Чому ліві не можуть домовитися з визначенням політики

Допомагаючи своїм першокурсникам підготуватися до екзаменів, я дещо помітив: одна з головних перешкод для успішної лівої організації — це нездатність лівих домовитись, що саме є політика. Різні теоретики розуміють політику по-різному. Можна розділити концепції політичного на дві сфери: одні люди вважають, що політика це досягнення істини і добра, а інші — що це управління незгодою стосовно різного розуміння істини і добра. Тоді в межах цих таборів можна зробити подальший розділ на основі того, яку стратегію обирають люди для досягнення добра чи керування незгодою. Зобаржу це схематично:

Деякі люди думають, що ми можемо використовувати політику для досягнення істини. У цій групі є ті, хто вважає, що кожна людина може досягати істини і бути доброю, і вони хочуть, щоб всі були морально натхненними. Це Ґанді. Але є й інші, хто думає, що лише деякі люди здатні усвідомити істину, і тому ці обдаровані мають тримати нас під контролем. Це Платон.

Інші люди думають, що ми можемо ніколи не досягти згоди щодо того, що вважати істиною, і томи нам слід управляти незгодою, щоб підтримувати порядок. Дехто хоче досягти цього запровадженням якоїсь штучної істини. Вони пропонують зробити це через суверена, який і дасть нам цю істину. Ми можемо не погоджуватися із цією істиною, але ці люди вважають, що ми можемо дійти згоди щодо особи чи асамблеї, яка буде нас представляти і виносити моральні судження від нашого імені. Дехто вважає, що суверен має бути посередником, який може втрутитись для запобігання розладу і підтримки порядку. Це Гобс. Інші вважають суверена капітаном команди, який особисто веде групу товаришів. Це Шмітт. Потім, є люди, які хочуть, щоб суверен перемикався між цими ролями, то надихаючи людей капітанською роботою, то відповідально захищаючи мир як суддя, в залежності від ситуації. Це Вебер.

Є й інші теоретики, яким не подобається штучна істина, оскільки вона є надто однозначною та остаточною. Вони воліють управляти незгодою через безкінечну й плюралістичну боротьбу. У цій групі є ті, хто вважає, що кожен може зробити свій внесок у цей плюралізм. Це Арендт. Ще є такі люди, які думають, що необхідну креативність для такого внеску має лише обрана меншість. Це Ніцше.

Ґанді ставить істину понад усе, і навіть не боїться безладу, якщо він з’явиться на шляху до неї. Платон вважає, що може отримати і істину, і порядок. Гобс та Вебер ставлять на перше місце порядок. Шмітт переконаний, що можна забезпечити як порядок, так і свободу. Ніцше і Арендт надають перевагу свободі, і вважають, що заради неї можна ризикнути порядком. Ганді та Платон думають, що свобода, якої хочуть Ніцше і Арендт, це нігілізм. Вони розуміють свободу лише як можливість досягати істини. Ніцше і Арендт у свою чергу вважають, що істина Ґанді та Платона — це тоталітарна брехня. На думку Гобса, всі ці погляди — безвідповідальні, і призведуть до суцільної загибелі. Ґанді, Платон, Ніцше та Арендт вважають Гобса боягузом, який хоче зробити з нас рабів великої брехні. І так далі. Жоден з них не дійде згоди з кимось іншим. Більшість людей не розуміє політику в такий спосіб, тож більшість людей не погоджуються з програмами і цінностями — ба навіть із тим, про що ми тут зараз говоримо. Вони не мають однакової концепції політичного.

Коли я викладаю все це своїм студентам, то запитую: а де тут може бути Маркс? Вони ніколи не доходять згоди. Його поміщають у чотири різних місця:

  • Одні мають модерністську анархо-комуністичну інтерпретацію Маркса і ставлять його поруч з Ганді.
  • Дехто з критичністю Поппера/Хайєка ставиться до Маркса як до «тоталітарного планувальника» і ставлять його біля Платона.
  • Інші прирівнюють Маркса до Леніна, а Леніна відсилають до Шмітта.
  • Хтось роздумує у постмодерністському стилі та прирівнює Маркса до Габермаса, а того ставить поряд з Арендт.

Ми можемо цілий день сперечатись через те, куди поставити Маркса — це зовсім не очевидно. Таким чином ліві організації включають в себе всі ці 4 тенденції. Це жахливо. Часто помічають, що методи анархо-комуністів та поборників прямої демократії серйозно конфліктують з методами більш державо-орієнтованих демократичних соціалістів та центристів. Але це не просто тактичний чи стратегічний розбрат: це розбрат стосовно того, для чого саме існує політика. Ці люди не мають схожих концепцій задач лівої політики. Спроби побудувати утопію відрізняються від спроб побудувати щось стабільне. Спроби побудувати щось стабільне відрізняються від звеличування екзистенційної свободи нестабільності.

Ґанді та Платон намагались побудувати рай на землі. Ніцше і Арендт — баламути. Гобс — боягуз. Жодна з цих пропозицій не задовольнить всіх. Кожен, хто стоїть за істину, не сподобається тим, хто за порядок і свободу. Кожен, хто виступає за свободу, не сподобається тим, хто за істину і порядок. Кожен, хто виступає за порядок, не сподобається тим, хто за істину і свободу.

Це паралізує. Ми можемо підвести людей до згоди з двома пунктами з трьох. Ті, хто вважає, що нам потрібна істина, можуть вирішити, що нам потрібен порядок, щоб цю істину захистити, і що Ґанді не може встановити такий порядок, тож його одного недостатньо. Ті, хто хоче для всіх порядку, можуть вирішити, що нам потрібна істина, щоб зробити порядок путнім, і що гобсіанський порядок має знайти моральне виправдання. Проблема — в постмодерновому таборі свободи. Він не відданий істині чи хоча б видимості істини, і тому не має моральної сталості. Коли ми починаємо переходити з Вебера на Шмітта і Ніцше, ми бачимо політичних теоретиків, які нормально ставляться до всіх видів жахливого насильства — не в ім’я миру або порядку, а в ім’я «народжуваності» або «змагальності» — чисто з метою створення нових різновидів цінностей і свідомості. Такі люди, як Арендт, воліють відкинути насильство та примус цих проектів, але без істини їх протистояння насильству є чисто естетичним і глибоко ненадійним. Порушуючи порядок, ці люди роблять нас рабами свого поняття свободи, і, на відміну від прибічників істини, ці баламути не мають інтересу в створенні чогось «хорошого» чи «стійкого», отже, це для них не аргумент.

Навіть якщо політика це нескінченна боротьба, бажання бачити її такою — це безодня і смерть самого поняття. Ніцше називав тих, хто відкидає боротьбу, такими, хто відмовився від життя або «європейськими буддистами». Але ті, хто відмовляється від істини та миру, не просто роблять життя бридким, грубим та коротким — вони роблять його безглуздим.

/Benjamin Studebaker, «The Left Can’t Even Agree on What Politics Is». Переклав Дмитро Мрачник


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...