Фашизм і неупередженість: труси і хрестик української журналістики

Праворадикали, що завадили проведенню закритого ЛГБТ-заходу, Львів, 19 березня 2016 року. Фото: Валерій Шмаков/УНІАН

Після низки погромних акцій проти кочових ромів, одна з яких призвела до вбивства, редакція Громадського, чиї сторінки раніше досить стримано висвітлювали діяльність українських праворадикальних рухів, нарешті прокинулася і вирішила «Називати речі своїми іменами». Тобто, замість «невідомих у масках», які вчиняють дії, притаманні праворадикальним рухам, редакція говоритиме про, власне, праворадикалів. Замітка викликала багато критики — зокрема редакції закинули «лівацтво», буцім люди з іншими переконаннями не можуть засуджувати расизм, напади і вбивства на ґрунті ненависті, пропагування неповаги до прав людини тощо.

Один з подібних закидів належить Отарові Довженку, керівнику Центру моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа». Його текст «Чому медіа не варто бути антифашистами» містить цілком симптоматичні маркери, які б я радше назвав порушеннями формальної логіки.

Сама назва памфлету містить конфліктний вислів, з якого випливає, ніби антифашизм, до якого не варто схилятися медіа, це щось далеке від здорового ґлузду, а не загальновизнана норма, що склалася ще з часів Другої світової війни. Чи хоче пан Довженко сказати, що злочини фашистських режимів — зокрема націонал-соціалістичної Німеччини — це дискусійне питання? В будь якому випадку, висновок із заголовку однозначний — буцімто медіа варто утриматись від засудження рухів, що апелюють до націонал-соціалістичного досвіду.

Солдат Айнзатцгрупи D збирається застрелити єврея на заповненій масовій могилі у Вінниці, 1942. Фото: Rex

Довженко заходить здалеку, розпочинаючи критику Громадського згадкою про журналістські стандарти, що обмежують Громадське у вживанні оцінкових суджень стосовно проросійських збройних формувань «ДНР/ЛНР».

«Наприклад, коли йшлося про (не)називання озброєних проросійських сепаратистів на Донбасі терористами, журналісти «Громадського» посилались саме на те, що цих людей терористами формально не визнали. А отже, стандарти вимагають називати їх якось толерантніше. А опоненти журналістів «Громадського» – на необхідність називати речі своїми іменами: терористи і є терористи, хоч визнали їх, хоч ні».

По-перше, справа зовсім не в толерантності, яку іронічно згадує керівник «Детектор медіа», оскільки це — терпимість до інакшості, а не до злочинної діяльності, яку практикують збройні формування «ДНР»/«ЛНР». По-друге, тероризм має чітке визначення, зокрема у ст. 258 ККУ:

«Терористичний акт, тобто застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення…»

Так, терористами можна назвати агентів російських спецслужб та їх найманців, що провокували військовий конфлікт на початку так званої «руської весни» 2014 року. Після встановлення проросійських режимів «ДНР» та «ЛНР» час тероризму завершився і настав час незаконних збройних формувань, які окреслює ст. 260 ККУ.

Ігор «Стрєлков» Гіркін — керівник терористичної групи, що зайшла із Росії до українського Слов’янську напередодні початку війни на Донбасі. Фото: REUTERS/Maxim Zmeyev

Оскільки журналісти зазвичай не мають можливості ідентифікувати усіх учасників незаконних збройних формувань і визначити, чи брали вони участь у терористичних діях, називати їх терористами буде недоречно, і зовсім не через співчуття, симпатію чи підтримку. Здоровий глузд підказує вдалі терміни, які можна використовувати у новинах та публіцистиці — наприклад, «бойовики». Саме так і пише Громадське.

Далі Довженко намагається довести, що використання термінів «ультраправі» та «праворадикали» це не визначення спектру їх політичних переконань, а «погані слова».

«Пробіжуся текстом колонки. «Молодики», «ультраправі організації», «праворадикали», «праворадикальні організації» і навіть «ультраправе насильство»… Можливо, колеги з «Громадського» здивуються, але всі наведені слова і словосполучення є не «своїми іменами», а ярликами з негативною конотацією. З числа тих самих нехороших слів, якими, згідно зі стандартами, людей називати не треба, бо вони самі себе так не ідентифікують. «Інвалід», «содоміт», «циган», «неонацист», «праворадикал»… «Лівак»!»

Тобто автор переконаний, що академічні визначення «ультраправі», «праворадикали» і «неонацисти», використовувані у ЗМІ всього розвиненого світу для характеристики тих чи інших ідеологій, рухів та режимів — це ярликування і мова ненависті!

Дійсно, дослідження досі не мають одностайності щодо визначення ультраправого політичного спектру. Не всі автори згодні з методологією один одного, не всі мають однаковий погляд на характеристику того чи іншого угруповання тощо, і це нормально. Проте більшість досліджень збігаються щодо основних критеріїв визначення ультраправих (праворадикалів). Така ідеологія та пов’язаний з нею рух сповідують щонайменше:

  • авторитаризм і елітизм як ідеали політичної організації суспільства та способи управління, прийняття рішень всередині руху;
  • нативізм як віддання переваги у правах особам, що визначаються за етнічним походженням, антропологічним типом тощо, протиставлення «своїх» «чужим» — етнічний націоналізм, расизм, ксенофобія;
  • популізм як надання простих та привабливих відповідей на складні суспільні питання, політична демагогія, маніпуляція фактами і міфами та інші способи доведення своєї правоти та моральної авторитетності;
  • антилібералізм/антикомунізм/антифемінізм та інші види самопрезентації через протиставлення іншим політичним течіям, рухам, ідеологіям чи групам;
  • радикалізм як спосіб політичної боротьби, що дозволяє проводити діяльність без посередництва суспільних установ там, де воно необхідне за законом;
  • екстремізм як спосіб досягнення бажаних результатів шляхом крайніх форм вирішення конфлікту — насильства тощо.

Цей список не є вичерпним, проте за ним можна легко визначити типові ультраправі ідеології чи рухи.

«Можливо, якась із організацій, про які йдеться, й ідентифікує себе як праворадикальна чи ультраправа, проте цього ми ніколи не дізнаємось, бо автори заяви не назвали жодної, крім С14. Вона характеризує себе як патріотична й націоналістична… Інакше кажучи, згідно зі стандартами, «ультраправе насильство» – оцінкове судження. Яке може з’явитись у публікації лише тоді, коли конкретно авторизоване».

Нещодавно навіть редакція Громадського керувалася цими ж переконаннями — буцімто групи, які себе не ідентифікують як ультраправі, ультраправими називати не можна. Більше того, не можна навіть ідентифікувати їх за жодним з політологічних методів, бо це справа експерта, а не журналіста — ці слова були сказані мені в той час, коли я працював у редакції. Навіть досвід BBC, на який рівняється Громадське, демонструє широке використання терміну «ультраправий» (far-right) на рівні з «ліберальний», «консервативний», «лівий», «ліворадикальний» тощо.

Справа в тому, що радянська ідеологія міцно закріпила поняття фашизму, нацизму та інших форм правого радикалізму як «поганих слів» та образ. Радянська публіцистика знаходила фашизм навіть у рок-музиці, тому не дивно, що діти колишньої імперії ставляться до такої характеристики з підозрою, а подекуди й з іронією. Так, навіть сьогодні словом «фашист» радше ображають або жартують, аніж характеризують чиїсь політичні переконання. Тому в українському політикумі фашистів ніби й нема, а є «просто націоналісти», які «інколи перегинають палицю». Термін «ультраправий», що є значно менш емоційно забарвленим, також до певного часу вважався підозрілим і навіть комічним. Дещо подібне останнім часом відбувається в США: новітні ультраправі — «альт-райти» — усіма способами намагаються дискредитувати саме поняття ультраправих ідеологій, натякаючи на неадекватність закидів антифашистів.

Українські ультраправі ж себе ніколи ультраправими не називали. Фашистами, неонацистами, расистами тощо вони теж себе не кличуть, хоча й відкрито використовують відповідну символіку, ідеї, пантеон авторів, методи політичних дій. Виправдання щодо цього в них типове: свастика це давньоруський символ, руни це зацікавлення скандинавськими міфами, книжки не заборонені, а ромський табір вони не громили — просто прибрали сміття. Прикладів подібних виправдань безліч в інтерв’ю виданням та в коментарях і дописах у соціальних мережах. Українські ультраправі ідентифікують себе лише як «націоналістів» чи «патріотів», обираючи суспільно-прийнятні, комфортні терміни.

Ну а Довженко вважає, що академічне визначення ідеології чи руху та їх засудження — це вже втрата журналістської нейтральності і включення до політичної боротьби.

«…те, що пропонують колегам з інших медіа автори колонки-заяви «Громадського» — це включитися в боротьбу. І не проти правопорушників, а проти неозначеної множини людей і організацій, об’єднаних певними — також не цілком конкретними – політичними ідеями… Проте політична боротьба не є функцією журналістики. Нам не варто й не можна бути ніякими -істами — тільки журналістами. Всі інші ізми потрібно вміти лишати за порогом редакції».

Якщо використовувати таку логіку, то ідентифікація бойовиків проросійських «ДНР»/«ЛНР», їх засудження тощо — це теж втрата журналістської нейтральності і включення до боротьби на стороні України. Автор може зазначити, що проти України ведеться відкрита війна, тож подібна нейтральність неможлива, але й Громадське може відповісти, що ультраправі ведуть відкриту війну проти прав людини. Справа в тому, що журналістська нейтральність може працювати лише в дуже обмеженій кількості випадків, що подекуди збігаються з презумпцією невинуватості. Журналіст не може називати винним ще незасудженого, не може ігнорувати доказів проти точки зору, яку висвітлює тощо. При цьому політична характеристика ідеологій, рухів, партій чи окремих осіб не є порушенням нейтральності, так само як не є порушенням нейтральності вказівка на факт, викриття якого може вдарити по чиїйсь репутації та авторитету.

Ілюстрація: t.me/ny_privetik

Далі пан керівник Центру моніторингу та аналітики ГО «Детектор медіа» робить непомітну маніпуляцію, завдяки якій отримує бажаний висновок щодо лівизни Громадського.

«На жаль, це звична для України картина: носії правих поглядів, замість «конкуренції ідеями», про яку йдеться в тій-такі заяві, займаються боротьбою з меншинами. А носії лівих поглядів – боротьбою з правими. І хоча «Громадське» вже давно нічого нікому не винне, але  ця його заява остаточно свідчить про його фактичне перетворення на ліве медіа. І це те, що варто було б зафіксувати у програмних документах замість стандартів та принципів, які записані там із 2013 року».

Дійсно, праві подекуди займаються боротьбою з меншинами, а ліві — боротьбою з цими правими. Звісно, цими заняттями їх програми не обмежені, проте ліві у боротьбі з правими зовсім не унікальні. Боротьбу проти правих можуть вести політичні об’єднання будь-якого політичного спектру. Ліберали, консерватори, націоналісти можуть вважати (ультра)правих беззаперечним злом так само, як і соціалісти чи анархісти, до яких Довженко чомусь відносить редакцію Громадського, називаючи її лівою.

Можна подумати, що Довженко вирішив не ігнорувати заяву Громадського, щоб ніхто бува не сказав, що він з нею, не доведи Господи, згоден. Бо якщо згоден — значить лівак, і нічого страшнішого за таку славу в українському медіа-просторі немає. Інакше незрозуміло, навіщо спершу вказувати, що «злочини на ксенофобському ґрунті – абсолютне зло», а потім називати когось лівим через боротьбу з правими, які чинять злочини на ксенофобському грунті.

Можливо, справа у «грантожерській» славі Громадського, яке отримує прозоре фінансуванні від міжнародних фондів і при цьому зберігає незалежність редакційної політики. В Україні дуже мало медіа, які могли б похвалитися незалежністю і доступом до «чистих» грошей, проте пересічний громадянин подекуди про це забуває, вважаючи, буцім комерційні ЗМІ працюють за чесно отримані від реклами кошти. Керівники редакцій, що мають репутацію недобросовісних чи продажних, зазвичай цим користуються і «громлять» Громадське за «грантожерство» з кожної нагоди. Таким чином можна протиставити себе і своє видання «лівакам» і «ліберастам», підняти авторитет у аудиторії, що ведеться на популізм тощо.

Чесно кажучи, я не знаю реальної мотивації Довженка. Громадське слід критикувати, але зовсім не за засудження ультраправих — це, принаймні, на мою упереджену думку, благо, до якого вони мусили б вдатися ще дуже давно. А ультраправих слід викривати, критикувати і засуджувати постійно, незалежно від політичної орієнтації публіциста, якщо йому дорога незалежність, свобода та можливість України рухатись до кращого життя, аніж те, що пропонує північно-східний сусід, і що насправді так сильно полюбляють українські ультраправі. Здоровим глуздом для кожного свідомого і розумного патріота мала б бути відмова від крайньо правого спектру політики хоча б тому, що він поступово перетворює Україну на Росію.

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...