Росія продовжує погрожувати вторгненням. Чи нас усіх вб’ють?

Ілюстрація: Дмитро Мрачник

З початком пандемії коронавірусу Росія не припиняла загарбницьких планів щодо України, ба більше, світова екзистенційна криза навіть була використана кремлівськими стратегами для подальших конспірологічних і дезінформаційних експериментів, одним з яких став ідейний підйом антивакцинаторського руху, що спирався на фейки, поширювані пропагандистськими медіа. Загроза людському існуванню в масштабах всього світу не стала перепоною, ніби Росія перебуває не на планеті Земля, а десь у паралельному всесвіті, куди смертоносній інфекції, що паралізує всі сфери суспільного життя, ніколи не дістатись. 

Судячи з засобів, які використовує Кремль, здається, що його керівництво дійсно подумки перебуває десь в іншій реальності, оскільки російський народ вберегти від рекордної смертності навіть після винайдення низки вакцин, не вдалося. Однак проблеми простих людей нікого не хвилюють навіть після захворювання топових чиновників — Росія продовжує сіяти конспірологічну маячню щодо пандемії, спрямовуючи її разом із артилерійськими ударами по Україні. Зрозуміло, що на людей в Кремлі начхати, навіть на російськомовних і таких, що відверто підтримують керівництво башт із червоними зірками. Це відомо більшості притомних українців, тож нічого дивного у черговому рівні людожерства нема. Однак дії  російського уряду не завжди складаються у логічні конструкції, а останні заяви на тлі посилення військових угруповань на кордоні з Україною взагалі не вкладаються  у здоровий глузд.

Цього року Росія вийшла на новий рівень воєнних погроз, збільшивши концентрацію армійських з’єднань по всій межі з Україною, в тому числі з боку окупованого Криму, до 100 тис. військовослужбовців, що зазвичай демонструє очевидний намір наступу з метою захоплення нових українських територій — не має значення, чи то для анексії, чи то для створення маріонеткових воєнних хунт на кшталт ДНР/ЛНР, чи то для примусу Києва капітулювати й підкоритися без формальної втрати суверенітету. 

Стягнення наступальних військових угруповань у такому масштабі потребує шаленого фінансування й значущих безпекових ризиків, адже це не іграшкова армія, яку можна безкоштовно ганяти туди-сюди. Розгортання військ в одному місці означає, що в іншому їх не буде, бо особовий склад і техніка береться не з повітря. Імовірно, наявність ядерної зброї може це компенсувати, однак за останні сім десятиліть нею ніхто не користувався, тож сказати впевнено, чи може Росія дозволити собі подібний ризик, навряд чи можливо. Враховуючи, що країни НАТО не готові вступати у війну на боці України (принаймні, наразі), ставки Кремля видаються доволі раціональними — оборонятися від наступу йому, скоріш за все, не доведеться.

Після першого раунду переговорів з новою адміністрацією США влітку цього року Росія оголосила про відведення військ, однак спостереження говорять про те, що основні сили залишилися на кордоні з Україною. Результати другого раунду, що відбувся в грудні, не дали навіть таких результатів, і російські військові зустрічатимуть Новий рік там же. За даними розвідувальної аналітики США, Кремль може розпочати наступ на Україну з півночі, сходу та півдня на початку 2022 року, оскільки цей час видається найбільш оптимальним для подібної військової операції попри не дуже сприятливі для війни погодні умови. 

Дивовижно, але після зустрічі президента Росії Путіна зі своїм американським колегою Байденом російська сторона почала вимагати дещо неочікуваних речей — наприклад, надання юридичних гарантій щодо невступу України до НАТО. Абсурдніше за таку вимогу лише сам її зміст, оскільки долучення України до західного військового блоку навіть не стоїть на порядку денному — навіть суто формально наші держава та армія не відповідають його стандартам, а розмови про поглиблену співпрацю ведуться вже майже двадцять років і досі більше відповідають деклараціям про наміри, ніж фактичному виконанню умов для вступу, який до того ж визначається голосуванням усіх членів, а не просто бажанням новачка.

Неадекватність вимоги невступу України до НАТО важко пояснити раціонально. Система ухвалення рішень у Кремлі нікому достеменно не відома, тож усе, що ми можемо, це здогадуватися та робити припущення, що, знову ж таки, ніяк не допомагає. Волатильність Росії вимагає готуватися до оборонної війни, оскільки це не та держава, з якою можна порозумітися. Безліч міжнародних договорів і двосторонніх угод про мир і співробітництво не стримали Росію від військової агресії, тож сподіватися на те, що ворог задовольниться якимсь поступками, не варто. Питання ймовірного вторгнення варто розглядати не з точки зору «а чи воно відбудеться», а з точки зору «коли воно відбудеться» і як з цим жити, оскільки йдеться не про пусті погрози, а про реальну та осяжну загрозу в обличчі сотні тисяч військових на підступі до наших кордонів.

Якщо — або краще сказати коли — Росія розпочне наступ, це вже не буде повторенням 2014 року, коли українська армія була занепалим інститутом без адекватного командування, досвіду та засобів. Очевидно, що ворог зустріне запеклий спротив і понесе значущі втрати. Попри багатократну військову та ресурсну перевагу, Росія лишається бідною країною, поглинутою корупцією, економічною кризою та репресивним урядуванням. Хоча російські військові мають значно краще, порівняно з українськими, забезпечення, наступ буде операцією національного масштабу, а не відправкою обмеженого контингенту, як це було раніше. Цього разу вмиратимуть кадрові військові, а не «солдати удачі», тож російському суспільству буде потрібен дуже суттєвий стимул не лише вірити в перемогу, а й забезпечувати ведення війни щоденно, отримуючи десятки й сотні цинкових гробів зі своїми братами, синами, друзями та приятелями. 

Остання велика війна, яку пам’ятає досі живе покоління — афганська, і попри значно стабільніші радянські реалії ця війна вже не дала державі остаточно оговтатись ані політично, ані економічно. Менш масштабні чеченські війни залишили на тілі російського суспільства не менше шрамів, що досі не загоїлися. Очевидно, що початок нової війни буде для росіян не менш драматичним, особливо якщо враховати, проти кого вона буде вестися. Військова перевага може дати Росії тактичні перемоги, однак українські військові не розбігалися хто куди й у кризовий 2014 рік попри цілковиту суспільну розгубленість та політичний хаос. 

Навіть за умови повного розгрому Росія не зможе втримати окуповану Україну без наслідків для власної стабільності. Одна справа — захопити невеликі регіони з високим відсотком лояльного населення, готовими колабораціоністськими структурами або військовими, що базувалися на місці не один десяток років, як це було у Криму. І зовсім інша справа — отримати під владу регіони, де її люто, скажено ненавидять. Тобто наступ для України може стати загибеллю для російського режиму, і складається враження, що він цього або не розуміє, або розуміє і йде ва банк, бо знає, що інакше все одно згине. Нам варто розуміти, що мотиви Кремля продиктовані слабкістю й бідністю, а не силою й багатством. 

Могутній і заможній державі, в якій розвинені демократичні інституції, не потрібно йти війною на слабку та бідну, особливо якщо вона не становить безпекової загрози — значно дешевше й вигідніше запропонувати їй дружбу та співробітництво. Єдина небезпека, яку становить існування сучасної України для російського режиму, це приклад демократичного розвитку, та й усе — навряд чи могутні уми генштабу ЗСРФ побоюються анексії Воронезької області чи інших земель з великим відсотком етнічних українців. Однак ці уми зробили все можливе, щоб в Україні про це почали марити в якості помсти за приниження 2014 року. Очевидно, що чинна загроза вторгнення це наслідок глибокої кризи, в якій опинився режим Росії, але аж ніяк не його сили та процвітання. Наш ворог слабкий і насправді не такий страшний, і єдине, що він може запропонувати, це поліцейське гноблення та смерть від авіаударів. Однак кийки та боєприпаси — ресурс вичерпний, і він перестає працювати тоді, коли з іншого боку поліцейських щитів та військової техніки починають вмирати. А вмирати там обов’язково почнуть.


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...