Народження в муках: від українського Модерну до посткапіталізму

З десяток років тому Славой Жижек популяризував спрощений перефраз цитати з «Тюремних зошитів» Антоніо Грамші, яка звучить так: «криза полягає саме в тому, що старе помирає, а нове не може народитися: в часи цього міжцарів’я і трапляється безліч хворобливих подій». Зараз, майже століття потому ми протистоїмо все тим же хворобливим подіям, про які тоді писав італійський мислитель: фашизмові, головним прапором якого став власовський триколор, різноманітним імперіалізмам, котрі відмовляють в самостійності «малим народам», капіталу, який не має жодних цінностей, окрім як примноження прибутків. 

Який живучий світ старий!

Однак, попри все тих самих антагоністів, часи змінилися, і «старе» не помирає, воно, попри закостенілість своєї суті, навчилося гнучкості, розвинуло свою цинічну пластичність. Фашизм виносить на свої знамена гасла «денацифікації», капітал засмічує інформаційний простір всюдисущим грінвошингом, західні «антиімперіалісти» беруть на озброєння westplaining  (опис світових реалій виключно через призму західноєвропейського бачення) як ключовий теоретичний інструмент. Гнучкість і адаптивність гегемонії ускладнюють завдання спротиву та уявлення іншого ладу, іншого людства. 

Тому навіть зараз, в момент коли історія гойдається та вібрує, ми не можемо сказати, що старе помирає, хоча нове дійсно все так само не може народитися. Теперішній «статус кво» — не конаючий старий цар, а радше тіло, зшите з тканин, що вже перейшли рубіж некрозу та імплантів, які симулюють ознаки життя, тобто колись прогресивних ідей, інтегрованих реакційною ідеологією. Саме такими франкенштейнами сучасності є російський «антифашизм», китайський «соціалізм», капіталізм «з людським обличчям».

Втім, хоча ненависні нам реакційні ідеологеми не поспішають помирати, повномасштабне російське вторгнення та вражаючий український спротив є історичними подіями. Подіями, що нагадують нам про вітальність історії, її пластичність, на яку кожен з нас має вплив. Вітальність та багатоакторність — дві нерозривно пов’язані риси українського спротиву. Адже окрім вертикалі командування, очолюваної потужним лідером, спротив забезпечується ще й у складних мережах низової самоорганізації. Військові-добровольці, мільйонна армія волонтерів в Україні та за її межами, тисячі кіберактивістів. 

Українці, немов хаотичний самоорганізований рій, стимульований відчуттям історичності моменту та пахощем ворожої крові, вибудовують архітектоніку спротиву «другій армії світу». Колективна протидія великій загрозі перетворює незначного індивіда на співавтора історичної події, а, власне, історія втрачає свою непорушність, вже не видається фатальністю «статусу кво».

Саме індивідуальне та колективне усвідомлення пластичності історії та можливості свого впливу на неї — є серцевиною політики Модерну. Епохи, яка передувала кризі “великих ідей”, за часів якої все ще була очевидною думка про необхідність докорінних перебудов соціального ладу. Модерн завершився серією катастроф втілившись у фашистські та більшовицькі режими в Євразії та заклавши основи капіталістичного суспільства в Америці. Однак, якщо ми діагностуємо сучасності необхідність глибинних трансформацій — модерна рішучість є необхідною для їх втілення.   

І саме непорушність історії, неможливість продуктивної уяви альтернативи — є ознаками не-модерної політики.  Це стосується як домодерних часів з їх неможливістю революційних втілень, так і постмодерних часів з їх кризою “великих ідей” та міфом про «кінець історії», про те, що наші культури вже не здатні породити радикально нові форми організації. 

Правий «прагматик» та лівий демагог на сторожі Порядків

Суть актуальної Західної політичної кризи може бути показана на прикладі двох вкрай показових для нашої ситуації персонажів європейської політики. Нас у них цікавить не особистісна складова, а їх архетипічність для сучасної Західної політики.

Перший з них – Яніс Варуфакіс, лідер лівого інтернаціоналу Diem25 та автор концепту «техно-феодалізм». Цим концептом Варуфакіс описує ті трансформації, що відбуваються з пізнім капіталізмом, передовсім фінальну стадію розриву світу фінансів та реальної економіки. Варуфакіс виявляє, що постмодерний капіталізм може трансформуватись у нову форму феодалізму настільки ж органічно, наскільки феодалізм колись трансформувався у капіталізм.  

