть закріплене красивими печатками як «довічне» буде зірвано Москвою за першої ж нагоди. Це не той гравець, який буде грати за правилами, і це очевидно.

Так от, власне, про безглуздість. Членство в НАТО не ставить жодних обмежень щодо ведення війни. Так, ніхто не зупинив Туреччину від окупації частини Кіпру, а її стосунки з Грецію, іншим членом альянсу, важко назвати дружніми. США напали на Ірак попри незгоду всередині НАТО.

Тобто, обмін територій на членство в теорії ніяк не зв’язує наші руки. Ніщо не заважає вступити в НАТО й продовжити війну за історичну справедливість. Росія все одно буде працювати проти нас, і приводів для відновлення наступу буде скільки завгодно.

Звісно, заповітний п’ятий параграф задіяний не буде — інакше б нас до альянсу в такий спосіб не кликали.

Звісно, що для нового наступу буде потрібна політична воля, однак цього ресурсу в нас більш ніж достатньо, а з часом буде ще більше, бо наша агентність у світовій політиці зростає. І саме тому сама ідея є безглуздою. НАТО вигідніше давати нам зброю, і спостерігати здалеку.

/Дмитро Мрачник, @penultimate_resort