Некоторые хорошие русские умеют обижаться ничуть не меньше «плохих». Внутри такого хорошего русского сидит егор, мечтая выйти, словно Афина — из головы Зевса.
Олег Андрос и Леонид Георгиевский размышляют об антивоенных эпизодах “Масяни”.
Поділюся деякими висновками з останнього бойового виїзду, до інтенсивності якого я виявився не готовим. Можливо, це комусь допоможе.
The fact that Russian propaganda casually calls Butkevich a “neo-Nazi” is more than just a boring lie. It’s a monstrous mockery of reality, literally turning the truth inside out.
Ситуація залишить Кремлю лише одну групу вельмож, що матиме щирий інтерес щодо підтримки його політики. Постачальників гарматного м‘яса.
I wish readers will overcome their infantilism and take responsibility for their own destiny piece by piece. Debate the particulars, but move forward.
Пропонуємо до вашої уваги рефлексію на роботи Ксенії, котрі вже зараз окреслюють траєкторії того, яким чином йтиме мистецька мова про війну, яка відбувається прямо зараз.
Even the clichés could be shown in a better light if their derivative nature wasn’t exacerbated by the attempts to simultaneously appeal both to “us”, and to “them”.
The continuing shelling against Ukraine from the territory of Belarus sharpens the question: either Belarusians do something, or we lose our patience. And this leads us to another inconvenient nuance: Moscow wants us to do exactly this. They need to expand the war to Belarus.
Даже штампы могли бы заиграть другими красками, если бы их вторичность не усугублялась попытками авторов угодить и нашим, и вашим.
Останні удари по Україні з території Білорусі ніби ставлять питання ребром: або білоруси щось роблять, або ми втрачаємо терпець. І в цьому криється наступний неприємний нюанс: Москва саме цього й хоче. Їй потрібно втягнути Білорусь у війну.
Поговоримо про добро та примус до нього. А ще – про межі гостинності й терпимості у часи війни.
