Чому бунти та революції працюють не дуже добре

Протягом історії цивілізації існували люди, чиє завдання полягало в постачанні життєвих зручностей — вирощуванні їжі, збиранні ресурсів, виробництві інструментів тощо. Також є люди, котрі не виконують цієї роботи, та, натомість, мають багато вільного часу. Ці люди мають вільний час тому, що інші люди постачають їм зручності. У цьому сенсі, перша група людей обслуговує другу. Чітка соціальна механіка, що керує цим принципом, роками зазнавала змін.

У давні часи, перша група людей була рабами другої групи. Рабство було вражаючим соціальним відкриттям – воно дало можливість деяким з нас мати багато вільного часу, і ми використали цей час, аби займатися мистецтвом, наукою та великою політикою. Але рабство працювало лише за рахунок позбавлення значної більшості людей доступу до цього вільного часу. Воно заклало підвалини для великомасштабної нерівності, котру складно було підтримувати.

Раби були дуже нещасливими, а нещасливі раби — непродуктивні. З часом рабовласники збагнули секрет — щасливі раби продуктивніші за нещасливих. І, щоб зробити рабів щасливими, слід розповісти їм історію про те, які вони щасливі. До цього ведуть капіталізм та система відносин «роботодавець-підлеглий». Ти можеш працювати на будь-якого господаря, але слід обов’язково на когось працювати. Інакше ти не отримаєш достатньо для проживання. Господарі збирали рабів разом, ділили їх і казали, що це зробить їх вільними. В більшості ситуацій раби погоджуються з цим. За рідкісними винятками, про які — цей текст. 

Порядок створюється за двома типами соціальних технологій:

  • Біологічні + Соціальні (Bio/soc): технології, метою яких є примусити від природи мотивованих людей виконувати ролі, які ти для них призначив. 
  • Нагляд + Примус (Sur/Co): технології, метою яких є примусити не мотивованих від природи людей виконувати ролі, які ти для них призначив шляхом підсилення страху й страждань. 

Чим гіршими є біосоціальні технології, тим більше ми покладаємося на наглядово-примусові. Історії, які ми розповідаємо нашим рабам про те, що вони вільні, бо обрали власних господарів чи про те, що якщо вони справді сумлінно працюватимуть, то можуть одного дня увійти в ряди  господарів подібно до того, як чемпіони-гладіатори отримували рудіс (rudis — дерев’яний меч, відзнака звільненого гладіатора у давньому Римі, — ред.). Це приклад біосоціальної технології — вона примушує сучасних рабів бути природно мотивованими виконувати власні ролі. Коли люди перестають вірити в ці історії та бачать себе впокореними людьми, щодня обдурених вишуканим апаратом для промивки мізків, вони прагнуть щось із цим зробити. І якщо вони розлючені, і справді, лють — абсолютно зрозуміла відповідь при розумінні, як із ними повівся соціум — вони можуть захотіти використати жорстокість задля свого звільнення. Врешті, рабів більше, ніж панів. Якщо раби зберуться всі разом, вони ж неодмінно торжествуватимуть?

Але біосоціальна технологія є потужною. Більшість рабів ще купується на байки. Вони щасливі. Вони не хочуть вступати до рухів спротиву. Вони не хочуть руйнувати свої міфи та щастя. Отже, хоча існує більше рабів, ніж панів, кількість рабів, що готові та бажають бунтувати, є набагато меншою, ніж кількість рабів, що бажають допомогти своїм панам придушувати повстанське братство і заповнювати прогалини біосоціальної технології шляхом наглядово-примусової. Отже, бунтівний раб стає залученим у ряд екстенсивних операцій зі спростування та ослаблення біосоціальних технологій. Якщо ці міфи можна зруйнувати, якщо решті рабів можна розкрити очі, давши їм усвідомити власний рабський стан, отже, вони приєднаються до руху спротиву, чи не так?

Але бунтівний раб приречений на поразку. Порядок підсилює біосоціальну технологію швидше, ніж раб може її зруйнувати. І коли вона вже зруйнована в одній місцевості, та відбувається бунт, що має короткотривалий успіх, а уряд інших місцевостей бачить це та вкладає ресурси у вдосконалення біосоціальних технологій. Це історія революційного комунізму ХХ ст. Він був спробою рабів звільнитися. Спочатку вона виглядала успішно в Росії. 

Але в Німеччині страх аналогічного звільнення примусив Голову Райху уповноважити Адольфа Гітлера захистити панів. При цьому він розв’язав жахливу війну та вбив десятки мільйонів людей. 

І на Заході пани дещо зрозуміли — аби вберегтись від подібних речей на власних задвірках, слід вдосконалювати біосоціальну технологію. І саме це відбулося — ліберали Заходу запропонували рабам багато речей. Охорону здоров’я. Трудові гарантії. Освіту. Безпеку. Держава загального добробуту була значним кроком у біосоціальних технологіях.

