Реінтеграція Криму: країна невивчених уроків

Україна не має готового комплексу заходів з реінтеграції тимчасово окупованих територій, і Криму зокрема. Не має вона ні відповідного проєкту, ні хоча б приблизного бачення, як саме має здійснюватися реінтеграція. Здавалося б, вісім років війни й окупації — достатній термін і для напрацювання концепції, і для створення на цій базі певних документів, які б регламентували, що і як має бути зроблено після переходу окупованих територій під ефективний контроль України, а що конче має бути виконано ще до того, як українські прапори замайорять над Юзівкою і Акʼяром. 

Проґавлений час

Не можна сказати, що нічого не робилося взагалі. Наприклад, важливим елементом політики реінтеграції окупованих територій були українські державні програми з вищої освіти для абітурієнтів з окупованих територій Донбасу і Криму. Завдяки ним наша молодь з Сімферополя, Горлівки й Луганська за спрощеною процедурою потрапляла до українських вишів і в такий спосіб мала можливість оцінити переваги вільного суспільства. Але без комплексної програми реінтеграції все це залишалося справою непевною, позбавленою контексту. 

Всі вісім років Україна декларувала, що Крим буде повернуто під її суверенітет політико-дипломатичним шляхом. Коли саме це станеться і в який спосіб, ніхто не міг сказати. Більше за все ситуація нагадувала відому байку про Ходжу Насреддіна, який за наказом еміра вчив віслюка читати: за 20 років все одно хтось помре — або Ходжа, або емір, або віслюк. На відміну від Насреддіна, Україна не мала навіть такого віддаленого дедлайну: просто за замовчуванням вважалося, що у майбутньому настануть такі зміни, які серйозно вплинуть на ситуацію з Кримом, і ось тоді… 

Що ж, зміни настали. Сподіваюсь, всім полегшало. 

За ці вісім років Україна мала шанс створити правове поле для реінтеграції Криму. Розробити законодавчі норми про перехідне правосуддя, притомну статтю про колабораціонізм у Кримінальному кодексі (за наявним пунктом у Кримінальному кодексі СБУ притягає до відповідальності алкоголіка, який з вікна своєї квартири кричав «Путін введи войска!»), про перехідні органи влади. Визначити, як має працювати в Криму система освіти, правоохоронна система. Як економіка має повернутися в українське русло, коли і в який спосіб має завершитись обіг окупаційного рубля. Що робити з правочинами — ми памʼятаємо, що всі вони, вчинені за окупаційним законодавством, є для українського закону нікчемними, але справа не лише у тричі перепроданій кримській нерухомості (з якою теж треба розбиратися, бо просто повернути всю нерухомість колишнім господарям станом на 16 березня 2014-го року технічно не вийде) — справа в людях, які вісім років одружувались, народжувались, помирали, брали фінансові зобовʼязання… 

Це величезний обсяг роботи, і нам його треба робити як слід, з повагою до права національного і міжнародного, а не як росіяни — на колінці, з розрахунком на «авось проканает».

Що саме ми реінтегруватимемо?

Україна мала б дати конституційного рівня відповідь на питання, яким має бути статус і адміністративний устрій півострова в українській державній системі. Залишити як було — адміністративно-територіальна чиновницька автономія в унітарній державі, з обмеженими повноваженнями виконавчої влади і неодмінним домінуванням проросійської російськомовної більшості в представницькому органі?
Чи скасувати автономію взагалі, перетворивши Крим на звичайну область, як декому кортить? 

Далі за інших просунулися прибічники третього варіанту — вони на засіданнях Робочої групи президентської конституційної комісії розробили новий проєкт розділу Х Конституції України, який визначає статус Криму. Взявши до уваги право корінного народу півострову — кримських татар — на самовизначення та вивчивши, як це право реалізується в успішних країнах, вони запропонували проєкт Кримськотатарської національно-територіальної автономії.

