На позиції темно, вже у метрі від себе я нічого не бачу. А що коїться на землі — не зрозуміло геть. Сама чорнота.
«Лізь у окоп, я тут», — говорить мені хтось нижче рівня землі.
«Не бачу ніхуя… Ви де?» — питаю, намагаючись намацати заглиблення ногою.
«Хапайся за руку», — каже голос, і я вже тримаюся за долоню його власника.

Підковзуюся на мокрій глині, однак вчасно впираюся в підлогу прикладом і повертаю рівновагу. «З якого боку фронт?» — питаю. — «Не можу зрозуміти в цій темряві нічого». «Отут», — відповідає голос і показує рукою, однак я її не бачу. Хлюпання в калюжі на дні окопа говорять про те, що добродій виліз назовні та пішов геть.

Чую десь збоку голос місцевого командира й питаюся в нього: «Де фронт? Куди стріляти, йоб твою мать!»
«Туди!» — відповідає він і починає швидко хлюпати по багнюці кудись у сторону дороги.

«Ну охуєть блять. Ти щось зрозумів? Де кацапи?» — питаюся в товариша, який першим провалився в окоп. «Ну походу там», — каже він, і стукає долонею по стінці землянки. «Ну і нічка. В когось є теплак?» — питаюся в повітря.
«У мене є! Ого ніхуя собі, тут є кулемет…» — відповідає мені хтось із сусіднього окопу й клацає затвором.

Тут на нас навалюється ще одна людина, що майже впала до ями. Ми розуміємо, що втрьох тут не поміститися. «Друже, давай туди, бо тут не розвернемось», — кажу я й направляю людину в сторону тонесенької траншеї, що веде в інший окоп. Очі поступово звикають до мороку і я починаю бачити риси довколишніх об’єктів. В напрямку ворога — невисокий бруствер, а за ними — непроглядно темний ліс.

«Бачу!» — кричить людина з теплаком і кулеметом. — «Їх там дохуя!» Лунає довга черга. Я встаю на весь зріст, трасери добре позначають напрямок вогню. Починаю стріляти спершу туди ж, а потім трохи лівіше. Моя гвинтівка FN FAL приємно лежить у руках і потужно бахає, однак я веду вогонь фактично всліпу. Трасер, який я забив на початку магазина, красиво пролітає між гілками метрів із 50, після чого раптово зникає з поля зору.

Стрілкотня стоїть неможлива, і я мимоволі радію, що восени приладнав до шолома активні навушники. Великий калібр бахає дай боже. У мого товариша калібр поменше — але також 7,62. Поки я опускаюся в окоп для перезарядки, він продовжує вогонь. Спалахів від пострілів не вистачає, щоб підсвітити мені простір довкола шахти гвинтівки — магазин я поміняв, однак на гачок досилання набою натиснути чомусь не можу.

Врешті перезаряджається товариш, чує мої матюки й підсвічує мені запальничкою. Я попадаю куди треба й чую приємний брязкіт металу. Механізм затворної затримки це чудово, однак зараз я починаю сумніватися. Врешті після другого магазину мені вдається зробити все значно швидше, однак стрілкотня несподівано переривається. «Всьо, пизда їм» — каже людина з теплаком і кулеметом.

Ми з товаришем сідаємо на ящик і переводимо дух. Бій тривав декілька хвилин. Закурюємо по сигареті: моя одноразка підло закінчилася, а папіросу в глині не скрутиш. Ще кілька годин нічого не відбувається, аж поки знову не починає працювати кулемет. Ми по черзі вистрілюємо ще по магазину, і бій закінчується. Куримо ще по одній, вирішуємо по черзі дрімати, і вже скоро світає.

Чую десь справа від себе жахливе хропіння. Пригинаючись, іду через траншею до сусіднього окопу й штовхаю спляче тіло: «Не спи! На твоє хропіння кацапи збіжуться». Повертаюся назад. Куримо ще і ще. Кулеметник застрибує до окопу сплячого й виявляє там ще один кулемет, але той не працює — сильно заклинив затвор. «Шкода», — говорить він і біжить назад до себе.

Я дивлюся на ліс позаду наших позицій та чітко бачу за ним щось схоже на заміський будинок. Заплющую очі, дивлюся туди знов: тепер бачу щось схоже на промисловий комплекс. Питаюся в людей довкола — вони теж бачать якісь споруди, але бути їх там не повинно. Потім я бачу елеватор, майже як у Києві біля Контрактової.

«Вертикальні лінії стовбурів і горизонтальні лінії гілок створюють таку ілюзію, а туман і сиве небо додають деталей», — пояснює хтось.
Починається новий бій. Я стріляю лише одиночними, цілей чітко не видно — лише щось рухається між деревами. Чи то вороги, чи то лише друзки від дерев, зачеплених кулями.

Хвилин за 15 я вистрілюю вісім магазинів. Заряджаю останній, дев’ятий, і сідаю на ящик. В мого товариша лишається лише два. Якби ми знали, що потрапимо цієї ночі на нуль, взяли б собою коробки з набоями. Та чого гріха таїть, і поїсти б взяли. Наших калібрів ні в кого нема і нам їх ніхто не принесе. Врешті стрілкотня припиняється, і якийсь час ми мовчки куримо. Багато ми ще навоюємо з трьома магазинами? Врешті, у мене є пістолет, але це вже буде якась пародія.

