Корупція на пострадянському просторі: всероз’їдаюча мораль централізованого планування

І.

Що насправді є корупція? Для багатьох людей Заходу корупція це щось карикатурне — наприклад, злодіюватий бюрократ, що бере гроші в такого ж слизького юриста, наприклад. І хоча цей образ інколи виправдовується, загальна відсутність персональної корумпованості — не інституційної, до якої ми звернемось пізніше — часто затьмарює погляд західного оглядача, коли той має справу з пострадянською сферою.

Західні ліві, особливо антиімперіалістичного штибу, часто навіть не усвідомлюють проблему корупції. Наприклад, адміністрації Уго Чавеса та його наступника Ніколаса Мадуро у Венесуелі — страшенно корумповані, і є безліч доказів, щоб довести це, починаючи з хабарництва серед чавістів і закінчуючи відвертими шахрайствами та крадіжками в національній нафтовій компанії. Проте, як не дивно, корупція (крім корпоративної) майже не згадується в лівому аналізі.

При цьому більшість респондентів соцопитувань на пострадянському просторі вважають корупцію найбільш актуальною проблемою, за якою вже йдуть імперіалізм, забруднення довкілля тощо. Але що саме є корупцією?

Найпростіший спосіб зрозуміти суть корупції — це вважати її окремою, паралельною установою, яка надає допомогу на підставі особистих стосунків та некомпетентності. Корупція — це не просто суддя, який бере хабарі, і не просто бюрократ, який отримує «відкати» з вигідних контрактів. Корупція — це система, що лежить в основі управління державою, зміцнює її та в певному сенсі демонструє значно більшу дієвість за офіційні урядові рішення.

ІІ.

У глобальному масштабі — масштабі національних держав і мегакорпорацій — корупція це дещо менше ніж просто відхилення (так зване виключення з правил міжнародного порядку, як говорять ідейні неоліберали), і більше, ніж просто життєвий факт. На національному рівні, стерильно чисті скандинавські чиновники з радістю спілкуватимуться із просяклими кров’ю пострадянськими олігархами, і рідко коли російського олігарха не пустять до економічного форуму в Давосі, а бразильського силовика — до конференції Організації американських держав.

Багато що з цього пов’язано із самим характером реальної політики. Дійсно, такий-то національний лідер це могутній шахрай, який повинен гнити в камері у Гаазі, але поки він президент і з ним потрібно працювати, щоб чогось досягти. Це прояв імперіалізму ХХІ століття — фактично, окупація якоїсь країни робить тонни поганих новин, а от співпраця з кимось із місцевих робить всі подальші ексцеси проблемами місцевих, в той час як імперіалісти просто роблять бізнес.

Корупція на міжнародній арені — це просто спосіб, в який роблять справи. Податкові оази, офшорні рахунки, незадекларовані квартири в Майамі, мільярди доларів у викрадених  чи привласнених витворах мистецтва — це просто те, що є. Насправді привернення уваги до цих фактів, навіть підкріплене серйозними доказами, має майже нульовий ефект.

Коли західний спостерігач дивиться на ці викриття, читає про відмивання мільярдів доларів для мексиканських наркокартелів, знайомиться з іншими беззаперечними доказами корупції, він завжди має  легке почуття сумніву. Адже він та його співгромадяни завжди обирають хороших лідерів, які б так ніколи не вчинили. Що ж відбувається?

ІІІ.

У політичній філософії США існує ідея, відома як «громадянська релігія». Це синкретична сукупність протестантських християнських вірувань і американських державних міфів, що часто піднімає світські фігури на кшталт отців-засновників США до статусу квазі-святих. Це джерело таких доктрин, як американська винятковість і американське глобальне лідерство.
Але ця громадянська релігія виходить далеко за межі символу віри. Вона присутня в мовленні і манерах кожного політичного і громадського діяча в країні. Основною ознакою світської громадянської релігії Сполучених Штатів і, як наслідок, свідомості кожного прихильника «порядку, заснованого на правилах», є те, що інститути загалом хороші, а люди в них, як правило, компетентні та добросовісні.

Проте це не зовсім щира віра. Її суперечності можна побачити в непропорційно високих строків ув’язнення меншин у порівнянні з білими, в нечесній прірві між зарплатами чоловіків та жінок, в подвійних стандартах, встановлених західними країнами проти країн, що розвиваються тощо. Ці інституції та люди, які ними керують, морально та етично не кращі, ніж ваш середній наркоторговець. Вони просто мають кращу систему раціоналізації, а також більше ступенів розмежування між діями та відповідальністю за їх наслідки.

