Кліматичний апокаліпсис надходить. Щоб підготуватися до нього, потрібно визнати, що ми не можемо йому запобігти.

«Є безкінечна надія, – каже нам Кафка, – тільки не для нас». Ця містична епіграма цілком доречна як на письменника, чиї герої борються за нібито досяжні цілі та яким — трагічно чи потішно — ніколи не вдається до них наблизитися. Але здається мені, що в нашому світі, який швидко накриває темрява, зворотнє Кафківському сарказму так само правда: Немає надії, окрім як на нас.

Я говорю, звичайно, про зміни в кліматі. Боротьба за те, щоб приструнити світові викиди вуглецю й не дати планеті розтанути, викликає присмак кафкіанської прози. Мету встановили тридцять років тому, й, незважаючи на чесні зусилля, ми анітрохи не просунулися, щоб досягти її. Сьогодні наукові докази межують з незаперечним. Якщо ви молодші шестидесяти, маєте високі шанси застати радикальну дестабілізацію життя на Землі — масові неврожаї, апокаліптичні пожежі, економіки вибухають, страшні паводки, сотні мільйонів біженців тікають з регіонів, де більше неможливо жити через надзвичайну спеку чи постійні посухи. Якщо вам менше тридцяти, ви більш ніж гарантовано станете свідками цього.

Якщо ви піклуєтесь про планету й людей і тварин, які її населяють, є два способи думати про це. Ви можете продовжувати сподіватися, що катастрофі можна запобігти, й відчувати фрустрацію або злість через пасивність інших. Або ви можете прийняти ідею про те, що біда наближається й почати переосмислювати, що означає «мати надію».

Навіть тепер, коли так пізно, все ще буяють прояви нереалістичної надії. Здається, не проходить і дня, щоб я не читав, що час «закотити рукави» й «врятувати планету»; що проблему змін у кліматі можна «розв’язати», якщо ми мобілізуємо колективну волю. Хоча, мабуть, цей посил все ще був правдивим у 1988, коли науці стало остаточно зрозуміло, що ми викинули в атмосферу стільки ж вуглецю, скільки й за попередні двісті років індустріалізації. Факти змінилися, але чомусь посил залишається таким же.

З точки зору психології таке заперечення логічне. Незважаючи на обурливий факт, що скоро я буду мертвий назавжди, я живу в теперішньому, а не майбутньому. Вибираючи між загрозливою абстракцією (смертю) й обнадійливим доказом моїх відчуттів (сніданком!), мій розум воліє зосереджуватися на останньому. Планета також дивовижним чином все ще неушкоджена, все ще загалом в порядку: змінюються пори року, наближається черговий рік виборів, на Нетфліксі нові комедії — охопити розумом грядущий крах мені навіть важче, ніж смерть. Інші види апокаліпсису принаймні акуратно розділені смертю: однієї миті світ на місці, а наступної — зник назавжди. Кліматичний апокаліпсис навпаки, невпорядкований. Він набере форми все більш серйозних криз, які чимдалі хаотично посилюватимуться, аж коли цивілізація почне боротися. Все стане дуже погано, але, може, не надто скоро й, можливо, не для всіх. Можливо, не для мене.

Однак, є і більш навмисні заперечення. Злісна позиція Республіканської партії (США, — ред.) щодо кліматичної науки добре відома, але заперечення закріпилося і в прогресивній політиці чи принаймні в її риториці. Новий Зелений Курс (Green New Deal), програму, що висуває одні з найбільш ґрунтовних пропозицій, все ще виставляють як наш останній шанс відвернути катастрофу й врятувати планету за допомогою колосальних проєктів з відновлюваної енергії. Багато груп, що підтримують ці пропозиції, застосовують мову «зупинки» змін у кліматі або мають на увазі, що все ще є час їй запобігти. На відміну від політичних правих, ліві гордяться тим, що прислухаються до кліматичних науков_иць, які й справді припускають, що катастрофі теоретично можна запобігти. Але, здається, не всі уважно слухають. Наголос тут на слові теоретично.

Наша атмосфера й океан можуть поглинути тільки певну кількість теплоти, поки зміна клімату, посилена різними замкнутими колами, зовсім безконтрольно закрутиться. Науков(и)ці й директивні органи дійшли консенсусу в тому, що ми сягнемо точки неповернення, якщо середня температура в світі підніметься на два градуси за Цельсієм (може, трохи більше, може, трохи менше). Міжурядова група експертів з питань змін клімату (МГЕЗК, англ. Intergovernmental Panel on Climate Change, IPCC) каже нам, що аби залишити ріст у межах двох градусів, потрібно не тільки розвернути тенденцію трьох минулих десятиліть. Ми маємо наблизитися до нульового показника чистих викидів у всьому світі за наступних три десятиліття.

Це, м’яко кажучи, важке завдання. Та й то, тільки якщо ви довіряєте розрахункам МГЕЗК. Нове дослідження, описане в минулого місяця в Scientific American, показує, що кліматичні науков(и)ці зовсім не перебільшили загрозу кліматичних змін, вони недооцінили їхні темп та серйозність. Щоб спроєктувати ріст середньої температури в світі, науков(и)ці покладаються на складне атмосферне моделювання. Вони беруть множину змінних і проганяють їх через суперкомп’ютери, щоб нагенерувати, скажімо, десять тисяч різних симуляцій прийдешнього століття, щоб зробити «найкраще» передбачення росту температури. Коли науков_иця передбачає ріст на два градуси за Цельсієм, вони ледве називають число, щодо якого дуже впевнені: ріст буде щонайменше на два градуси. І насправді може бути набагато вищим.

Як не-науковець я здійснюю свій власний вид моделювання. Я проганяю різноманітні сценарії майбутнього через свій мозок, застосовую обмеження людської психології й політичних реалій, беру до уваги безжалісний ріст у світовому споживанні енергії (тим часом заощаджений за допомогою відновлюваної енергії вуглець більш ніж компенсує попит споживачів) та рахую сценарії, в яких колективна дія відвертає катастрофу. У всіх сценаріїв, які я малюю з приписів директивних органів і активіст_ок, є певні необхідні умови.

Перша умова: всі найбільші світові країни-забрудники приймають драконівські заходи зі збереження, згортають більшість енергетичною й транспортної інфраструктури й повністю переобладнують економіку. Згідно з недавньою працею в Nature, вуглецеві викиди з наявної інфраструктури, якщо ними користуватися впродовж усього терміну експлуатації, перевищать весь наш «ліміт» викидів — подальші гігатонни вуглецю, які ми можемо випустити, не переступивши поріг катастрофи. (Ця оцінка не включає тисячі нових енергетичних і транспортних проєктів, що вже сплановані чи будуються). Щоб залишитися в межах цього ліміту, нам потрібне централізоване втручання не тільки в кожній країні, але й по кожній країні. Недостатньо зробити Нью-Йорк зеленою утопією, якщо мешканці Техасу продовжать качати нафту й їздити на вантажних пікапах.

Також застосовані цими країнами заходи мусять бути правильними. Великі суми бюджетних коштів потрібно витратити не змарнувавши й так, щоб вони не осіли в чиїхось кишенях. Тут буде корисно згадати Кафкіанський жарт про розпорядження Європейського Союзу щодо біопалива, яке послужило пришвидшеній вирубці лісів Індонезії заради плантацій олійної пальми, та американську субсидію на етанолове паливо, яка врешті не була вигідна нікому, окрім фермерів, що вирощують кукурудзу.

Врешті, переважній кількості людських істот, включно з мільйонами американців, які ненавидять уряд, доведеться без бунтів прийняти високі податки й суворе обмеження стилю життя, до якого вони звикли. Вони мусять прийняти реальність кліматичних змін і повірити в жорсткі заходи, прийняті, щоб боротися з ними. Вони не зможуть відкидати новини, що їм не подобаються, як фейкові. Їм доведеться відкласти націоналістичні, класові й расові обурення. Їм треба буде йти на жертви заради далеких націй під загрозою й заради далеких майбутніх поколінь. Їм доведеться постійно жахатися через все спекотніше літо й усе частіші стихійні лиха, а не просто звикати до них. Щодня, замість думати про сніданок, їм доведеться думати про смерть.

Називайте мене песимістом чи гуманістом, але я не бачу скорих фундаментальних змін у людській природі. Я можу прогнати десятки тисяч сценаріїв через свою модель, і в жодному з них я не бачу, як ми вписалися в двохградусний ліміт.

