Редакція «Нігіліста» надзвичайно цінує потуги західних прогресистів і лівих до підтримки вільної України та її громадянського суспільства, зокрема у темі російсько-української війни. Майже вісім років наша країна страждає від невиправданої військової агресії, окупації Криму та Донбасу, репресій проти їхніх мешканців, незліченних операцій впливу через корумпованих політиків і їхні медіа, терористичних актів та інших завуальованих спроб кремлівського режиму повалити нашу незалежність і долучити країну до розбудови нового-старого блоку пострадянських диктатур, що хотіли чхати на свободу та справедливість. 

Серед західних лівих існують різні погляди на українсько-російську війну. Якщо 2014 року найпомітнішими були ті, що повторювали російську дезінформацію щодо подій в Україні й подекуди навіть ставали на бік маріонеткових «ДНР» і «ЛНР» чи проросійських кримінальних угруповань Криму, звинувачуючи Київ у «фашизмі» та «утиску прав російськомовних громадян», то тепер дедалі більше чути тих, хто не підміняє соціальний радикалізм геополітикою. Західні ліві, що відіійшли від заіржавілих рейок ідеології, колись керованої з Кремля, врешті почали бачити в російському режимі загрозу демократичним цінностям, правам людини, різноманіттю та інших досягнень людської емансипації. Однак їм часом не вистачає усвідомлення динамічності сучасного світу та політичної волі відкинути наративи, що спотворювали дійсність уже півстоліття тому, а нині просто дозволяють Кремлю паразитувати на пацифістських та гуманістичних ідеалах лівих.

«Нігіліст» публікує заклик британського лівого журналіста Пола Мейсона до інших західних лівих протистояти Росії та підтримати Україну. Редакція не погоджується з деякими думками Мейсона, зокрема там, де він пропонує Заходу припинити воєнну допомогу Україні для оборони від російського вторгнення, що стало загрозою номер один у 2021 році, відколи війська ВС РФ почали концентруватися на українських кордонах. Мейсон вважає, що лише мирні методи та дипломатія можуть зупинити перспективу великої війни, у яку може бути втягнена уся Європа, і пропонує Україні відкинути побоювання щодо впливу Росії через «автономію» Донбасу та інші наслідки імплементації Мінських домовленостей — документа, що не має жодної юридичної сили й не відображає волі українського народу. 

Журналіст пропонує одночасно підтримати українську незалежність і загасити російський мілітаризм силою об’єднаного міжнародного лівого руху, що, зокрема, має протистояти розширенню військового альянсу НАТО, який буцімто непокоїть Росію та змушує її з переляку вбивати українців. Сила санкцій, інших видів міжнародного тиску, а також нерозширення альянсу, що самим своїм існуванням провокує Москву на війну з усім світом, буцімто має якось утихомирити Володимира Путіна та його генералів, що мріють пройтися залізною ходою через увесь світ і відновити могутність радянської імперії. 

Редакція «Нігіліста» впевнена, що альянс НАТО, який ніколи не вдавався до відкритої конфронтації з Росією і навіть був протягом десятиліть її партнером, не є справжньою загрозою Росії. Натомість російські твердження про західну агресію працюють як самозбутні пророцтва: на загрози, що існують переважно у його власній голові, Путін відповідає реальними військовими діями, внаслідок чого матеріалізується військова присутність НАТО на російських кордонах. Тож ми вважаємо, що прогресивним лівим не варто довіряти пропаганді Кремля та шукати з ним компроміси. Уявлення про світ, із яких виходить нинішній російський режим у своєму протистоянні з Заходом, є не лише хибними, але й глибоко реакційними.

Росія-Україна: хто агресор? Відповідь на статтю Ендрю Мюррея «зупинити війну»

«Нам нема куди відступати», – каже сьогодні Володимир Путін своїм генералам. «Невже вони думають, що ми сидітимемо склавши руки, поки вони створюють для нас загрозу?» В умовах, коли Росія накопичує війська біля кордонів України, викликаючи побоювання великомасштабного вторгнення, мета міжнародного робітничого руху має бути зрозумілою: запобігти війні між Росією та Україною. Я сподіваюся, що це могло б стати пріоритетом руху «Зупинити війну»: назвати один із найяскравіших прикладів військової агресії з часів вторгнення коаліції на чолі зі США до Іраку 2003 року.

Але це не так, як стверджує Ендрю Мюррей, колишній радник Джеремі Корбіна у статті, опублікованій 10 грудня на сайті «Зупинити війну». Мюррей стверджує, що агресором є США, а не Росія. Саме Джо Байден, а не Володимир Путін, виступає із погрозами, спрямованими на «розширення гегемонії США».

«Якщо в Україні відбудеться конфлікт, – пише Мюррей, – то більшість провини ляже на Захід».

Це формулювання схоже з позицією самого Путіна, який сьогодні попередив: «У разі продовження явно агресивної позиції наших західних колег ми будемо вживати відповідних військово-технічних заходів у відповідь».

Хто агресор? – не єдине питання, яке ставлять соціалісти, коли стикаються з можливістю війни. Більш фундаментальне питання: що стоїть на кону; який режим встановить агресор; чи загрожує війна нав’язуванням відносин економічного чи етнічного домінування?

Але зображення США та НАТО як агресорів стало переважним обґрунтуванням загрози Путіна напасти на Україну. Тож давайте розглянемо факти.

Чи намагається НАТО «захопити» Україну?

Звинувачення в тому, що США готують агресію проти Росії, ґрунтується на тому, що з 2008 року НАТО залишає двері відчиненими для вступу України до альянсу, а наразі загрожує великими економічними санкціями у відповідь на російське вторгнення.

Ендрю Мюррей стверджує, крім того, що «НАТО […] намагається захопити Україну шляхом просування НАТО прямо до кордонів Росії», Байден «озброює Україну до зубів, щоб вона могла чинити опір», «британські війська вже розміщені на Балканах, а військові НАТО просунулися на схід у бік Польщі».

Усе це не підтверджується фактами.

Спочатку давайте прояснимо питання розміщення військ, яке Мюррей називає «підтвердженнями». Вони добре підтверджені як російськими націоналістичними користувачами TikTok, так і журналістами, які користуються даними розвідки по відкритих джерелах (РВД).

Так, наприклад, лабораторія DFRLab Атлантичної ради оприлюднила супутникові знімки та пости користувачів соціальних мереж, які свідчать про масову та швидку концентрацію техніки як мінімум трьох російських загальновійськових армій у місцях збору на відстані удару від кордону. Жоден серйозний коментатор не заперечує, що Росія накопичує війська.

Щодо ймовірної «агресії» Байдена проти Росії шляхом «захоплення України», то факти такі: НАТО послідовно відмовляється дозволити Україні розпочати прискорену реалізацію «програми дій щодо членства», незважаючи на недавні прохання нинішнього Президента України Володимира Зеленського. І це незважаючи на те, що Україна досягла значного прогресу у виконанні критеріїв, встановлених для членства. Перспектив вступу України до НАТО немає.

Як наслідок, між НАТО та Україною немає гарантії взаємної оборони (стаття V). Це означає, що НАТО добровільно не вступить у війну з Росією, щоб захистити Україну. Для цього вона не має ні збройних сил, ні матеріально-технічної інфраструктури.

За іншою інформацією, яка лунає з усіх інших столиць країн НАТО, включаючи Вашингтон, наприклад, Міністр оборони Великобританії Бен Воллес, який дотримується консервативних поглядів, заявив минулого тижня: «Те, що Україна не є членом НАТО, це факт, тому вкрай малоймовірно, що хтось збирається надсилати війська в Україну, щоб кинути виклик Росії […]. Ми не повинні дурити людей, що ми це зробимо».

Продажі зброї США – хоча вони й прискорилися після того, як Путін мобілізував проти України у квітні 2021 року сили масштабу вторгнення – обмежуються переносними протитанковими та зенітними ракетами, колісними транспортними засобами, оборонними радарами, ракетними патрульними катерами та обладнанням для спостереження. США не надали жодних далекобійних чи важких озброєнь (хоча давній союзник Росії Туреччина поставила Києву озброєні безпілотники). Якщо ви хочете дізнатися, як виглядає озброєння до зубів, то зовсім не так.

Щодо Балкан, то Великобританія має близько 35 військовослужбовців, розміщених у складі миротворчих сил KFOR, які перебувають там з 1999 року. Як ці війська можуть загрожувати Росії, важко уявити, якщо ви знайомі з географією (див. карту).