Чуємо виходи, і над нашими головами проносяться снаряди, розсікаючи повітря зі звуком космічного винищувача з «Зоряних війн». Другий залп. Третій. Звуки видають станковий протитанковий гранатомет. Жоден постріл не влучає, однак СПГ це дуже небезпечно. Пряме влучання в окоп може вбити всіх людей у ньому — таке вже бувало. Дуже підла зброя.

Мінометники ще не навелися, аби подавити ворожі розрахунки. Серце б’ється трохи сильніше, і доводиться застосувати старий трюк, аби зберегти ясність розуму. Уявляю поцілунок — у губи, в шию. Згадую відчуття пружних грудей у своїх руках. Ковзання пальців довкола сосків. Обійми, запах тіла. Солодке відчуття проникнення. Ясність розуму відновлено.

Але робити все одно нема чого. Гранати все ще свистять над головами, стріляти кудись нема сенсу. Врешті чую виходи і через півхвилини — розриви наших мін. «Лишився ще один розрахунок, насипайте!» — кричить хтось у рацію. Знову виходи, знову розриви. Нарешті тиша.

Мої черевики повністю покриті глиною — на стопах наче велетенські шматки лайна, а не взуття. Дупа, ноги й шолом, на диво, чисті, однак вся спина та руки перемазані. Знімаю брудні рукавички, аби дістати з кишені серветку та висякатись. Під нігтями навіть немає грязюки — оце так диво!

Сигарети скінчилися, як і набої, за винятком останнього магазину. Запитую в рацію, чи нема в кого часом калібру .308 або ж 7,62×51. Хтось шуткує, що треба мати з собою ножик. Ще хтось перепитує: «Який калібр, 7,62×пффффф?.. Ходи до мене, тут цілий цинк!»

В цей час лунає млява стрілкотня. Очевидно, «м’ясної хвилі» вже не буде, однак і хорошого теж нічого нема. Знизивши профіль, рухаюсь перебіжками між окопами. Врешті, чую голос свого останнього співбесідника по рації. Питаю: «Друже, де той цинк?» Відповідає: «А оно під деревом». Щасливий, біжу до ящика, однак розчаровано зітхаю.

Це радянський 7,62×54. «Ну, 7,62 на “покемон”, а тобі що треба було?» — певно, мужик почув «на 51» як «на “покемон”». Шкода. Біжу назад до свого окопа й чомусь думаю про дивну долю прізвиська радянського ПКМ. Більшість знайомих військових, які кличуть цей кулемет «покемоном», геть не знають, хто такі покемони. Я обираю тебе, Слоупок!

Знову перерва. Через один окоп снідають ССОшники, яких також терміново перекинули на цю ділянку. Ліземо поспілкуватися й попросити сигарет — у них з собою повні торби добра. Також у них карабіни M4A1. Хтось просить постріляти, і один із спецопераціоністів дозволяє випустити пару куль. 7,62×51, 7,62×39, 5.56×45. Уже три рідкісні для цих окопів калібри.

Чоловік з гучним хропінням їсть салат «Цезар», а мені пропонує плов. Однак той не смакує, і я кладу його біля тіла мертвого руського, що лежить неподалік. Небіжчикам теж треба снідати, а цей тим більше заслужив. Усі по черзі ходять дивитися на тіло. «Ваня, Ваня, что с лицом?!» — кривляється один. Інший радить не обшукувати його, бо в кишенях все одно порожньо.

Десь далі вбік знайшли ще одного небіжчика, а в його кишені — відеокамеру. Не встигаю розпитати, яку саме відеокамеру, і навіщо йому взагалі тут відеокамера. Обоє екіпіровані вбого та мають на обличчях сліди важкого життя, які не скрили навіть важкої швидкої смерті. Поруч пасеться песик — він енергійно злизує те, що вивалилося з тіл на траву.

Хлопцям не подали транспорт, і тому їм довелося долати кілька кілометрів пішки — від того й затримка. Ми виходимо з окопів і радісно прямуємо вздовж дороги, яка перетворилась на болото. Один з солдатів гарчить на іншого, що зростом нагадує дитину. «Я кожного разу буду за тебе чемоданчик забирати? На блять, неси!» Бачу, що в обох у руках зелені чемоданчики. Цікаво, що там.

Гуртом пакуємося в кузов машини й з вітерцем несемося по болоту. Я шкодую, що зняв окуляри, бо в обличчя щедро ляпає грязюка. Якщо не тримати рота закритим, ляпне і туди. Приїхали. Далі пішки, а потім чекаємо наступний транспорт.

Заходимо почекати машину в приміщення, завалене гранітними блоками. Вони холодні й тверді, тож ми накриваємо їх килимками, чиїмось покинутим одягом та іншим ганчір’ям. Дупа не мерзне, сидіти зручно.

До нас приєднуються поліцейські, пригощають сигаретами, водою, і вимагають історій. Ми охоче розповідаємо. Порівняно з копами в чистенькому мультикамі ми виглядаємо, наче повсталі мерці: усі брудні, коричнево-зелені від глини та ґрунту. Кольори Першої світової, тільки шинелей не вистачає.