Революціонери Радянського Союзу були в економічній та міжнародній ізоляції. Більше того, жахи їхньої насильницької революції спричинила значну параною в радянському суспільстві — кожний міг бути контрреволюціонером, кожний міг бути агентом Заходу, навмисне чи ні. Радянська держава стала одержима пошуком таємних ворогів та розправами над ними. Це створювало середовище страху з придушуванням творчості та корумповану систему влади. Вона почала занепадати економічно, а отже спробувала приховати цей занепад від людей шляхом контролю над інформацією. Радянські громадяни почали підозрювати, що досі є рабами, але уряд дурив всіх людей, які там жили. Радянська держава розпоряджалася біосоціальними технологіями на свій манер. Вона також розповідала байки, шепотіла брехню. 

Західне рабство було більш привабливим — західні раби здавалися щасливішими. Отже, мешканці Радянського союзу скинули свій «революційний» уряд та спробували повернути панів. Але їх одразу зрадили — новий клас панів у Росії забрав у них усе та залишив їх біднішими, ніж вони були за радянського влади. Після переконливої та очевидної перемоги над СРСР, західні пани більше не боялися повстань. Вони більше не відчували потреби вкладати інвестиції в біосоціальні технології. Замість цього вони почали шукати способи їхнього дешевшого утримання. Скільки пани могли урізати перед тим, як раби це помітили?

Отже, після століття бунтів, бунтівні раби знов повернулися до того, з чого починали, але з іще більшою кількістю біосоціальних технологій, виставлених проти них, та з мільйонами понівечених життів. Й одного разу вони скажуть: «Ми маємо бути жорстокими, ми маємо бути злими, ми маємо називати та знищувати наших ворогів, це — єдиний шлях досягти чогось». І, знову ж, це зрозуміла відповідь. Але воно призводить до вже розглядуваних шляхів. 

Існує кращий шлях. Біосоціальна технологія зараз настільки потужна, що пани самі починають вірити в розказувані ними байки. Люди з правими поглядами не розуміють, що їхні раби є рабами. Вони вважають себе не панами, а творцями робочих місць. Оскільки вони вірять в байки, то не можуть контролювати їхню мету. Вона є більшою за них. І вона має непрогнозовані та неочікувані наслідки. Однією з байок зараз є те, що якщо ми старанно працюватимемо, майбутнє перевершить усі наші очікування. Що наші діти матимуть значно кращі життя, ніж ми. Ця історія все більше скидається на брехню, але не схожа на ту, яку всі прагнуть розповідати. Пани хотіли б, аби вона була правдою. Навіть зараз вони думають, що можуть зробити її правдою, якщо ми трохи знизимо їм податки, дозволивши тим самим «творити інновації». Але чим більше вони намагаються творити ці інновації, тим більше  відхиляються від створення біосоціальних технологій. Низькі податки означають більші бюджетні урізання.  

Неспокій поширюється, але це не той неспокій, в якому люди усвідомлюють, чим є рабство, беруть вила та бунтують. Біосоціальна технологія зараз надто сильна для цього, і значні успіхи в наглядово-примусові технології протягом останнього століття роблять усі заворушення короткотривалими. Ні, це інший сорт неспокою — відчуття, що речі не працюють, що щось негаразд, але причина невідома. Люди не хочуть боротися, і боротьба була б нерозумною — але вони хочуть голосувати інакше. Це «інакше» включає праворадикалів так само, як і лівих, але «вікно Овертона» в політиці зараз ширше, ніж може здаватися. В електоральній політиці існує відкритість до нового. Ті, хто вважають, що можуть ламати людей, оскільки люди не будуть фізично бунтувати, забувають, що люди можуть бунтувати мирно, у виборчій урні. 

Переконування людей головувати за щось відрізняється від переконування їх бунтувати. Це не про те, аби розлютити їх, це про те, аби надихнути їх, піднести їх, дати їм надію, запропонувати позитивне бачення стартової точки подальшого руху вперед. Це бачення має зачепити кожного, кому розповідали брехливі казки, кожного, хто грає роль, яка не робить його щасливим, включаючи навіть самх панів, оскільки багато з них теж належать до найнещасніших, а більшість взагалі розгублена. Праворадикали включилися в справу як торговці чимось забороненим у темряві. Їхнє подолання має йти не від центру, який продовжує кидатися старими казками, що й вивели нас на цей шлях. Воно має йти від лівих, які зустрічають темряву світлом, котре пропонує надію, величнішу, ніж права ненависть. 

/Benjamin Studebaker, Why Rebellions and Revolutions Don’t Work Very Well. Переклала Ксенія Мейта


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...