Однак, можливо, Мюррей має на увазі, що Великобританія має війська в Прибалтиці. Великобританія має 800 військовослужбовців (з танками та важким озброєнням), розміщених у балтійській державі Естонія поблизу кордону з Росією, і близько 80 військовослужбовців разом із американськими силами у Польщі в рамках розширеної передової присутності НАТО (eFP). eFP була створена у відповідь на вторгнення до Криму у 2014 році на прохання країн Балтії, щоб утримати Росію від аналогічного вторгнення. У складі eFP завбільшки з бригаду приблизно чотири батальйони (порівняно з >80 батальйонами, розгорнутими Росією у протилежній частині України), і він знаходиться не в безпосередній близькості від України.

Розгортання як KFOR, так і eFP явно: а) символічне; б) оборонне. Потрібен дуже великий логічний стрибок, щоб інтерпретувати їхню присутність як елемент «агресії США проти Росії».

Збройні сили НАТО не «просуваються на схід до Польщі». НАТО, звичайно, розширилася на схід у 1990-х роках, і ви можете сперечатися про мудрість цього вчинку. Але Польща вирішила стати членом НАТО. Вона має на озброєнні вчетверо більше танків і бронетранспортерів, ніж британська армія, тому що вона серйозно (і, ймовірно, обґрунтовано) боїться, що інші країни НАТО не зможуть/не захочуть надіслати значні сили для її захисту у разі нападу Росії.

Коротше кажучи, жодного плану НАТО щодо «захоплення» України; жодної можливості вступу України до НАТО; жодного озброєння до зубів; жодної значної кількості британських військ на Балканах; жодного великого розгортання військ НАТО «на схід у напрямку Польщі» немає.

Насамперед, за умов нинішньої кризи НАТО не наполягає на розширенні в Україну: вона активно уникає цього.

Причина в тому, що немає ні політичної згоди на військові дії на захист України серед виборців країн-членів НАТО, ні бажання зробити це серед урядів країн НАТО, ні суспільної підтримки того рівня видатків на оборону, який був би необхідним для підтримки такого плану.

Проте є всі шанси, що Путін вирішить вторгнутися до України.

Якщо це станеться, це викличе першу великомасштабну конвенційну війну на європейській території з 1945 року, тобто, ймовірно, акт агресії, проти якого «Зупинити війну» має намір протестувати, попереджати та стримувати.

Погрози Путіна реальні

Якщо Росія нападе на Україну, то вона легко виграє перші бої. Найімовірніша форма нападу:

• воєнізована дестабілізація силами спецназу, як це сталося у Криму у 2014     році;
     
• повномасштабне вторгнення бронетехніки в одне або кілька міст та знищення української армії, що призведе до тисяч    жертв;
     
• стратегічні повітряні та ракетні удари по енергетичній та транспортній     інфраструктурі України з метою змусити     Київ капітулювати в умовах відключення     електроенергії;
     
• велике військово-морське зіткнення у Чорному морі з ймовірним знищенням кораблів та особового складу у масштабах, небачених із часів Фолклендської війни;
     
• велика кількість українців активно     чинитиме опір будь-якій окупації,     використовуючи партизанську війну.

Мета Путіна – створити у Києві маріонетковий уряд, скасувавши кольорову революцію 2014 року, внаслідок якої було повалено союзника Кремля Віктора Януковича, і змусити Київ визнати незаконну анексію Криму та Донбасу.

Це може бути перша велика конвенційна війна в Європі з 1945 року, яка відсуне у тінь розпад Югославії. Вона перетне психологічну червону межу у глобальному масштабі: покаже, що війна між «рівними противниками», тобто розвиненими країнами з танками та сучасними реактивними літаками, може вестись і в ній можна перемагати.

За всіма міжнародними правовими стандартами такий напад може бути агресивною війною. Це може стати порушенням національного суверенітету України та її права на самовизначення. Оскільки 8% із 42-мільйонного населення України заявили, що покинуть країну у разі вторгнення Росії, це також спричинить масштабну кризу біженців у Румунії, Польщі, Угорщині та Словаччині.

Це може призвести до заміни недосконалої, але функціональної демократію України, диктатурою Путіна, за якої заборонено всі демократичні опозиційні рухи. Вона усуне тиск, який чиниться нині ЄС та іншими західними урядами з метою поглиблення демократизації, свободи та верховенства закону в Україні.

Така війна, ймовірно, заб’є цвях у труну будь-якого життєздатного, заснованого на правилах геополітичного порядку.

Коротше кажучи, це війна, яку ліві повинні зупинити, якщо зможуть. Оскільки ми не маємо коштів для проведення транскордонного загального страйку, і ми не хочемо, щоб наші власні держави вступили у війну з Росією, ми можемо зупинити її, лише підтримуючи спроби демократичних держав стримати російську агресію.

Практично це означає, що лейбористи, ІСРП, німецька СДПН та інші соціал-демократи в урядах країн НАТО, якщо їх попросять, мають підтримати погрози адміністрації Байдена ввести санкції проти Росії для стримування військового нападу – тому що загроза санкцій є наразі єдиним важелем західних демократій.

Водночас ліві повинні закликати західні уряди до дипломатії, щоб стримати і Київ, і Москву, відродивши мирний процес Мінськ II, який стабілізував регіон після 2014 року, і від якого обидві сторони намагаються втекти.

Натомість стаття Мюррея по суті виправдовує аргумент Володимира Путіна про те, що Україна насправді не є країною, яка претендує на суверенітет.

Приймаючи логіку Путіна

Ендрю Мюррей закликає нас «визнати істинність твердження [Путіна] про те, що «у СРСР кордони між республіками ніколи не розглядалися як державні кордони, вони були номінальними у межах однієї країни».

Так само він закликає нас прийняти аргумент Путіна про те, що після 1991 року «люди відразу опинилися за кордоном, відірвані, цього разу реально, від своєї історичної батьківщини».

Це погляд Путіна на історію, але це не той погляд, який має більшість народу України.

З 1991 року Україна є суверенною, незалежною країною, хоч і з російськомовною, а в деяких випадках із такою, що ідентифікує себе як росіяни, меншістю, зосередженою на Донбасі та в Криму.

Вона стала окремою країною, бо коли СРСР розпався, виявилося, що радянська бюрократія розділена на вкрай націоналістичні кримінальні олігархії. І тому, що при своєму народженні СРСР замислювався як союз національних республік, а не як мовна держава з «номінальними» внутрішніми кордонами. (Саме про таке бачення Росії мріяли великоруські шовіністи в сталінську епоху, і путінські погляди є наслідком цього).

У 2014 році, після того як український народ рішуче повалив промосковський маріонетковий уряд, Росія силою анексувала Крим, а потім направила воєнізовані формування до Донецька і Луганська для створення там «народних республік», які відкололися. У процесі цього вона була причетна до збиття малайзійського цивільного авіалайнера, внаслідок чого загинуло 298 безневинних людей. Варто нагадати, що поштовхом до цього послужило бажання України підписати торговий договір із ЄС – і це не мало жодного стосунку до НАТО.

Якби Мюррей просто просив лівих визнати, що російськомовна меншість в Україні має право на самовизначення, як каталонці в Іспанії, і що статус Донбасу та Криму має бути врегульований, цей аргумент міг би мати сенс. Але він потребує значно більшого.

По-перше, він оббілює незаконну анексію Криму Росією. Він стверджує, що революція Євромайдану 2014 року дала Путіну привід для «повернення Кримського півострова під російський суверенітет», процес, який був «відносно мирним та був ратифікований референдумом мешканців півострову».

Але Крим був «повернений під російський суверенітет» внаслідок незаконного збройного вторгнення. Саме така позиція висловлена ​​у численних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН: анексія Криму була «незаконною та порушенням міжнародного права» та порушенням угоди 1994 року, відповідно до якої Україну спонукали відмовитися від ядерної зброї.

Референдум, який ратифікував анексію, за всіма об’єктивними даними, був сфальсифікований і зазнав масового шахрайства. Офіційна явка в 97%, згідно з документом російського міністерства закордонних справ, який просочився в Інтернет, насправді склала 40% – таким чином, більшість у 55% за анексію склала всього 22% кримських виборців. Безперечно, Путін переміг на референдумі, але це була пародія на демократію, яку не може виправдати жоден соціаліст.

Результатом анексії Криму став крах сільськогосподарського виробництва (через закриття доступу до зрошувального каналу, який сполучає Крим з українською річкою Дніпро), забруднення питної води, руйнування системи охорони здоров’я та серйозне обмеження прав людини, зокрема татарської етнічної меншини.

Як заявила цього року Європейська рада: «Жителі півострову стикаються із систематичними обмеженнями своїх основних свобод, таких як свобода слова, релігії чи переконань та асоціації, а також право на мирні збори. Журналісти, правозахисники та адвокати стикаються з втручанням та залякуванням у своїй роботі. Кримські татари, як і раніше, неприпустимо переслідуються, зазнають тиску, а їхні права грубо порушуються».

Ось що означає на практиці «повернення Криму під суверенітет Росії». Однак Мюррей хоче, щоб антивоєнний рух пішов далі, ніж просте визнання путінського підходу «сильний завжди правий».

Він хоче, щоб ми ухвалили аргумент Путіна про те, що Україна сама є державою, яка не може реально здійснювати суверенітет. Такою була суть путінської статті «Про історичну єдність росіян та українців», опублікованої у липні 2021 року.

Путін розглядає незалежну, суверенну Україну як антиросійський проект. Він вважає демократичну, непідпорядковану Росії, Україну екзистенційною загрозою для самої Росії. Путін написав: «Переконаний, що справжня суверенність України можлива саме у партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися століттями, сягають одних витоків […]. Адже ми один народ».

Хоч як би Путін і деякі росіяни вірили в це, очевидно, що більшість громадян України так не вважають. Вони створили суверенну державу, і, згідно з міжнародним правом, вона має право на існування.

Міжнародні ліві зобов’язані підтримати це право незалежно від якості демократії в самій Україні або наявності фашистів, антисемітів та історичних ревізіоністів в українському націоналістичному русі – на що вказує Мюррей, і що наочно підтверджується.

Путін прагне знищити західну демократію

Звичайно, соціалістичне ставлення до війни – це більше, ніж питання «Хто її почав?». Тому варто задуматись про довгострокові цілі Путіна, який мобілізує сили для загрози 42-мільйонному населенню України.

Довгострокові цілі, що стоять за неодноразовими військовими мобілізаціями, кампаніями дезінформації та вбивствами Путіна, було сформульовано кремлівським рупором Сергієм Карагановим у березні 2021 року.

Ціль – знищити західну демократію шляхом нової холодної війни: «Сучасні західні демократії, очевидно, теж не є нетлінними […]. Політичні системи більшості країн, які вирішили кинути виклик нам та Китаю, не пристосовані до тривалої та запеклої конфронтації […]. Наприкінці попередньої холодної війни інтелектуальний стан Заходу був його сильним козирем. Наразі ситуація кардинально змінилася».

У той час як західні ліві – справедливо – виступають проти тих, хто використовує риторику холодної війни щодо Китаю та Росії, цей ключовий радник Кремля вважає, що «третя холодна війна» вже йде і що Росія може її виграти. Причина? Захід самознищується: «[…] беручи до уваги всі прояви ЛГБТІзму, мультисексуальності та ультрафемінізму; заперечення історії, коріння та віри; підтримку чорного расизму, а також антихристиянство та антисемітизм. До цього списку також входить демократія як релігія, а не просто спосіб управління».

Коротше кажучи, Путін керує ультранаціоналістичною, расистською, гомофобною антидемократичною диктатурою. Він має намір протистояти демократії та соціальному лібералізму у себе вдома, борючись із ними на Заході. Його довірені особи та союзники на Заході – французькі ультраправі, італійські ультраправі, австрійські ультраправі, Віктор Орбан та Дональд Трамп – вже мобілізовані навколо цієї мети.

Наша країна вела незаконні війни, застосовувала тортури та провалила проекти державного будівництва в Іраку та Афганістані. Але це не привід обіляти цілі войовничого диктатора, стратегічний намір якого – атакувати ті цінності, за які боролися ліві.

Неможливо уявити, щоб хтось із британських лівих підтримав російське вторгнення в Україну. Тому стаття Мюррея може лише дискредитувати як «Зупинити війну», так і лейбористів, і посіяти смуту. Якщо почнеться стрілянина, нам знадобиться широкий антивоєнний рух, здатний як визнати права України, так і протестувати проти будь-якого прагнення Заходу завдати військового удару по Росії у відповідь.

Але якщо наслідувати логіку Мюррея, то в день вторгнення Путіна в Україну антивоєнний рух має пікетувати посольство США, вимагаючи припинення «агресії» Байдена. Що він вимагатиме від Росії, неясно.

Стаття Мюррея вже використовується лівими критиками, щоб стверджувати – помилково – що «якби Корбін був прем’єром, лейбористи підтримали б Путіна». Я, разом із численними лівими членами ПЛП та тіньового кабінету при Джеремі, доклав усіх зусиль, щоб цього не сталося. Відверті апологети Путіна серед лівих лейбористів завжди були у нікчемній меншості. Політичні позиції лейбористів при Корбіну, як і раніше, підтримують членство в НАТО, британські сили ядерного стримування, а також розгортання KFOR та eFP (попри позаштатну спробу декого зі співробітників Корбіна підірвати останнє).

Аргумент Мюррея виходить із світогляду, який поділяється як колишніми сталіністськими лівими, так і частиною молодих лівих, орієнтованих на ідентичність, які вважають «Захід» – і насамперед США – головним ворогом прогресу. Росія та Китай, незважаючи на тоталітарну спрямованість їхніх урядів, вважаються такими, що перебувають в «антиімперіалістичному» таборі. Це послання постійно посилюється ліво-орієнтованими російськими державними ЗМІ, такими як RT, Sputnik та Redfish.

Організація «Зупинити війну» виконала величезну роботу з мобілізації масового опору вторгнення до Іраку та Афганістану. Але хоч би як критично ставилися до дій Заходу та НАТО – в Іраку, Афганістані та за їх межами – ми повинні відкинути «кампізм», а також будь-яку ідею солідарності з Росією у нинішній кризі або підтримку її незаконних анексій. Наша солідарність – з демократами, журналістами та борцями за права геїв, яких Путін кидає до в’язниці.

Як реально зупинити війну?

Принциповий курс дій лейбористів, лівих, європейської соціал-демократії та лівих Демократичної партії США полягає в тому, щоб:

• сказати «ні» російській військовій агресії в Україні;
     
• сказати «ні» військовим діям НАТО на захист України;
     
• сказати «так» всеосяжним санкціям проти Росії, якщо вона вторгнеться в Україну;
     
• підтримати продаж зброї Україні для захисту її національного суверенітету за умови дотримання Києвом стандартів у сфері прав людини та боротьби з корупцією;
     
• чинити опір розширенню НАТО, за винятком країн зі стабільною і зрілою демократією (наприклад, Фінляндії та Швеції, якщо їхнє населення колись забажає до неї вступити);
     
• просувати багатосторонні переговори для відновлення процесу встановлення миру та стабілізації у «республіках» Донбасу;
     
• Росія та її довірені особи повинні піти з «ДНР/ЛНР» та Криму відповідно до міжнародного права.

Хочеться сподіватися, що все це вщухне і виявиться черговим тролінгом Путіна, який покликаний лише сприяти дипломатичному розколу на Заході. Але потік пропутінської пропаганди та дезінформації невблаганний, і зберігати збентежене мовчання з цього приводу марно. Рано чи пізно він вдасться до чогось серйознішого, ніж Крим, вбивство Скрипаля та MH17.

Британський робітничий рух має разом із Партією європейських соціалістів, європейськими лівими та глобальними федераціями профспілок підтримати демократичні, ліві та прогресивні рухи в Росії, Білорусі та Україні.

Нашою кінцевою метою має бути народний демократичний рух, який змете і Путіна, і Лукашенка, і зміцнить демократію та демократичний робітничий рух в Україні.

Дякую, що прочитали цю статтю – будь ласка, поділіться нею та обговоріть її. І зі святом – будемо сподіватися, що мир переможе.

/Пол Мейсон. Переклав Василь Шилов

Пол Мейсон – журналіст, письменник та режисер, колишній економічний редактор ВВС Newsnight, автор книги «Як зупинити фашизм», опублікованої у травні 2021 року.

---

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS