Гей слов’яни квір слов’яни квер слов’яни!

Канадському дослідникові медіа Маршаллу Маклюену належить теза «the medium is the message», тобто спосіб передачі повідомлення сам є частиною повідомлення. Саме її я згадав, побачивши на сторінці Фонду Рози Люксембург репост запису виступу квір-активістки Надії Чушак, зробленого VECTOR:media на конференції «Неоліберальні реформи: пошук альтернатив», проведеної редакцією журналу «Спільне» за підтримки Фонду. Це саме той випадок, коли сам виступ, його час, місце та аудиторія, сторінка, на якій з’явився запис, і коментар редакції VECTOR:media утворюють цілісне повідомлення, й зміст цього повідомлення цілковито відмінний від того, який мав би голий текст виступу Надії, окремо від контексту.

У своєму виступі Надія атакує «неоліберальну модель активізму» та звинувачує «мейнстрім» у цькуванні «низового квір-активізму». Це могло би бути анархістською критикою, якби не контекст. Контекст радше змушує згадати сталіністські «народні фронти».

Ні для кого не секрет, що спонсор конференції — Фонд Рози Люксембург — офіційно пов’язаний із німецькою партією Die Linke («Ліві»). А Лінке — це результат злиття східнонімецької Партії демократичного соціалізму з WASG — лівим відколом від соціал-демократів. Партія демократичного соціалізму — це перейменована Соціалістична Єдина партія Німеччини, що керувала підсовєтською Німецькою Демократичною Республікою до об’єднання двох Німеччин, і Фонд Рози Люксембург до утворення Лінке  був офіційним фондом-партнером ПДС.

Депутат Бундестагу від партії, адвокат бойовиків ДНР-ЛНР Лінке Андрій Гунько

Промова про зло «НГОїзації» активізму робиться на конференції, проведеній клієнтелою сталіністського фонду-грантодавця на його кошти й з’являється на сторінці фонду. У контексті «прошито» навіть не іронію, а вбивчий сарказм, якого, втім, ліві інтелектуал_ки помітити не здатні, бо цю публіку вирізняє, насамперед, дика серйозність у ставленні до самих себе.

В мене є знайомі європейські червоні, близькі до Лінке. Періодично вони намагаються збирати конференції громадянського суспільства (в основному — з колишніх соціалістичних країн), на яких, достоту як редакція «Спільного», обговорюють «боротьбу проти неоліберальних перетворень». У Надіїній промові є кілька фраз-маркерів, які явно розраховані на те, щоб знаходити відгук у подібної публіки (до якої слід віднести й ФРЛ). Це «викрадення Європи Євросоюзом» (ці ліві — євроскептики), «критика мілітаризму» (спадщина «боротьби за мир» часів Холодної війни) й звичайно, багато разів повторене слово «неолібералізм».

Протест партії Лінке проти західного військового втручання у сирійську боротьбу з диктатурою Башара Асада, Берлін, 2013. Фото: REUTERS/Thomas Peter

Взагалі, концепт неолібералізму настільки розмитий, що це радше ідеологічний шиболет, аніж наукове поняття. У Західній Європі, США, та Канаді ліві вживають його на позначення переходу від соціальної держави середини XX століття до більш вільноринкових політик сьогодення. У країнах колишнього східного блоку це слово вживається «просунутими» червоними на позначення переходу до капіталізму. Тобто там, де який-небудь старий комуніст скаже «розвалили країну», лівий інтелектуал скаже «неоліберальні реформи», причому обидва матимуть на увазі вони одне й те саме.

«Неолібералізм» — це такий виразний маркер консервативної лівиці. Нас в Україні вже давно не здивувати православними сталіністами-консерваторами з КПУ, але досить прикрим відкриттям для мене було те, що й західні ліві радикали переважно прагнуть повернути годинника на кілька десятиліть назад. Тільки якщо для наших сталіністів прекрасне минуле — це часи ГУЛАГу, то західні посткомуністи прагнуть повернутися до часів розквіту соціальної держави. Це, звичайно, не такий моторошний ідеал, але від того не менш консервативний.

Ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки, а то попрориває вино молоде. Це працює також і в зворотному напрямку: не можна довго суміщати соціалістичну політику з риторикою, що апелює до консервативної ностальгії. Доведеться або позбутися консервативної риторики, або адаптувати політику під настрої, до яких та риторика апелює. Консервативні ліві роблять вибір на користь другого варіанту. На Арабську весну та українську революцію вони відреагували як консервативні прихильники хай поганенької, але «стабільності».

Націоналістичні арабські диктатури, включно з терористичним режимом Башара Асада викликають у них симпатію як останні острівці «антиімперіалізму» часів Холодної війни в сучасному світі (і байдуже, що на місці номінально соціалістичного СРСР — консервативно-авторитарна російська клептократія). Так спроба змагатися з правими популістами на полі апеляцій до консервативного сантименту веде соціалістів до інтелектуального та морального банкрутства — бо ніяк інакше не охарактеризувати той стан справ, коли від цих соціалістів із їхньою позицією проти військових інтервенцій США та за інтервенції Росії та Ірану смердить лицемірством і подвійними стандартами за тисячі кілометрів.

Вписаність виступу Надії в цей ліво-консервативний контекст робить вкрай двозначним основний пункт озвученої нею квір-позиції — критику політик ідентичності. Ліві консерватори мають власну критику політик ідентичності: мовляв, політики ідентичності розколюють робітничий клас і відволікають від боротьби за соціалізм. Та фемінізм другої хвилі виник саме як відповідь на подібну зашкарублість мізків старих лівих: почувши на черговій «загальнолівій» конференції регіт у відповідь на спробу почати розмову про рівні права для жінок, жінки встали й пішли геть (про це можна прочитати, наприклад, у біографії Шуламити Фаєрстоун). У цей момент вони стали феміністками. Тож єдність квірів, тобто течії, що належить до третьої хвилі фемінізму, з тими, проти кого повстала друга, виглядає дещо протиприродньо.

Типовий кверфронт: симпатики Асада та Путіна проти глобалізації та неолібералізму

У німецькій політиці існує поняття «кверфронт». Воно вживається на позначення протиприродних альянсів між політично далекими силами. Останнім часом це слово дедалі частіше спливає, коли обговорюються альянси між тими-таки консервативними лівими та правими популістами. Так, нещодавно крайні ліві (включно з депутатами від спонсорів конференції — Лінке) та крайні праві в Європарламенті разом проголосували проти резолюції, що закликала Росію звільнити Олега Сєнцова. Зважаючи на це, квір-критика на конференції «Спільного» виглядає як такий собі кверфронт усередині кверфронту. Якось у фейсбучній дискусії я жартома запропонував квірам гасло: «Батлер! Дугін! Хізбалла!» Після цієї конференції це вже не зовсім жарт, враховуючи зв’язки німецьких сталіністів із російськими імперцями, схильність до геополітичного мислення та різко антиізраїльську позицію.

Остаточно вписує виступ Надії до ліво-консервативного порядку денного характеристика, дана виступові редакцією VECTOR:media: «Гострі стріли квір критики проти нерівності, бідності й привілеїв». Гострі стріли квір-критики! Штамп розставляє всі крапки над «ї» — ніби раптом від монітора війнуло запахом поїденої мишами радянської преси. Якби СРСР проіснував трохи довше і в ньому відбулася б емансипація ЛГБТ+, так міг би виглядати заголовок у якому-небудь виданні, що дозовано знайомило радянську публіку з досягненнями західної радикальної думки.

Й тоді Лесь Подерв’янський міг би написати щось таке:

Іван Опанасович Харченко відклав журнал «Радянський квір» зі статтею «Гострі стріли квір-критики» і повернувся до Гриця Яковича Вареника:

— Щас гумореску в «Перець» запиздячу. Читав «Перець»? Там такі хохми єсть — всцятися можна.

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...