Російський диктатор Володимир Путін виступив із розлогою промовою щодо історії України, яку нібито вигадали більшовики, і пригрозив «показати декомунізацію», визнаючи суверенітет маріонеткових хунт «ДНР» і «ЛНР». Також, на його переконання, Україна втратила всі можливості та потужності радянських часів, однак при цьому здатна самотужки виготовити ядерну зброю, що становить загрозу Росії. Нині довкола українських кордонів чекають свого часу сотні тисяч російських солдатів, яких збирали з минулого року, і частина з них уже рухається на бронетехніці до окупованого Донбасу. Що все це означає? 

По перше, тривале акцентування уваги світових медіа на російських військових угрупованнях довкола України і мало не щоденні повідомлення про нові дати й навіть час вторгнення зробили свою справу: розпочати війну швидко та непомітно, як навесні 2014 року, Кремлю не вдалося. Достеменно не відомо, чи всі «розкриті» розвідками західних країн плани Путіна щодо нападу були справжніми, однак бомбардування медіа-простору все новими й новими подробицями хижих задумів російського уряду перетворили українське питання мало не на центральну тему для всього людства. Навіть проблема пандемії коронавірусу поступилася в популярності ймовірній Третій світовій війні, що мала б розпочатися з вторгнення до України. Десятки тисяч нових випадків захворювання? Похер, є більш важливі новини. 

Російські наративи щодо «дискримінації» російськомовних і православних мешканців України, рівно як і звинувачення Києва у «фашизмі» (за якого, як зазначив сам Путін, регулярно відбуваються демократичні вибори), залишились там же, де були в 2014 році: серед лівих і правих рухів різного ступеню маргінальності. Заклики поважати право Росії на знищення України можна почути як від ганебних неонацистів чи націонал-більшовиків, так і від поважних партій.

Зокрема нісенітниці про необхідність виведення неіснуючих військ НАТО з України розповів один з лідерів і колишній голова Лейбористської партії Великої Британії Джеремі Корбін, якого ніяк не можна назвати маргінальним політиком. З іншого боку, популярний американський сенатор-соціаліст Берні Сандерс після довгих вагань звинуватив у підриві європейського миру саме Росію. Довгий час антиукраїнські сентименти поширюють американські консервативні медіа, пов’язані з Республіканською партією. Решта політичного спектру продовжує підтримувати українську сторону. Тобто, за 8 років млявої війни якісного стрибка російської пропаганди не відбулося. Найімовірніше, великі любителі «російського світу», яких ви побачите в соцмережах, прикрашатимуть свої акаунти серпами та молотами або ж свастиками. 

Отже, кремлівські плани раптової атаки були розголошені західними спецслужбами, і навіть якщо усі вони були вигадками (що також не виключено) — надмірна увага та необхідність не робити різких рухів змусили Росію вдатися до дещо божевільних символічних кроків. Крім того, що проксі на окупованому Донбасі почали потужні обстріли українських позицій і цивільних об’єктів, кремлівські спецслужби знайшли «докази» української агресії проти росіян: в одному випадку показали якісь снаряди в Ростовській області, а в іншому — спалену будку, яку нібито обстріляли з України.

В окупованих містах Донбасу також спробували зімітувати теракти, які, однак, виглядали настільки дешевими підробками, що на них ніхто не звернув уваги. Апогеєм таємних планів Кремля стала «евакуація» цивільних мешканців «ДНР»/«ЛНР», яких почали пакувати в автобуси та відвозити до Росії. Точна кількість насильницькии переміщених осіб наразі невідома, однак Путін уже пообіцяв їм по 10 тисяч рублів допомоги. Показово, що одночасно з цим чоловіче населення окупованого Донбасу закликали стати під рушницю — місцеві розповідають, що нібито по вулицям полюють навіть на 16-річних школярів.