Хоча він і не озвучує цього у своїй статті, в можливості подібного переходу ми виявляємо саме зв’язок домодерного з постмодерним, можливість трансформації одного в інше без посередництва модерну. Варуфакіс жаліється на те, що капіталізм закінчується «не революційним вибухом, а еволюційним стогоном»,  однак, для революційного вибуху не вистачає саме модерної готовності облаштування світу всупереч реакційному спротиву. 

Та що найцікавіше, сам Варуфакіс теж є продуктом не-модерного мислення, що добре видно в його позиції щодо України, де він демонструє свою імпотентну загубленість у лабіринті нюансів щодо факторів НАТО та «Азову», нездатність  продемонструвати однозначну рішучість в оцінках української антиімперіалістичної боротьби. Така вульгаризована «критичність» та білий шум з другорядних нюансів не дозволяє побачити просту однозначність ситуації навколо російського фашизму та українського спротиву.   

Другий з них — Крістіан Лінднер, міністр фінансів Німеччини та лідер праволібеарльної FDP. Лінднер наразі — один з найвпливовіших захисників великого капіталу серед європейських політиків. В перший день війни, за словами українського посла в Німеччині Андрія Мельника, Лінднер проявив неабиякий скепсис щодо перспектив надання Україні зброї, адже, на його думку, наша країна не має шансів у війні проти Росії. Не зважаючи на те, що його припущення виявилось хибним, воно було саме концентрованим правим «прагматизмом», яким представники цього ідеологічного табору зазвичай захищають «статус кво». 

В подібних «прагматичних» відповідях на виклики дійсності ми спостерігаємо те, як звичайний дрібнобуржуазний конформізм постає найпоширенішою сучасною ідеологемою. Секундний (адже Лінднер змінив думку, щойно міць українського спротиву стала очевидною) трепіт Лінднера перед авторитетом «російської зброї» має ту ж природу, що і його ідеологічна служба великому капіталові, імперії зиску, що має взяти на себе відповідальність за облаштування дійсності.

Отже, дві фігури – на сторожі «статусу кво»: правий «прагматик» та лівий демагог. Один з яких зводить всю багатоманітність політики до вигідної капіталові «технократії», інший — готовий співіснувати з нео-фашистською Росією, бо губиться в мережах нюансів власної демагогії. 

Модерна Україна — зухвала та незручна 

І тут ми знову повертаємось до питання значення події Російсько-Української війни для революційних сподівань глобального масштабу. Як ми бачимо з прикладів двох архетипічних фігур постмодерної політики, для них обох найгострішою нестачою є саме нестача модерної вітальності та хоча б ситуативної очевидності відповіді на вічне питання «що робити?». 

Попри те, що український політичний дискурс має слабке теоретичне підґрунтя (в мирні часи, нагадаємо, світочами теорії все ще були нацдемські «інтелектуали»), вже вдруге за останнє десятиріччя ми можемо споглядати в Україні унікальний синтез вітальної пасіонарності та ефективної самоорганізації. Попри теоретичну багатошаровість Західної політики, там цей синтез маргіналізований як фантазії малих груп ідеалістів.

Тож і вульгарне у своїй брутальності російське вторгнення, і по-модерному відчайдушний український спротив не вписуються в категорію «нормальності» теперішнього Заходу. Україна стає подразником «статусу кво». Передовсім його частини, пов’язаної з геополітичним та військовим домінуванням РФ. Але також і частини, пов’язаної з постмодерним конформізмом Заходу.

І нам, як подразнику, не варто боятися бути незручними. Ті, хто роками белькотіли «ніколи знову», дозволили цьому «знову» повторитися у них на очах. Це ще один доказ того, що з усією політичною архітектонікою сучасності щось не так. І наш новий український Модерн, народжений в муках, з вітальності чину та ефективності самоорганізації, має якнайзухваліше повідомити про це світові. Цей український Модерн своїм нахабним юнацьким голосом має донести необхідність кінця епохи правління як імперіалістів, так і торгашів. Цей голос має прозвучати так, аби навіть до «прагматиків» та демагогів дійшло те, що фатальність вибору між капіталізмом та техно-феодалізмом — не для нас, якщо наші очі горять пристрастю, а уми — ідеями. 

· Места:

You may also like...