Цензура у профіль. Чи може cancel culture стати новою версією цензури?

Ситуація із блогеркою Таїсією Маламан (aka di.rubens) здетонувала моментально. Для ідеальної ланцюгової реакції співпали усі необхідні фактори. У наявності вибухова речовина – війна як болюча тема для багатьох українців, та горючий склад (готовність відстоювати свою позицію та скасовувати тих, хто поширює у медійному полі протилежні думки). Засобом ініціювання стала журналістика. Різноманітні публікації у ЗМІ – здебільшого новинарні, але тим не менш – посилили цей вибуховий ефект. Хвиля дійшла до офісів міжнародних компаній, першою реакцією яких стала культура скасування: розірвати всі зв’язки, припинити співпрацю, забути. Блогерка усунена, піромани радіють.

Цю ситуацію у Фейсбуці називають чи не найпершим вагомим прикладом прояву культури скасування (англ. сancel culture), пророкуючи цьому методу важливу роль в інформаційній гігієні. Адже людина повинна думати про те, що вона каже. Особливо якщо це людина із приємним бонусом у вигляді кількох мільйонів підписників – саме за допомогою цих близьких до народу блогерів і формується громадська думка.

Ця колонка не про те, що безглуздого кажуть і на яких хитких конструкціях танцюють тіктокери. І навіть не про те, як громадськості важливо консолідуватись і зайвий раз проявити непохитну позицію. Тема війни – болюча для українців, і з цією травмою нам жити ще багато років. Агресія на адресу тих, хто необережними діями посилює цей біль, цілком логічна та раціональна.

Однак що важливо у цій історії – це роль ЗМІ у культурі скасування. Чи можуть журналісти бути просто ретрансляторами подій або, все ж таки, людське бере вгору і у текст проникають власні судження? Чи можна такий матеріал назвати дійсно неупередженим, таким, що відповідає журналістським стандартам?

Серед кількох десятків матеріалів, присвячених скандалу Таїсії Маламан, я знайшла лише кілька текстів про те, де враховується її точка зору. Де б подали її коментар щодо того, як справді звучало питання, після якого вона обрала Росію. Найчастіше це тексти з гучними заголовками на кшталт «блогерка з Києва назвала Росію улюбленою країною» (джерело) та лідами «виказала симпатію до країни-агресора» (джерело). Вже у власному Інстаграмі Маламан розповіла, що її запитали, куди б вона хотіла поїхати, а не яку країну любить найбільше.

Чому ЗМІ не працюють із першоджерелом? У текстах здебільшого одні копіпасти зі сторінки Анатолія Штефана (офіцера з Генштаба ЗСУ, який перший звернув увагу на існування роліку з Маламан) та коментар відомства Міноборони, позиції компаній, з якими працювала дівчина – Nestle, Borjomi, «Алло». Всі вони відмовились від подальшої співпраці з блогеркою, а платформа онлайн-освіти Prometheus навіть видалила курс, над яким вона працювала у 2017 році.

Компанії не цікавляться тим, що відбулося насправді. Вони орієнтуються на настрій цільової авдиторії, а якщо та налаштована категорично – треба діяти терміново. За логікою власників бізнесу, розумніше скасувати одну людину і, тим самим, вбити одразу двох зайців (проявити проукраїнську позицію та привернути до себе), аніж наражати свій проект на небезпеку. Це логічно та резонно. А що з приводу журналістики?

Дії завжди є рівна і протилежна протидія – цей закон Ньютона можна адаптувати під будь-яку реалію. І протидією журналістського ремесла завжди була цензура – ці невидимі тенета, які пригнічували свободу слова і змушували рахуватися з інтересами замовника. Це особливий ресентимент журналістів, то, проти чого завжди виступало співтовариство адекватних авторів.

Культура скасування – та ж цензура, але в профіль. Ініційована не конкретним авторитетом, а народом, людьми, звичайними читачами та інформаційними реципієнтами. Люди самі по собі не дурні, але тиск ЗМІ буває настільки сильним, а вибухова хвиля інфоприводу настільки блискавичною, що часу критично поставитися до того, що відбувається, не залишається.

Журналістам слід краще розуміти сутність культури скасування, адже це інструмент впливу на репутацію. Тут вже відповідальність взаємна: блогерам варто думати, що говорити і при яких обставинах (чи треба згадувати Росію на 7 році війни навіть у жартівливому ключі на Майдані – місці пам’яті Небесної Сотні), а журналістам – що  і як про це писати. 

І поки до нас культура скасування доходить зі швидкістю у slowmo, на Заході цей інструмент вже розкритикували понад 150 відомих людей. Усі вони підписали відкритого листа проти онлайн-цькування і наголосили на тому, що треба «скасовувати» не саму людину, а її дії. Обговорюючи болючі теми ми вчимось разом створювати конструктивний дискурс та рухати суспільство в етичному напрямку.

/Олександра Пономаренко


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...