Невеличкий розʼяснювальний відступ. Автономії в державах бувають, як правило, трьох типів — адміністративно-територіальні, національно-територіальні і національно-культурні. 

Адміністративно-територіальні створюються там, де склалася певна історична окремішність території і населення, яка може бути зумовлена і історичними, і географічними факторами. Свою роль може зіграти інше, ніж загалом у державі, співвідношення етнічного складу населення (однак це не впливає на принцип формування органів влади), а також інтерес місцевих владних еліт. Типовим прикладом адміністративно-територіальної автономії є Нахічеванська Автономна республіка у складі Азербайджану — там живуть ті самі азербайджанці, але територія є ексклавом, оточеним недружніми Вірменією і Іраном, тому для ефективного управління місцева влада має розширені повноваження. 

Адміністративно-територіальною автономією є й АР Крим у складі України, але створена вона була на інших підставах — її зформували на підставі результатів маніпулятивного референдуму під час розгортання масового повернення кримськотатарського народу до Криму з місць депортації. На українофобських настроях кримчан зіграло партійно-радянське керівництво Криму і СРСР, яке розуміло, що ще рік-два, і доведеться мати справу з потужним рухом помітної частини населення Криму за створення кримськотатарської національної республіки. Тому зіграли на випередження, створивши безнаціональну автономію, в якій парламент належав російськомовній більшості, а реальна влада — чиновницьким елітам. 

Національно-культурна автономія — це форма задоволення прав національних меншин на розвиток власної культури, мови і т.д. Вони можуть мати свої школи, будинки культури, творчі колективи й союзи, програми телебачення — от тільки доступ до влади мають на загальних підставах. Прибічники перетворення Криму на область вважають, що кримським татарам достатньо саме такої «шароварної» автономії. 

Національно-територіальна автономія — це така автономія, джерелом якої є право корінного народу на самовизначення, і він визначається не на користь повної незалежності, а на користь автономії у складі даної держави. Органи влади, мовна, освітня і культурна політика такої автономії формуються відповідним чином. Наприклад, у Кримськотатарській національно-територіальній автономії кримськотатарська мова може бути обовʼязковою для вивчення у школах, вільно наряду з українською використовуватися в місцевих органах влади. Це, до речі, не страшно і не погано — якщо ви переїхали до Греції, то вашим дітям доведеться вчити грецьку і — сюрприз — рано чи пізно почати користуватися нею в спілкуванні з місцевими мешканцями. Так і тут. Це не є обмеженням ваших прав — бо поруч з кримськотатарською ви вільно можете використовувати державну мову. 

Відповідно до національно-територіального принципу, особливий статус Криму породжується статусом кримських татар як корінного народу — звідси й відмінності у державному управлінні, у функціонуванні органів місцевого самоврядування, в інших сферах суспільного життя, які є в Криму. За пропозиціями робочої групи, Меджліс і Курултай в Кримськотатарській автономії стають конституційними органами, а в представницькому органі закріплюється квота для корінного народу в розмірі ⅓ від складу Ради. Причому вибори до Ради мають бути прямі — ніхто туди не потрапить минуючи народне волевиявлення. Це, зокрема, є й гарантією забезпечення виборчого права некримськотатарського населення Криму.

Чому народ, який має арифметичну меншість в Криму, отримує квоту в представництві, більшу за його чисельність відносно загальної чисельності населення Криму? Тому що цей народ є корінним, не має іншої батьківщини за межами Криму. А також тому, що катастрофічне зменшення чисельності кримськотатарського народу стало результатом цілеспрямованої політики Російської імперії та СРСР на витіснення та винищення киримли – за допомогою неодноразових депортацій, стимулювання масової еміграції та створення нестерпних умов існування через голод та репресії. Національно-територіальна автономія і квоти у виборних органах мають хоча б частково виправити цю диспропорцію. 