Судячи з останніх опитувань, які показують, що більшість американців (багато з них — республіканці) песимістично налаштовані щодо майбутнього планети, й з успіху такої книжки як несамовита «Непридатна для життя Земля» Девіда Воллеса-Велса, що вийшла цього року, я не один дійшов такого висновку. Але тому, щоб його транслювати опираються. Деякі кліматичні активіст(к)и доводять: якщо ми публічно визнаємо, що проблему неможливо вирішити, це розмотивує людей від будь-яких позитивних дій.  Це здається мені не лише поблажливим розрахунком, а й безрезультатним, зважаючи на те, як мало прогресу ми маємо на сьогоднішній день. Активіст(к)и, які так роблять, нагадують мені релігійних лідерів, які бояться, що без обіцянки вічного спасіння люди не потурбуються добре поводитися. З мого досвіду невіруючі люблять своїх сусід_ок не менше за віруючих. Тож мені цікаво, що може трапитися, якщо замість заперечувати реальність, ми скажемо собі правду.

Перш за все, навіть якщо ми більше не можемо сподіватися на порятунок від нагрівання на два градуси, все ще є сильні практичні й етичні аргументи на користь скорочення викидів вуглецю. В довгостроковій перспективі, мабуть, не важливо, наскільки сильно ми перескочимо два градуси; як тільки ми досягнемо точки неповернення, світ стане самозмінюватися. В короткостроковій перспективі, однак, напів заходи краще, ніж узагалі ніяких. Наполовину урізати наші викиди негайно би вплинуло на те, наскільки сильно потепліє, й хоча б трохи відклало точку неповернення. Найбільш жахаюче в кліматичних змінах — це те, як швидко вони просуваються, температурні рекорди стаються мало не щомісяця. Якщо в результаті колективної дії буде хоча б на один нищівний ураган менше, хоча б кілька додаткових років відносної стабільності, це мета, до якої варто прагнути.

Насправді її варто прагнути, навіть якщо це ніяк не допоможе. Не змогти зберегти вичерпні ресурси, коли є можливість їх зберегти, без потреби додавати вуглець в атмосферу, коли ми прекрасно знаємо, що він із нею робить, просто-напросто неправильно. Хоча дії одного індивіда зовсім не впливають на клімат, це не значить, що вони позбавлені сенсу. Кожне з нас має зробити етичний вибір. Під час Протестантської Реформації, коли «час кінця» ледве приходив на думку, а не був такою страшно залізобетонною штукою як зараз, ключовим концептуальним питанням було, чи ти мусиш робити добрі вчинки, тому що так потрапиш до Раю, чи просто тому що вони добрі — тому що в той час, як Рай під питанням, ти знаєш, що цей світ був би кращим, якби всі чинили так. Я можу поважати планету й турбуватися про людей, з якими її ділю, без віри в те, що це мене врятує.

Більше того, фальшива надія на порятунок може бути активно шкідливою. Якщо ти наполягаєш на тому, що катастрофі можна запобігти, ти береш на себе зобов’язання розв’язати проблему настільки величезну, що вона має стати першочерговим пріоритетом для всіх назавжди. Один із результатів, на диво, це якесь самозаспокоєння: голосуючи за зелених кандидат_ок, їздячи велосипедом на роботу, уникаючи подорожей літаками, ви можете відчути, що зробили все можливе заради єдиної вартісної речі. В той же час, якщо прийняти реальність, у якій планета скоро перегріється настільки, що це загрожуватиме цивілізації, то ви маєте зробити набагато більше.

