Весняної ночі 1943-го Чеслав Мілош, у майбутньому нобелівський лауреат і праведник народів світу, стоячи на балконі варшавської квартири в компанії друзів, дослухався до галасу, що лунав із гетто неподалік.

Від нього в жилах холола кров. Це був крик тисяч людей, яких убивали. Він нісся мовчазними просторами міста серед червоної заграви пожеж, під байдужими зорями, у ту лагідну тишу садів, де рослини старанно виділяли кисень, повітря ароматно пахло, а людина відчувала, що жити добре. Було щось особливо жорстоке в цьому спокої ночі, краса якої й людське злодіяння вдаряли в серце одночасно [1].

“Ми не дивилися одне одному у вічі”, — згадував Чеслав. Натомість погляди присутніх були спрямовані туди, звідки струменів відчай. Невдовзі Мілош створить один із найпронизливіших віршів, присвячених переживанню жахів Голокосту неєвреями: “Бідний християнин дивиться на гетто”. Поет завершує його так:

Боюся, дуже боюся охоронця-крота.

Його повіки набрякли, мов у патріарха,

Який довго сидів при світлі свічок,

Читаючи велику книгу видів.

Що скажу йому, я, Жид Нового Заповіту,

Котрий чекає дві тисячі літ на повернення Ісуса?

Моє розбите тіло видасть мене його поглядові,

І він зарахує мене до помічників смерті:

Необрізаних [2].

Маленький кріт торує собі шлях крізь згромадження людських тіл. Він торкається їх, “рахує, проштовхується далі. Розрізняє людський попіл за райдужними опіками”. Попри набряклі повіки, кріт ясно бачить, хто тут жертва, а хто — кат. Аби винести безпомилковий вирок, йому достатньо одного погляду на людину.

Подібний образ не вперше виринає в європейській культурній традиції. Гамлет, принц данський, почувши з глибин земної тверді голос свого вбитого батька, вигукує: “Як швидко риє кріт цей під землею!” [3] У “Лекціях з історії філософії” Георг Гегель звертається до даного рядка з Шекспіра в пошуках метафори для невблаганної роботи “світового духу”, поступ якого впорядковує минуле, надає йому об’єктивну оцінку. Гегелівського “крота історії” неможливо ввести в оману. Оповідач з твору Мілоша невипадково так страшиться моменту, коли мудрий землекоп нарешті зверне увагу на нього.

Тема провини та відповідальності знов на порядку денному європейських дискусій. Вона з’являється там із кожним новим спалахом масового насильства на континенті або ж коли під впливом історичних процесів відкривається можливість для подолання наслідків насильства, скоєного раніше. 

В кінці XX століття найяскравішим прикладом першої категорії подій слугує війна на Балканах. Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, заснований у Гаазі 25 травня 1993 — задовго до завершення бойових дій, — підтвердив бодай спорадичну спроможність світової спільноти захищати гуманітарне право. 

Перед тим іспанська La Transición, поступовий демонтаж репресивного режиму в країні по смерті Франсіско Франко в 1975, а згодом й хвиля антикомуністичних революцій у Центральній та Східній Європі 1989—1991 рр. вперше з часів денацифікації Німеччини поставили руба питання визначення міри співучасті цілих прошарків громадян у злочинах покійної диктатури.

Відповідали на нього по-різному. В Іспанії так званий “Пакт про забуття” проголосив готовність як лівих, так і постфранкістів відмовитися від зведення політичних рахунків, а також ревізії результатів Громадянської війни 1930-х, на користь мирного та поступового відновлення в країні демократичного ладу. Натомість у більшості держав, що раніше входили до соціалістичного табору, контрольованого СРСР, відбулися люстраційні процеси. Їхня динаміка залежала від обраної моделі транзиту: послідовний розрив з минулим або ж “національне примирення”, яке передбачало формування гібридної конфігурації влади за участі колишніх комуністів.

На зламі тисячоліть Європа, здавалося, розставила для себе крапки над “ї” стосовно проблеми масової колаборації з тоталітаризмом: як у етичній, так і у правовій площинах. Проте вже в перші місяці 2022 р. стало зрозуміло, що до нового рецидиву хвороби поблизу власних кордонів вона підійшла критично неготовою. 

“Хотят ли русские войны? Спросите вы у тишины”

“Хотят ли русские войны? — питав Володимир Зеленський громадян Росії 23 лютого 2022 року, за лічені години перед тим, як мільйони українців прокинулися від вибухів у жахливому новому світі. — Я очень хотел бы ответить на этот вопрос. Но ответ зависит только от вас” [4].  

Завершивши своє останнє звернення у статусі президента умовно мирного часу цитатою з відомої по всьому колишньому СРСР пісні Марка Бернеса на вірші Євгенія Євтушенка (1961), Володимир Олександрович, за власним зізнанням, прагнув порозумітися безпосередньо з російським народом: “Если руководство России не хочет ради мира садиться за стол с нами, возможно, оно сядет за стол с вами”. 

Прикметно, що сам Євтушенко дає цілком конкретну відповідь на власне запитання у наступному ж рядку: 

Спросите вы у тишины

Над ширью пашен и полей,

И у берёз, и тополей.

Спросите вы у тех солдат,

Что под берёзами лежат.

Задум пісні був цілковито антивоєнним, адже на момент її написання Радянський Союз ще дуже добре пам’ятав події першої половини 1940-х. Проте, як відомо, сприйняття мистецьких творів визначається актуальним контекстом. Тиша, що нею російський народ у своїй абсолютній більшості зустрів розв’язану від його імені війну [5], наймасштабнішу в Європі від тих самих 1940-х, виявилася надто гучною. Вже 4 березня 2022 сатирик із ФРН Ян Бьомерман виконав шлягер Бернеса та Євтушенка німецькою мовою на телебаченні, у характерній для себе цинічній манері зафіксувавши цю зміну контексту [6]. 

Питання, що його популярний німецький комік, слідом за своїм колишнім колегою Зеленським, артикулював на другий тиждень великого вторгнення Росії в Україну, вочевидь, застало представників європейських еліт зненацька. Емманюель Макрон, відомий нині як послідовний критик російського імперіалізму, в 2022 закликав українського президента поступитися частиною суверенітету, аби господар Кремля міг “зберегти обличчя”, а згодом заявив, що російський народ — “великий народ із великою історією. І його мета та його, можливо, доля полягала в тому, щоб відновити, мабуть, імперію” [7]. 

Федеральний канцлер Німеччині Олаф Шольц на екстреному засіданні Бундестагу 27 лютого 2022 поклав відповідальність за агресію персонально на Путіна та його найближче оточення, наполягаючи на безневинності росіян. Ту ж тезу він в подальшому повторював неодноразово:

Ми думаємо лише про одне: як ми ще сильніше можемо вдарити по тих, хто відповідає за те, що сталося? По тим, про кого всі говорять у ці дні? Але не по російському народу!

Прецінь саме Путін, а не російський народ, вибрав війну. Тому давайте скажемо, аби всі почули: ця війна — війна Путіна. Ця відмінність важлива для мене [8]. 

Вибухоподібного резонансу набули слова Папи Римського Франциска, виголошені ним у відозверненні до російської молоді 25 серпня 2023: “Ви — нащадки великої Росії: великої Росії святих, правителів, великої Росії Петра І, Катерини ІІ, тієї імперії — великої, освіченої, [країни] великої культури та великої людяності. Ніколи не відмовляйтеся від цієї спадщини” [9]. Українські коментатори розцінили промову як виправдання — свідоме чи ні — імперіалізму, вплетеного в саму тканину російської культури. Вперше покійний понтифік наважився назвати РФ агресором лише на початку 2024, напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення.

Симптоматично, що деякі росіяни готові мислити про відповідальність власної спільноти у зовсім інший спосіб, аніж західні лідери:

«Безумовно, я, як росіянин, поділяю загальну колективну відповідальність за розв’язану війну. Але також я змушений питати особисто й самого себе: чого конкретно я не зробив, аби цієї війни не сталося? І так у кожної розсудливої людини, мені здається. Ця провина буде наростати, властиво, і після завершення війни, ми будемо носити її в собі. Ми, росіяни, всі вип’ємо гірку чашу. Кожен за спиною понесе свій камінь. Якої ваги та розміру — це вже кожен буде визначати самостійно. Але ми всі винні, звісно. Не лише Путін і його команда. Проблема в тому, що, як і в сталінські роки, режим тримається на тому, що таких, як Сталін і Путін, мільйони. З такою ж свідомістю та такою ж етикою та лексикою» [10]. 

Ці слова належать Владіміру Сорокіну — одному з двох найвпливовіших російських письменників XXI ст. [11] У літературних колах Сорокін зажив слави пророка. Його “День опричника” і “Цукровий Кремль”, видані в другій половині 2000-х, описують гротескну російську сучасність із подекуди справді моторошною прозорливістю. 

Однак чи слушно нині аж так категорично покладати відповідальність за війну та геноцид українського народу на росіян як політичне ціле? Або ж Сорокін перебільшує коли, під тиском запаленої совісті інтелектуала, твердить, що всі вони винні просто за фактом наявності червоного паспорта у кишені? Наблизитися до відповіді на поставлене подібним чином питання неможливо без звернення до історичного дискурсу, сформованого насамперед трагічним досвідом XX століття.

Парадокс Айхмана, або Kadavergehorsam

У квітні 1961 р. німецько-американська філософиня на ім’я Ханна Арендт прибуває до Єрусалиму в якості журналістки часопису The New Yorker.  Її завдання — висвітлення резонансного судового процесу над екс-оберштурмбанфюрером СС Адольфом Айхманом, роком раніше викраденим ізраїльськими агентами з Аргентини, де той переховувався від 1950-го. 

Айхман, під час війни чиновник гіммлерівського Головного управління імперської безпеки (RSHA), що завідував логістикою Голокосту, зокрема транспортуванням євреїв до таборів, цікавив Арендт із різних точок зору. Передусім — як тимчасово жива можливість зробити ще одну спробу розв’язати моральну дилему, котра протягом десятиліть не давала спокою їй, а заразом і решті світу: 

«Справжня проблема, — писала Ханна Арендт наприкінці 1944, — полягає не в тому, аби довести очевидне, тобто що німці не були потенційними нацистами з часів Тацита, як і не в тому, аби довести неможливе — що усі німці таять у собі нацистські переконання. Радше потрібно обдумати, як нам діяти і як витримати випробування зіткнення з народом, в якому межі, що розділяють злочинців і нормальних людей, винних і безневинних, настільки стерлися, що ніхто в Німеччині не зуміє сказати, чи в кожному конкретному випадку він має справу з таємним героєм чи з колишнім масовим убивцею» [12].

По слідах процесу була видана книга “Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла” (1963) — ймовірно, найважливіший та вже певно найгучніший текст з чималої бібліографії Ханни Арендт.

Не підлягає сумніву, на думку авторки, що підсудний за сукупністю зробленого під час служби в СС заслуговував смертного вироку, котрий зрештою й отримав. Проте її погляд на сутність справи вельми відрізнявся від позиції обвинувачення, вустами якого опосередковано говорив Давид Бен-Гуріон, голова ізраїльського уряду, режисер усього дійства.

«Якби його [Айхмана] не визнали винним до того, як він з’явився в Єрусалимі, винним поза будь-яким розсудливим сумнівом, ізраїльтяни ніколи не захотіли чи не наважились би його викрасти; прем’єр-міністр Бен-Гуріон, пояснюючи президенту Аргентини в листі від 3 червня 1960 р., чому Ізраїль “формально порушив аргентинське законодавство”, написав, що “саме Айхман організував масове вбивство [шести мільйонів нашого народу], в гігантських та безпрецедентних масштабах у всій Європі”. На відміну від звичайних арештів у звичайних кримінальних справах, де провина має бути доведена по суті, хоча в межах розсудливого сумніву — останнє лишається завданням майбутнього суду — нелегальний арешт Айхмана міг бути і був виправданий в очах світу лише тим, що результат цього процесу можна було повністю передбачити» [13].

Між тим суд досить швидко дійшов висновку: роль звинуваченого в організації Голокосту виявилася “неймовірно перебільшеною”. На присутніх чекало розчарування: замість наперед сконструйованого з політичних міркувань образу нацистського монстра, просякнутого фанатичною ненавистю до євреїв, вони побачили нудного бюрократа середньої ланки, здатного спілкуватися майже виключно канцеляритом. 

«Айхман не був ані Яго, ані Макбетом, і він ніколи не погодився б назвати себе, услід за Річардом Третім, “справжнім злочинцем”. За винятком надзвичайної старанності, виявленої задля особистого підвищення, він не мав жодного іншого мотиву. […] Використовуючи повсякденну мову, він просто ніколи не розумів, що робив» [14].

Парадокс, описаний Арендт із подиву гідною відвагою, зводиться до того, що юридично послідовне визначення відповідальності, на відміну від простішого та, сказати б, утилітарного поняття провини, передбачає усвідомлення обвинуваченим власного вибору, зробленого на користь співучасті в злочині: активної або ж пасивної, тобто самоусунення [15]. І хоча підсудний під час єрусалимського процесу не намагався вдавати, що не знав, яка доля чекає на євреїв внаслідок сумлінного виконання ним посадових функцій, уся Айхманова поведінка, зарозуміла та гранично інфантильна водночас, свідчить про Gedankenlosigkeit (нім.) — дослівно, бездумність, відсутність мислення. 

«Хоч би що він робив, на його думку, він усе робив як законослухняний громадянин. Він постійно повторював поліції та суду, що просто виконував свій обов’язок; він корився не просто наказам, а закону. […] Оскільки окрім виконання того, що він вважав обов’язками законослухняного громадянина, він також діяв за наказами, завжди намагаючись бути “прикритим”; зрештою, він остаточно заплутався і закінчив тим, що почав поперемінно підкреслювати переваги та недоліки сліпої покори, або, як він сам назвав її, Kadavergehorsam, “покори мертв’яків”» [16].

Ще один змістовний троп, згаданий у “Банальності зла”: mens rea (лат.) — в юриспруденції, як правило, використовується на позначення злочинного наміру. Утім буквальний переклад словосполучення — “винний розум” — натякає на розташування осердя феномену відповідальності в сліпій зоні, навряд чи досяжній для права з його вродженою претензією на об’єктивність. Лишаючись вірною власному інтелектуальному сумлінню, Арендт висуває скандально логічну тезу, яку їй місцями не пробачили й понині:

“Найбільший політичний ризик суду над Айхманом в Німеччині полягав би у виправданні  через відсутність mens rea” [17]. І справді, про який “винний розум” може йти мова там, де немає “жодної спроби збагнути сенс власних дій” [18]? 

Протягом всієї книги авторка доводить, що не існує більшої дурниці, ніж очікувати від осіб на кшталт Адольфа Айхмана, відповідальності за скоєне, яка походила б з їхньої персональної рефлексії. Чи означає це банкрутство самої ідеї відповідальності, що мусить бути відкинута як евристично застаріла? Зовсім ні, адже на практиці завжди йдеться про динамічне відношення між людьми, де присутність іншого здатна творити ситуацію, в якій така рефлексія врешті-решт стане можливою:

«Інший, — постулює французький філософ Поль Рікер, звертаючись до спадку Арендт, — виявляється залученим до цього відношення в різних якостях: як зацікавлена особа, як свідок, як суддя і, по суті, як той, хто, розраховуючи на мене, на мою здатність тримати слово, закликає до мого почуття відповідальності, робить мене відповідальним» [19].

Що означає це “робить відповідальним”? Які дії мають бути застосовані зовнішніми акторами, аби колективний Айхман [20] — люди, котрі “просто корилися закону”, поки від імені їхньої спільноти та за їхнього сприяння чинилось, здавалося б, очевидне зло космічних масштабів, замислилися про міру власної співучасті, а отже — зменшили ймовірність повторення катастрофи в майбутньому? 

Лишаючи осторонь непрохідне метафізичне болото довкола проблеми свободи волі, варто зосередитися на значно предметнішому понятті політичної суб’єктності. Як продемонструвала знов-таки Ханна Арендт у іншому знаному творі, тоталітарні режими, що формально вимагають від підлеглих солідарності з ідеологією партії, на глибшому рівні докладають усіх зусиль для деполітизації та інфантилізації людини, поступово перетравлюючи суспільство до стану індиферентної однорідної маси [21]. Оспіваний Айхманом Kadavergehorsam, сон розуму та параліч волі, мов повітря, необхідний для життєдіяльності тоталітаризму. Натомість зворотній процес реконструкції суспільства з необхідністю передбачає плекання особистості, свідомої власного суверенітету, виховання персональної відповідальності людини за минуле, сучасне та майбутнє спільноти, частиною якої вона є. 

Політика — творення можливостей для іншого — стає, отже, педагогікою там, де йдеться про організовану діяльність, спрямовану на групи населення або ж й цілі суспільства, з метою впливу на обставини їхнього буття, котре, як відомо, визначає мислення. Завдання “дорослих”, або, словами Рікера, залученого іншого: сформувати умови, сприятливі для піднесення приватної особи до громадянина, атомізованої маси індивідів — до громадянської спільноти.

Критика інфантильного розуму

У тій частині світу, до якої ми належимо, ці поняття разом із безліччю інших фундаментальних ідей виникають, певна річ, у Давній Греції. Так, Арістотель, озираючись на багатовіковий контекст афінської демократії, визначає людину як політичну істоту, котра відрізняється від тварин і богів зокрема природним існуванням у державі — впорядкованому суспільному об’єднанні. Готовність особи, виходячи з власного сумління, брати участь у справах цього об’єднання робить з неї громадянина, що в Аристотелевій політичній антропології означає найбільш повне розкриття її “людськості”.  Своєю чергою, нехтування самоврядуванням, відмова від громадського життя або ж байдужий послух обертають людину на “приватну персону”. Мовою самих давніх греків — “ідіота” (ἰδιώτης) 

“Якщо homo sapiens, розумна людина, був в очах греків homo politicus, політичною людиною, — пише паризький дослідник античної думки Жан-Поль Вернан, — то це означає, що розум як такий, за своєю суттю, є політичним” [22]. 

Ту ж традицію мислення про, сказати б, онтологічний статус громадянина, спертий на активну участь суб’єкта у визначенні долі суспільства, продовжують модерні мислителі. В процесі руйнації абсолютистських монархій у XVII—XIX ст. ідея громадянського суверенітету щільно сплітається з уявленням про державу-націю: декларована рівність в “сім’ї вільній, новій”, котра щойно позбулася паразитичного наросту у вигляді короля та його двору, природно закликає до політичної відповідальності всіх і кожного.

За Ренаном, це масштабування громадянської чесноти, поєднане з вкоріненням у спільному минулому й бажанням крокувати разом у майбутнє, витворило сучасні національні спільноти:

«Після довгих віків приниження людина повернулася до античного духу, до поважання самої себе, до ідеї своїх прав. Слова “вітчизна”, “громадянин” знову набули свого значення. […] Існування нації — це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи — вічне стверджування життя» [23].

Нинішня Європа, аби стати такою, якою ми її знаємо, мусила пройти тернистий шлях, подібний до мандрівки Гегелевого “духу”: від власних засновків, вироблених античністю, через самозречення “темних віків” й далі — до Магдебурзького права, гуманізму, Реформації, Просвітництва та цілої серії бодай почасти успішних народних повстань, які заклали підвалини сучасної ліберальної демократії. Попри складнощі, відступи й страхітливі рецидиви варварства на кшталт фашизму, кожен з етапів цього поступу характеризувався насамперед зростанням суверенності людини у всіх її проявах.

На жаль, за той самий час жодного емансипативного руху, зіставного по масштабах, глибині та впливу на суспільство, так і не трапилося на теренах, знаних нині як Російська Федерація. Либонь, найамбітнішою спробою перестрибнути цивілізаційну прірву був революційній процес, що сягнув кульмінації 1917 р. Проте й він із карколомною швидкістю виродився до стану карикатури на європейську візію визволення людини та суспільства, якою начебто надихалися російські революціонери.

Що може бути більш далеким від Ренанового “вічного стверджування життя”, ніж “поля російської смерті” під Бахмутом, Вовчанськом і Костянтинівкою — безкраї чорноземи, встелені тілами путінських штурмовиків, по яких інші путінські штурмовики із немислимою зневагою до власної долі вперто повзуть вперед? Що це, як не Айхманова “покора мертв’яків”, у кращих російських традиціях сприйнята буквально та доведена до апофеозу? 

Прикро відомий і, за нещодавніми розслідуваннями, сфальсифікований Стенфордський експеримент тривав шість днів — і був зупинений через виразне формування у піддослідних звички коритися та владарювати. Гітлерівський протримався 12 справжніх років — і встиг зробити просвітлене німецьке суспільство співучасником найбільшого злочину в історії людства. Напевно, було б наївно очікувати від пересічного росіянина бодай якоїсь політичної суб’єктності після п’яти століть де-факто безперервного існування під орудою деспотизму.

З часів знищення Москвою в XV—XVI cт. альтернативного проєкту північноруської державності — Новгородської та Псковської республік — і аж до сьогодні російська політична традиція, попри усі перелицювання ідеологічного фасаду, визначається двома зрощеними в одне ціле структурами longue durée (фр. “довгого тривання”). Царі, імператори, генеральні секретарі, врешті-решт, особисто Владімір Путін — рівною мірою є продуктами цієї тяглості. Тут не місце зʼясовувати, де лежить її перше коріння, хоча мавпування князями та боярами габітусу переможної Орди — такий собі середньовічний Стокгольмський синдром — здається, зіграло не останню роль [24]. 

Специфічний російський різновид імперіалізму, організований, послуговуючись влучним терміном Алєксандра Еткінда, як “внутрішня колонізація”  [25], неможливо уявити без тиранії центру по відношенню в першу чергу до самих росіян. Органічним способом існування імперії від початку було колонізування власного “титульного” народу, котре провадилося синхронно з розширенням її зовнішніх кордонів, або, як твердив у “Курсі російської історії” Васілій Ключєвскій, “область колонізації у ній розширювалася разом із державною її територією”. Щоб утримати в інтересах екстрактивних інститутів контроль над суходолом розміром з Плутон (sic!), далека столиця потребувала концентрації влади, повноважень і ресурсів не лише в стосунках з етнічно відмінними периферіями, але передусім всередині умовної метрополії. Натяки на самоврядування та місцеву автономію в регіонах російського “гартленду” викорінювалися центром рішучіше, аніж на околицях, адже прагнення найбільшого колонізованого народу до самовизначення небезпідставно розцінюється імперією як загроза усій вертикалі визиску та управління [26]. Словами радянсько-грузинського мислителя Мераба Мамардашвілі, “вся справа в тому, що це цілковито особлива “імперія”, імперія не російського народу, а за посередництва російського народу” [27].

Географія тут детермінує політику, проте справедливо й зворотне: внутрішньополітичний інстинкт самозбереження еліт у Москві та Петербурзі раз-по-раз штовхає їх до зовнішніх авантюр. Нові територіальні надбання обіцяють посилення лояльності того, що впливовий кремлівський інтелектуал Владіслав Сурков колись нарік “глибинним народом”. Йдеться про свого роду втілення антонімічного до будь-якої суб’єктності явища ресентименту, котре в Росії внаслідок багатовікової внутрішньої колонізації набуло обрисів реальності, даної в соціології. До прикладу, горезвісний “кримський консенсус” 2014 р. вивів підтримку режиму в Кремлі та особисто Путіна, яка похитнулася напередодні протестів 2011—2012 рр., останньої значущої спроби політичного самоствердження середнього класу у столиці та великих містах, на захмарний рівень. Не менше 80% росіян, навіть за даними незалежних спостерігачів, схвалили анексію [28]. Натомість на початку ХХ ст. обидві невдалі для царату війни, російсько-японська та Перша світова, привели до потрясінь в імперському центрі, а вихід радянських військ з Афганістану та Центрально-Східної Європи став прелюдію до колапсу влади комуністичної партії в самому СРСР.

«Протягом століть російська держава, — твердить Сурков у програмному тексті, оприлюдненому напередодні повномасштабного вторгнення до України, — з її суворим і малорухомим політичним інтер’єром зберігалася виключно завдяки невтомному прагненню за власні межі. Вона давно розівчилася, а, швидше за все, ніколи і не вміла виживати іншими способами. Для Росії постійне розширення не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття. […] Росія буде розширюватися не тому, що це добре, і не тому, що це погано, а тому, що це — фізика» [29].

Недоторканість цієї “фізики” — іманентного для московської політичної традиції способу мислення про простір, а отже владу, — промовисте уникання навіть найрадикальнішими тамтешніми теоретиками проблеми деколонізації зумовили блукання російської історії в магічному колі, де за кожною скороминущою відлигою приходить застій, а бунт слушно маркується як “безглуздий й безжальний”.

На зламі XX і ХХІ ст. інертність мас “маленьких росіян”, культивована імперією у всіх її ітераціях, призвела до неспроможності хирлявих паростків місцевого громадянського суспільства розквітнути на пострадянському грунті. Було би дивно, якби вийшло інакше. Якщо століттями не дозволяти дитині подорослішати, взяти на себе відповідальність та набути суб’єктності, перше що вона зробить, коли лишиться без опіки тиранічного батька-аб’юзера, — почне шукати собі нового. 

«Ця вічна інфантильність, зокрема й російської інтелігенції,— розповідає згаданий вище Владімір Сорокін, — розпочалася не зараз. […] Це все — небажання побачити проблему, небажання брати на себе відповідальність. Я думаю, тому, власне, Росії не вдалося ні в 1990-х роках щось змінити, ні в 2000-х — з протестом» [30].

Письменник пов’язує поразку історичного шансу на трансформацію Росії після розпаду СРСР із нездатністю суспільства до подолання власного минулого. Повнокровна декомунізація, не кажучи вже про рефлексію стосовно глибших проблемних шарів, у 1990-х так і не відбулася. Натомість вже в наступному десятилітті російська історія повернулася до звичного патерну.

«Тому що всі радянські колективні травми були витіснені у несвідоме, з ними не працювали. Вони там гнили, настоювались. І ось цей гній поліз назовні. Адже не було ані колективного усвідомлення, ані покаяння за злочини більшовизму. Не було колективного самолікування. З цією травмою, як і з трупом радянського, відмахнулися і сказали: “Ми здорові”. І так зійде. А виявилося, що хворі, тяжко хворі. І це зло, яке дрімало в людях — його, власне, за допомогою пропаганди випустили назовні, і масове опромінення досягло своєї мети. І Буча, наприклад, символічний підсумок цього опромінення. Це чисте зло, яке піднялося із глибин колективного несвідомого. Ніхто не лікував травми, як лікували її, наприклад, у Німеччині. Для цього їм знадобилося 20 років, щоби вилікувати. А ми пожинаємо плоди невилікуваної хвороби».

Сорокін, очевидячки, демонструє надмірний оптимізм, коли стверджує, що німцям для лікування їхньої колективної травми знадобилося 20 років. Ця робота, схоже, триває й досі. Хай там як, але саме німецький досвід може розглядатися в якості загалом позитивного, хоча й не позбавленого суперечностей, кейсу перетворення тоталітарної країни, просякнутої шовінізмом, на відкрите суспільство із високим рівнем громадянської суб’єктності. В російському випадку, з огляду на його історичну тяглість, ймовірність успіху подібного процесу видається, м’яко кажучи, скромною. 

Проте від чогось таки треба відштовхуватись.

Від “години нуль” до “Альтернативи для Німеччини”

Всупереч поширеним уявленням, денацифікація Німеччини почалася не з Нюрнберзького процесу та навіть не з самогубства фюрера. Вона стартувала значно раніше: тоді, коли більшості німців стало зрозуміло, що Третій Райх рухається до катастрофічної поразки у влаштованій ним самим війні з половиною світу [31]. Визначними віхами на цьому шляху стали бойові дії на землях Німеччини, а перед тим — нищівні бомбардування великих міст союзною авіацією. Так, старовинний Дрезден за три дні лютого 1945 року перетворився на розпечене каміння; кількість жертв оцінюється в діапазоні від 20 до 30 тис. людей [32]. Нацистська столиця напередодні капітуляції була зруйнована на 55–60%. Близько 1,7 мільйона берлінців покинули місто як вимушені біженці [33].

У травні 1945-го для німців пробила “година нуль” (Stunde Null) — колапс знайомого світу, що супроводжувався небаченим раніше масштабом страждань. Словами Крістофа Клесмана: 

«для Німеччини 1945-й, як рік звільнення від нацистського правління, також став “найнижчою точкою в сучасній німецькій історії”. Окрім величезних територіальних втрат, безпрецедентна кількість смертей, біженців та вигнанців, зґвалтованих осіб, евакуйованих та в’язнів створювали враження “кінця Німеччини”» [34]. 

Утім для декого чи не безжальнішим було ідеологічне, моральне, ціннісне спустошення:

«Я відчув, — згадує Адольф Айхман свій психічний стан 8 травня 1945 р., — що на мене чекає складне особисте життя без провідника, що більше я не отримуватиму жодних директив, що більше мені не віддаватимуть жодних наказів та команд, не буде жодного обов’язкового розпорядження, з яким можна було б звіритись — словом, життя, ніколи раніше мені невідоме» [35].

Вочевидь, чимало вчорашніх громадян “тисячолітнього Райху” переживали щось подібне.

За твердженням сучасного німецького публіциста Флоріана Губера, перед німцями тоді стояли лише два завдання: “по-перше, прийняти поразку, що для багатьох з них було дуже важко. По-друге, вони, як народ і як політична одиниця, мали підготуватися до нового способу життя” [36].

На іншому краю світу волю японського мілітаризму до спротиву буде зламано вже через три місяці — за допомогою першого і поки, на щастя, останнього в історії бойового застосування атомної зброї. Результатом ударів США по Хіросімі та Нагасакі стали десятки тисяч загиблих одномоментно та сотні тисяч протягом наступних десятиліть, внаслідок радіоактивного зараження, променевої хвороби та інших відкладених ефектів бомбардувань 6 та 9 серпня 1945 р. Президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен не приховував ентузіазму:

«Ми зараз готові знищити, ще швидше та повніше, ніж раніше, усі наземні виробничі потужності японців у будь-якому місті. Ми знищимо їхні доки, фабрики та їх комунікації. Нехай не буде ніякого непорозуміння — ми повністю знищимо здатність Японії вести війну. Саме з метою запобігти руйнуванню Японії було випущено ультиматум від 26 липня у Потсдамі [37]. Їхнє керівництво негайно відкинуло його умови. Якщо вони не приймуть зараз наші умови, нехай чекають дощ руйнувань з повітря, подібного до якого ще не було на цій планеті» [38].

Вже 15 серпня донедавна войовничий імператор Хірохіто, верховний лідер режиму, що за жорстокістю аж ніяк не поступався нацистському, проголошує прийняття вимог Потсдамської декларації, попри спротив “яструбів” у власному оточенні. Відразу ж після офіційного підписання акту про капітуляцію Японії 2 вересня 1945 на територію архіпелагу починають висаджуватися американські війська. 

Окупація триватиме до 1952 р. Ще за два роки завершиться зведення меморіального комплексу миру в Хіросімі, будівництво якого відбувалося синхронно з відновленням міста. На одному з монументів з’явиться напис: “Нехай всі душі тут спочинуть із миром, бо ми не повторимо зла”.

Тим часом у розділеній силами антигітлерівської коаліції Німеччині тривала повоєнна відбудова. Помилки, яких попередники визволителів припустилися щодо Веймарської республіки після Першої світової, лишивши новонароджену німецьку демократію віч-на-віч зі зруйнованим господарством і неконтрольованим зростанням реваншизму, коштували світові надто дорого, тож цього разу був обраний інший підхід. В ФРН стабілізація державного бюджету та перехід до ринкової системи, що спиралися на масштабну міжнародну підтримку, вже на початку 1950-х дозволили спостерігачам говорити про “економічне диво”. На заміну батогу окупації та демілітаризації, які зробили свою потрібну, проте невдячну ретрибутивну справу, переможці далекоглядно підготували “пряник” у вигляді, зокрема, плану Маршалла — першого каменя в майбутній будівлі європейської інтеграції. Разом із засудженням і покаранням вцілілих нацистських злочинців найвищого ешелону, чистками адміністративних, освітніх і інформаційних апаратів, а також визначенням прийнятних для новоствореної держави репараційних зобов’язань, ці зусилля союзників заклали фундамент для майбутнього розвитку: достатньо міцний, аби в наступному десятилітті західнонімецьке суспільство нарешті припинило грати з самим собою в мовчанку стосовно недавньої історії. 

Філософ Теодор Адорно, який 1949 р. повернувся на Батьківщину з еміграції, учасник і проникливий коментатор повоєнної трансформації, підкреслює значущість економічного успіху ФРН у справі подолання спадку нацизму:

«За німецької демократії після 1945 року й донині матеріальне життя суспільства відтворювало себе як більш заможне, відмінне стосовно того, що пам’ятають люди, й це із соціально-психологічної точки зору також є важливе. Твердження, що для німецької демократії не все так погано, а отже і для дійсного “опрацювання минулого”, якщо тільки демократія ще достатньо має часу та багато інших [чинників], звісно, не буде занадто оптимістичним» [39]. 

Таким чином, можна сказати, що зовнішній рушій на першій стадії денацифікації Західної Німеччини дбайливо підготував передумови для подальшого перебігу процесу, який вже цілком визначався внутрішньою рефлексією. 

В 1960-ті та 1970-ті вона просувалася двома каналами: “зверху”, від влади до суспільства, та “знизу”— у зворотньому, властиво, напрямі. В обох випадках принципово важливим було збереження в ФРН відносно вільного та конкурентного публічного простору, підтримуваного її належністю до євроатлантичного табору, що також унеможливлювало прихід до влади реваншистських сил.

Завдяки широкому залученню ЗМІ, як німецьких, так і закордонних, розголосу набув Франкфуртський процес 1963—1965 рр. над катами Аушвіца, провідну роль в організації якого зіграв Фріц Бауер, німецький прокурор єврейського походження, репресований в часи Гітлера. 

На початку засідання проходили в пленарному залі міської ратуші Франкфурта-на-Майні, проте невдовзі їх перенесли до театру Gallus, що міг вмістити вже тисячі охочих. Розгляд справ висвітлювали одночасно 12 знімальних груп і сотні журналістів зі всього світу [40]. Були запрошені близько 200 свідків із Польщі, Ізраїлю, США, Австрії та Радянського Союзу. 

Виголошення вироку зайняло два дні: шістьох обвинувачених засудили до довічного ув’язнення (сукупна доведена кількість їхніх вбивств сягала 20 тис.), трьох звільнили від кримінальної відповідальності, а більшість отримали терміни від 3 до 14 років. Жоден з підсудних не визнав провини, і лише наймолодший, Ганс Штарк, що опинився в лавах СС у 16 років, виявив ознаки розкаяння [41]. Свідки, більшість з яких становили жертви нацистського режиму, не приховували розчарування: не стільки поведінкою своїх вчорашніх мучителів, скільки відносною м’якістю присудів. Фріц Бауер, за його зізнанням, очікував подібного, та все ж вважав власну місію принаймні почасти успішною: прецінь вона полягала не лише в покаранні конкретних злочинців, але також — і насамперед — збудженні суспільного резонансу з метою покласти край “змові забуття” [42]. 

Після Нюрнберга та Єрусалима Бауер на мав ілюзій стосовно можливості перевиховання судовими методами самих нацистських злочинців. Задум полягав у роботі з громадською думкою: з особливим “прицілом” на молодь. Ключовим з такого погляду було залучення медіа, освітян і представників культури. Засідання постійно відвідували групи школярів із вчителями, а експериментальна театральна вистава Петера Вайса, присвячена подіям суду, в середині 1960-х збирала повні зали по всій ФРН [43].

Франкфуртський, а перед тим Ульмський (1958) [44] процеси стали вододілом, перетин якого засвідчив зсув у західнонімецькій політиці пам’яті. Проте головним символом другого етапу денацифікації, без сумніву, став жест очільника ФРН Віллі Брандта під час відвідування ним Польської Народної Республіки в грудні 1970.  Кадри з німецьким канцлером, що стоїть на колінах, схиливши голову перед меморіалом загиблим учасникам повстання в Варшавському гетто, миттєво облетіли весь світ. 

Реакція на них у самій ФРН була дражливою. Опитування фіксували невдоволення кожного другого громадянина тим, що інтерпретувалося як “надмірність” або ж і “національне приниження”: особливо з огляду на підписану Брандтом того самого дня угоду з поляками, котра передбачала остаточну відмову Німеччини від претензій на землі східніше Одеру. Консерватори в парламенті та ультраправі на вулицях звинуватили канцлера у “зраді національних інтересів” [45]. 

В наступний період, попри спротив значної частини населення, процес приборкання німецьким суспільством власного минулого продовжував набирати обертів. Лідерство в ньому поступово перехоплює політично активна молодь — хлопці та дівчата, народжені здебільшого вже після повалення тоталітарного ладу або в останні його роки.

Власне, для коректного розуміння сукупності явищ, окресленої тут як “денацифікація знизу”, чи не найважливішим видається саме генераційний чинник. Протягом 1960-х ФРН, як і більшість країн Заходу, захлеснула “молодіжна революція”, породжена виходом на історичну сцену повоєнного покоління бейбі-бумерів. Разом з тим у Німеччини бунт дітей проти батьків мав виразну місцеву специфіку: батьки були нацистами. На рубежі 1960—1970-х рр. це стало одним із чинників стрімкої радикалізації протесту. “Хто ваш батько?” — запитають на суді у Фріца Тойфеля, лідера “Руху 2 червня” у Західному Берліні. Той відповість: “Фашист, звісно. Адже він з вашого покоління” [46].

Німецький студентський рух 1960-х початково зосереджувався на мирному антивоєнному та антиавторитарному протесті. В умовах “холодної війни” реакція на нього з боку влади далеко не завжди була виваженою. Так, згаданий “Рух 2 червня” отримав свою назву внаслідок подій 2 червня 1967 р., коли під час демонстрації проти візиту до Західного Берліна іранського шаха Мохаммеда Рези Пехлеві поліцією було вбито активіста Бенно Онезорга. Ця подія, поруч із вчиненим правим екстремістом замахом на студентського ватажка Руді Дучке в квітні 1968, стала відправною точкою для подальшої ескалації насильства з обох сторін і переродження низки лівацьких молодіжних гуртків на озброєні терористичні організації. Найвпливовішою з них судилося стати заснованій 1970 р. “Фракції Червоної армії” (нім. Rote Armee Fraktion, РАФ) [47].

Біргіт Хогефельд, донька солдата вермахту, учасниця протестів проти мілітаризму та імперіалізму, а зрештою — “міська партизанка” РАФ, засуджена в ФРН до довічного ув’язнення [48], так згадувала реакцію західнонімецьких обивателів середнього та старшого віку на пробудження політичної суб’єктності молоді:

«Ми виразно відчували це протистояння [поколінь], коли ще 15-16-річними школярами брали участь у демонстраціях (неважливо, за шкільне самоврядування чи проти війни у В’єтнамі). У кращому разі перехожі кричали нам: “Якщо вам тут не подобається — забирайтеся в НДР!” Але нерідко ми чули й інше: “Таких, як ви, за Гітлера миттю відправили б у піч!” І це були зовсім не окремі голоси: навколо таких людей майже завжди збиралося безліч їхніх прихильників, і репліки протилежної якості зустрічалися як виняток» [49].

На переконання рафівців, котрі на світанку свого активізму майже поголовно дотримувались пацифістських переконань, а в 1970-х перейшли до “критики зброєю”, фашизм і далі жив всередині німецького суспільства. Йшлося не лише про старих нацистських функціонерів на державній службі, але й про цінності та, сказати б, спосіб думання тих, хто не так давно салютував фюрерові.

«Покоління наших батьків було винним у приході фашизму, і всі мрії про нове життя, про новий суспільний лад можна було реалізувати тільки на шляху, що залишає це покоління на правому узбіччі. Відома нам позиція старших (небажання батьків бодай заднім числом визнати відповідальність за невтручання або навіть співучасть), на мою думку, дуже позначилася і на розвитку наших уявлень про мораль. Зокрема, ми вважали своїм безумовним обов’язком стояти на боці слабких та пригноблених і, відповідно, так само безумовно засуджували гнобителів. […] Переді мною постало питання: чи залишиться моє критичне ставлення до більшості людей старшого покоління (за їхню бездіяльність за часів націонал-соціалізму) порожньою балаканиною, і я так само боязко спостерігатиму за подібними злочинами, чи я дійсно активно проти них боротимуся? Моє рішення було однозначним» [50].

Подальша драма засвідчила, що Хогефельд і її спільників можна було звинуватити в чому завгодно, проте тільки не в порожній балаканині. Події 1977, відомі як “німецька осінь”, по своєму суспільному резонансу перевершили усі попередні “акції прямої дії” РАФ, серед яких пограбування, напади на дипломатичні, військові та поліцейські об’єкти, а також політичні вбивства. Низка терактів, започаткована 7 квітня успішним замахом бойовиків на генерального прокурора ФРН Зігфріда Бубака, члена НСДАП до 1945 р., сягнула кульмінації у вересні, коли рафівці викрали та згодом стратили очільника Федерації німецької промисловості Ганса Мартіна Шлеєра, а відразу по тому, за підтримки представників “Народного фронту визволення Палестини”, захопили літак “Люфтганзи” в повітрі над Аравійським півостровом.

З точки зору ідеології РАФ, що поєднувала типовий для ультралівих акцент на боротьбі проти капіталу та імперіалізму з прагненням до радикальної денацифікації, Шлеєр був ідеальною мішенню. Великий промисловець і чи не найзапекліший ворог профспілок у ФРН, людина, яка, на думку The New York Times, “нагадувала деяким західним німцям карикатуру на “потворного капіталіста” [51], він утримував цілу роту скелетів у шафі гітлерівських часів, серед яких — “аріїзація” німецьких університетів, координація  розграбування “Протекторату Богемії та Моравії” в першій половині 1940-х і офіцерське звання в СС. За низку злочинів, вчинених Шлеєром у Празі, повоєнна влада Чехословаччини засудила його до смертної кари, утім так і не спромоглася добитися від ФРН екстрадиції. Обраний рафівцями спосіб денацифікації, однак, не вимагав правових погоджень.

Темне минуле, подібне до Шлеєрового, аж ніяк не було рідкістю серед державних і бізнесових еліт Західної Німеччини. Достатньо згадати статс-секретаря канцелярії Конрада Аденауера Ганса Глобке, цілком офіційного нацистського юриста, долученого до розробки Нюрнберзьких расових законів та реєстрації єврейського населення з метою полегшення роботи гестапо. Або хімічного магната Генріха Бютерфіша, який за Гітлера керував одним із підрозділів IG Farbenkonzern, відомого експлуатацією рабської праці в’язнів Аушвіцу, а в 1964 отримав з рук федерального президента Любке почесний нагрудний хрест за сприяння розвитку німецької індустрії [52]. Чи такого собі Гайнца Райнефарта — групенфюрера (генерал-лейтенанта) СС, безпосередньо відповідального за масові страти під час придушення Варшавського повстання, який у ФРН неодноразово обирався бургомістром Вестерланду та депутатом ландтагу землі Шлезвіг-Гольштейн, уникнувши будь-якого покарання. За бажанням список можна продовжувати на сотнях сторінок, і йтиметься лише про тих, чия залученість до машини геноциду була фактично доведеною та добре відомою.

Помірковані групи німецького молодіжного руху 1960—1970-х років пішли протилежним від лівих бойовиків шляхом: замість того, аби намагатися повалити все ще недоденацифіковану державу, вони вирішили змінити її зсередини. За урядування Віллі Брандта, який свого часу був антифашистом-підпільником і користувався авторитетом у прогресистських колах, значна частина колишніх лідерів бунтівних студентів долучились до політичної сили канцлера — Соціал-демократичної партії Німеччини. Через СДПН, як і пізніше через партії “Зелених” і “Вільних демократів”, вони отримали квиток до великої федеральної політики. У 1980—1990-х роках активісти покоління-1968 склали помітну “фракцію” в політичній та культурній еліті Німеччини [53], що принесла з собою сучасний гуманістичний світогляд. 

Наприкінці століття ФРН перейшла до того, що слушно вважати третьою стадією денацифікації: формування загальносуспільного консенсусу стосовно подій 1930—1940-х років. Його осердям стало визнання західними німцями відповідальності за власне минуле, включно зі всіма його жахами. В першій половині 1990-х були ухвалені низка державних правових актів, спрямованих на криміналізацію виправдання нацистського режиму, зокрема так званий “Закон про подолання наслідків злочинів”, зміни до Кримінального кодексу бундесреспубліки [54]. У 1996 році в Німеччині запроваджено День пам’яті жертв націонал-соціалізму, що відзначається кожного року 27 січня [55]. З середини 1990-х по всій країні один за одним виникають меморіальні, освітні, дослідницькі простори, покликані документувати, висвітлювати та вивчати злочини нацистів: сьогодні кількість таких “місць пам’яті” у ФРН вимірюється сотнями [56]. Їхнє відвідування школярами в сучасній Німеччині є обов’язковою частиною навчального процесу.

Загалом на рівні базової середньої освіти темам націонал-соціалізму, Голокосту та війни приділяється в сукупності близько ста годин в межах таких курсів, як історія, суспільствознавство, етика, громадянські права. Стрижневі питання, що обговорюються на заняттях: як геноцид став можливим; чому провідники терористичної політики користувалися масовою підтримкою; у який спосіб усе тогочасне німецьке суспільство поділяло не лише моральну, але й політичну відповідальність за скоєне з верхівкою партії, держави та СС. 

«Вивчення Другої світової війни має сприяти формуванню у школярів зрілої рефлексії, власного розуміння демократії, особливо в контексті культурної різноманітності. Питання про відповідальність, як і раніше, зберігає актуальність при обговоренні націонал-соціалістичного минулого», — декларує програмний документ Постійної конференції міністрів освіти та культури земель ФРН [57].

На думку професора Холгера Нерінга з Шеффілдського університету, дослідника сучасної європейської історії, місцеві підручники “всіма можливими способами підкреслюють мирну природу політичної культури Німеччини” після Другої світової. Нищівна поразка у розв’язаній Гітлером війні найчастіше подається як “національна спокута гріхів” [58].

Соціологія засвідчує пройдений шлях. Якщо в перші повоєнні роки вчорашні громадяни Райху сприймали висвітлення злочинів нацистів як “пропаганду переможців” [59], а після процесу Айхмана в 1961 р. 53% респондентів у ФРН висловлювались на користь якнайшвидшого забуття гітлерівського періоду [60], то в 2020 понад 60% німців вважали, що суспільне опрацювання “незручного” минулого не повинно збавляти обертів й сьогодні [61]. 

Як бачимо, довгий поступ денацифікації в ФРН варто розглядати не в лінійний спосіб, а радше як складний, зітканий з мережива внутрішніх протиріч діалектичний процес, котрий рухався “стрибками” протягом усієї другої половини XX ст., охопивши три покоління західних німців. Кожне з них продовжувало справу там, де зупинилися попередники, водночас кидаючи виклик традиційним для батьків практикам подолання минулого задля поглиблення та масштабування суспільної рефлексії. 

Можна було б сказати, що ця повчальна історія тривалістю в півсторіччя завершилась хепі-ендом, якби не одне оглушливе “але”.

Минулорічний успіх ультраправих популістів із “Альтернативи для Німеччини” на виборах до Бундестагу (20,8% голосів і друге місце після християнських демократів) [62] на позір свідчить про те, що німецька нація так і не спромоглася виробити стійкий імунітет проти фашизму, хай би якими болісними були попередній спалах хвороби, а затим одужання від неї. Однак варто лишень подивитися на електоральну мапу лютневого голосування-2025, як у вічі кидається одна підозріла закономірність: за одиноким винятком муніципалітету Кайзерслаутерн на південному сході землі Рейнланд-Пфальц [63], АДН перемогла виключно у тій частині нинішньої ФРН, яка до 1990 року називалась Німецькою демократичною республікою.

Денацифікація та суміжні процеси спочатку в радянській окупаційній зоні на східних землях Німеччини, а згодом — у контрольованій з Москви НДР дуже відрізнялися від того, що відбувалося з протилежного боку Залізної завіси. З руїн  “години нуль” тут здійнялися не економічне диво та ліберальна демократія, а комуністична диктатура зі всіма її принадами. Одразу ж після повоєнної зачистки державного апарату під потреби нового режиму, НДР оголосила, що остаточно перемогла нацизм на своїй території [64]. Водночас всю повноту політичної відповідальності за минуле було покладено на ФРН, котра проголошувалася ледь не прямою спадкоємицею Третього Райху, як заразом і будь-які опозиційні сили в самій Східній Німеччині. Розстріляний 17 червня 1953 року страйк робітників за гідні умови праці керівна партія маркувала “фашистським путчем”. Берлінський мур, зведений, аби запобігти масовій втечі східних німців до ФРН, пропаганда десятиліттями урочисто йменуватиме “Антифашистським оборонним валом” [65].

Здійснивши ідеологічну “депортацію” важкого спадку на Захід, всередині країни комуністична влада намагалася якнайменше згадувати все, що могло кинути тінь на “простих людей”: масштаби Голокосту, залучення населення до індустрії таборів смерті, матеріальний зиск, який численні німецькі родини отримували завдяки нацистській політиці щодо “унтерменшів”. Офіційне формулювання “жертви гітлерівського режиму” чітко вказувало на злочинця, водночас не називаючи власним ім’ям жодну з конкретних упосліджених груп. 

Радянське ставлення до проблеми політичної відповідальності німців виразно фіксує відомий монумент “Воїну-визволителю” в східноберлінському Трептов-парку:

«Дитина тут [на руках солдата Червоної армії] служить, — пишуть мистецтвознавці Моніка Флакке та Ульріке Шмігельт, — уособленням безвинного німецького народу, який став знаряддям в руках імперіалістів і мілітаристів, та який, так само, як і інші поневолені Гітлером народи Європи, був звільнений Червоною армією від панування націонал-соціалізму. Отже, цей радянський монумент не лише висловлював тріумф переможця — з ним могли асоціювати себе й “звільнені”. Щоправда, в той же час від них вимагалася подяка і, неявно, якась послуга у відповідь, вірність і послух» [66].

У країні “переможного антифашизму”, котра розглядала своїх громадян як загалом безневинних жертв нацистської тиранії, піднімати питання про походження та масову підтримку цієї тиранії означало кидати виклик панівному дискурсові. Сталіністський режим, що прийшов на заміну гітлерівському, був так само мало схильний заохочувати критичну дискусію щодо апосіопез, які складали підґрунтя його легітимності, не кажучи вже про банальну відсутність свободи слова, зібрань і друку. В результаті, коли у ФРН “змова забуття” протрималася близько двадцяти років і була зламана зсередини, то східнонімецька мовчанка, турботливо вкрита визволителями прапором Перемоги, впала лише разом із Берлінським муром восени 1989. Час було втрачено.

Перші праворадикальні та неонацистські угруповання почали виходити з тіні ще за існування НДР. У 1990-х і 2000-х їхня активність як на вулицях, так і в площині офіційної політики зростала. Саме східні регіони, насамперед Саксонія, Тюрінгія та Мекленбург — Передня Померанія, стали домівкою для таких організацій, як “Націонал-соціалістичне підпілля” [67], відповідальних за теракти та вбивства мігрантів, і стабільною електоральною базою для радикальних партій на кшталт Націонал-демократичної партії Німеччини [68] та власне “АДН”.

Як висловилася свого часу уповноважена уряду Меркель з питань розвитку східних земель Ірис Гляйке, демонструючи бездоганну дипломатичну стриманість,

«у певних регіонах на сході ФРН є схильність до ксенофобії і праворадикального мислення, що історично склалася, від якої в політичних дискусіях не можна просто так відмахнутися» [69].

Електоральний тріумф “Альтернативи для Німеччини” в середині 2020-х — вишенька на цьому торті [70]. Без сумніву, все ще цілком не подолане соціально-економічне відставання колишньої НДР від Заходу та пов’язаний з ним внутрішньонімецький ресентимент, відіграли тут свою роль. Проте непропрацьована історія, травма співучасті, на сорок із гаком років силоміць витіснена в національне несвідоме, не могла зрештою не повернутися на порядок денний у перетворених формах.

Лишається відкритим питання, наскільки “дорослі” німецькі політики та громадянське суспільство здатні впоратися з цим викликом, зберігаючи відданість правовим процедурам. Ймовірно, сьогодні ФРН складає фінальний іспит: як на завершення інтеграції східних територій, так і на зрілість посттоталітарної нації загалом. Позаяк мірилом сили імунітету є не нульовий шанс знову підхопити заразу, а ефективність спротиву збудникам захворювання з боку організму в цілому.

Денацифікація як деколонізація

Порівняльний аналіз перебігу денацифікації в двох німецьких державах протягом другої половини XX ст. свідчить про те, що подолання тоталітарного минулого — комплексний та довготерміновий процес, котрий, аби бути успішним, вимагає синергії багатьох складників. “Зразковий” транзит Західної Німеччини, як наголошує Вольфганг Айхведе, “відбувався повільно, але в ідеальних умовах — тотальна поразка, холодна війна, допомога американців і економічне піднесення” [71].

Крах агресивного режиму в результаті невдалої військової кампанії, економічного колапсу, внутрішньополітичного загострення чи внаслідок поєднання усіх трьох факторів, попри свою очевидну важливість, не є ані кульмінацією, ані навіть відправною точкою для денацифікації. Як було показано вище, зміни у свідомості суспільства, індоктринованого шовіністичною ідеологією, починаються тоді, коли його втрати та страждання, спричинені масовою підтримкою (або індиферентністю до) злочинів диктатури, сягають соціологічно значущого рівня. Словами Карла Ясперса, “насильнику, якого перемагають за допомогою насильства, доводиться пожинати плоди своїх насильницьких дій” [72]. 

Разом з тим вважати, що навіть найбільш болюча поразка та падіння всемогутнього суверена зроблять його вчорашніх підданих суб’єктними, не просто наївно. Це 

«так само жорстоко, як, наприклад, у приватному житті вимагати, щоб людина була вільна, хоча вона не здатна до цього і, по суті, потребує, щоб їй подали руку і дбайливо повели шляхом до свободи. З іншого боку, право на самовизначення – це подарунок невільним людям, які не знають, що робити з таким подарунком (подібно людям, які виграли в лотерею ціле багатство, а потім, коли сп’яніння минуло, виявляється, що вони залишилися тими ж бідняками, та ще й зіпсованими)» [73].

Для того, аби на місце мовчазної співучасті з часом прийшла автономія особи та суспільства, а “покора мертв’яків” припинила відтворювати саму себе, поступившись місцем громадянському повноліттю, потрібне втручання рікерівського іншого: відповідальність підлягає вихованню. Навряд чи слід пояснювати, чому цей хрест у запущеному російському випадку доводиться нести передусім Україні.

Виходячи з досвіду ФРН, загальну модель процесу денацифікації діахронічно можна представити як послідовність з п’яти сходинок, де кожна попередня мурує фундамент для наступної, а роль зовнішньої інстанції в якості драйвера руху, визначальна на перших його етапах, скорочується мірою просування вперед: ретрибуція, покарання за скоєне; дезінтеграція, розпад старого порядку; стабілізація, створення запобіжників проти його повернення; інтеграція до демократичного світу на базі правових інститутів і, зрештою, суб’єктивація нової політичної спільноти.

Реалізацію комплексу заходів з боку зовнішньої сили, спрямованих на покарання агресора як колективного цілого, ми називаємо тут ретрибутивним етапом денацифікації. Видається небезпідставним припущення, що чим більшу частину праці в його межах бере на себе жертва агресії, не приховуючи власної мотивації, тим більше шансів на, так би мовити, педагогічний успіх усього дійства: формування у середовищі співучасників загарбницької війни та геноциду уявлення про причинно-наслідкові зв’язки — сприятливого грунту для визрівання перших зерняток політичної відповідальності. 

Видовищні кадри зі спаленими нафтопереробними заводами по всій західній половині РФ, чорними зливами в Туапсе та Москві, багатокілометровими чергами за паливом на АЗС від Бєлгорода до Владівостока засвідчують систематичну роботу українського військово-політичного керівництва з метою звернути увагу мас аполітичних росіян на війну, яку провадить їхній уряд, через безпосереднє зіткнення з її наслідками. Зрозуміло, що для організації російської версії “години нуль” цього аж ніяк не достатньо, однак публічна комунікація з боку Банкової демонструє усвідомлення необхідності масштабування “санкцій прямої дії”. У червні 2026 Володимир Зеленський озвучив перехід до політики “тотального тиску” на Росію та анонсував, що відтепер українські засоби далекобійного ураження наноситимуть удари по містах і великих населених пунктах, а не лише по віддалених селах. “Важливо, щоб росіяни відчували, що ця війна є. І є саме через них”, — підкреслив президент [74].

Очевидно, ретрибутивний етап не може завершитися швидше, ніж держава-агресор втратить здатність вести бойові дії. Нарощування його інтенсивності неминуче призводитиме до зростання втрат серед тих, кого прийнято називати цивільним населенням. Але, як відомо, “у політиці бути обдуреним не є виправданням” [75].

Вже згаданий Вольфганг Айхведе, німецький історик лівих поглядів, професор політології та сучасної історії Східної Європи в університеті Бремена, багаторічний друг радянських дисидентів і російських правозахисників, коментує важливість покарання крізь досвід перших років власного життя: 

«Я народився 1942 року. Я не знаю, чи дійсно пам’ятаю бомбардування, чи просто потім це вигадав, але я згадую червоне небо: нас евакуювали з повністю розбомбленого Фрідріхсгафена. Я пам’ятаю, як грався в червні 1945 року у руїнах. Бомбардування з боку союзників були для сотень тисяч людей – жінок, дітей, старих – жахливі. Багато хто загинув. Але покоління мого батька саме так – через повну поразку, знищені будинки, жертви – усвідомило, що диктатура більше не має жодних шансів. Іноді треба платити дуже високу ціну» [76].

Поразка у Першій світовій сприймалася Німеччиною, котра майже уникла бойових дій на власній території, як “вкрадена перемога”, що дозволило гітлерівцям творити та ефективно експлуатувати образ внутрішнього ворога. Натомість катастрофа 1945-го не залишила місця для ілюзій: “можемо повторити” трансформувалося на “ніколи знову”.

Дві найбільші проблеми, які не дозволяють механістично відтворити німецький шлях на, сказати б, російському матеріалі, лежать на поверхні: наявність у РФ ядерної зброї та фізична неможливість окупації території такого розміру, навіть за участі військ усіх країн НАТО разом узятих. Однак так само на поверхні лежить добре вивчена циклічність історії Росії. Її аналіз змушує із майже математичною необхідністю прогнозувати настання періоду, що створить передумови для розв’язання, бодай часткового, обох проблем.

Прекрасне російське слово “смута”, скромно визначене в петербурзькому “Кримінальному уложенні” 1903-го року як “порушення державної безпеки” [77], відсилає до подій зламу XVI—XVII ст., водночас слугуючи емблемою повторювального колапсу московської державності під тиском протиріч, з якими вона не спроможна впоратися. Ланцюжок процесів, котрі передують смуті — або, як заведено перекладати це самобутнє поняття в західній традиції, “часу проблем” [78] — може запускатися кризою легітимності влади, болісною військовою поразкою чи невдалою спробою реформ згори. Між тим, завершується він завжди однаково: руйнацією владної вертикалі та дезінтеграцією єдності російської держави. 

Навдивовижу, але саме в цій точці екзистенційні інтереси українців і тих, кого зараз називають росіянами, збігаються до тотожності. 

Розрив імперської тяглості, розпад гіперцентралізованої “федерації”, звісно, не забезпечить автоматично її колишнім громадянам західноєвропейський рівень життя, розвинену ринкову економіку, ліберальну демократію та незалежну судову систему. Проте він здатен прочинити вікно можливостей, розчистити простір для альтернативних проєктів майбутнього, до того надійно похованих під могильною плитою імперії.

Наприкінці лютого 2023-го, на першу річницю повномасштабного вторгнення, Владімір Путін виступив із заявою про те, що у випадку розвалу РФ, лагідно керованого Заходом,

«російський народ припинить існувати в тому вигляді, в якому він є сьогодні. Ну, будуть московіти якісь, уральці й так далі. […] І потім, можливо, вони [“колективний Захід”] приймуть нас у так звану родину цивілізованих народів, але лише окремо, кожну частину окремо» [79]. 

Слід віддати належне: навряд чи програму денацифікації очолюваної Путіним країни можна було окреслити лаконічніше.

Якщо, попри скепсис класика, спробувати осягнути Росію, а отже її історію, розумом, висновок виглядатиме кричуще однозначним: допоки політична традиція, що вже декілька століть складає аксіому московської школи державотворення, не буде остаточно перервана — двоголовий дракон продовжить харчуватися як росіянами, так і представниками народів, котрим не поталанило замешкувати прилеглі території. Обсяг накопиченого історичного матеріалу на сьогодні достатній, аби переконатися в неможливості видалення пухлини без летальних наслідків для тіла, життєдіяльність якого з самого початку керувалася її метастазами. Російська (само)колонізація, будучи процесом, внутрішня структура якого із логічною потребою зумовлює зовнішню експансію, припиниться лише разом із Росією як такою. Відомий заклик Франца Фанона зберігає, отже, актуальність і у застосуванні до самих росіян: “Колонізований подолає скам’янілість, на яку його роковано, тільки коли покладе край історії грабунку й започаткує історію власної нації — історію деколонізації” [80].

Росія вміє та любить розпадатись. Загальновідомо, що в минулому столітті це відбувалося двічі.

Під час Громадянської війни 1918—1923 рр. на обширах колишньої царської імперії творилися та нищилися десятки нових державних утворень: кожне з них декларувало самостійність від захопленої більшовиками метрополії. Сепаратизм тоді був, підкреслює російська дослідниця Єлєна Савва, не лише прерогативою підкорених раніше націй та регіонів компактного проживання “малих етносів”, але й “типовим явищем для переважно російських по складу населення територій: Сибіру, Далекого Сходу, Кубані та ін.” [81] 

Від розкладу, який став би вже незворотним, Росію тоді врятувала лише жорстокість, але разом з тим і далекоглядність раннього більшовицького керівництва. Як твердить гарвардський історик Тері Мартін, лєнінський федералізм, включно з виваженою національною політикою, що робила ставку на “коренізацію” радянської влади в республіках, дозволив реконструювати імперію на нових засадах, забезпечивши її стійкість на декілька десятиліть вперед [82].

За 70 років черговий раунд дезінтеграції буде відкрито гучною заявою голови Верховної Ради РРФСР Боріса Єльцина про “беріть суверенітету стільки, скільки зможете проковтнути”, виголошеною на зустрічі з виборцями в Башкортостані в серпні 1990. Протягом наступної декади в багатьох регіонах новонародженої РФ — від Північного Кавказу до Далекого Сходу — з ініціативи та під проводом місцевих еліт розквів пишним цвітом сепаратизм: як на національній, так і на суто регіональній основі. Поки Москва оговтувалася від колапсу радянської влади, деякі з цих рухів встигли дійти до державного відокремлення на практиці. 

Найкраще знають трагічну історію Чеченської Республіки Ічкерія, але це лише верхівка айсберга [83]. Так, Республіку Татарстан, котра ще 18 жовтня 1991 р. проголосила Акт про державну незалежність, вдалося остаточно реінтегрувати до складу Росії лише в першій половині 2000-х: формально відносини Казані з Москвою й понині зберігають конфедеративний характер [84]. На іншому рубежі імперії у 1992–1993 об’єднання “Хостуг Тива” (“Вільна Тива”), закликаючи до незалежності свого регіону, організувало силові зіткнення з російським населенням. В результаті Республіку Тива покинули понад 20 тисяч росіян, а її право на вихід зі складу РФ було закріплене в регіональній конституції, лишаючись чинним до 2001 р. [85] Республіка Саха, вона ж Якутія, найбільший за площею суб’єкт РФ (і за сумісництвом — найбільша адміністративно-територіальна одиниця у складі федеративного утворення в світі), зберігала у своєму основному документі положення про державний суверенітет, ухвалене 27 вересня 1990, аж до 2009 р. 

Динаміка усамостійнення в низці “титульно російських” регіонів протягом першої половини 1990-х не надто поступалася національним республікам. Одними з перших, як і в 1917—1918 рр., вийшли на сцену ватажки козацьких спільнот Кубані, проголосивши заснування відразу декількох мікроскопічних протодержавних утворень на північ від Кавказу. Найстійкішою з них виявилася Донська козацька республіка, заснована восени 1991 року. Через півтора року її прихильники у силовий спосіб добилися від сесії Ростовської обласної ради ухвалення акту про самоврядний “державно-територіальний статус ДКР у складі Росії”. Центральна влада відмовилась визнавати це рішення, але й не вдалася до жодних спроб придушення козацького руху [86]. 

Основною причиною пасивності Кремля була так звана конституційна криза 1993 р., протистояння між прокомуністичним парламентом і президентом Єльциним, що набирала обертів у Москві. На цьому тлі низка губернаторів і депутатів східних регіонів виступили з проєктом утворення Сибірської республіки, погрожуючи відмовитися від сплати податків, а також постачання ресурсів до федерального центру, якщо він не “почує голос краю” [87]. Раніше того ж року за ініціативи очільника Свєрдловської області Едуарда Росселя була проголошена автономна Уральська республіка, для якої оперативно розробили та ухвалили Конституцію. З огляду на швидкість суверенізації УР, Єльцин, який щойно розстріляв Держдуму з танків, прийняв рішення втрутитись: 9 листопада з’являється терміновий указ президента РФ №1874 про розпуск Свєрдловської облради. На наступний день Росселя було усунуто з посади ще одним прямим президентським розпорядженням “за перевищення повноважень”. 

Лише за декілька років перед тим Боріс Єльцин, будучи першим секретарем обкому КПРС у тій-таки Свєрдловській області, сам плекав ідею творення не лише суверенної уральської держави, але й шести інших етнічно російських республік, які за задумом мали “перезібрати” федерацію на нових засадах [88]. На початку 1990, виступаючи в Уральському політехнічному інституті вже в ролі визнаного лідера опозиції до Кремля та особисто Міхаїла Горбачова, Єльцин відкрито озвучив цю тезу у передвиборчій програмі: 

«Надати всім національним автономіям самостійність, право та можливість виходити з пропозиціями про заснування нових національно-територіальних утворень, де корінне населення становить більшість. На решті території, крім цих автономних утворень, у складі РРФСР після референдуму можуть утворитися сім російських республік: Центральна Росія, Північна, Південна, Поволжя, Урал, Сибір, Далекий Схід» [89].

Занепад спроможності Москви контролювати локальні еліти — вірний симптом наближення смути, яка творить дива зокрема й в площині політичної уяви самих локальних еліт. Відсутність в РФ консолідованого громадянського суспільства в подібних умовах стає фактором, що грає на користь сепаратистів:

«Історія Росії демонструє — пише Єлєна Савва, — що головною підставою реалізації сепаратистських настроїв є суттєве послаблення державного центру. […] У сучасній Росії громадянське суспільство не має значного впливу. Слабкість громадянського суспільства визначає можливості поширення сецесіоністських настроїв, оскільки сильні структури громадянського суспільства об’єктивно виконують роль механізму оцінки та мінімізації ризиків» [90].

Існує небагато підстав сумніватись, що наступна російська смута за своєю внутрішньою інтенсивністю перевершить відносно “цивілізований” розпад СРСР приблизно настільки ж, наскільки масштаби поточної війни перевершують дев’ятилітню радянську кампанію в Афганістані. Утім, навряд варто очікувати появи сталих демократичних держав на теренах колишньої РФ, котрі прагнутимуть до миру та співпраці із зовнішнім світом, якщо кинути наших безпорадних сусідів напризволяще. Сучасна громадянська суб’єктність на землях цього, як колись висловився Ніколай Добролюбов, “темного царства” не виникне сама собою [91]. Без зовнішнього втручання російська історія із достоту гравітаційною невблаганністю повернеться на затишну орбіту, де кожна смута рано чи пізно завершується зведенням нової вертикалі, а в черговому носієві валіз зі світи ліберального мера Санкт-Петербурга раптово пробуджується месіанське покликання “собирателя земель русских”.

Коли Путін у своєму знаному опусі “Про історичну єдність росіян і українців” [92], котрий відіграв роль одного з елементів ідеологічної артпідготовки вторгнення, твердить, що Україна стала “анти-Росією”, він не надто далекий від істини. Зрештою, ніхто в XXI ст. не зробив більше, аби підштовхнути нас до перезбирання власної ідентичності саме на таких засадах. 

Формулювання, запропоноване господарем Кремля, містить вказівку до дії у визначеному напрямі — сказати б, цивілізаційну місію. Довготермінова безпека України немислима без підтримки та стимуляції творення постросійських, і у такий спосіб антиросійських спільнот вздовж наших північно-східних кордонів [93]. Інтенсифікація відцентрових процесів всередині держави-агресора розчистить простір для активнішої участі Києва та союзників у визначенні майбутнього нинішніх прифронтових територій РФ. 

Цей текст не має на меті коментувати потенціал національної розвідки, спеціальних служб і збройних сил з точки зору реалізації політичних задач України поза її міжнародно визнаними межами. Досить сказати, що вікно можливостей, витворене прийдешньою російською смутою, коли б вона не розгорілась, рано чи пізно зачиниться. Не секрет, що місцеві еліти в колоніях схильні до опортунізму: їхня лояльність прямо пропорційна силі метрополії — або альтернативного центру тяжіння. За умови, звісно, що цей альтернативний центр в слушний історичний момент поведеться достатньо рішуче.

У разі, якщо ситуація складеться сприятливим чином, а задіяних ззовні сил і засобів виявиться достатньо, розпочнеться тривалий період стабілізації новопосталих державних утворень. Чи захочуть вони називатися “народними республіками” або ж знайдуть інші форми політичної саморепрезентації — питання виключно естетичне.

Януш Бугайськи, аналітик The Jamestown Foundation і багаторічний радник американської адміністрації з проблем Східної Європи, переконаний, що постростійські держави природно тяжітимуть до ядерного роззброєння — з тих самих причин, з яких від своїх арсеналів у 1990-х відмовились Україна, Білорусь і Казахстан [94]. Ключове значення з такого погляду матиме активна дипломатія з боку Заходу та гарантії поступової інтеграції нових суб’єктів до спільного європейського простору.

Аргументом, до якого звертаються, либонь, найчастіше, аби довести неможливість стабільного існування самостійних держав на заселених етнічними росіянами територіях, є припущення, що “штучно розділена російська нація” на низовому рівні природно тяжітиме до возз’єднання. Це застереження могло би видатися доречним, якби не один нюанс. Якщо під нацією розуміти спільноту людей, обʼєднаних прагненням до колективного політичного самовизначення в конкретних географічних межах, то існування російської нації станом на сьогодні не є доконаним фактом з причин, описаних вище [95]. Проте навіть за наявності у (пост)росіян виразного бажання повернутися до співжиття в межах контрольованого Москвою єдиного політичного організму, лишається відкритим питання, чи будуть вони здатні до ефективної дії в цьому напрямку. 

Важливим, хоча й побічним, результатом Курської наступальної операції ЗСУ 2024—2025 рр. стало оприявнення того, що багатьом було очевидно задовго до її початку: завчена безпорадність робить рядових росіян неспроможними до автономної політичної активності, не кажучи вже про партизанські акції (навіть в умовах, коли війна прийшла до них прямо на подвір’я). На відміну від захоплених Росією українських регіонів, жодних протестів місцевих мешканців проти окупації, мирних або насильницьких, за вісім місяців перебування Сил оборони в Суджанському районі не зафіксовано.

Путінський режим лишить по собі у спадок те, що Теодор Адорно слідом за американським соціологом Девідом Рісменом називав самотнім натовпом: неозоре згромадження “захололих людей, які не терплять власну холодність, але й не можуть її змінити”. Окрім “класичних” задач зовнішнього військово-політичного управління на кшталт демілітаризації, люстрації, придушення реваншизму, покарання воєнних злочинців і найбільш одіозних діячів старого режиму, основною метою втручання мала би стати підготовка місцевих мешканців до життя в умовах правового ладу, зорієнтованого на поступову лібералізацію. Індикатором успішності процесу є поява активної продемократичної меншості — верстви політично свідомих громадян, котрі, усвідомлюючи власні інтереси, будуть спроможні запобігти новим спробам інфантилізації суспільства, коли зовнішній чинник припинить відігравати дисциплінарну роль. На переконання Адорно, виховання визначеної таким чином політичної суб’єктності слід розуміти не як 

«формування людей, бо ж ніхто не має права іззовні формувати людей; але це виховання також не є простим передаванням знань, […] проте являє собою створення правильної свідомости. Це мало б водночас надзвичайне політичне значення; його ідея, як то кажуть, є політично зумовленою. Це означає наступне: демократія, котра не тільки функціонує, але й зобов’язана працювати відповідно до свого поняття, вимагає виховання [політично, розумово] повнолітніх людей» [96].

Стара російська звичка схвалювати або принаймні терпіти будь-які рішення влади виключно тому, що вона — влада, на початковому етапі може стати в пригоді для закладення фундаменту здорових державних інституцій. Так, західні держави після визволення Німеччини від нацистського панування зосередилися на тому, щоб наскільки можливо оперативно

«створити земельні парламенти (про федеративну республіку тоді ще не було мови). Газети опублікували тексти земельних конституцій. Не було жодних дискусій. За кілька тижнів ці конституції було поставлено на голосування населення. […] Населення проголосувало в старому вірнопідданому дусі: якщо вже видано розпорядження — його потрібно виконувати. Земельні конституції виникли за принципом fides implicita — якщо цього хоче вища інстанція, то так тому і бути» [97].

Формування нової правової реальності має значення не лише в контексті символічного розриву тяглості з попередньою державною традицією, на чому наполягав цитований вище Карл Ясперс [98]. Один з головних уроків денацифікації ФРН — правдоподібно, conditio sine qua non її довготермінового успіху — важливість соціально-економічного поступу нової держави, умовою якого є прийняття правил гри цивілізованого світу. Завдяки грамотній політиці переможців на чолі з США, вже в наступному десятилітті по “годині нуль” більшість західних німців відчули позитивні зміни у власних кишенях, маючи нагоду порівняти їхній стан з часами пізнього Гітлера. Порівняння виявилось не на користь останнього:

«Якщо хтось прагне об’єктивно протиставити бодай щось об’єктивній небезпеці [відродження нацизму], — виснував Теодор Адорно в лекції 1959 року, присвяченій аналізу проміжних підсумків “опрацювання минулого” в бундесреспубліці, — то жодної простої ідеї не буде достатньо, зокрема й ідеям свободи та гуманності, котрі, як ми зрозуміли, у своїх абстрактних формах не мають надто великого значення для людей. Якщо фашистський потенціал поєднаний з інтересами людей, навіть із настільки обмеженими, тоді найдієвішим засобом проти нього залишаються найпереконливіші завдяки своїй істині посилання на їхні інтереси, бодай навіть на безпосередні» [99].

Економічна стимуляція постоталітарного суспільства, що здійснюється паралельно з його інтеграцією до ширшого міжнародного об’єднання демократичних країн під їхнім наглядом і контролем, складає історичний контекст денацифікації, який, своєю чергою, відкриває шлях до внутрішньої рефлексії самої спільноти: через медіа, культуру та громадянську участь. Роль освіти та, ширше, просвітництва на цій стадії неможливо переоцінити. Йдеться, однак, про довготермінову інвестицію.

Курс лекцій Карла Ясперса стосовно провини та відповідальності — перша значуща спроба публічного самоаналізу та каяття у повоєнній Німеччині — був прочитаний в Гейдельберзі взимку 1945—1946 рр. й того ж року опублікований окремою книжкою. Типовою реакцію слухачів і читачів був глухий осуд, який, вочевидь, міг миттєво перестати бути глухим, якби не беззаперечна монополія на насильство з боку союзних військ, розквартированих поруч. Перебуваючи на межі нервового зриву, знесилений професор писав до своєї колишньої учениці Ханни Арендт: “Мені важко знаходитись за кафедрою, коли я бачу перед собою ворожі обличчя. Лише після 1937 р. я відчував такий настрій в авдиторії, як сьогодні” [100]. Навіть через півтора десятиліття, в ході підготовки до Франкфуртського процесу на початку 1960-х, Фріц Бауер висловлював подібні враження: “Коли я покидаю свій кабінет, починається ворожа територія” [101].

Проте дещо важливе у масовій свідомості за цей час таки відбулося. На заміну типовій для другої половини 1940-х позиції “нічого не знаю”, яку Адорно із загалом невластивою йому різкістю пов’язував із “тупою та боягузливою байдужістю” [102] прийшов складніший спосіб політичного мислення, який, тим не менш, виконував ту саму функцію — допомагав “маленькому німцю” ухилитися від громадянської відповідальності:

«Але тут у Німеччині демократія досі не настільки вкорінилася, аби люди дійсно відчували її як свою власну річ, [передусім] розуміючи себе суб’єктами політичних процесів. Наразі її сприймають як один [з варіантів політичної] системи серед багатьох інших, немов би німцям пропонують на вибір комунізм, демократію, фашизм, монархію; але демократію ще досі не сприймають як [систему врядування], ідентичну самому народу, як вираз його повноліття. […] У Німеччині серед німців часто можна почути дивну заяву про те, що німці ще не доросли до демократії [103]. Власну незрілість підносять до рангу ідеології, подібно до того, як це роблять підлітки, котрі, коли їх хапають на скоєнні якогось насильства, виправдовуються своєю приналежністю до гурту тінейджерів» [104]. 

До тієї ж аналогії звертався й Карл-Ернст Ейсман, ствержуючи, що ФРН постала як “політичний організм, наділений пам’яттю підлітка” [105]. Тим часом німці, котрі справді проходили на зламі 1950-х і 1960-х крізь підлітковий вік, зовсім скоро почнуть ставити своїм батькам незручні питання. Із виходом на авансцену покоління, що не бачило тоталітаризму в дорослому віці, відкрилася доба суб’єктивації нової громадянської спільноти: переживання особистої та колективної відповідальності за сучасність і минуле власного суспільства.

Ця доба рівною мірою характеризувалася як прагненням молоді до політичної творчості, бунту та радикальних форм самовираження, так і відродженням масового інтересу до історії: від приватної роботи з сімейними та муніципальними архівами до подій федерального масштабу, на кшталт трансляції серіалу “Голокост” у січні 1979, який зібрав біля екранів 20 мільйонів західних німців [106]. 

Якщо політична відповідальність — це міра усвідомленої приналежності до спільноти, то критичне переосмислення історії всередині цієї спільноти є екзистенційною практикою, “зверненням до суб’єкта, що зумовлює зміцнення його самосвідомості, а отже зміцнює його самість” [107]. У такий спосіб, твердить Адорно, ідея становлення, що складає філософське підгрунтя будь-якого справді історичного мислення, долає 

«згубний стан свідомості та несвідомого, за яким власне так-буття (So-Sein) – буття таким, а не інакшим – хибно вважають природою, чимось непохитно даним, а не чимось посталим (Gewordenes)» [108].

Куди лаконічніше цю просту, а втім фундаментальну тезу сформулював на урочистому засіданні Бундестагу до сорокової річниці з дня завершення війни в Європі президент ФРН Ріхард фон Вайцзеккер, процитувавши Баал Шем Това: “забудькуватість веде до вигнання, пам’ять — ось секрет визволення” [109]. 

***

Рівно двадцять років тому Владімір Сорокін у “Дні опричника” передбачив становлення в Російській Федерації постмодерного фашизму аж до косметичних деталей: достатньо згадати актора та пропагандиста Івана Охлобистіна, який у вересні 2022 скандував “Гойда!” [110] перед багатотисячним мітингом на Червоній площі з нагоди анексії чотирьох українських регіонів. Пряме продовження “Дня”, роман у новелах “Теллурія” побачив світ у 2013 — і також наробив галасу. Насамперед через ще одну сміливу історико-футурологічну гіпотезу автора, довкола якої, власне, й збудований сюжет книги:

«…дореволюційна історія Російської імперії являла світові азіатсько-візантійську деспотію в поєднанні з непристойно безрозмірною колоніальною географією, суворим кліматом і покірним населенням, більшість якого вела рабський спосіб життя. Набагато цікавіше століття двадцяте, що почалося зі світової війни, під час якої монархічний колос Росія захитався, потім цілком природно накотила буржуазна революція, після чого він почав падати додолу. Точніше — вона. Росія — жіночого роду. Імперське серце її зупинилося. Якби вона, ця прекрасно-безжальна жінка-велетень в алмазній діадемі і сніговій мантії, благополучно впала в лютому 1917-го і розвалилася на кілька держав людського розміру, все виявилося б цілком у дусі новітньої історії, а народи, утримувані царською владою, здобули би нарешті свою постімперську національну ідентичність і зажили вільно. Проте все пішло по-іншому. Жінці-велетню не дала впасти партія більшовиків, що компенсувала свою нечисленність звіриною хваткою та невичерпною соціальною активністю. […] Зі смертю Сталіна почалося розморожування трупа. З гріхом навпіл холодильник полагодили, проте ненадовго. Нарешті тіло нашої красуні відтало остаточно, і вона знову почала завалюватися. Вже піднімалися нові руки, і пострадянські імперіалісти були готові перетворитися на каріатид. Аж тут нарешті до влади прийшла мудра команда на чолі з невиразним на перший погляд маленьким чоловічком. Він виявився великим лібералом і психотерапевтом. Протягом півтора десятка років, безперервно говорячи про відродження імперії, цей тихий трудівник розпаду на практиці робив усе, щоб труп завалився. Так і сталося. Після чого в шматках красуні, що розпалася, затеплилося інше життя» [111].

Нам — як і письменнику Сорокіну — можуть дорікнути, що багато зі сказаного вище — радше сподівання, аніж прогноз. Що монолітна, а отже експансивна Росія нікуди не дінеться з українських кордонів, і імперську скелю доведеться лупати нашим онукам, як до того безлічі поколінь колонізованих Москвою народів. Буцімто маємо справу з такою собі позаісторичною сутністю, котра, одного разу з’явившись на політичній мапі Євразії, зникне звідти хіба що в полум’ї ядерної війни, разом із рештою країн континенту.

Утім чи не здавалися ще декілька років тому, не кажучи про давніші часи, безглуздо неможливими речі, які сьогодні сприймаються нами як буденність? Приміром, те, що Україна стане світовим флагманом у царині сучасних оборонних технологій? Знищить як явище славетний Чорноморський флот РФ і за один день знешкодить третину її стратегічної авіації? Методично руйнуватиме промислову та паливну інфраструктуру противника на відстані тисяч кілометрів від державного кордону? Невже в 2022-му ми б не покрутили пальцем коло скроні від одного лишень припущення, що в осяжному майбутньому український президент своїм указом дозволятиме Кремлю проведення військового параду на Червоній площі, маючи цілком реальну мілітарну потугу, аби його зірвати?

Посилання на апріорну неможливість будь-чого в історичній площині погано працюють у середині 2020-х. До них звертаються здебільшого тоді, коли не хочуть давати собі працю мислити тут і зараз, ухиляючись у такий спосіб від викликів, які доба нової турбулентності ставить перед усіма, кому випало сумнівне щастя в ній жити.

Чи має Київ союзників серед самих громадян РФ, котрі поділяли би його прагнення до послідовної денацифікації власної країни? Так, і ті, хто називає себе російською опозицією у вигнанні, тут ні до чого. Усі ці об’єднання та фонди “вільної Росії” в кращому разі приречені на емігрантську неміч, прикриту потоком галасливих фраз. У гіршому — вони поступово перетворюються на відверту інформаційну обслугу путінського режиму, як не так давно трапилося з відомою “ліберальною” журналісткою Юлією Латиніною [112] або правою рукою покійного Навального Лєонідом Волковим [113]. Не треба бути майстром вишуканої герменевтики, щоб віднайти розгадку такої прикрої тенденції у протиріччі на рівні понять: Росія не може бути вільною — або Росія, або вільна. Заледве варто пояснювати, чому проблема деколонізації не лише не ставиться у цих колах як конкретна політична задача, що вимагає вирішення, але й не може бути поставлена в них.

Натомість сили, які не соромляться власної прихильності до ідеї дезінтеграції імперії, існують і, понад те, тісно взаємодіють з Україною вже зараз. Йдеться як про військові структури на кшталт “Російського добровольчого корпусу” [114], батальйону “Сибір”, складеного з власне сибіряків, якутів і бурятів, башкирських і чеченських (ічкерійських) підрозділів у складі ЗСУ, так і про визнаний Верховним судом РФ терористичною організацією “Форум вільних народів пост-Росії” [115], що об’єднує представників національних республік РФ і сецесіоністів з числа етнічних росіян, діючи по обидва боки федерального кордону.

Між тим головними деколонізаторами, як і в 1990-х, ймовірно, стануть місцеві еліти, історично лояльні Москві рівно до того моменту, поки вона здатна контролювати їх силою та/або підкупом. Спікери Кремля та лідери проімперської опозиції висловлюють однакові побоювання стосовно потенційно руйнівного характеру цього виклику для “єдиної та неподільної” [116]. З 2024 р. у регіонах РФ почали створення так званих “штабів протидії загрозам виникнення та розповсюдження сепаратизму, націоналізму, масових заворушень і скоєння злочинів екстремістського спрямування” при місцевих губернаторах. Прикметно, що серед флагманів процесу опинилася не лише Республіка Бурятія, але й “питомо російські” прифронтові Воронезька та Орловська області [117].

У захисників імперських скрєп є підстави хвилюватися, бо ж, окрім евентуальних сепаратистів, на ключових посадах у низці регіонів досі перебувають люди, які тридцять років тому відкрито кидали виклик федеральному центру з самостійницьких позицій. Такий собі Рамзан Кадиров разом із батьком Ахматом, головним муфтієм незалежної Ічкерії протягом 1995—2000 рр., зі зброєю в руках чинили опір російським військам у першій чеченській війні. Ініціатор усіх голосувань і референдумів про державний статус Татарстану першої половини 1990-х, багаторічний лідер республіки Мінтімер Шаймієв і понині зберігає там вирішальний голос, а його клан контролює регіональну адміністрацію та ключові активи, раз-по-раз відбиваючи зазіхання “варягів” з Москви на перерозподіл впливу [118]. 

Ступінь фактичної, вже наявної автономії Чечні та Татарстану, як і деяких інших національних республік РФ, разом із, сказати б, герметичним характером тамтешніх еліт, природним чином роблять їх першими кандидатами на вихід зі складу “федерації”, щойно метрополія стане недієздатною. Устремління до національного самовизначення, демократизації та набуття громадянами суб’єктності тут, звісно ж, ні до чого. Йдеться про суто прагматичне прагнення вузького кола людей, наділених привілеєм ухвалювати рішення, до збереження їхніх статків, влади та фізичної недоторканності в умовах політичного хаосу в центрі. Саме за таким сценарієм більшість радянських республік покинули СРСР, попри сконструйовані пізніше ідеологічні наративи про кульмінацію споконвічної боротьби місцевої партійної номенклатури за незалежність відповідних національних держав.

Як вже було сказано, для України зі зрозумілих причин принципово важливим є формування “поясу безпеки” на прикордонних територіях нинішньої РФ: буферної зони, складеної з низки порівняно невеликих державних утворень, котрі Київ зможе на перших етапах контролювати, а згодом підтримувати з військової, політичної та соціально-економічної точок зору. 

Їхнє утворення, зміцнення та поступове включення до ширшого міжнародного об’єднання, орієнтованого на Захід, — запорука національної безпеки України в історичній перспективі. Сприяння цим процесам із залученням усіх наявних сил і засобів вже зараз — стратегічна інвестиція держави у власне виживання й подальший сталий розвиток. Але з огляду на масштаби завдання, самі ми, вочевидь, не впораємося.

Повільне самогубство США як “світового шерифа” — наддержави, чия могутність і готовність до міжнародного лідерства гарантували відносну стабільність повоєнного світу — розпочалося задовго до Дональда Трампа, проте саме він заповзято вганяє цвях за цвяхом у труну небіжчика в прямому ефірі. Глобальна потуга НАТО, втручання якої дозволило, зокрема, двічі зупинити геноцид на території колишньої Югославії, спочатку в 1995, а потім у 1999, знекровлена американським егоїзмом. Як зазначив у торічному виступі в УКУ оксфордський професор Тімоті Гартон Еш, “не варто тішити себе ілюзіями, що після ще однієї каденції Трампа все повернеться “до норми”. Не повернеться. У кращому випадку це буде нова норма у наших стосунках зі США” [119]. Те саме твердить із високої трибуни канцлер ФРН Фрідріх Мерц, наголошуючи на потребі самоствердження Європи в новому світі:

«Десятиліття Pax Americana для нас скінчилися. Ностальгія не допоможе. Це факт! Американці зараз дуже наполегливо обстоюють свої інтереси. І тому ми тепер маємо відстоювати і свої» [120].

Збереження європейських цінностей і європейської спільноти як такої в умовах чергового наступу російського варварства, безперечно, входить до списку цих інтересів. Не можна сказати, що по чотирьох роках війни в Україні європейці продовжують легковажити безпековими викликами. На початку березня 2025 президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн оголосила про рекордну програму нарощування військового потенціалу ЄС [121]: її орієнтовна вартість складатиме 800 мільярдів євро, включно зі значною підтримкою Києва, бо “немає важливішого акту європейської оборони, ніж підтримка оборони України” [122]. Частиною спостерігачів ініціатива ReArm Europe розцінюється як пролог до формування “збройних сил Європи”, покликаних в нових геополітичних реаліях замінити собою Північноатлантичний альянс, що переживає період напіврозпаду. Той же Фрідріх Мерц із непритаманною його попередникові відвертістю називає Росію — Росію як таку, а не лише Путіна з його оточенням — “найбільшою загрозою нашій безпеці та трансатлантичному простору” [123]. Президент Макрон висловлює готовність взяти ЄС і союзників під французьку ядерну парасольку замість американської, а генерали Бундесверу діляться планами створити до кінця 2027 “безлюдну роботизовану зону” на кордоні з Росією і Білоруссю, насичену європейською зброєю (ініціатива Eastern Flank Deterrence Line (EFDL) [124]. 

У площині міжнародного права станом на травень 2026 ЄС і 36 країн долучилися до угоди про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії РФ. Осердя цієї групи складають держави так званої “коаліції охочих” — блоку ключових партнерів Києва в Європі. На переконання експертів Politico, саме партнерів, а не просто донорів військової та макроекономічної допомоги. Адже Україна на сьогоднішній день розглядається ними в якості 

«найбільш мілітаризованої країни серед представлених, з величезною армією, високотехнологічною індустрією виробництва безпілотників і більшим досвідом у реаліях ведення війни, ніж має будь-хто. […] Якщо врахувати військову могутність України, додавши до неї, серед інших, сили Франції, Німеччини, Польщі та Великої Британії, потенційна збройна міць коаліції охочих буде величезною і включатиме як ядерні, так і неядерні держави» [125].

Попри цілком зрозуміле невдоволення українців швидкістю еволюції політичного мислення наших європейських союзників, не можна не визнати, що з 24 лютого 2022 р. вони виконали чималу внутрішню роботу. Чималу — але недостатню. Розмова щодо шляхів розв’язання російської проблеми, як видається, досі не стартувала на належному рівні. Перетворення України на провідну з військової точки зору потугу в цій частині світу посилює її голос на дипломатичній арені: він ніколи не звучав так гучно, як сьогодні. Можливо, саме зараз Київ знаходиться у найкращому становищі, аби нарешті цю розмову почати.

Влітку 1990 Алєксандр Солженіцин перейнявся у назві свого есею дуже практичним питанням: “Як нам облаштувати Росію?” Нині воно потребує уточнення: чи готова Європа, щитом і мечем якої де-факто є українська держава, докласти необхідних зусиль, аби черговий цикл розпаду імперії став останнім? Чи здатна вона взяти на себе марудну, але шляхетну роль “континентального дорослого” — стати тим самим Мілошевим кротом-охоронцем, чий погляд змушує співучасника злочину пережити відповідальність і в такий спосіб здобути шанс на спокуту?

Якщо відповідь виявиться позитивною, з’являється ненульова ймовірність, що діти або онуки громадян нинішньої РФ отримають врешті-решт нагоду стати суб’єктами власної історії, а отже — подолати важке минуле, скільки би століть воно перед тим не тривало. 

Проте це вже будуть не росіяни.

Автор: Максим Осадчук, історик, офіцер ЗСУ, аспірант Українського католицького університету.

Посилання та примітки

1 Чеслав Мілош — Праведник народів світу. 05.06.2023. URL: https://novapolshcha.pl/article/cheslav-milosh-pravednik-narodiv-svitu.

2 Переклад Сергія Жадана. Життя Марії. Книга віршів і перекладів. — Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги — XXI, 2015. С. 146-148.

3 Переклад Освальда Бургардта.

4 Президент України – про посилення обороноздатності держави. 23 лютого 2022. URL: https://www.youtube.com/watch?v=T8Gazh3lz8Y

5 До прикладу, за підрахунками російського опозиційного видання “Медуза”, у багатомільйонній Москві на антивоєнний протест надвечір першого дня вторгнення вийшло близько 700 чоловік. “В центре Москвы идёт акция против войны с Украиной. Ее участников задерживает полиция”. 24.02.2022. URL: https://meduza.io/news/2022/02/24/v-tsentre-moskvy-idet-aktsiya-protiv-voyny-s-ukrainoy-ee-uchastnikov-zaderzhivaet-politsiya

6 Jan Böhmermann: Satire trotz Krieg – “Ein Clown muss jetzt sein Land verteidigen”. 07.02.2022. URL: https://www.fr.de/kultur/tv-kino/putin-selenskyj-zdf-magazin-royal-jan-boehmermann-ukraine-krieg-russland-91390344.html].

7 Образа в очах Путіна і “великий” російський народ. Макрон знову висловився про РФ. 05.12.2022. URL: https://www.rbc.ua/rus/news/obraza-ochah-putina-i-velikiy-rosiyskiy-narod-1670231751.html 

8 “Путин — а не русский народ — выбрал войну”. Полный текст исторической речи канцлера Олафа Шольца. Особым отношениям Германии и России — конец. 27.02.2022. URL: https://meduza.io/feature/2022/02/27/putin-a-ne-russkiy-narod-vybral-voynu

9 В УГКЦ відреагували на слова Папи Римського про спадщину “великої та освіченої” Росії. 29.08.2023. URL: https://suspilne.media/culture/560955-v-ugkc-vidreaguvali-na-slova-papi-rimskogo-do-rosian-ne-vidmovlatisa-spadsini-velikoi-j-osvicenoi-rosijskoi-imperii/

10 “Мы все виноваты. Не только Путин и его команда”. Владимир Сорокин — о войне в Украине и коллективной ответственности россиян. 29.01.2023. URL: https://www.currenttime.tv/a/my-vse-vinovaty-ne-tolko-putin-i-ego-komanda-vladimir-sorokin-o-voyne/32237409.html

11 Інший — Віктор Пєлевін — підтримав Революцію Гідності у 2014 р. Після початку повномасштабного вторгнення утримується від висловлювань про російсько-українську війну в публічному полі.

12 Арендт Ханна. Організована провина та універсальна відповідальність. 10.06.2025. URL: https://kontur.media/arendt

13 Арендт Ханна. Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла. Видання друге, виправлене. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА. 2021. C. 253.

14 Там само, с. 337. Курсив Ханни Арендт.

15 Либонь, найкраще пасивну співучасть визначив Жан-Поль Сартр: я відповідальний за те, чому не намагався завадити.

16 Арендт Ханна. Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла. — С. 172. Курсив Ханни Арендт.

17 Там само, с. 44-45.

18 Арендт Ханна. Джерела тоталітаризму. Друге видання. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. С. 374.

19 Ricœur Paul. Morale, éthique et politique. — Pouvoirs. №65, Avril 1993. P. 10. Курсив наш.

20 Судові процеси над колишніми нацистами, як до 1961, так і після, демонстрували з боку обвинувачених в загальних рисах ту ж саму систему аргументації, яку Айхман репрезентував в Єрусалимі. Навіть визнаючи свою персональну залученість до конкретних злочинів, більшість із них відмовлялися оцінювати власні дії в інший спосіб, окрім слідування морально-правовій нормі: не лише прийнятній в суспільстві Третього Райху, але й культивованій ним в якості громадянської чесноти. Див., наприклад: Werle G., Wanders T. Auschwitz vor Gericht. Völkermord und bundesdeutsche Strafjustiz. — München: C. H. Beck, 1995. Miquel M. “Wir müssen mit den Mördern zusammenleben!” NS-Prozesse und politische Öffentlichkeit in den sechziger Jahren. — “Gerichtstag halten über uns selbst…” Geschichte und Wirkung des ersten Frankfurter Auschwitz-Prozess.  Hg. I. Wojak. Frankfurt — New York: Campus, 2001.

21 Арендт Ханна. Джерела тоталітаризму.

22 Вернан Жан-Поль. Происхождение древнегреческой мысли. — М.: Прогресс, 1988. C. 156-157.

23 Ренан Ернест. Що таке нація? Націоналізм (Антологія). — К.: Смолоскип, 2000. 

24 “Люте та принизливе чужоземне панування, дух якого пізніше успадкувала наша національна влада”, — писав про цю тяглість у “Філософічних листах” російський мислитель Пьотр Чаадаєв (1794—1856), оголошений царатом божевільним. Йдеться про чи не перший задокументований випадок явища, відомого в радянські часи під назвою “каральна психіатрія”. Як не дивно, тут проглядається своєрідна логіка: публічно вказати на “фігуру замовчування”, що лежить у фундаменті суспільного ладу, означає розташувати себе поза межами властивих йому уявлень про здоровий глузд.

25 Etkind Alexander. Internal Colonization: Russia’s Imperial Experience. —Cambridge: Polity Press, 2011. 

26 Одним із найбільш характерних маркерів колонізованого становища території Франц Фанон вважав відкрите домінування силових структур над цивільними адміністраціями у здійсненні повсякденної влади: “У колоніях офіційним і повноважним співрозмовником колонізованого, речником колонізатора та системи пригноблення загалом є жандарм або солдат”.  Фанон Франц. Гнані і голодні. — Київ: Вперед, LAT&K, 2016. С. 7.

27 Мамардашвили Мераб. Размышления после съезда. — Заря Востока. Тбилиси, 25.06.1989.

28 Долгосрочный эффект Крыма. 17.03.2017. URL: https://www.vedomosti.ru/opinion/articles/2017/03/17/681693-dolgosrochnii-effekt

29 “Не утратили имперских инстинктов”. Сурков написал пропагандистскую статью, в которой заявил, что “Россия будет расширяться”. 21.11.2021. URL: https://nv.ua/world/geopolitics/surkov-napisal-propagandistskuyu-statyu-pro-imperskie-ambicii-rossii-poslednie-novosti-50197323.html

30 “Мы все виноваты. Не только Путин и его команда”. Владимир Сорокин — о войне в Украине и коллективной ответственности россиян. 29.01.2023. URL: https://www.currenttime.tv/a/my-vse-vinovaty-ne-tolko-putin-i-ego-komanda-vladimir-sorokin-o-voyne/32237409.html

31 Саме цим, а зовсім не раптовим антифашистським осяянням пояснюється відомий військовий заколот проти Гітлера в липні 1944, а також менш відома, проте, либонь, навіть більш промовиста ідея Гіммлера використати долю вцілілих євреїв в якості розмінної карти у перемовинах з американцями. Longerich Peter. Heinrich Himmler: A Life. — Oxford; New York: Oxford University Press, 2012. P. 724.

32 Taylor Frederick. Dresden: Tuesday, February 13, 1945. — Harper Collins, 2009.

33 Overy Richard. The Bombers and the Bombed: Allied Air War Over Europe 1940—1945. — Viking Press, 2014. P. 301, 304.

34 Kleßmann Christoph. 1945 — welthistorische Zäsur und “Stunde Null“. 15.10.2010. URL: https://zeitgeschichte-digital.de/doks/frontdoor/deliver/index/docId/315/file/docupedia_klessmann_1945_v1_de_2010.pdf

35 Можна лише уявити глибину екзистенційної кризи, що спіткала нещасного Айхмана, котрий “ніколи не ухвалював власних рішень, завжди найретельніше намагався “сховатися” за наказами — і як підтверджують добровільні свідчення майже всіх, хто з ним працював, — не мав анінайменшого бажання брати на себе ініціативу”. Арендт Ханна. Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла. — С. 61.

36 Сімдесят п’ять років завершення війни в Європі: уроки минулого. 08.05.2020. URL: https://www.dw.com/uk/75-років-завершення-другої-світової-війни-в-європі-уроки-минулого/a-53326583

37 Потсдамська декларація, підписана представниками США, Великої Британії та Китаю 26 липня 1945 р., містила вимогу беззастережної капітуляції Японії.

38 Statement by the President Announcing the Use of the A-Bomb at Hiroshima. 06.08.1945. URL: https://www.trumanlibrary.gov/library/public-papers/93/statement-president-announcing-use-bomb-hiroshima

39 Адорно Теодор. Що означає “опрацювання минулого”. Переклад, анотація і примітки Віталія Брижніка. — Філософія освіти. Philosophy of Education. 2018. № 1 (22). С. 18.

40 Werle G., Wanders T. Auschwitz vor Gericht. Völkermord und bundesdeutsche Strafjustiz. — München: C. H. Beck, 1995. S. 55-56.

41 Там само. S. 57.

42 Steinke R. Fritz Bauer oder Auschwitz vor Gericht. — München: Piper Verlag, 2013. S. 195.

43 Cohen Robert. The Political Aesthetics of Holocaust Literature: Peter Weiss’s The Investigation and Its Critics. — History and Memory, Vol. 10, No. 2 (Fall 1998). Indiana University Press,  p 43-67.

44 Finger Jürgen, Keller Sven, Wirsching Andreas (Hrsg.): Vom Recht zur Geschichte. Akten aus NS-Prozessen als Quellen der Zeitgeschichte. — Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 2009.

45 Віллі Брандт на колінах: 50 років великому жестові у Варшаві. 07.12.2020. URL: https://www.dw.com/uk/willy-brandt-na-kolinakh-50-rokiv-velykomu-zhestu-u-warszawi/a-55828231

46 Kundnani Hans. Utopia Or Auschwitz? Germany’s 1968 Generation and the Holocaust. — Columbia University Press, 2009.

47 Vague Tom. Televisionaries: The Red Army Faction Story 1963—1993. — AK Press, 1994.

48 У 2011 р., після 18 років у в’язниці, 54-річна Хогефельд була звільнена в зв’язку з переглядом вироку вищим земельним судом Франкфурта-на-Майні.

49 Хогефельд Биргид. К истории РАФ. Вступление Гёца Айххофа. 05.07.2006. URL: https://scepsis.net/library/id_718.html. 

“Німецький націонал-соціалізм розбитий в результаті війни і знищений як політичний фактор, але він не мертвий, він продовжує жити в багатьох німецьких душах, що нічого не навчилися. Просто тому, що він сформував спосіб думок покірних людей, чиї судження і сьогодні більшою чи меншою мірою визначаються ним”, — відзначав десятиліттям раніше Томас Манн.

50 “Я виросла в селі, — розповідає Хогефельд в особистому листуванні, — в якому з роду в рід жила родина моєї матері. За часів нацистського панування на околиці цього села був табір, де працювали військовополонені; через наше село регулярно проїжджали автобуси з фізично та психічно “неповноцінними” людьми — їх везли до Гадамару. У Гадамарі була психіатрична лікарня. За часів Третього Райху в ній спорудили газові камери — туди відправляли цих нещасних, там їх було знищено.

Ми, діти, чули і про табір, і про газові камери, і про печі, в яких спалювали трупи. Але нам ніхто нічого не говорив, ми знали про це лише з випадково підслуханих розмов дорослих. Якщо дорослі помічали нашу присутність, розмови, які завжди велися напівпошепки, відразу припинялися. Ми не знали точно, що саме відбувалося тут раніше, ми тільки намагалися скласти собі уявлення про це за уривками фраз типу: “всі ж знали, що стало з цими людьми в автобусах” або “всі ж відчували цей запах”. […] Фашизм, його злочини та війна (мій батько теж був солдатом вермахту) були забороненими темами, і це давило на всіх, створюючи глуху атмосферу утиску та мовчання. Я вже тоді невиразно здогадувалася, що в основі цього лежить жахлива провина, про яку ніхто не говорить вголос”. — Там само.

51 Schleyer, Key Figure in Industry, Once a Top SS Official in Prague. — New York Times. 20.10.1977. P. 16.

52 Nielhiebel Kurt. Offizielles Gedenken und politische Wirklichkeit. 50 Jahre nach dem Auschwitz-Prozess. — Forschungsjournal Soziale Bewegung. 2015. Heft 4. S. 246.

53 Серед них міністр закордонних справ і віце-канцлер (1998—2005) ФРН Йошка Фішер, політик і урядовець Удо Кнапп, європарламентар, віце-мер Франкфурта-на-Майні Даніель Кон-Бендіт та багато інших.

54 Strafgesetzbuch (StGB). §130. Volksverhetzung. URL: https://www.gesetze-im-internet.de/stgb/__130.html

55 27 січня 1945 р. Червоною Армією було звільнено концентраційний табір “Аушвіц”.

56 Gedenkstätten bundesweit NS-Gedenkstätten und Dokumentationszentren in der Bundesrepublik Deutschland. URL: https://www.ns-gedenkstaetten.de/gedenkstaetten-bundesweit

57 Zur Auseinandersetzung mit dem Holocaust in der Schule. Ein Beitrag zur Information von Länderseite. Sekretariat der Ständigen Konferenz der Kultusminister der Länder in der Bundesrepublik Deutschland, 1997. URL: https://www.kmk.org/fileadmin/veroeffentlichungen_beschluesse/1997/1997_00_00_Auseinandersetzung_m_d_Holocaust.pdf

58 Неринг Холгер. Вторая мировая война в немецких и британских школьных учебниках истории: между империей, Европой и гегемонией либерализма. — Вторая мировая и Великая Отечественная войны в учебниках истории стран СНГ и ЕС: проблемы, подходы, интерпретации (материалы международной конференции). М. : РИСИ, 2010.

59 Rautenberg Erardo C. Die Bedeutung des Generalstaatsanwalts Dr. Fritz Bauer für die Auseinandersetzung mit dem NS-Unrecht. — Forschungsjournal Soziale Bewegung. 2015. Heft 4. S. 166.

60 Von Miquel Marc. “Wir müssen mit den Mördern zusammenleben!” NS-Prozesse und politische Öffentlichkeit in den sechziger Jahren. — “Gerichtstag halten über uns selbst…” Geschichte und Wirkung des ersten Frankfurter Auschwitz-Prozess / Hg. I. Wojak.  Frankfurt — New York: Campus, 2001. S. 103.

61 Опитування: німці не хочуть забувати злочини нацизму. 24.01.2020. URL: https://www.dw.com/uk/опитування-німці-не-хочуть-забувати-злочини-нацизму/a-52122558

62 German politics froze out the far right for years — is this about to change? 25.02.2025. URL: https://www.bbc.com/news/articles/cy9dl4drr8lo

63 Bundestag election 2025. URL: https://www.bundeswahlleiterin.de/en/bundestagswahlen/2025/ergebnisse/bund-99/land-7/wahlkreis-208.html. Вже на наступних, регіональних, виборах АДН у Кайзерслаутерні, однак, опустилася на третє місце.

64 Певна річ, чимало колишніх нацистів знайшли своїм специфічним навичкам застосування у лавах силових структур і спецслужб НДР, зокрема Штазі. Приміром, відомий кат французьких євреїв, офіцер СС Ганс Зоммер після війни роками служив інформатором Штазі в ультраправих колах ФРН і Італії. “Корисний” гестапівець з Аушвіцу Йозеф Сеттнік в 1964 уникнув страти в Східній Німеччині завдяки протекції з боку комуністичної влади. Більше див.: Leide Henry. NS-Verbrecher und Staatssicherheit: die geheime Vergangenheitspolitik der DDR. — Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht, 2005.

65 Henke Klaus-Dietmar. Die Mauer. Errichtung, Überwindung, Erinnerung. — München: Deutscher Taschenbuch-Verlag, 2011.

66 Как Германия преодолевала опыт нацизма. 30.10.2013. URL: https://www.bbc.com/russian/international/2013/11/131030_germany_history

67 John (Hrsg.) Barbara. Unsere Wunden kann die Zeit nicht heilen. Was der NSU-Terror für die Opfer und Angehörigen bedeutet. — Herder, Freiburg, Basel, Wien 2014.

68 Neo-Nazi NPD party takes hold in municipal vote in Saxony. 09.08.2008. URL: https://www.thelocal.de/politics/20080609-12381.html

69 Почему на востоке Германии столько неонацистов. 20.05.2017. URL: https://www.dw.com/ru/почему-на-востоке-германии-столько-неонацистов/a-38906921

70 На виборах усіх рівнів у Німеччині, особливо протягом останніх десяти років, звертає на себе увагу також виразна кореляція між голосуванням за ультраправих і кількістю російськомовних серед виборців того чи іншого регіону. Дослідник пострадянської міграції до Німеччини Янніс Панагіотидіс наводить такі цифри з попередніх парламентських перегонів (2017):

– Аугсбург: Оберхаузен-Норд — 24,2%, Університетський квартал — 22,2% (два міські райони з найбільшою часткою пострадянських мігрантів, у місті загалом АДН набрала 13,8%),

– Білефельд: Зеннештадт і Хепен — по 13,6% (в цілому по місту — 9,0%),

– Детмольд: Хакедаль/Херберхаузен — 31,9% (в цілому по місту — 9,9%),

– Дуйсбург: в окремих виборчих дільницях кварталу Ноймюль майже 30% (відноситься до міського району Хамборну, в якому партія набрала 17,9%, загалом у місті — 13,2%),

– Інгольштадт: Нордвест —24,3% (в цілому по місту — 15,3%),

– Кобленц: Картхаузе-Флугфельд — 13,0% (в цілому по місту — 8,4%),

– Пфорцхайм: Букенберг — 36,9% (в цілому по місту — 19,3%).

Русскоязычные избиратели в Германии — кто они? 03.05.2019. URL: https://www.initiative-quorum.org/ru/details/wer-sind-die-russischsprachigen-waehlerinnen-in-deutschland-2284.html

71 “Иногда нужно платить высокую цену”. Как немцы “лечились” от диктатуры. 04.12.2023. URL: https://www.svoboda.org/a/inogda-nuzhno-platitj-vysokuyu-tsenu-kak-nemtsy-lechilisj-ot-diktatury/32710878.html

72 Wohin treibt die Bundesrepublik? — Gespräch zwischen Karl Jaspers und Fritz René Allemann. 24.07.1966. URL: https://jaspers-stiftung.ch/de/karl-jaspers/wohin-treibt-die-bundesrepublik

73 Там само.

74 Зеленський в інтерв’ю Sky News: головні заяви про війну, переговори і підтримку України. 18.06.2026. URL: https://www.koroldanylo.com.ua/news/zelenskii_v_interviu_sky_news_golovni_zaiavi_pro_viinu_peregovori_i_pidtrimku_ukrayini_32635 

“Наш план тиску болісно сприймається російським керівництвом”. — Офіс Президента України. 24.07.2026. URL: https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=_-1yG8nVSm0&ra=m

75 Kołakowski Leszek. Intelektualiści a ruch komunistyczny. — Nowe Drogi, No 9 (87). S. 31.

76 “Иногда нужно платить высокую цену”. Как немцы “лечились” от диктатуры. 04.12.2023. URL: https://www.svoboda.org/a/inogda-nuzhno-platitj-vysokuyu-tsenu-kak-nemtsy-lechilisj-ot-diktatury/32710878.html

77 Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания. Под ред. С. Н. Южакова. — Т. 17. СПб., 1904.

78 The Time of troubles / Le Temps des troubles / Zeit der Wirren.

79 “Будут московиты, уральцы и так далее” — Путин обвинил Запад в стремлении развалить Россию. 26.02.2023. URL: https://ru.krymr.com/a/news-rossiya-putin-moskovity-ural-tsy-zapad-razval-rossii/32288695.html

80 Курсив наш. Фанон Ф. Гнані і голодні. — Київ: Вперед, LAT&K, 2016. С. 17.

81 Савва Е. В. Этнический сепаратизм в Российской Федерации. —Общество: политика, экономика, право. 2020. № 8. С. 31.

82 Мартін Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923—1939 роки). — Київ: Критика, 2013. 

83 18 жовтня 2022 р. Верховна Рада України визнала ЧРІ територією, тимчасово окупованою Російською Федерацією. В грудні того ж року до парламенту було внесено законопроєкт про визнанння державного суверенітету та незалежності Республіки Башкортостан, однак документ досі на розгляді.

84 Бушуев А. С. Динамика политических процессов в Республике Татарстан в 1994—2020 гг. — Гасырлар авазы — Эхо веков. 2021. № 3. С. 98.

85 Кужугет А., Татаринцева М. Этнополитическая ситуация в Республике Тыва накануне и после выборов в Федеральное Собрание России в 1993 году. — Исследования по прикладной и неотложной этнологии. 1994. №74. С. 4-17.

86 Сергеев В. Н. Политический опыт Донской республики. — Вопросы историографии. Государственное и муниципальное управление. Ученые записки. СПб, 2005. № 3-4.

87 Новиков В. С. Политический кризис 1993 года в Сибири: от конституционного совещания к указу “о поэтапной конституционной реформе”. — Омский научный вестник. 2008. №3. С. 10-13.

88 Колтон Тимоти. Ельцин. — М.: КоЛибри, Азбука-Аттикус, 2013. С. 124-126.

89 Там само. Також див.: Русская мысль. — Париж, 06.07.1990.

90 Савва Елена. Этнический сепаратизм в Российской Федерации. — С. 33.

91 “Російський же герой… сам кровно пов’язаний з тим, проти чого має повставати. Він знаходиться в такому становищі, в якому був би, наприклад, один з синів турецького аги, що вирішив звільняти Болгарію від турків… потрібно, щоб він відрікся вже від всього, що пов’язувало його з турками: й від віри, й від національності, й від кола рідних і друзів, й від життєвих вигід свого становища. Не можна не погодитись, що це жахливо важко й що подібна рішучість потребує дещо іншого розвитку, ніж той, який зазвичай отримує син турецького аги”. — Добролюбов Николай. Собрание сочинений: В 9 т. — М.: ГИХЛ, 1962. Т. 6. С. 163.

92 “Суміш невігластва та агресії”: російські та українські історики про статтю Путіна. 14.07.2021. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/features-57825840

93 Включно з Білоруссю, режим якої, вочевидь, нездатний встояти у нинішньому вигляді без протекції “великого брата” в Кремлі.

94 Росія в агонії, але Україна може виснажитися швидше. Три історики — про майбутнє. 28.06.2024. URL: https://www.liga.net/ua/politics/articles/rosiia-v-ahonii-ale-ukraina-mozhe-vysnazhytysia-shvydshe-try-istoryky–pro-maibutnie

95 “Розмежування можна провести таким робом, що ті держави не є націями, що від своїх підданих вимагають тільки пасивної покори, не свідомої співвідповідальности […] суттю нації є воля творити політичний колектив”. — Лисяк-Рудницький Іван.  Історичні есе. В 2 т. Том І. / Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої. — К.: Основи, 1994. С. 13-14.

96 Адорно Теодор. Виховання — навіщо? Переклад, анотація і примітки Віталія Брижніка. — Філософія освіти. Philosophy of Education. 2019. № 1 (24). С. 9.

97 Ясперс Карл. Вопрос о виновности. О политической ответственности Германии. — М.: Издательская группа “Прогресс”, 1999.

98 “Тільки наважившись визнати, що спадковість тут скінчилася, ми створимо передумову для бажаного політичного порядку”, — Ясперс Карл. Геноциду не может быть оправдания. Беседа с Рудольфом Аугштайном. — Знамя, М.: 1993. № 1. С. 168-176.

99 Адорно Теодор. Що означає “опрацювання минулого”. — С. 22.

100 Arendt Hannah, Jaspers Karl. Briefwechsel 1926—1969. — München, 1985. S. 98. 

101 Преступления нацизма: что стало с культурой памяти в ФРГ. URL. 26.01.205. URL: https://www.dw.com/ru/80-let-posle-ausvica-cto-proishodit-s-kulturoj-pamati-v-germanii/a-71382105

102 Адорно Теодор. Що означає “опрацювання минулого”. — С. 8.

103 Кидається в очі поширеність подібної риторики в країнах колишнього СРСР з диктаторськими або “гібридними” режимами.

104 Адорно Теодор. Що означає “опрацювання минулого”.  — С. 11.

105 Jeismann K.-E. “Identität” statt “Emanzipation”? — Aus Politik und Zeitgeschichte. 1986. H. 20/21. S. 6.

106 Holocaust: How a US TV series changed Germany. 30.01.2019. URL: https://www.bbc.com/news/world-europe-47042244

107 Адорно Теодор. Що означає “опрацювання минулого”. — С. 11.

108 Адорно Теодор. Виховання після Аушвіца. — С. 91.

109 Рихард фон Вайцзеккер, Президент Федеративной Республики Германия. Речь, произнесенная 8 мая 1985 г. по случаю сорокалетия окончания Второй мировой войны. URL: https://www.bundespraesident.de/SharedDocs/Downloads/DE/Reden/2015/02/150202-RvW-Rede-8-Mai-1985-russisch.pdf?__blob=publicationFile

110 Гасло, яке історично асоціюється з опричниками — особистою гвардією та таємною поліцією московського царя Івана IV Грозного (1530—1584).

111 Сорокин Владимир. Теллурия. — М.: АСТ. CORPUS, 2021.

112 Як колишня “хороша росіянка” Латиніна стала підтримувати “ампутацію” українських територій. 30.12.2024. URL: https://detector.media/infospace/article/236521/2024-12-30-yak-kolyshnya-khorosha-rosiyanka-latynina-stala-pidtrymuvaty-amputatsiyu-ukrainskykh-terytoriy

113 Називав українців “нацистами”: СБУ розслідує заяви російського опозиціонера Волкова. 18.01.2026. URL: https://24tv.ua/leonid-volkov-radiv-smerti-kapustina-obzivav-budanova-sbu-vidkrilo_n2991174

114 Голова РДК заявив, що вірить у розвал Росії, та розповів, що під час нього робитиме. 23.11.2023. URL: https://nv.ua/ukr/world/countries/golova-rdk-rozpoviv-shcho-robitime-pid-chas-rozpadu-rosiji-novini-rosiji-50370810.html Етнічний російський націоналізм, декларований частиною керівного складу РДК, в ситуації напіврозпаду імперії видається кроком у правильному напрямі, будучи несумісним зі збереженням багатонаціональної “федерації”.

115 Free nations of Post-Russia forum. URL: https://www.freenationsrf.org

116 Кремль: Если мы не сумеем консолидировать элиты, Россия может исчезнуть как единое государство. 04.04.2005. URL: https://lenta.ru/news/2005/04/04/demolition] 

“К сожалению, мы увидели, как ворюга превращается в кровопийцу” Большое интервью Михаила Ходорковского — о том, что будет с Россией после Путина (и будет ли она вообще). 01.11.2022. URL: https://meduza.io/feature/2022/11/01/k-sozhaleniyu-my-uvideli-kak-voryuga-prevraschaetsya-v-krovopiytsu 

117 В российских регионах создают “штабы по борьбе с сепаратизмом”. 08.01.2024. URL: https://region.expert/headquarters/

118 Элита Татарстана. Как устроена “Корпорация Татарстан”. 02.07.2017. URL: https://www.svoboda.org/amp/28588332.html

119 Тімоті Г. Еш. Україна та Європа у світі Дональда Трампа. 04.06.2025. URL: https://uamoderna.com/history/timoti-g-esh-ukrayina-ta-yevropa-u-sviti-donalda-trampa

120 “Pax Americana over Europe on its own”: Merz’s shock warning to EU as US shifts defence focus. 14.12.2025. URL: https://www.youtube.com/watch?v=jEw6z7-G60A

121 Press statement by President von der Leyen on the defence package. 04.03.2025. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/sv/statement_25_673

122 “Настав момент незалежності Європи”. Відповідь Урсули фон дер Ляєн на нову стратегію США. 17.12.2025. URL: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2025/12/17/7227339

123 Канцлер Мерц у Польщі: Росія залишається найбільшою загрозою для нашої безпеки. 07.05.2025. URL: https://lb.ua/news/2025/05/07/675193_kantsler_merts_polshchi_rosiya.html

124 НАТО створить безлюдну роботизовану зону на кордоні з Росією і Білоруссю – генерал. 24.01.2026. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2026/01/24/8017704

125 Trump’s Greenland threats push Europe toward divorcing America. 19.01.2026. URL: https://www.politico.eu/article/donald-trump-greenland-tariff-threats-tensions-push-europe-allies-toward-divorcing-america-transatlantic-power Підсумкова декларація саміту НАТО, що відбувся в липні цього року в Анкарі, також вперше визначила Україну як “контрибутора трансатлантичної безпеки”. 08.07.2026. URL: https://gordonua.com/ukr/section-politics/news-nato-pryznal-ukraynu-kontrybutorom-bezopasnosty-y-obyazalsya-vyidelyt-ey-140-mlrd-deklaratsyya-08-07-2026.html