Нація анархістів

В ріднім краю панувати не дамо нікому.
Державній гімн України.

Видовищні успіхи самоорганізації українців протягом всього буремного 2014 року, про які зараз знову багато говорять, робились не завдяки, а радше всупереч державі, поки апарат і еліти перебували в стані постреволюційного шоку. Єдине, що мені дала офіційна Батьківщина під час перших місяців служби в добровольчому батальйоні ЗСУ «Айдар» — це ручний кулемет Калашникова, настільки іржавий, що я не годен був відвести затвор. Прийшлось цілих дві доби вимочувати всі запчастини у машинному маслі. Тільки під Новий, 2015-й рік нам в місто Щастя надійшла перша «гелетейка» — офіційна воєнна форма нової української армії, яка палала від найменшої іскри, як червоний прапор в серці комсомольця.

Можна припустити, що в найближчі п’ять років громадянам України прийдеться багато, але не завжди з радістю посміхатись. Цілком вірогідно, не обійдеться також без великих сліз. Цікаво, що дві такі різні емоції, сміх і сум, можуть виникати як природна реакція на один і той самий вкрай провокативний для свідомості подразник — невідповідність між формою та змістом. Саме тут, на думку опонентів новообраного президента, його найслабше місце: актор і клоун без політичного досвіду не годиться для того, щоб очолити державу у важкий для неї момент. Можливо, це слушно, проте особисто в мене значно більшу тривогу викликає інший дисонанс, що виник на порядку денному протягом останніх днів — і відразу як помітне, фізично присутнє в публічному просторі явище. Йдеться про самопроголошені «25%».

Галасливі спікери з лав гіперактивної частини електорату Петра Порошенка переконують свою аудиторію та самих себе, що чверть учасників голосування — це нова патріотична еліта України, різко протиставлена 75% «малоросів» і «обивателів». Зазвичай не береться до уваги простий факт, що принаймні половина з тих 25% голосувала не за поки що чинного господаря Банкової, а чітко проти Володимира Зеленського — як конкретного кандидата на посаду головнокомандувача. І навіть серед тих, хто свідомо підтримав саме Порошенка (а це, зокрема, значна частина української ліберальної інтелігенції), навряд чи знайдеться «тверда» більшість прихильників старого стилю ведення справ. Тим не менш, на переконання ідеологів новонародженої «провідної верстви», саме ці люди — і ніхто інший! — повалили диктаторський режим Януковича, зупинили російську агресію і почали перебудову суспільства в 2014 році, весь час рухаючи країну вперед.

Незважаючи на тотальну корупцію і гальмування реформ, Порошенко — це їхній прапор, і навколо нього слід якомога щільніше згуртуватись, аби не допустити «реваншу». Найбільш цинічні (чи найбільш відверті?) ще під час першого туру закликали владу вдатися до перевороту, фальсифікацій, тимчасового скасування демократії, аби тільки не допустити відсторонення Петра Олексійовича від державного керма. Він, варто віддати належне, не пішов на подібний сценарій і тим гарантував загалом найчесніші вибори вищого рівня в новітній історії України. Проте виглядає так, що з поразкою Порошенка український патріотичний елітаризм народився та вийшов на політичну арену вже як цілком сформована течія. В широкій перспективі це явище значно цікавіше — і значно небезпечніше — за Володимира Зеленського та Петра Порошенка разом узятих. Його поява сигналізує про новий глибинний розлам, який справді може загрожувати існуванню демократії в нашій країні, а заразом ставить під сумнів фундамент національної ідентичності як такої.

Залишаючи осторонь закиди в алармізмі, слід сказати, що справа серьйозніша, ніж може здатись на перший погляд. Дивлячись на романтичні взаємини між п’ятим президентом України та його екзальтованою групою підтримки, виникає не тільки естетичний ступор, але й ледве вловиме почуття дежавю. Десь ми вже це бачили, і подібне явище не має нічого спільного з національною політичною традицією. Звісно, поки рано говорити про постання лайт-версії путінізму у вишиванці та з синьо-жовтим прапором. Однак показова проповідь вдячності політику найвищого рівня при свідомому ігноруванні його численних слабких місць, корупції та лицемірства, заклик до безоглядної консолідації навколо сильного  національного лідера» в складні часи — все це відчутно наближує нас до питомо російської моделі стосунків між владою та суспільством. Подальше посилення подібного тренду, повзуча рецепція політичної культури країни-агресора може призвести до сумних наслідків. Приймаючи російські правила гри, Україна рано чи пізно опиниться на рівні, де ворог легко затисне нас досвідом.

Коли правда, що кожна нація — як історично сформована спільнота людей, що замешкують певну територію та витворюють власну культуру — наділена унікальним світоглядом, то сутність, серцевина і ядро національного характеру українців можуть бути визначені всього одним словом: анархізм. Це підтверджує сучасна соціологія: на думку директорки фонду «Демократичні ініціативи» Ірини Бекешкіної, росіяни більш схильні до монархії, а українці — до анархії, що не виключає прагнення останніх до порядку, однак ніколи не в обмін на свободу. Така ситуація не є винаходом пострадянських часів, і може бути легко простежена на східнослов’янських теренах в історичному часі longue durée (довгого тривання). Звісно, подібні міркування завжди є великою мірою спекулятивними, проте уважно приглядаючись до сукупності подій та явищ, що викладені в шкільному підручнику під загальною назвою «Історія України», легко помітити виразну наскрізну тенденцію. Завжди, коли йдеться про щось властиво українське, виникає образ протесту проти влади, будь-яких диктатур, авторитарних і централізаторських потуг.

Невипадково ті останні на українських землях в абсолютній більшості випадків походили від зовнішніх сил. Навіть ікона місцевих консерваторів і правих державників гетьман Павло Скоропадський рівно 101 рік тому прийшов до влади на багнетах німецьких окупантів — і миттєво позбувся її, як тільки кайзерівський престол захитався. Сонцесяйний лідер «Української держави» справді мав деякі успіхи на ниві розбудови національних інституцій, проте водночас примудрився за декілька місяців існування Гетьманату до країв наповнити Київ великоросійською монархічною публікою. Тогочасні «любі друзі» відверто зневажали наглих «хохлів» і прагнули тільки перечекати у відносному спокої затишної провінції негаразди в столицях. Проголошення Скоропадським напередодні його краху федерації з уявною небільшовицькою Росією стало прикрим, втім очікуваним фінальним акордом «українського монархізму». Інакше це закінчитись не могло, адже навіть такий благородний та освічений царський генерал, як Павло Петрович, не був здатний змінити природу формально керованого ним народу. Якщо ж єдиним засобом державницького приборкання волелюбних українців є введення прямого зовнішнього управління, то нам сьогодні варто було б уважніше придивитись до місцевих діячів різного штибу, які публічно прагнуть «сильної руки».

Останнім на сьогоднішній день, хто спробував зламати цей народ через коліно, був Віктор Янукович. В певному сенсі він зробив нам велику послугу, коли через власні тупість, зажерливість і недбалість відкрив в самому серці Києва наприкінці 2013 року портал до справжньої України. Зазирнувши через нього за лаштунки задушливої пострадянської повсякденності, українці ясно побачили там трансцендентний архетип самих себе — вільних озброєних людей, що вкрай демократично та організовано творять вільне суспільство поза межами держави. Барикада на Грушевського перекрила рух, проте відкрила шлях. За десять років до того внаслідок подій навколо — оце так несподіванка! — знову ж таки Януковича ми навчились не вірити жодним політикам, якими б харизматичними та вправними в бджільництві вони не здавались. Обидва Майдани в історичній перспективі виявились великими кроками України назустріч до самої себе. Роль першого звелась до того, щоб позбавити нас дитячих ілюзій. Другий перейшов, так би мовити, в практичну площину. Ми нарешті пригадали правило, яке ще ніколи нас не підводило: «Коли не знаєш, що робити, будуй Січ». Якщо вірити В’ячеславу Суркову, одному з найбільш впливових радників Путіна, глибинний російський народ протягом століть творить власну державу у єдино прийнятній для нього формі авторитарної імперії; могутній Левіафан — це всього лише домашня тварина «истинно русского человека». Що ж, можливо нарешті прийшов час зізнатись, що природною формою політичного життя українського народу є Гуляйпільська республіка?

Якщо б популярний в нульових у всьому світі телевізійний формат, відомий як «Ім’я нації» («Великі українці» в Україні), справді міг визначити, хто з історичних персонажів найбільш повно втілює в собі національний характер, прізвище нашого переможця було би очевидним. Воно вже зараз тривожним і бадьорим відлунням звучить у вашому черепі: Махно. За твердженням італійського мислителя Антоніо Грамші, в житті будь-якого суспільства трапляються часи, коли воно висуває з себе фігуру, що персоніфікує прагнення народно-національної спільноти, дозволяє їй вперше зустрітись віч-на-віч з самою собою. Українська революція 1917—1921 років запропонувала нації багато яскравих провідників, проте ніхто з них не задовільняв вимог анархічної стихії місцевого селянства так, як Нестор Іванович — пряме продовження самоврядної козацької традиції XVI ст.

Ясна річ, все це не варто сприймати, як заклик до відтворення специфічних практик організації громади, пов’язаних з історичним досвідом українського анархізму початку минулого століття. Втім, не слід і соромитись власної природи. Якщо весь досвід національного буття свідчить про нашу відданість прямій демократії — треба зосередитись на пошуці форм, в яких вона може втілитись на українських теренах сьогодні. Суспільство веде зовнішню війну проти російської армії на Сході, і внутрішню — в кожному населеному пункті країни за власне виживання в умовах олігархічного капіталізму. Немає сумнівів в тому, що гармонізація громадського життя відповідно до глибинних національних традицій піде нам на користь на обох цих фронтах. Останні електоральні перегони унаочнили очевидне: навіть відносно успішна модель представницької демократії під час виборів глави держави не дає шансів сподіватись на структурні зміни системи, яких гостро вимагає поточний момент.

Сучасний репостмодерн цілком чесним шляхом привів до найвищої влади комедіанта з телевізора, за яким не стоїть жодної зрозумілої програми, проте легко проглядаються знайомі старі обличчя. В такій ситуації логічним кроком в напрямі реалізації в Україні більш демократичного проекту є вимога парламентської республіки. З погляду розвитку нашої політичної культури, посада президента з роздутими повноваженнями, який кожного разу фактично наново будує навколо себе окрему гілку влади, є відвертим архаїзмом. Що ж до подальшої перспективи, будемо пильно спостерігати за досвідом тих країв, де елементи прямої демократії або вже реалізовані (Швейцарія, Ісландія, ряд американських і мексиканських штатів), або стоять на порядку денному. Йдеться не тільки про суто політичну площину, але й про такі демократичні механізми перерозподілу суспільного прибутку, як базовий основний дохід (БОД). Експерименти в цьому стилі відбуваються у вже згаданій Швейцарії, скандинавських країнах, Фінляндії, окремих місцевостях Індії і багато де ще.

Повертаючись до новообраного гаранта Конституції, давайте зробимо перед собою ще одне маленьке зізнання. Перемога Володимира Зеленського — це зворотня сторона медалі, темний бік нашої національної ментальності, чиста негація. Абсолютно всі соціологічні опитування, проведені протягом останніх місяців, твердять, що нечуваний успіх Володимира Олександровича — це типове протестне голосування. Іншими словами, голосували не за веселого чоловічка з телебачення, а різко проти всього, з чим асоціюється — не завжди слушно — Петро Порошенко. Однак витворення проти цього запиту на зміни нової «пасіонарної меншості» навколо старого президента — самопроголошеної еліти, яка потенційно марить авторитаризмом, містить в собі великі ризики для нашого спільного майбутнього. Головний виклик лежить на поверхні: Україна може бути або демократичною, або ніякою.

Світлий бік української анархічної ідентичності, наші сильні сторони та могутні потенціали я своїми очманілими від захоплення очима бачив п’ять років тому на Майдані. Щиро кажучи, лише тоді я — продукт сонливої острівної свідомості пострадянського Криму — вперше відчув себе українцем, маленькою, але органічною частиною модерної політичної нації. Високодисциплінована самоврядна громада чисельністью в мільйони людей по всій країні творила нову якість суспільного життя: спочатку як острівець свободи на двох квадратних кілометрах в центрі столиці, потім — як революційна хвиля, що вимивала старий бруд з кабінетів у регіонах, зрештою — як самоорганізована добровольча армія з сотнями тисяч волонтерів за плечима.

Наш вроджений національний анархізм — це не привід для суму. Радше навпаки, це стійка понадсуб’єктивна реальність, яку треба прийняти як даність і ефективно використовувати в якості дороговказа. Червоний і чорний — то не тільки любов і журба, але також головні кольори двох найважливіших визвольних рухів українського народу в XX столітті — РПАУ Нестора Махна, з одного боку, і Української повстанської армії — з іншого. А життя красиве, коли кольорове, як казав класик. Пам’ятаймо про це.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...