Наші ресурси не безкінечні. Навіть якщо більшість з них ми вкладемо в найбільш стратегічно вигідну авантюру, знижуючи викиди вуглецю в надії, що це нас врятує, немудро витрачати їх усі. Кожен мільярд доларів, витрачений на високошвидкісні потяги, які можуть бути, а можуть і не бути придатними для Північної Америки, — це мільярд, не відкладений на підготовку до стихійних лих, відшкодування збитків дя затоплених країн чи майбутню гуманітарну допомогу. Кожен мегапроєкт з відновлюваної енергії, який знищує екосистему — розвиток «зеленої» енергетики, який зараз відбувається в національних парках Кенії, гігантські гідроелектричні проєкти в Бразилії, встановлення сонячних ферм на відкритому просторі, а не в заселених місцевостях — підриває життєздатність природного світу, який уже бореться за життя. Виснаження ґрунту й води, зловживання пестицидами, спустошення рибного світу — колективна воля потрібна і для вирішення цих проблем, і на відміну від проблеми вуглецю, в наших силах їх вирішити. У вигляді бонусу багато низькотехнологічних дій зі збереження (відновлювати ліси, зберігати луги, їсти менше м’яса) можуть зменшити наш вуглецевий слід так само ефективно, як і глобальні зміни у виробництві. Повномасштабна війна з кліматичними змінами мала сенс, тільки поки її можна було виграти. Як тільки приймаєш, що ми її програли, інші види діяльності стають важливішими. Підготовка до пожеж, повеней і біженців — цілком доречний приклад. Але катастрофа, що насувається, робить майже всі заходи з покращення світу терміновими. В часи щораз більшого хаосу люди скоріше шукатимуть протекції в трайбалізмі й збройній силі, аніж у слові закону, і нашим найкращим захистом від такого типу дистопії буде підтримувати роботу демократій, роботу правових систем, роботу спільнот. З цієї точки зору будь-який рух у напрямку справедливішого громадянського суспільства може вважатися значущою кліматичною дією.

Боротися з  крайньою майновою нерівністю — це кліматична дія. Згортати машини ненависті в соцмережах — це кліматична дія. Впроваджувати людяну політику імміграції, виступати за расову й ґендерну рівність, сприяти повазі до законів і їхньому виконанню, підтримувати вільну й незалежну пресу, звільнити країну від штурмової зброї (для громадського використання, — ред.) — все це значущі кліматичні дії. Щоб пережити ріст температури, кожна система як світу природи, так і світу тварини, має бути настільки сильною й здоровою, наскільки це можливо.

Також це справа надії. Якщо ваша надія на майбутнє залежить від дико оптимістичного сценарію, що ви робитимете за десять років, коли цей сценарій стане нереальним навіть в теорії? Повністю збайдужієте до планети? Запозичуючи поради в фінансових планувальників, можу запропонувати збалансованіший набір надій, деякі з них довготриваліші, більшість короткотривалі. Нормально боротися з обмеженнями людської природи в надії пом’якшити найгірше з того, що нас чекає, але так само важливо вступати в менші, локальніші битви, які є хоч якась реалістична надія виграти. Продовжуйте робити те, що правильно для планети, так, але також намагайтеся врятувати те, що любите зокрема: спільноту, інституцію, місце на природі, вид під загрозою, й кріпіться в малих успіхах. Будь-яка хороша річ, яку ви робите зараз, навряд чи стане перепоною для спекотнішого майбутнього, але насправді має значення те, що вона хороша сьогодні. Поки вам є що любити, вам є на що сподіватися.

В Санта Круз, де я живу, є організація «Безхатній садовий проєкт». На маленькій фермі на західній окраїні міста пропонують працевлаштування, навчання, підтримку й відчуття спільноти для член_кинь міського безхатнього населення. Проєкт не може «розв’язати» проблему безхатності, але він змінює життя людей по одному за раз впродовж майже 30 років. Він частково окупається за рахунок продажу органічної продукції й широко докладається до революції в тому, як ми думаємо про людей у біді, землю, від якої ми залежимо, й природній світ навколо нас. Улітку я як член програми сільського господарства, підтримуваного громадою, насолоджуюся їхніми капустою й полуницями, а восени, оскільки ґрунт живий і незаражений, маленькі перелітні пташки знаходять собі їжу в його борознах.

Може прийти час, раніше, ніж будь-кому з нас хотілося би думати, коли системи промислового сільського господарства й світової торгівлі вийдуть з ладу, а бездомні люди перевищать чисельністю людей з житлом. З цього моменту традиційне місцеве фермерство й сильні громади перестануть бути просто ліберальними слівцями. Доброта до сусідів і повага до землі — викохувати здоровий ґрунт, мудро використовувати воду, піклуватися про запилювачів — буде важливо в кризі й суспільстві, в якому би вигляді воно не вижило. Проєкти на зразок Безхатнього садового дають мені надію, що майбутнє, хоч і без сумніву гірше за теперішнє, може також певним чином бути кращим. Найважливіше, це дає мені надію на сьогоднішній день.

/Jonathan Franzen. What if we stopped pretending. Переклала Наталія Луньо

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS