Деякі західні аналітики, незнайомі зі східноєвропейським культурним контекстом, сприймають Z-війну як нещасний випадок. Вони виходять із припущення, що російське вторгнення сталося внаслідок «непорозуміння» чи помилки, котру можна вирішити переговорами.

Це хрестоматійний приклад прийняття бажаного за дійсне. Чому б такий уславлений аналітик, як Люттвак, доводив, що «війна не мусить продовжуватись»? Тому що йому не треба, щоб вона продовжувалась. Мені це не потрібно ⇒ нікому це не потрібно ⇒ мирне урегулювання є можливим. Однак це працює не так.

Можна хотіти зупинити цю війну якомога швидше, однак не нам вирішувати. Вирішувати Росії, котра вдерлась до України з якоїсь причини. І ця причина залишається, незалежно від Путіна чи Зеленського, ОДКБ чи НАТО, силовиків чи пошти. Це не війна режимів. Це війна мемів.

Мотивація Z-війни – не «безпека», «альянси» чи будь-які політичні уподобання. Мотивацією є потреба знищити неправильні культурні меми та насадити правильні. Саме тому Z-війна має таку широку підтримку, саме тому росіяни так легко погодились на тотальну війну проти України.

Хоч це може здатись самовпевненим, однак я гадаю, що для розуміння культурного контексту необхідно споживати контент мовою країни. Ті аналітики, що споживають контекст російською, переважно розглядають Z-війну як неминучу. Вони бачили її прихід. Решта – зазвичай здивовані.

Z-війна відбулася, бо Росія ніколи не приймала існування України як такої. Я маю на увазі Росію не лише як державу, а також як народ, перш за все культурні еліти. Саме уславлена культурна еліта готувала цю війну, а не нетямущі маси.

Вони стверджували або мали на увазі, що Україна – фальшива нація з фальшивими або ницими культурою та історією. Інакше кажучи, справжньою проблемою є те, що українці пристали до ницих мемів. А що найгірше – вони могли б піднятись на щабель вище та прийняти вищі меми – російські, однак відмовляються це робити.

Російське вторгнення до України можна зрозуміти лише в культурному контексті. Кремль не планував війни, він планував «визволити» Україну, врятувати її, насадивши правильні меми. Однак виявилось, що українці не хочуть бути врятованими. Саме так Спеціальна операція перетворилась на війну.

Початковим припущенням Кремля було те, що Україна не є безнадійною. Це країна до якоїсь міри неповноцінних росіян, контрольованих «нацистами», що промили мізки решті для їх покірності. Однак те, чого українці потайки хочуть – це скинути фарс «України» та стати нормальними (= росіянами).

Для розуміння логіки Z-вторгнення треба мати на увазі, що російськість = нормальність. Будучи русифікованими, ви просто стаєте нормальними. Z-вторгнення планувалось як благо чи гуманітарна операція. Саме тому український спротив став таким шокуючим. Вони не хочуть бути нормальними.

Українські невдячність та відмова ставати росіянами пояснюють швидку ескалацію насильства з боку російських військових. Дивіться бомбування Миколаєва. Я б не здивувався, якби росіяни застосували тактичну ядерну зброю проти українських міст до 9 травня, Дня перемоги.

Дозвольте процитувати кореспондента «Всеросійської компанії телевізійного та радіо мовлення» із 577.158 підписниками:

«Маріуполь. Квартал Апокаліпсису. Чи потрібно показувати ці руйнування на ввесь світ? Треба. […] Нехай дивляться у Києві та Львові, […] Полтаві, Тернополі […], – якщо місто не здається, то його знищують».

Або цього хлопця, наближеного до Кремля:

«Коли на місто Здолбунів падатимуть бомби, мені […] не буде жаль. […] Вони виписались із росіян. А для того, щоб записатись у росіяни знову, всій Україні доведеться заплатити дуже велику ціну. […] І те ж саме я думаю про жителів Харкова, Києва, Дніпропетровська, Рівного та Івано-Франківська».

Чесно кажучи, Росія завжди воювала саме так: із крайнім нехтуванням будь-яких етичних чи правових норм. Однак оскільки вона починала більшість своїх тотальних воєн проти небілих чи нехристиянських народів, наприклад, сирійських сунітів, нікого це не турбувало (я обрізав фото, воно куди гірше).

Однак чому Україна?

Можемо почати обговорення з Бродського. Він відносно відомий на Заході, переважно у зв‘язку з Нобелівською премією з літератури. Однак його культурний вплив там, ймовірно, недооцінюють. Бродський був не просто поетом, він був останнім великим поетом канону російської літератури.

Після репресій з боку совітської влади Бродський емігрував до США. На нього посипались премії, шана та нагороди. Нижче – він отримує Нобелівську премію та стає Поетом-лауреатом США. Як його літературний хист, так досвід у якості жертви репресій – доклались до розвитку його американської кар‘єри.

Ось – вірш, що його Бродський прочитав у Пало-Альто в 1992 році. Хоч написаний та оприлюднений в США, вірш «Щодо незалежності України» – мабуть, найбільш широко цитований та впливовий політичний маніфест постсовітської Росії. Він украй націоналістичний.

Який переклад «Щодо незалежності України» Бродського мені запропонувати? Я обрав цей. Він не буквальний, він куди кращий. Буквальний переклад був би неоптимальним для аудиторії з інакшого культурного контексту, цей же – є зрозумілим.

Joseph Brodsky – On Ukrainian Independence (translated by Sergey Serebrennikov) (переклади українською від Кононенка та Сєміґласа доступні на Вікіпедії – прим. пер.)

У цьому вірші Бродський звертається до українців із кількома повідомленнями (називаючи їх лайливим словом «хохли»). Він:

1. Пропонує українцям сходити на три літери.
2. Передбачає: «Вас разом з німцями раком поставлять поляки».
3. Питає себе, чи не плюнути йому в Дніпро, щоб той потік угору.

Бродський назвав цей вірш «ризикованим». І все ж, він коректно відбиває ставлення значної частини російського суспільства до України. Після 2014 року цей вірш став особливо доречним та раз за разом відтворювався ЗМІ й органами влади, наприклад, газетою російського парламенту.

Що мені здається більш цікавим, утім, це останні два рядки вірша Бродського. Вони буквально кажуть українцям:

«белькотатимете ви, шкребучи край матрасу,

рядки Алєксандра, а не брєхню Тараса»

Що він мав на увазі?

Бродський вказує на Александра Пушкіна та Тараса Шевченка – народних поетів Росії та України, відповідно. На смертному ложі українці цитуватимуть російського генія Пушкіна замість українського марнописця Шевченка, адже «українці» – то росіяни, а Україна – то фарс.

Тут цікаво не виставляння росіян вищими за українців. Цікава політизація літератури, перш за все – поезії. Те, яким поетом ви захоплюєтесь та якого цитуєте, не є політично нейтральним питанням, це найважливіше політичне питання з усіх. Однак чому це так?

Загальновідомо, що Росія – літературоцентрична країна. І все ж, знання Заходом цієї літератури – вельми вибіркове. Яких російських письменників пересічний англосаксонський ерудит може назвати? Толстоєвський + Чехов. Ці хлопці добре відомі на Заході, бо створювали прозу, котру можна перекласти.

Неперекладних авторів ігнорують, включно з деякими прозаїками штибу Салтикова-Щедріна, улюбленого письменника Леніна:

«цивилизацию эту, приняв в нетрезвом виде за бунт, уничтожил градоначальник Урус-Кугуш-Кильдибаев», – як це можна перекласти без розлогого історичного коментаря?

Найбільш зневаженою частиною російської літератури є, звісно, поезія. Росія не так літературоцентрична, як поезієцентрична. Поезія стоїть в центрі російського священного літературного канону. Утім, вона переважно неперекладна, а тому маловідома на Заході.

Хто найвпливовіший російський автор з усіх? Якщо оцінювати вплив на Росію, то це Александр Пушкін. Його звуть просто «Наше все». І справді, російські мова та література значною мірою засновані на спадку одного-єдиного автора.

Авжеж, теоретично Росія має стародавню літературну традицію. Утім насправді її доречна частина починається від Пушкіна. Усе, що було написано до того, прості освічені росіяни читають переважно як історичний артефакт. Лише післяпушкінську літературу можна читати неіронічно.

Чому Пушкін є настільки важливим? Кожну російську дитину навчають у школі, що Пушкін «створив російську мову». Розумієте? Діти також не розуміють. Саме тому цю банальність про Пушкіна та російську мову так висміюють в Інтернеті. Який в ній зміст?

Бенедикт Андерсон пропонує пояснення щодо цього питання. Згідно з Андерсоном, сучасні літературні мови є штучними. Вони були утворені подвійним впливом сучасної держави з її політиками гомогенізації та друкарського верстата. Усе, що існувало до цього, діяло геть інакше.

Домодерний світ, до сучасної держави та друкарського верстата, не знав літературних мов. Він знав:

1. Розмовні просторіччя (на основі звучання)
2. Духовні мови (на основі знаків)

У Європі, наприклад, марксько-бранденбурзький діалект був просторіччям, а латина – духовною мовою.

Почнімо із народних просторіч. Факт того, що домодерний світ не мав літературних мов, не означає, що люди не могли розмовляти одне з одним. Вони мали чимало просторіч, деякі з них нагадують сучасні мови. Однак, на відміну від таких мов, просторіччя не були стандартизованими.

Нині ми говоримо французькою, іспанською чи англійською мовою. Але тоді було велике розмаїття французьких, іспанських та англійських діалектів, чиї мовці «могли розуміти одне одного зі складнощами чи не розуміти взагалі». Це лишень природний порядок речей.

Насправді може бути неточним називати ці просторіччя французькими або іспанськими. Мовна мапа не відповідає мапі політичній. Наприклад, край тісно пов’язаних каталонсько-окситанських діалектів простягається від Іспанії до Франції, через усі політичні кордони, старі та нові.

Домодерний світ був світом розмаїття, включно з розмаїттям мовним. Всупереч поширеному уявленню, розмаїття є природним, а однорідність – штучною. Безліч взаємно незрозумілих просторіч – це природний порядок, а одна літературна мова – ні.

Якщо просторіччя поділяли домодерний світ на окремі регіони, то глобальні духовні мови об‘єднували його у низку справді глобальних спільнот. Наприклад, Європа, поділена на зони романських, германських, слов‘янських та інших просторіч, була об‘єднана єдиною духовною мовою, латиною.

Глобальні спільноти минулого були духовними спільнотами, збудованими навколо ідеографічних систем. Латина у Європі, класична арабська в ісламській уммі, ієрогліфи в Китаї. Кожна духовна спільнота сприймала себе як світ в собі, що має монополію на істину у зв‘язку зі своєю духовною мовою.

Гантінгтон відомий поділом світу на низку цивілізацій. Утім, його класифікація має довільний вигляд. Що буде, якщо прийняти куди кращу та більш об‘єктивну парадигму Андерсона? Ті, хто використовує одну духовну мову, складають окрему духовну спільноту (= цивілізацію).

Всередині кожної духовної спільноти люди говорять багатьма просторіччями. Духовна мова була спільнотою знаків, просторіччя – звуків. Духовна мова мала бути незрозумілою масам, просторіччя – зрозумілим. Врешті решт, духовна мова не була довільною, на відміну від просторіччя.

Духовна мова не була довільною. Вона була радше породженням дійсності, ніж її відбитком. Звідси заборона псувати священні тексти перекладом їх на просторіччя. Це означало, що вони були незрозумілими масам. Це, утім, було радше перевагою, ніж недоліком (в оригіналі: «фічею, а не баґом» – прим. пер.).

Для прикладу – ідеографічна природа Мусульманської умми:

«Коли магінданао зустрічав бербера, не знаючи мов одне одного, нездатні спілкуватись усно, вони все ж таки розуміли ідеограми одне одного, бо священні тексти, спільні для обох, існували лише класичною арабською».

Щодо цього класична арабська, латина і навіть санскрит діяли вельми подібно до китайських символів. Усі вони створювали глобальну спільноту не звуків, а знаків, і така спільнота утримувала монополію на об‘єктивну істину. Сучасна математична мова продовжує цю стару традицію.

Ця дихотомія між місцевими просторіччями, що поділяли світ, та духовні мови, що об‘єднували його на низку глобальних спільнот, пояснює чимало щодо домодерного світу. Глобальне проти місцевого, таємниче проти загальнодоступного, високий статус проти низького статусу, засноване на знаках проти заснованого на звуках. 

З плином часу два чинники розкололи єдність старих ідеографічних духовних спільнот. По-перше, проривна інформаційна технологія – друкарський верстат. Інший чинник – куди складніший та гірше усвідомлений – розвиток сучасної централізованої держави.

Навіть до запровадження друкарського верстата деякі швидко централізовані державні утворення (що пізніше стали націями-державами) створили адміністративні просторіччя. Оперування занадто багатьма просторіччями було стомливим. Куди легше обрати одне з них та підняти його статус.

Наприклад, Франція мала багато просторіч, що всі вважалися зіпсованими формами латини. Утім, одне з них, паризький діалект, стало мовою чиновництва. Воно не перетворилось на істинну мову, як латина. Однак стало мовою влади, – цього було достатньо.

Друкарський верстат відіграв велетенську роль у мовній гомогенізації. Його поява стала переломним моментом, що визначив долю просторіч. Ті просторіччя, що були надрукованими, були підвищені у статусі та, у багатьох випадках, вижили. Тим часом ті, котрих друкували небагато, поступово занепали.

Комбінація цих двох чинників, державної централізації та друкарського верстата, розколола духовні спільноти та, у багатьох випадках, знищила їх. Якоюсь мірою світ став деглобалізованим: колись взаємопов‘язані духовні простори були розколоті на низку місцевих національних культур.

Державна централізація та друкарський верстат створили переломний момент просторіч, що значною мірою гомогенізував світ. Ті просторіччя, що були прийняті державами та пропаговані в друкованому вигляді, потужно зростали у статусі та доречності. Тим часом решта – вимирали.

Адміністративна централізація та запровадження друкарського верстата спричинили переломний момент просторіч. І все ж, завершила його загальна освіта. Централізована, спроєктована державою освіта, узгоджена з єдиною програмою, є недооціненим інструментом культурної уніфікації.

Наприклад, те, як мовна мапа Франції змінилася з пропагуванням загальної освіти. Нефранкомовна зона (темно-сіре), що вкривала більшість країни у 1830-х, звузилась до кількох ізольованих місцевостей до 1950 року. Меми, що були включені в навчальну програму, швидко зростали, виключені – вимирали.

Переломний момент просторіч пояснює феномен національного генія, перш за все національного поета. Чи помітили ви, як багато літературних культур зосереджені навколо Великого Національного Поета? Чому так? «Великий» тут означає «впливовий». А «впливовий» означає – модель для стандартизації.

Великий Поет = Поет Національної Навчальної програми. Навчальна програма гомогенізує культурний простір та створює монокультуру. Навчальна програма завершує переломний момент просторіч. Таким чином, те, який поет включений до навчальної програми, а який – ні, є питанням великої політичної ваги.

Тепер побалакаймо про Східну Європу. Щойно ми обговорили те, як домодерний світ був поділений на низку глобальних спільнот знаків, зосереджених навколо певної духовної мови, як от класична арабська. У Західній Європі це була латина. У Східній Європі це була церковнослов‘янська.

Церковнослов‘янська була південнослов‘янською мовою, ймовірно, болгарського походження, що стала мовою священних книг та церковних служб по всій Східній Європі, включно із сучасними Болгарією, Румунією, Молдовою, Україною, Білоруссю та Росією, таким чином утворюючи особливу духовну спільноту.

Духовна спільнота будується навколо незрозумілої таємничої мови. Справді, хоч духовна спільнота церковнослов‘янської включала мовців слов‘янських, романських і, можливо, інших народних просторіч, вона була достатньо відмінною від цих просторіч, аби бути незрозумілою.

Це особливо очевидно у випадку романських мовців. Може здаватись парадоксальним, однак православні румуни використовували слов‘янську духовну мову, котрої не розуміли. Протестантська реформація дала їм поштовх до розвитку літературної румунської.

Румуни не були протестантами. Однак такими були їх угорські пани в Трансильванії. Тож вони змусили румунських священників перевести літургії зі слов‘янської духовної мови на румунське народне просторіччя. Культурні взаємини були куди складнішими, ніж більшість схильна вважати.

На румунських православних землях народні просторіччя були найвіддаленішими від духовної мови. Утім, навіть у східнослов‘янських православних місцинах віддаль між церковнослов‘янською та просторіччями була достатньо великою, щоб зробити цю південнослов‘янську духовну мову незрозумілою масам.

Існування східноєвропейської духовної спільноти, заснованої на церковнослов‘янській мові (як західноєвропейська була заснована на латині) проливає світло на значення слова «руський» на середньовічній Русі. Це не стосувалось етнічного походження. Це стосувалося релігії.

Прирівнювання домодерних духовних спільнот до спільнот сучасних національних – суттєва помилка. Це помилково, навіть якщо вони мають однакове чи подібне ім‘я. У сучасній Росії слово «руський» вказує на націю. На середньовічній Русі – на духовну спільноту, що діяла не зважаючи на етнічні межі.

Руські хроністи включали списки «Руських міст, близьких та далеких». Вони зазвичай включали наступні регіони:

1. Болгарію
2. Валахію
3. Волинь
4. Залісся
5. Київщину
6. Литву
7. Поділля
8. Рязанщину
9. Смоленщину
10. Тверщину

Ось мапа, що візуалізує список від 1374 року.

Регіони, що ми нині вважаємо насправді «російськими», як то Твер чи Рязань, змішані з тими, що ми сприймаємо як очевидно іноземні. Ось, наприклад, мапа литовських руських міст, від Каунаса майже до Москви, через усі етнічні та мовні межі.

Що іще цікавіше, списки руських міст починаються з болгарських руських міст, волоські руські міста – другі по черзі. Східнослов‘янські міста згадуються далі. Це, ймовірно, означає, що саме Болгарія була місцем народження «руської» духовної спільноти.

Тим часом Москва та те, що тепер є центральною Росією, місцем народження Московії, згадується як Залісся (= «за лісом»). Що, певно, означає, що Московія вважалась новоколонізованою місцевістю в лісах півночі, а не центром «руського» світу.

Що ми бачимо тут? Як велика мапа руських міст, так мапи певних руських регіонів ігнорують етноси. Руські землі включають романськомовні регіони. Литовський регіон руських земель включає як балтійських, так східнослов‘янських мовців. Всім було все одно.

Мапа руських міст не є етнічною мапою чи мапою народних мов. Це мапа церковнослов‘янської духовної спільноти, що тоді звалась «руською». Ваше походження, ваша розмовна мова не мали значення: використання церковнослов‘янської мови для літургій робило вас «руською людиною».

І, авжеж, те, що тепер стало Росією, не вважалось центром руської духовної спільноти. Список натякає, що, можливо, таким центром була Болгарія. Болгарські міста стоять на початку списку руських міст. Що цілком має зміст, адже духовна мова походила звідти.

Деякі ідіоти кажуть, що факт того, що Україна чи Білорусь названі «руськими» у середньовічних текстах, означає, що вони є частиною російської нації. Це просто не так. Середньовічна «руська» духовна спільнота прирівнюється до сучасної російської святої держави. Це антиісторична помилка.

Коли мешканці Заходу прирівнюють середньовічну духовну спільноту до сучасної нації-держави, то це невігластво. Але коли це роблять росіяни, то це політична заява. Те, що колись було духовною спільнотою церковнослов‘янської мови, мусить бути перетворено на унітарну російську націю-державу.

Перетворення духовної спільноти на унітарну націю-державу є важчим, ніж можна було б подумати. Чому? Тому що в духовній спільноті духовна мова співіснує з безліччю народних просторіч. Духовна спільнота є феноменом розмаїтого домодерного світу. А нація-держава – ні.

Унітарна нація-держава не толерує розмаїття. Вона обирає одне просторіччя та насаджує його на всій своїй території, винищуючи будь-яких конкурентів. Це головний чинник переломного моменту просторіч, що застосовується шляхом загальної освіти з єдиною програмою.

Це пояснює вагу Пушкіна для сучасної Росії. Відколи Росія приєднала те, що тепер є Україною та Білоруссю, за Єкатерини II, російський уряд постійно намагався гомогенізувати всі східнослов‘янські землі згідно з російським стандартом, – у політиці, культурі та мові.

Росія намагалась насадити одну мову по всій території Росії, України та Білорусі. І все ж, питання в наступному: що слід насаджувати як стандарт? Пушкін є таким важливим, тому що він створив такий стандарт. Його літературний спадок надав модель, котру держава могла поширювати.

Пушкін створив сучасну російську мову у тому сенсі, що він створив ту версію російської мови, що її пізніше насадила влада держави. Саме тому він став найвпливовішим російським автором, і саме тому сучасні росіяни з трудом здатні читати допушкінську літературу.

До Пушкіна Росія не мала єдиного літературного стандарту. Були чимало стилів, деякі з них під впливом західноєвропейських мов, деякі – під впливом інших слов‘янських мов, деякі – під впливом церковнослов‘янської. Тривала суперечка щодо того, на яких мовах слід заснувати модель російської мови.

Пушкін, вільно освоївши французьку куди раніше, ніж російську, говорив та писав украй франкізованим варіантом російської мови. А оскільки його спадок став самим стандартом, то російська граматика вельми подібна до французької.

Пушкін також створив стилі російської мови. До Пушкіна Росія не мала стандартної літературної мови. Були народні просторіччя – і була духовна мова – церковнослов‘янська. Було чимало письменників та авторів, що експериментували з різними стилями.

Російські письменники XVIII сторіччя переважно сприймали церковнослов‘янську як мову високого статусу, а народні просторіччя – як мови нижчого статусу. Тож вони намагались використовувати якомога більше церковнослов‘янських лексики та граматичних структур, лишень аби писати високим стилем.

Пушкін зробив інакший вибір. Він чітко розрізнив народне просторіччя та духовну мову, заснувавши свій варіант літературної російської на першому. Народна російська ≠ церковнослов‘янській, і саме народне просторіччя стало основою його праці.

Елементи церковнослов‘янської збереглись як певний стиль російської мови. Коли Пушкіну хотілось написати вірш у релігійному стилі, він використовував церковнослов‘янську граматику чи лексику. Коли йому хотілось стилізувати щось за «архаїчним» текстом, він робив так само.

Оскільки мова Пушкіна стала стандартною російською, то стилі, що він створив, стали уніфікованими. Коли сучасний росіянин чує церковнослов‘янські слова або граматичні структури, він сприймає їх або як «релігійні», або як «архаїчні». Тож вони широковживані в історичних романах.

Коли сучасний росіянин чує елементи церковнослов‘янської, він сприймає їх як «мову минулих літ». Це може не бути історично коректним. Насправді церковнослов‘янська ніколи не була розмовною мовою. Однак ми сприймаємо її як «стару розмовну мову», бо так вирішив Пушкін.

Вплив Пушкіна на російську мову показує процес перелому просторіч. До того було чимало просторіч, і чимало авторів намагались створити на їх основі літературні мови. Однак у централізованій державі лише одна з них стала стандартом.

Держава обирає одну модель та насаджує її, винищуючи усі інші варіації. Якщо вона має справу із недрукованими селянськими просторіччями, то справа йде добре. Якщо ж із друкованими, то це більш проблематично. Однак справжньою проблемою стає створення кимось альтернативи.

Це пояснює політичну вагу Тараса Шевченка. Росія, Україна, Білорусія мали безліч вельми відмінних просторіч. Якби російська держава досягла мети у насадженні одноманітності, то усі б прийняли модель мови Пушкіна. Шевченко ж створив альтернативу.

Ця альтернатива була не просто мовною чи культурною. Вона також була політичною. Пушкін підтримував російську імперську традицію. Шевченко ж – її відкидав. Звернімо увагу на ставлення цих двох авторів до російського імперіалізму.

Пушкін був украй войовничим. Під час Польського повстання 1830 року він написав:

«Ми можемо лише співчувати полякам. Ми занадто могутні, аби ненавидіти їх, війна, що починається, буде війною на винищення – або принаймні повинна бути такою».

«Усе ж слід їх задушити, і наша повільність – болісна».

Пушкін оспівував геноциди Кавказької війни:

«Згадає ліра чарівна
і Котляревського, героя,
що наче чорною чумою
Кавказу нищив племена…»

Пушкін приймав російську імперську ідентичність як власну ідентичність. Він цілковито підтримував російський імперіалізм, будь-яка критика російського імперіалізму запускала в ньому бурхливу реакцію. Наприклад, його вірш «Наклепникам Росії» проти французьких політиків, що підтримували Польське повстання 1830 року. 

(Переклад українською цього вірша можна прочитати на сайті Центральної публічної районної бібліотеки ім. О.С. Пушкіна – прим. пер..)

Спадок Пушкіна є не просто доречним. Він є буквально найдоречнішим у Росії мемом. Щось, що написав Толстой чи Достоєвський, може бути різким нонконформізмом. Що завгодно, написане Пушкіним, є об‘єктивною істиною. Погляньте, як російська кінозірка Безруков читає Пушкіна для виправдання нинішньої Z-війни.

Пушкін оспівував російський мілітаризм, Шевченко же – критикував його. Він симпатизував горянам, що боролись проти російського завоювання, оплакував жертви серед російських рекрутів. Для Пушкіна людські страждання нічого не означали, натомість вони були украй важливими для Шевченка.

Деякі вірші Шевченка були саркастичними відповідями Пушкіну, так само як деякі вірші Пушкіна були більш чи менш саркастичними відповідями Міцкевичу. Ці троє слов‘янських поетів діяли в одній доказовій мережі, але дотримувались украй різних політичних поглядів.

Що визначало відмінність їх політичних позицій? Можна було б припустити, що критика російського імперіалізму з боку Міцкевича та Шевченка була умотивована їх належністю до переможених та пригноблених культур. Я вважаю, що відмінність куди глибша.

Україна відрізнялася від Росії не лише використанням інакших народних просторіч. Хоч східна Україна підпала під владу Росії у XVII сторіччі, її інтеграція в Росію почалась лише за Єкатерини II в кінці XVIII сторіччя. Тож російські та українські меми розвивались по-різному.

Культурні відмінності між Росією та Україною включають різне розуміння особистої суб‘єктності, особистої гідності та колективної дії. У Росії ці ідеї протягом століть були ретельно викорінені російською державою. В Україні Росія мала на це куди менше часу.

На національному рівні це особливо очевидно. Коли український Гетьманат вирішив об‘єднатись із Росією у середині XVII сторіччя, то українці склали список вимог. Російський цар мусив дати обітницю підтримувати їх права та привілеї. Авжеж, цар відмовився це робити.

Політичне мислення України було конституційним. Так, ми згодні прийняти тебе своїм царем. Але ти також повинен погодитись оберігати наші права. Твоя влада буде умовною. Це було нормальним для України, але відкинутим Москвою, що прагнула безумовної влади.

Щодо цього російська держава не надто змінилася від 1654 року. Як сказав у 2017 році заступник Путіна Кирієнко (насправді він заступник голови адміністрації Путіна, тобто заступник Вайна, а не Путіна – прим. пер.), «російська держава не заснована на угодах». Угода є обмеженням влади царя, умовою, котрої він сумлінно дотримується. Це ганьба, тож він порушує угоду за першої можливості.

На поверхневому рівні ця культурна відмінність може бути навіть виразнішою. Наприклад, історично українці обирали своїх священників, а росіяни – ні. Це вкрай важливо. До 1900 року церква була головним елементом культурної інфраструктури.

Більшість людей споживала мало чи взагалі жодного культурного контенту, окрім того, що надавав священник. Церква добирала, цензурувала та поширювала контент для мас; у цьому сенсі вона була незміренно важливою, так само як соціальні мережі зараз. Церква була TikTok’ом.

Українці обирали своїх священників, колективно вирішуючи, хто контролюватиме поширення культурного контенту в їх місцевості. Нічого дивного у тому, що вибори священника були головним фокусом політичного життя мас. Протягом століть українці практикували кампанії, голосування, виборчу політику.

Росіяни не мали такого шансу. Російська держава мала більше часу та більше можливостей для винищення будь-яких форм особистої суб‘єктності, колективних дій та політичної участі в Росії, ніж в Україні, котру вона завоювала пізно, а інтегрувала до складу імперії – іще пізніше.

Що іще важливіше, російська держава знищила в Росії ідею людської гідності. Російський народ інтеріоризував ідею про те, що вони не мають власної гідності. Їх гідність, їхня вага, їхня самоцінність походить від їх належності (= покірності) до імперії.

Наприклад, ось як Пушкін рекламував переваги російського панування (насправді це рядки з поеми Михаїла Лермонтова «Ізмаїл-Бей» – прим. пер.):

«Скорись, Черкес! І захід, і схід,
можливо, розділять твою долю.
Настане час – і скажеш сам пихато:
Нехай я раб, та раб царя усього!»

Нічого дивного, що Шевченко так безжально глузував із Пушкіна. Для носія українських культурних мемів російські культурні меми мають геть мерзотний вигляд, більш подібні до вірувань зомбі, ніж до людської культури. Для Шевченка Російська Імперія була злом, котре варто знищити.

І навпаки, для прихильників російських культурних мемів Шевченко – смертельний ворог. Він сформулював українські меми: політичні, культурні, мовні. Українські меми слід знищити, а російський культурний стандарт – насадити по всій Україні.

Культурна одноманітність – ось справжня мета Z-війни. Вона про спрямування перелому просторіч стародавньої духовної спільноти так, щоб усі стали росіянами. Проблема України в тому, що вона існує. Такий погляд глибоко вбудований у російську культуру.

Першоджерело: War of memes: why Z-war won’t end with peace.

Переклад: Віталій Перегончук

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• USD, EUR: PayPal, [email protected]
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0