Порошенка настільки злякали ці незвичні пропозиції, що він так і не наважився перетворити їх на офіційний проєкт змін до Конституції. Шкода, від цієї пічки можна було хоча б починати танцювати — принаймні, при розробці концепції перехідного періоду ми розуміли б, від чого і до чого переходимо. 

Невдалі спроби

От тільки проєкт перехідного періоду Україна теж не розробила. Точніше, у 2021 році зусиллями нинішнього міністра оборони, а тоді віцепремʼєра — міністра з питань реінтеграції Олексія Резнікова зʼявився проєкт закону «Про засади державної політики перехідного періоду». Зʼявився і одразу отримав шквал критики — здебільшого, заслуженої. Критикували всі — правозахисники, юристи, експерти з кримського питання, деокупації й реінтеграції, а також Венеційська комісія. Проєкт вийшов громіздкий, він намагався охопити чи не всі аспекти реінтеграції, а в результаті більше заплутував проблему, ніж вирішував її. Уряд тоді втомився прати панамки і відкликав проєкт закону. 

Ваш покірний слуга теж долучився до цькування, виявивши в проєкті закону певні запозичення з іншої ініціативи, яку розробила ГО «Сила права», близька до екс-депутата і кримського посадовця Андрія Сенченка. Їхній проєкт закону називався спочатку «Про прощення», а згодом — «Про відповідальність», і йшлося і ньому про юридичний статус мешканців Криму після деокупації. Проєкт враховував наявність проросійських настроїв у певної частини населення півострова і пропонував тим, кого окупанти гуртом проголосили громадянами РФ і видали російські паспорти, вибір: або відмовитись від окупаційного аусвайса і залишитись повноправним громадянином України, або відмовитись від українського громадянства, зберегти майнові права і вид на проживання в Україні, але втратити право голосувати, бути обраним і отримувати українську пенсію. 

Також проєктом визначається ступінь відповідальності за колабораціонізм в залежності від посади і функцій, які виконував громадянин. Родзинкою проєкту була процедура прощення, яку можуть пройти колабораціоністи «середньої й малої тяжкості», подавши відповідну заяву до суду чи поліції після окупації — замість в’язниці вони отримали б обмеження в громадянських правах на певний термін.

Однак цей проєкт так і висить на сайті ГО «Сила права», не спромігшись потрапити на розгляд до парламенту. 

Як це буде

Станом на сьогодні Крим якщо буде звільнено, то або військовим шляхом, або військово-дипломатичним, тобто в спини учасників переговорів (обох сторін) впиратимуться українські багнети. Давайте трохи увімкнемо уяву. На півострів заходять українські війська. Припустимо, що спротив мінімальний, руйнування інфраструктури і жертви серед цивільних не є критичними, і за кілька днів (тижнів) Крим переходить під контроль ЗСУ. 

Закону, який би визначав, що робити, в нас немає.

Спочатку повну владу над містами і районами отримують військові коменданти. Вони мають спиратися не лише на гарнізони, а й на місцеве населення. Очевидно, що місцевим населенням, на яке зможе спертися українська армія, будуть кримські татари. Тому на наступному кроці — формуванні військово-цивільних адміністрацій — розумно було б віддати провідні посади саме представникам кримських татар, за можливості узгодженим з Меджлісом. Підозрюю, однак, що наша влада не наважиться на такий крок — вона спробує знайти «компромісні» фігури серед не повʼязаних з кримськотатарським народом кримчан, і, цілком можливо, серед не повʼязаних з кримським опором. Знаючи негидливий характер цієї влади, я не виключаю її спроби домовитись з частиною кримських еліт періоду окупації. 

Це на свою чергу може призвести до серйозної кризи і втрати чи не єдиних наших надійних союзників на півострові. Нічого доброго з такого розкладу не вийде, і тому я вважаю за потрібне спиратися саме на організованих кримських татар, а також на політичних українців Криму (це не етнічне визначення, а рамкова назва всіх кримчан, що виступають за український Крим), які готові співпрацювати з ЗСУ та між собою. 

Очевидно, такий підхід вимагатиме й відповідних змін устрою й статусу Криму після закінчення перехідного періоду, тому доведеться в тій чи іншій формі повернутися до питання кримськотатарської національно-територіальної автономії. Впевнений, нам не доведеться шкодувати про це. Самовизначення кримськотатарського народу у формі національно-територіальної автономії буде найкращим варіантом вирішення національного питання в Криму. 

Але це попереду. 

А поки наші військово-цивільні адміністрації вирішують більш нагальні питання. Наприклад, що робити з понаїхами — громадянами РФ, які переїхали до Криму після початку окупації? Так, з умовних 500 тисяч понаїхів 400 втекли разом із російськими військами. Але умовні 100 тисяч залишилися — це не російські чиновники чи родини військових, це звичайні громадяни країни-окупанта, що придбали тут нерухомість, осіли в Криму і тепер сподіваються якось пропетляти між крапельками. Тут нічого вигадувати не треба — достатньо чинного законодавства. Всі вони вʼїхали на територію України (бо Крим це Україна) незаконно, і мають за рішенням суду залишити її протягом короткого терміну. В іншому випадку їх видворять насильно, із забороною подальшого вʼїзду. Так, всі 100 тисяч, чи скільки їх там буде. І їхня нерухомість їм не належить, бо — нагадаю — всі правочини з купівлі-продажу нерухомості в окупованому Криму є нікчемними. Ніхто її вартість колоністам не компенсуватиме. 

Що робити з поліцією? 

Поліцейські начальники-понаїхи втечуть, як і ті місцеві, які забруднили себе участю в репресіях окупантів проти кримчан. Але що робити з тими, хто залишився, і кому довірити поліцейські функції? 

Залишити на службі тих, хто зараз служить в «МВД РФ по республике Крым», надавши їм українських начальників? Саме так вчинила РФ, окупувавши Крим. Цей шлях зрозумілий, зважаючи на кадровий голод, але абсолютно неприйнятний, оскільки всі кримські поліцейські в російській формі є злісними колабораціоністами. Не можна залишати безкарними і повновладними псів окупаційного режиму. Це викличе справедливе обурення з боку тих, хто 8 років потерпав від поліцейської сваволі й репресій. 

То може укомплектувати кримську поліцію в повному складі завезеними з материкової України поліцейськими? Але вони зовсім не знають Криму, не знайомі з його особливостями, і до того ж зовсім не є ідеальними поліцейськими. В результаті ставлення населення до такої поліції буде ворожим, корумпованість її зростатиме, а ефективність роботи буде вкрай низькою. 

По-хорошому, Україна мала б завчасно готувати поліцейських до служби в деокупованому Криму — зокрема з тих кримчан, які виїхали з окупованої території, в тому числі з абітурієнтів, які їхали навчатись з Криму до вільних українських міст. Звісно, в повному обсязі такими спеціально підготовленими поліцейськими весь штат Кримського главку МВС не перекрити, але вони принаймні склали б ядро нової поліції Криму. 

Але оскільки Україна цього не зробила — доведеться покладатися на добровільну допомогу місцевих жителів, створивши щось на кшталт ДФТГ з тих самих кримських татар (думаю, вони не будуть проти) і долучаючи їх до охорони громадського порядку, а згодом давати їм необхідний мінімум поліцейської освіти і комплектувати ними місцеві відділи МВС. 

Зі слідчими й прокурорами так не вийде — доведеться десантувати на півострів українські кадри. 

Освіта й економіка

Схожа проблема й у сфері освіти. Куди подіти юрбу вчителів, які вісім років розповідали учням, що Крим завжди був російським, Україну окупували бандерівці з НАТО, кримські татари зрадники батьківщини, а кордони Росії ніде не закінчуються? Знову ж таки, російський досвід — запросити всіх вчителів до української школи і наказати їм навчати за українською програмою — для нас не є прийнятним. Нам не потрібні вчителі, які тримають проросійську дулю в кишені або ж готові змінювати свої переконання за наказом згори.

Вчителі для Криму повинні були б мати спеціальну підготовку до роботи з учнями деокупованої території. І про це Україна мала потурбуватися до початку деокупації Криму, відкривши спеціальний напрямок у педагогічних вишах. Але маємо те що маємо — тому серед кримських вчителів доведеться провести люстрацію, а нестачу кадрів поповнити десантом з материка.

Про заходи з деокупації економіки Криму я говорити не буду, бо не є спеціалістом у цій сфері. Скажу лише, що обіг окупаційного рубля треба буде припинити якомога швидше. І потрібно вже зараз думати, як замінити його гривнею. 

Загалом за економіку я переживаю найменше. Там багато роботи, але звільнення Криму від російської окупації означатиме і звільнення його від санкцій. А це надасть економіці Криму потужного поштовху. Я уявляю, як запрацюють порти Криму, як потечуть вантажі морськими шляхами з Кезльова, Ак’яру і Кефе по всьому світу. Уявляю, як розквітне кримська аграрна сфера та сировинна промисловість. Інші більш високотехнологічні сфери підтягнуться за допомогою українських та іноземних інвесторів. Інвестиції дадуть Криму природню можливість розвитку — ту, яку Росія намагалася штучно створити за допомогою федеральних цільових програм.

Окреме питання — як переорієнтувати енергетичну систему Криму на Україну. Росіяни 8 років тому переорієнтували кримську енергосистему на постачання енергії з Росії, а потім додали Криму енергетичних потужностей, збудувавши дві великі теплоелектростанції — пам’ятаєте скандал з турбинами siemens? Але я впевнений що наші енергетичні спеціалісти зможуть вирішити це питання.

Я не виключаю можливості збройного спротиву частини проросійські налаштованих кримчан та понаїхів. Його треба буде придушувати гібридно. Комбінувати силове придушення із заходами заохочення до капітуляції. Озброєні проросійські елементи мають відчувати, що воюють не за «російський Крим», а проти власного кримського населення, проти його добробуту, миру і спокою. Важливо позбавити інсургентів підтримки населення, протиставити мирних мешканців проросійськими бойовикам, і тим самим деморалізувати останніх.  

Окей, ми тут розглянули, що робити з Кримом. 

А що робити з кримчанами? 

Як бути з людьми, які вісім років перебували у суцільному полі російської пропаганди та ідеології?

Перш за все, диференціювати. Всіляко сприяти намірам проросійських мешканців Криму возз’єднатися зі своєю історичною батьківщиною. Власне, ми це вже почали — після регулярної бавовни в Криму багато хто з понаїхів і дехто з ідейних проросійських місцевих мешканців вже замислився про про переїзд до РФ. Треба нарощувати тиск. Доповнювати вибухи реальні — вибухами інформаційними. Хай панікують, хай бояться. Хай складають валізи, сідають в свої авто і забираються геть. Не знаю, чи дозволить нам міжнародне право використати запропоновану Андрієм Сенченком процедуру вибору громадянства після деокупації, але вона також стимулюватиме проросійські елементи до виїзду в Росію. І проєкт кримськотатарської національно-територіальної автономії теж. 

А з тією більшістю, що залишиться, має працювати наша інформаційна політика. До цього Україна теж не готова, на жаль, але тут принаймні є з чим працювати. 

Витравлювати із людських мізків імперську отруту. Донести до них просту ідею цінності людського життя. Продемонструвати, що права людини дадуть їм значно більше відчуття захищеності і впевненості, ніж імперська диктатура,  поліцейщина і культ війни. 

Звісно, все це має бути підкріплено позитивними зрушеннями в економіці і рівні життя. Бо як показує багаторічна практика, на голодний шлунок не цікаво вчити декларацію прав людини.


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
  • USD, EUR: PayPal, [email protected]
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
· Места:

You may also like...