Бійня в Крайстчерчі та фашистська революційна політика

У новозеландському місті Крайстчерч 15 березня 2019 року стався терористичний акт — щонайменше 50 осіб були розстріляні австралійським білим націоналістом Брентоном Таррантом. На переконання 29-річного чоловіка, масове вбивство мусульман підживить расову війну, і білий рух з усього світу матиме шанс на революцію — расистську та антикапіталістичну. Це був не просто акт насильства з боку навіженого фанатика, який втратив контроль, а продуманий крок ідеолога, який пожертвував власною свободою заради радикалізації білонаціоналістичного руху. Пропонуємо вашій увазі аналіз расистсько-антикапіталістичного маніфесту Тарранта, який розкриває справжнє значення теракту і його наслідки для середовища білих націоналістів.

Маніфест, опублікований головним обвинуваченим у новозеландському масовому вбивстві — не просто расистська, ісламофобська нудота. Він також висуває антиегалітарну критику капіталізму та стратегію фашистської революції шляхом дестабілізації суспільства.

Брентон Таррант, чоловік, підозрюваний в масовому вбивстві у двох мусульманських мечетях 15 березня, опублікував маніфест, що виправдовує заплановане ним злодіяння та закликає інших наслідувати цей приклад. Цей документ під назвою «Велике заміщення» (The Great Replacement, скорочено TGR) вимагає пильного вивчення, як робота з фашистської ідеології та пропаганди, що відображає оформлення політичних доробків міжнародного руху білих націоналістів.

КОРИСНА ДИСКУСІЯ ДОВКОЛА МАНІФЕСТА ТАРРАНТА

Деякі критики занижують послідовність маніфеста, описуючи його як «химерний», «сирий», «розсіяний та дивно написаний», а дехто переймався через те, що розкриття його змісту тільки допоможе стрільцю поширити його меседж. Але якщо ми хочемо зрозуміти, як вплинули на Тарранта, і як може вплинути на когось в ультраправому середовищі він, необхідно ретельно вивчити цей твір.

На щастя, відбулось кілька корисних дискусій, у яких політику Тарранта сприйняли серйзно. Корисний огляд документу опублікували в Southern Poverty Law Center — підкреслюючи, як TGR почерпнув ідеї різнобарвних правих, починаючи від расистських та ісламофобських ютуберів на кшталт Лорен Сазерн і Стефан Моліно та закінчуючи наразі закритим неонацистським форумом Iron March. Дірк Мозес пропонує поглиблений аналіз ідеології TGR, зосередженій на твердженнях про «білий геноцид» та одночасно ультраправих і консервативних ідеях. Мозес відзначає абсурдність, з якою Таррант, громадянин європейської поселенської колонії, «заснованої на геноциді та поневоленні корінних народів», звинувачує кольорових мігрантів у вторгненні. Як пише дослідник, «Таррант ледь згадує Австралію, зосереджуючи увагу на Європі та називаючи білих (і самого себе) корінним населенням, що страждає від навали небілих».

Історик Кейтілін Белю зауважує, що маніфест Тарранта і масове вбивство у Крайстчерчі підкреслюють глибоко транснаціональний характер того, що вона воліє називати рухом за «біле панування». Белю відзначає, що «надмірно стилізовані, ідилічні образи білих матерів та дітей» у TGR дещо розходяться з наголосом руху на «інтенсивне розмноження білих» і страхами про згортання їхньої народжуваності. Авторка також вказує, що коли «нападник пише про те, як він сподівається на прискорене озброєння американських правих для провокування майбутнього конфлікту», він запозичує стратегію прямо з неонацистської утопії Вільяма Пірса «Щоденники Тернера». До зв’язку з нею ми повернемось пізніше.

Журналіст Джейсон Вілсон допомагає контекстуалізувати маніфест Тарранта. Він пов’язує його самоописання як «еко-фашиста» зі значно більшою ультраправою субкультурою, де «еко-фашисти пропагують геноцидні рішення проблем довкілля». В іншому місці Вілсон зазначає зв’язок між Таррантом та ідентитаристським рухом, політичною течією, підживлену переробленою Європейськими новими правими фашистською ідеологією, активною в країнах Європи, Північної Америки та в Новій Зеландії. Але Таррант не просто повторив у своїй пропаганді ідентитаристську, антиіммігрантську тему, але й пожертвував €1,5 тис. Ідентитаристському руху Австрії.

Хоча ці автори пропонують цінну інформацію про політику Тарранта, я вважаю, що для того, щоб зрозуміти його критику влади та стратегічні масштаби, потрібно докласти більше зусиль. Ці елементи є ключем для розуміння ідей Тарранта не просто як проявів «ненависті», але і як зусилля для досягнення фашистських революційних змін.  

АНТИКАПІТАЛІСТИЧНИЙ ТРЕТІЙ ШЛЯХ

Одним з найбільш відмінних рис маніфесту є його сильний акцент на антикапіталізмі.  Як і більшість сучасних білих націоналістів, Таррант виступає проти неоліберальної політики та глобалізований ринок як загроз європейській расовій автономії.  Але протидія капіталістичній державі в маніфесті йде набагато глибше, за стандартну конспірологію про «глобалістів». TGR визначає капіталістичний попит на дешеву робочу силу як основну силу, що масово стягує неєвропейців до Європи;  засуджує корпоративну жадібність, мотиви прибутку і святість приватної власності; викриває капіталістичний контроль над державою та засобами масової інформації; а також закликає білих націоналістів «вбити місцевого антибілого гендиректора». Маніфест також закликає до розширення прав трудящих і профспілок, до підвищення мінімальної заробітної плати, щоб «зламати хребет дешевій праці».

Усе це визначає TGR як фашизм Третього шляху, політичної течії, яка сформувалась в Італії та Британії 70-х як протиставлення капіталізму та комунізму. Коріння Третього шляху сягає «лівого» крила німецького нацистського руху, пов’язаного з братами Грегором і Отто Штрасерами, які наголошували на класовій боротьбі проти консервативних еліт і капіталістів, та націонал-більшовизму фігур на кшталт Френсіса Маркера Йокі, який пропонував фашистам після Другої світової війни об’єднатися із Радянським Союзом проти Америки. У 1980-х «Білий арійський спротив» Тома Метцгера допоміг зробити Третій шлях серйозною силою серед американських ультраправих, та після розвалу Традиціоналістської робітничої партії у течії дуже мало організованих послідовників. На міжнародному рівні найуспішнішою «третьошляховою» організацією стала італійська Casa Pound.

Водночас TGR безкомпромісно ворожий до ліваків. Пояснюючи глибинні відмінності між лівим і правим антикапіталзмом, маніфест постулює, що «егалітаристи і ті, хто вірить а ієрархію, ніколи не дійдуть згоди». В цьому самому пасажі автор зазначає: «Антифа/марксисти/комуністи: я не хочу вас переконувати. Я не хочу з вами розумітися. Я не хочу бачити вас на своїй стороні… Я хочу, щоб ви були у полі мого зору. Я хочу ваше горло під моїм чоботом. ПОБАЧИМОСЬ НА ВУЛИЦІ, АНТИБІЛІ ПОКИДЬКИ!» Це означає, що «велике заміщення», на відміну від деяких інших відгалужень ультраправих, однозначно виступає проти будь-яких спроб будівництва червоно-коричневих альянсів.

Варто зазначити, що антикапіталістичний маніфест Тарранта майже нічого не розповідає про євреїв. Більшість білих націоналістів (і навіть «третьошляховиків») розглядають євреїв як головного ворога, проте Таррант підкреслює, що «єврей, який живе в Ізраїлі, мені не ворог, поки він не намагається розбещувати моїх людей чи завдавати їм шкоди». Маніфест жодним чином не висуває євреям обвинувачень в організації масової міграції (про що говорив нападник на синагогу в Пітсбурзі), як не висуває їх і будь-яким іншим силам, які буцімто обтяжують Європу та її форпости «вмираючою, загниваючою культурою» — індивідуалізму, консюмеризму та відмові від традиційних цінностей. Аналіз TGR очевидно не декларує ніяких антисемітських ідей, але той факт, що євреїв не згадують як козлів відпущення, залишає капіталістам — як групі — ще більше обвинувачень.

Позиція Тарранта з цих питань отримала дуже мало уваги поза колами ультраправих. Дірк Мозес заглиблюється ще глибше ніж інші, згадуючи, що Таррант «не підписується на антисемітські теорії змови» й описує його як «бурхливого критика неоліберального капіталізму». Майкл Едісон Гайден відзначає антикапіталзм маніфеста, та не його фактичне мовчання про євреїв. Письменниця Емілі Потаст у іншому прискіпливому дослідженні маніфеста перекручує погляди Тарранта на «глобалістичну конспірологію, в якій “марксисти” точнісінько підпорядковують собі ринки, медіа та неурядові організації», що «так чи інакше містять паростки антисемітських позивів». Я не знайшов жодної дискусії за межами ультраправих кіл, яка б занурювалась у те, що саме Таррантова дискусія про причини білого геноциду говорить нам про його стосунки з ширшим біло-націоналістичним рухом.

У цьому зв’язку примітно, що Таррант вважає Андреаса Брейвіка одним зі своїх головних джерел натхнення. Брейвік — норвезький ультраправий, який вбив 77 осіб у 2011 році — як і Таррант, опублікував політичний маніфест, що демонізує мусульман та «ісламізацію» Європи. В той час, як маніфест Брейвіка почасти включав у себе елементи білого націоналізму, такі як заперечення «расового змішування», він також підтримував Ізраїль, закликаючи об’єднатися з євреями, що протистоять мультикультуралізму, та засуджуючи геноцид, влаштований нацистами. Взагалі, політика Брейвіка повторювала риторику просіоністських «контрджихад»-організацій на кшталт «Зупинити ісламізацію Америки» Памели Ґеллер та «Партії Свободи» Гірта Вільдерса, що різко відрізняються від неонацистів та білих націоналістів. Похвала ідей Брейвіка ще не означає, що Таррант обов’язково підтримує його погляди на проблему, проте ставить пенві питання.

СТРАТЕГІЯ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ

Політична стратегія, запропонована у «Великому заміщенні», також заслуговує на більшу увагу, ніж вона отримала. Таррант однозначно заявляє про необхідність насильницької революції і закликає білих націоналістів покинути мрії про пошук «безпечного лугу», на якому можна безконфліктно відновити білу расу. Маніфест приправлений зауваженнями на кшталт: «Не тікай від бою, біжи назустріч бою» та «Не розраховуй вижити, єдина річ, на яку ти маєш розраховувати, це справжня війна і смерть, гідна справжнього солдата».

Таррант обстоює вбивство расових ворогів — від марксистів до капіталістів, від політиків до наркоторговців. Але на справі його справжніми мішенями виявились мусульмани, мігранти та громадяни Нової Зеландії. Маніфест стверджує, що не має претензій до «турків» (маються на увазі мусульмани-неєвропейці), допоки вони залишаються у своїх країнах, але якщо вони «вторгаються» на Захід, то не мають права жити: «Кожен вбитий загарбник, незалежно від віку, це мінус один ворог, з яким могли б зустрітися твої діти».

Маніфест описує бійню в Крайстчерчі як «терористичний акт». Але цей напад був вчинений не просто для сіяння страху — це була політична акція, розроблена заради досягнення певних комплексних цілей:

«Щоб закликати політичних ворогів мого народу до дії, змусити їх перенапружитись… підстрікати до насильства, помсти й подальшого розколу між європейським народом та загарбниками, що наразі окупували землі Європи, і, нарешті, розпалити конфлікт між двома ідеологіями у США щодо володіння вогнепальною зброєю, щоб підживити суспільний, культурний, політичний та расовий розбрат у країні. Цей конфлікт… врешті решт, виллється у громадянську війну, що балканізує США по культурним, політичним та, найголовніше, расовим лініям».

Ось революційна стратегія, побудована на організації та мобілізації широких народних мас не шляхом, скажімо, всезагального страйку, а шляхом використання приголомшливих насильницьких актів для загострення конфлікту та роз’єднання суспільства. «Дестабілізація та акселераціонізм: тактика для перемоги», — називає Таррант один з розділів свого маніфесту (в даному випадку мається на увазі не той «акселераціонізм», про який говорить неореакціонер та ідеолог «Темного просвітництва» Нік Ленд).

Як зазначає Гайден з SPLC, стратегічний підхід Тарранта широко рекламувався на вже закритому форумі неонацистів Iron March. Але він також використовує підхід, викладений у «Щоденниках Тернера», книзі Вільяма Пірса про геноцидну неонацистську революцію, яка глибоко вплинула на рух білих націоналістів у 70-х, коли була вперше опублікована. Порівняйте процитований вище пасаж із «Великого заміщення» з наступною цитатою з «Щоденників Тернера»:

«Найголовніша мета політичного терору, завжди і всюди, — це змусити владу вдатися до жорсткої відповіді і стати репресивнішою, що призведе до відчуження частини населення і виникнення симпатій до терористів. Інша мета — це створити заворушення шляхом знищення відчуття безпеки у суспільства та віри в непереможність уряду».

TGR закликає білих націоналістів «підривати стабільність і комфорт суспільства всюди, де це можливо» та «заохочувати до радикальних, насильницьких змін незалежно від того, хто їх пропонує» задля подальшого розпалювання конфлікту і послаблення встановленої влади. Наприклад, «голосування за радикального кандидата, який протистоїть вашим цінностям і провокує агітацію та тривогу серед ваших людей, працює на вашу користь значно краще, ніж голосування за стриманого кандидата, який не має ані здатності, ані бажання провадити радикальні зміни». Підрив та конфлікт, стверджує маніфест, є ключовими сходинками до захоплення влади: «дестабілвзувати, а потім взяти під контроль».

ВІДПОВІДЬ БІЛИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

В якій мірі політика Тарранта протирічить ширшому руху білих націоналістів? Публічно, принаймні, реакції білих націоналістів на його маніфест і вбивства у мечетях сильно відрізняються: одні схвалюють дії Тарранта, а інші критикують їх як хибні чи контрпродуктивні. Особливий інтерес викликають коментарі інших білих націоналістів, які обговорюють критику влади та стратегічний підхід Тарранта. Хоча я не можу оцінити відносну популярність тих чи інших позицій всередині руху, на деякі дискусії варто звернути увагу.

На відміну від мейнстрімних журналістів, академіків та ліваків, білим націоналістам є багато що сказати про замовчування Таррантом «єврейського питання». В дискусії на сайті Stormfront щодо маніфесту новозеландського стрільця, дехто «Bergvagabunden» залишив короткий коментар: «Єдина річ, яку б я розкритикував у маніфесті Тарранта, це те, що він не говорить про євреїв».

На Unz Review Макс Перрі стверджував: «Цілком вірогідно, що Таррант, як і Брейвік, не антисеміт, і взагалі розглядає євреїв у якості “союзників” у цивілізаційному хрестовому поході проти ісламу». Деякі коментатори знайшли відсутність антисемітизму в творі Тарранта підозрілим. «SaintPhillip» на сайті Stormfront дописав у тій же гілці, що й «Bergvagabunden», наступне: «Я реально думаю, що за цим стоять євреї. Моссад? Можливо чувак керований ними або, можливо, він є чимось більшим, ніж здається, а можливо, я просто параноїк щодо євреїв у ці дні».

А от Тревіс ЛеБлан, дописуючи на Counter-Currents, припустив, що відмова викривати євреїв може бути тактичним вибором. «Якщо метою Тарранта було втягування до боротьби поміркованих людей, це вірний крок, оскільки у звичайних людей підкошуються колінки на будь-що нацистське». А коментуючи есе ЛеБлана, дехто «blackacid» вбачив у тиші щодо євреїв у маніфесті серйозним доказом проти заяв, що бійня була провокацією: «мені дуже важко уявити, як наші вороги створюють меметичного стрільця, який утримується від переходу на тему євреїв у своєму меметичному маніфесті».

Навпаки, всі біло-націоналістичні дискусії, на які я натрапив, ігнорували антикапіталізм Тарранта — не критикували і не вихваляли його. Така вибірковість сильно вражає, але важко сказати, як її пояснити та оцінити. Це може означати як відносну слабкість політики Третьої позиції (принаймні в США), або те, що дискусії з цього питання проводились у непублічних місцях.

Відповідно до теорії Тарранта, білі націоналісти глибоко розділені. Колін Ліддел на сайті Affirmative Right (колишній Alternative Right, видання інтелектуального лідера альтернативних правих Річарда Спенсера, яке і дало назву руху) написав, що «асоціація з такого роду насильством є цілковито програшною стратегією», оскільки «вбивство беззбройних мирних людей викличе в більшості почуття відрази». Бред «Hunter Wallace» Гріффін на сайті Occidental Dissent зауважив, що «бійня в Новій Зеландії буде використана для подальшої демонізації білих, видалення білих голосів із соц-мереж, а також підживить контроль за обігом зброї». Джон Дербішир з VDare дійшов до висновку, що урядові репресії проти ультраправих «дисидентів» були «тим, на що Таррант сподівався у своєму маніфесті», проте відкинув «леніністський принцип»: «чим гірше стає для поміркованих, не божевільних дисидентів, тим кращі перспективи матиме насильницька революція».

З іншого боку дебатів, Ендрю Енглін з The Daily Stormer похвалив маніфест Тарранта, як «дуже гуморний, проникливий та інформативний документ», а також відкинув ідею, що бійня була шкідливою для іміджу білих націоналістів. Енглін, чия політична стратегія прагне зробити неонацизм якомога більш агресивним, назвав трагедію в Крайстчерчі «найсмішнішою» масовою стріляниною, яку він бачив.

Тревіс ЛеБлан написав, що виступає проти тероризму, проте вбачає у бійні в Крайстчерчі «промінь надії»: «вона насправді викликала діалог, сприятливий для нашої справи», і успішно досягла своєї мети в «примушуванні істеблішменту до надто сильної відповіді» у придушенні голосів, прихильних до Тарранта.

Неонацистський блогер Карл Редл об’явив, що «урок Крайстчерча» полягає в тому, що «акселераціонізм працює»: «непропорційна відповідь урядів — наприклад, новозеландського, що спробував відняти в населення зброю — лише слугує справі націоналізму, збільшуючи тиск на арійців в усьому світі, тим самим провокуючи нові напади разом з тим, як більше і більше людей досягає межі свого терпіння…». Редл припустив, що білі націоналісти, що дистанціюються від різанини, це боягузи, зацікавлені лише у заробітку, а не у «просуванні істинної націоналістичної революції на Заході».

Пост Редла був підтриманий неонацистом Біллі Роупером з угруповання ShieldWall Network, що прославилось підтримкою Аль-Каїди у теракті 9/11, чиї терористи «воліли скерувати літак у будівлю, щоб вбити євреїв». У лютому 2019, всього за кілька тижнів до різанини у Крайстчерчі, Роупер написав, що громадянська війна за Югославським сценарієм є «похмуро неминучою» для США. Цей конфлікт включатиме в себе заміну маси населення в результаті сепаратизму етнічно-однорідних держав — як згодом заявив і Таррант. Так само, як Редл і Таррант, Роупер схвалює принцип, згідно з яким загострення політичного конфлікту це шлях до перемоги фашистів. «Якщо на виборах виграють справжні ліві, поляризація суспільства буде досягнута, оскільки республіканці діють лише як клапани для випуску пару, щоб відкласти неминуче».

Роупер підводить: «Ви думаєте, що краще переобрати Трампа чи іншого “консерватора” і поверхнево вирішити проблему, в той час як процент білих серед населення стрімко падає?.. Або краще побачити, як палає сраний Білий Дім, і ми матимемо білі етнодержави, щоб розпочати все з чистого листа?».

Дебати серед білих націоналістів про те, допоможуть чи зашкодять Крайстчерч та інші масові вбивства їхній меті, це не дебати між екстремістами та помірковцями. Це дебати щодо кращих шляхів створення етнодержав, у яких люди, характеризовані як небілі, будуть повністю позбавлені будь яких прав, в тому числі права на життя. Це дебати про фашистську революційну стратегію.

Серед ультраправих білих націоналістів є такі люди, як Брентон Таррант, які виступають за шокуючі прояви насильства, і такі, як Ґреґорі Гуд та Джеймс Лоуренс, які виступають за довготривалі, систематичні зусилля в побудові масової підтримки. Обидва підходи проростають з почуття слабкості та ізольованості руху, який не може покладатися на політиків чи обраних представників — навіть тих, хто розділяє їхні погляди. Гуд і Лоуренс, наприклад, цілком можуть погодитися з відповіддю, яку дає Таррант на питання про те, чи підтримує він Дональд Трампа: «Як символ оновленої білої ідентичності та спільної мети? Так. Як політика і лідера? Боронь Боже».

Зображення Таррантом влади, з якою варто боротися — його викриття капіталістів та фактичне замовчування єврейського питання — також вписується у формат білонаціоналістичної дискусії. Більшість білих націоналістів обвинувачує євреїв у «білому геноциді», але є дехто в цьому русі, хто стверджує, що якщо всі євреї переїдуть до Ізраїлю, то більше не загрожуватимуть Заходу і можуть стати союзниками у війні з мусульманами. В той час, як антикапіталізм у цьому середовищі має відносно слабкі позиції, він має довгу історію в ультраправій політиці. Незалежно від того, чи зміцнив Таррант ці позиції у русі, вона, принаймні, отримала видимість.

/Matthew N Lyons, The Christchurch massacre and fascist revolutionary politics. Переклав Дмитро Мрачник


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...