Проте насправді західні держави в цілому менш корумповані за своїх сучасників, що розвиваються. Наприклад, речі, що стаються майже постійно в Китаї, Росії або Індії, були б майже немислимі в США чи у Великій Британії. Навіть закони проти корупції на Заході, об’єктивно невиразні та нечіткі, незрівнянно кращі за аналоги  у незахідному світі.

IV.

Є кілька передумов, необхідних для ефективного управління. Перша і найважливіша передумова — це розуміння державного службовця, що він працює не для того, щоб збагатитися. Щоб ефективно керувати групою людей, будь який чиновник — від дрібного бюрократа до національного лідера — зобов’язаний ставити свої власні бажання після бажання своїх громадян. Інше — за визначенням неоптимально.

Друга передумова — це віра в факти. Люди генерують величезну кількість даних, які мають бути точно проаналізовані для досягнення задовільного результату. Для того, щоб аналіз був сигналом, а не шумом, ефективний керівник має бути впевнений, що ті чи інші набори даних якнайкраще відображають дійсність, тобто є істинними. Використання брехливих даних чи таких, що відповідають особистим вподобанням чи політичній доцільності — неоптимально.

І, нарешті, третя передумова: ефективний  управлінець має вірити, що його співробітники варті довіри. Навіть диктатори делегують свої повноваження, навіть тирани потребують розумного бюрократа для виконання своїх указів. Без довіри до решти функціонерів та установ легітимні зміни в суспільстві неможливі. Навіть базові політичні задачі провалюються, якщо один бюрократ не може довіряти іншому, щоб виконати їх.

Коли всі три передумови будуть виконані, можна говорити про ефективне управління. Очевидно, ці умови далекі від усієї політичної філософії, та вони є основою, на  якій будується політика. Також вони перешкоджають формуванню корупції серед правлячого класу, і невипадково.

V.

«Чесна влада» як загальне правило — це загалом сучасний людський здобуток. У більшості суспільств політика розроблялась і приймалась невиборною елітою і в цілому діяла за принципом «Що добре для царя, то добре для країни, і що добре для країни, то добре для царя». Навіть після того, як були встановлені сучасні демократії, для ствердження принципу «чесної влади» ще потребувався певний час — наприклад, у США корупція почала згортатися після Другої світової війни. Не дивно, що це збігається з розквітом громадянської релігії.

Проте у багатьох частинах світу влада сприймається не як заходи «заради і за згодою народу», а як спосіб самозабезпечення панівного класу. Тобто уряд, як правило, розглядається і використовується як засіб безпеки та популярності еліт серед простого люду. Для історії скоріше виняток, що якісь країни не вважають це нормальним.

Найяскравішим прикладом різниці між сучасним розумінням влади та її традиційними методами є пострадянська сфера й корупція у ній. На теренах колишнього СРСР корупція, за невеликим винятком, стала логічним продовженням корупції радянської влади — навіть не змінилися дійові особи та їхні трюки, що виявились міцнішими за законні способи влади.

Чому корупція стала такою  проблемою? Щоб зрозуміти, чому західні спостерігачі були настільки наївними у своєму розумінні пострадянського світу, і чому вони до сих пір помиляються у своїх висновках, ми повинні спершу усвідомити факт відсутності трьох передумов ефективного управління, викладених вище.

VI.

Радянський Союз мав дуже слабкий зв’язок з поняттям правди. Окрім найбільш відомих методів приховування інформації, які практикували Сталін, партія і КДБ, правда в СРСР зазвичай густо перекручувалася з брехнею. Газети, на кшталт іронічно найменованої «Правди», були чисто пропагандистським органом, тож до різниці поглядів легковажно не ставились. Говорити правду в Радянському Союзі було не просто помилкою — часто це було політичним злочином.

Вся система була заснована на продукуванні брехні. Наприклад, якщо московський бюрократ вирішив, що цього місяця державі потрібно 1000 певних штукенцій, значить, це неодмінно має стати реальністю. Незважаючи ні на що, ця тисяча має бути вироблена з урахуванням  часових рамок, продиктованих цим бюрократом. Усе інше було контрреволюційним.

Уявіть, що ви — директор заводу, який виробляє необхідні штукенції, і отримуєте задачу виробити тисячу одиниць. Але є певні перешкоди. Скажімо, завод здатен виробити за відведений час не тисячу штукенцій, а лише п’ятсот. Скажімо, сталеливарний завод, який поставляє вам сировину, може виробити сталь лише для п’ятисот штуковин, і при цьому має встигнути обслужити інші підприємства.
Як директор, ви розумієте, що у вас немає ані політичної, ані ресурсної можливості виробити тисячу необхідних уряду штукенцій за відведений час. Тим не менше, це нікого не цікавить, і ви маєте зробити все можливе, щоб виконати норму. Як вирішити цю проблему? Є кілька варіантів.

Найбільш раціонально було б просто сказати центральному бюрократу, що ви не встигнете виробити ті штукенції, бо це просто неможливо. Ви можете викласти повний перелік всіх ваших ресурсів і запасів, підготувати графіки та діаграми, поїхати до Москви і пояснити, що ваш завод фізично не здатний виконати план.

Якби Радянський Союз був раціональною державою, керованою компетентним урядом, бюрократ би просто визнав ваші аргументи й просто змінив свій план з урахуванням такого випадку. Проте бюрократу необхідно доповісти міністру, який, в  свою чергу, має доповісти генеральному секретарю партії, а той — довести партійній еліті, що він є ефективним і компетентним управлінцем. Але у всіх є ризик неприємного спілкування з Відділом боротьби з розкраданням соціалістичної власності, і тому з самого початку ієрархічної ланки ваші аргументи не сприймуть, а вас самих звинуватять у контрреволюційному саботажі, як при Сталіні чи виключать з партії та позбавлять доступу до спецрозподільника, як при Брєжнєві, після чого замінять іншим виконавцем.

Припустимо, що ви не хочете спілкуватися з ВБРСВ, Комітетом Партійного Контролю КПРС чи місцевим партійним босом, а значить, вам знадобиться якесь інше рішення. Одним з найпоширеніших варіантів у СРСР, коли директори заводів стикалися з нереалістичними вимогами, була купівля надлишків штукенцій з іншого заводу. Зрештою, СРСР був великою державою, і надлишки завжди можна було дістати — головне знати, де. Отже, щоб придбати необхідні вам 500 штукенцій, доведеться підняти грошей.

Незважаючи на те, що Радянський Союз був «комуністичною» державою, гроші у ньому були, і ними за все розраховувалися. Але, оскільки зарплати були невеликими, ви б не змогли самостійно докупити ті штукенції. Вам було б потрібно брати гроші з бюджету, бо він — одна з областей, яку ви контролюєте. Наприклад, ви можете «забути» заплатити своїм робітникам за позанормову працю, не дати премію чи підвищити норми виробітку. За викрадені з зарплатного фонду кошти Ви купуєте потрібну кількість штукенцій і звітуєтесь про виконання плану. Ви також можете взяти гроші з фондів на охорону праці та техніку безпеки, тобто скрізь, де маєте доступ і де з вами не сперечатимуться.

Як і в усіх великих, централізованих організаціях, переказ коштів був не дуже помітним, якщо мова про невеликі суми. Проте кошти, яких достатньо для закупівлі 500 штукенцій, могли помітити спецслужби. Тому замість цього можна використати третій варіант: хабарництво.

Всі, хто бере участь у цій грі — директор заводу, бюрократ, відповідальний за централізоване планування, партійний міністр, генсек, політбюро — знають, що суть не в тому, щоб щось робити. Щось робити — це ризик і небезпека спілкування з ВБРСВ. Суть в тому, щоб робити вигляд, ніби щось робиться. Генсекові потрібні 1000 штукенцій, щоб збагатити свій послужний список. Він не збирається відвозити їх до політбюро в Кремль і звітувати, як провінційний плебей. Все, що йому потрібно — це наявність цих 1000 штукенцій.

Отже, ви, як директор заводу, який хоче зменшити ризики потрапляння до підвалу на побачення з товаришом майором Бєлковим і товаришем лейтенантом Ленським, нашкрябуєте достатньо грошей для хабара. Для високопосадовця буде чудово отримати літній будиночок десь у Сочі або французьку пральну машину. Інколи достатньо навіть бельгійських ковбасок та доброго вина. Часто хабарі складалися не з рублів, а з речей, тож підкуп виглядав радше як бартер.

Таким чином, хоч робітники й помітять, що їхня зарплата трохи знизилась (їх можна заспокоїти кількома додатковими вихідними в період травневих свят), загалом гроші, які ви нашкрябали для підкупу, відслідкувати неможливо. Таким чином ви здатні безбоязно переконати бюрократа прийняти 500 штукенцій, і відзначити в документах, що їх — 1000. Звісно, бюрократові доведеться поділитись хабаром з інспекторами, міністрами і т.д., але вони не будуть давити на вас, бо, незважаючи на необхідність пред’явити 1000 штукенцій, навіть некомпетентний функціонер може зрозуміти, що це фізично неможливо.

Через кілька тижнів ви побачите в новинах парад, що проводиться на честь товариша генсека, якого вихваляють за ефективне управління, що дозволило виробити 1000 штукенцій попри дефіцит ресурсів. Ви навіть можете отримати просування по службі завдяки вашій наполегливій роботі з прищеплення вашим робітникам патріотизму, необхідного для виконання неможливого.

Цього достатньо, аби зробити людину циніком.

VII.

Це, звісно, не унікальний випадок, а типовий робочий процес у всьому Радянському Союзі. Працівники, багатомільйонна маса пролетаріату, знали, що щось відбулося — зрештою, вони знають, скільки вони насправді зробили, але їхній бос в результаті отримав підвищення. Закладені у цій країні цінності зводилися не до цілісних соціалістичних ідей, як працелюбність, чесність та щирість, а брехня, хитрощі та корупція. Як наслідок, працівники облінилися. Який сенс віддано працювати, якщо ніхто не піклується про результати вашої роботи?

Правда, як і «Правда», стала нічим іншим, як словом, що використовується для просування будь-чого, незалежно від реальності, навіть якщо ця правда і близько не схожа на реальність. Абсурдно, але ця система працювала майже століття, поки не звалилась під власною вагою після катастрофічної афганської війни. Насамперед це було обумовлено некомпетентністю централізованого планування та корумпованістю правлячої еліти, що спричинило безлад, але до жахливих прорахунків з афганською війною це була відносно стабільна система. Тож що, як не це, призвело до постійного дефіциту і критичних недоліків майже в кожній мислимій галузі? Так, Радянський Союз ніколи не був під владою пролетаріату.

Іронічно, але саме капіталістичний досвід радянського правлячого класу привів до клептократії та корупції, яку ми бачимо зараз. Відсутність громадянської релігії, навіть більш брехливої, ніж на Заході, означала ненависть і недовіра до будь-яких інституцій після розпаду СРСР. Проте це не допомогло, і люди, що керують цими установами, у реальній політиці, залишаються на своїх місцях замість того, щоб бути закутими у кайданки. І вони продовжили функціонувати так само, як у Радянському Союзі, тільки ще гірше, бо тепер їхню поведінку ніхто не перевіряв.

Тож керівник заводу, який став його власником, бо продав підприємство своїй дружині за рубль, більше не мав необхідності шукати гроші для підкупу бюрократів. Він міг забрати геть усе і купити квартиру в Лондоні. І якщо раніше він побоювався спецслужб, то після розпаду СРСР він міг найняти десятки спецслужбовців для своєї «охоронної компанії» та не хвилюватися, що його заберуть з дому серед ночі.

Бюрократи з систему централізованого планування зробили те ж саме, так само, як і партійні міністри. А що ж колишній генеральний секретар, якого сьогодні розглядають як політичного старійшину і Батька нації? Все, що йому потрібно, це закрити рота і насолоджуватися відставкою, в той час як його діти пішли до Оксбріджу чи Ліги Плюща. Не було жодної громадянської релігії, до якої могли б належати еліти, не було перед ким звітуватися. Була просто відсутність загроз і можливість поживитися.

VIII.

Радянський Союз був бракованим проектом. Це було телешоу задовго до появи телешоу — все, що показували на екрані, було брехливим, але при цьому мало блиск істини. Та люди не були дурними, і все це шоу, разом із урядом, не викликало нічого, крім поширення невіри в істину, факти й установи. Циніками ставали усі — від найнижчого робітника до партійного високопосадовця.

Часто кажуть, ніби на пострадянському просторі немає ніякої іншої ідеології, окрім войовничого націоналізму та племінних структур, притаманних людям під час хаотичних подій. Та це не зовсім так. Ідеологія є — клептократична, феодальна, яка ніколи не проявляється. Це не та ідеологія, про яку ви читатимете у газетах, або почуєте від науковців. Це оформлення того, що виводиться з дій тих, хто у щось вірить, навіть якщо вони не вірять ні в що окрім себе.

Правда мертва. Хай живе капіталізм.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...