І в цей час Путін визнає «республіки». Тобто, фактично викидає на смітник власні ж Мінькі домовленості про автономію Донбасу в складі України — отже, подальший мирний процес у форматі «внутрішньоукраїнського конфлікту» вже не є можливим. Путін практично формалізував статус кво: якщо раніше на Донбасі проти України воювали буцімто місцеві «ополченці», то зараз їм на заміну прибувають військові Збройних сил Російської Федерації. 8 років дезінформаційної кампанії, під час якої всі російські пропагандисти намагалися довести, що Україна воює сама із собою, пішли коту під хвіст. «Громадянської війни» більше немає, тепер є відверте протистояння з кадровими силами ЗС РФ.

Перший наслідок такого великого зсуву, що спадає на думку, — це анулювання Мінських домовленостей, за якими Україна мусила надати окупованому Донбасу статус широкої автономії. Багато років поспіль основне питання точилися довкола того, має Росія забратися звідти до чи після місцевих виборів, доки не стало очевидним, що вигідний Україні варіант розвитку подій Кремль не влаштовує. Попри багаторічні вимоги виконання Україною Мінських домовленостей і звинувачення Києва у їх порушенні, Росія своїм рішенням про визнання суверенітету «ДНР»/«ЛНР» першою ж їх і скасувала. 

З одного боку, це певне полегшення, адже ніхто в світі вже не буде примушувати нас включитидо свого складу територію, очолювану військовими злочинцями, захищеними від переслідувань. З іншого боку, усі схеми щодо запитів про перемир’я чи обмін пораненими доведеться будувати з нуля. Ну і, звісно, Росія не утримуватиметься від використання важкого озброєння, як цього вимагав Мінськ.

Менше з тим, останні кроки Путіна дають привід для оптимізму. Врешті, російські солдати досі маринуються на кордоні наче огірки в діжці, а Донбас був і лишається єдиним полем бою. Прогнозувати подальші кроки Кремля дуже важко, оскільки його керівництво готове на будь-що, навіть на заперечення власних прагнень останніх років, як демонструє визнання «республік». Однак очевидно, що Путін переживає втрату ініціативи, і його рухи демонструють радше розпач, ніж холодну впевненість.

Нам же лишається гуртуватися та мужньо очікувати на вирішення кризи: або Росія поступово відведе свої втомлені війська, або кине їх на смерть. Цілком імовірно, що наступ все ж буде, але локально — в межах Донецької та Луганської областей. Тим не менше, нічого хорошого в цьому немає. Якщо виходити з цього припущення, паніка скасовується, бо очевидно, що військові, які щойно вийшли до своїх позицій, потребуватимуть часу для підготовки. Тактична пауза може тривати кілька місяців, а може й кілька років, адже російська економіка так само страждає від кремлівських дій, як і українська. І цей дорогоцінний час ми маємо витратити з користю.

По-перше, слід змиритися з тим, що в найближчий час Україна буде не найкомфортнішим місцем для людей, які найбільше піклуються про кар’єру, гобі та особисте життя. Для цих речей підійде будь-яка країна НАТО, а тут доведеться перейматися політикою, армією та мораллю.

По-друге, ми маємо заглушити проросійську пропаганду, знекровити її апарат, а також нейтралізувати сили, що прагнуть розбрату й братовбивства всередині України. Будь-який рух, організація чи партія, що пропагують вуличні війни, мають припинити своє існування, а їхні лідери — бути покараним відповідно до норм права.

По-третє, як уже багато хто звик, наше подальше життя — це оборона осадженої фортеці. Ми можемо працювати, відпочивати й кохати, навіть їздити по особистих справах за кордон, однак у потрібну годину всі як один мусимо згуртуватися й повернутися до зброї, бо кадрові службовці ЗСУ — лише тимчасовий щит, який стоятиме для того, щоб встигли мобілізуватися всі інші.

І наостанок, нам варто більше дбати один про одного, дослухатися до потреб і проблем своїх співгромадян, співчувати й ділитися з ними, допомагати й не стидатися просити помочі самим. Ми не можемо побудувати утопію, однак в наших силах зробити своє існування в очікуванні смерчу значно простішим і приємнішим. Так переможемо.

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS