Нечасто британці радують нас добротно зробленою соціальною драмою — особливо футурологічною та з елементами кіберпанку. Цього разу їм таки вдалося. Це кіно, народжене Brexit-ом — так само, як і однойменний фільм з Бенедиктом Камбербетчем у головній ролі, воно актуалізує політику на екранах у відповідь на раптову й загрозливу її актуалізацію в житті.

Перш за все, видно, що автори «Years and Years» читали Джека Лондона і Айн Ренд. Ні, звичайно, вони не пропагують підліткову філософію об’єктивізму (хоча в серіалі інфантилізму теж вистачає), і не плагіатять ані «Атланта», ані «Залізну п’яту». Хоча ідея соціально-політичного пиздецю, що невблаганно насувається, запозичена, очевидно, саме звідти (точніше, не сама ідея, а її подача. А ідея ця плаває на поверхні, її з реальності запозичити куди простіше, ніж з книжки). Від Ренд та Лондона — і схильність героїв до філософсько-політичних спічів і діалогів.

У фокусі серіалу — типова британська сім’я, в якій є геї й лесбійки, чорні, білі й азіати, кросдресери, люди з інвалідністю, трансгуманіст_ки, мігранти і радикальні актівіст_ки. Надумано? Не більше, ніж згадана вище манера видавати політизовані репліки з приводу і без приводу. Тобто, це не вигадка, а просто концентрат реальності, стиснення її до розмірів однієї сім’ї. Це нова Британія в мініатюрі.

Втім, головні герої — це навіть не люди, а зміни — стрімкі й невідворотні, які можна зобразити тільки через людей, що їх переживають.

Прогноз песимістичний. Світ дуже крихкий. Кожне нововведення тягне за собою лавину змін, яким неможливо не те що запобігти, а й просто передбачити. Зміни технічні та інфраструктурні, кліматичні, гуманітарні, соціальні та політичні навалюються на людей, які не завжди в змозі сприйняти їх і зреагувати належним чином — та й що таке «належний чин», якщо ти просто не можеш зрозуміти, що добре в цьому мінливому світі, а що погано, і чим обернеться в наступну хвилину те, що зараз здається приводом для радості. Мільйони людей, які наче мали б жити та користуватися плодами прогресу, опиняються без звичного грунту під ногами. Прогрес дарує їм деякі можливості, але водночас віднімає звичний світ, а в новому далеко не кожному знайдеться місце. Прагнення стабільності, відчуття самоактуалізації та контролю над буттям грає злий жарт із фрустрованими масами: вони приводять до влади популістів, що перетворюють проблему на катастрофу.

Опір видається марним: можливості соціального активізму вкрай обмежені, державна влада, покликана упорядкувати і організовувати життя, на ділі все більше скочується у відтворення дикої суміші хаосу і обмежень, науково-технічний прогрес не покращує якість життя, а парадоксальним чином робить його водночас примітивнішим і складнішим.

І єдиний вільний вибір, який залишається в людей — це вибір залишатися людьми самим і не відмовляти в цій можливості іншим. Не всі впораються.

Остання серія помітно вибивається із загальної ідеї серіалу. Автори наче злякалися впевненого сповзання в апокаліпсис і підсунули глядачеві як тістечко – екшн з хеппі ендом у вигляді торжества трансгуманістічного кіберпанку, такого собі «Газонокосильника» навиворіт.

І так, суспільство, яке не переживало тоталітарної диктатури ХХ століття, дещо інфантильно уявляє цю саму диктатуру. Бо насправді така диктатура не руйнується через декілька викривальних відео в мережі, і навіть повстання в концтаборах її не похитнуть. Ну, хіба що цю диктатуру влаштували повні лохи, не здатні (це під час панування всім відомих технологій!) організувати масову підтримку зусиль уряду з елімінації неугодних груп. А що порадувало — так це тендери на організацію концтаборів. «Хто обраний — ми обрані!» — це дуже точно схоплена схема функціонування подібних заходів: завжди знайдуться покидьки, готові робити бізнес на поставках колючого дроту для ГУЛАГу, і вони складуть основу режиму, який їм забезпечить стабільний прибуток.

Коротше, авторам стало страшно і вони поквапились запевнити нас, що все буде добре.

Не буде. Світ продовжує змінюватися, і ми, як і раніше, не контролюємо ці зміни. А значить, все ще може статися — і атомна бомба, і всесвітній потоп, і чобіт, що вічно топче людське обличчя. Що залишається нам? Любити, приймати інших, тому що вони такі ж люди, і мати сміливість сказати «ні», коли нам відмовляють у праві на людяність.

Приємного перегляду.

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS