З Ганною я познайомився в Києві, однак батьківщина її — Макіївка, містечко-сателіт Донецька. Власне, межа між містами майже непомітна — по місту маршрутка коштує дешевше, за його межею – дорожче. Ось і вся межа.

В Макіївці я побував у 2012 р. Місто утворене навколо металургійного заводу, до якого приладнали коксохімічний. Тож мені запам’ятався анекдот від родича Ганни: «Мы — город, который всегда смеётся. Когда дым от коксохима идёт на одну часть города, смеётся вторая часть. И наоборот».

Після цього в маршрутці поруч зі мною їхав колишній зек, який голосно слухав з мобілки шансон з приспівом «Хлопают ушами лохи, фраера!» (Группа «Беломорканал» — «Тормози, кондуктор, мама не горюй»). Двоє інших зеків на задньому сидінні обговорювали, чи бити третього тут-таки.

Дивно було чути в такому оточенні літературну українську мову. Її носієм була Ганна. За освітою вона – археолог, декілька років була волонтером-природоохоронцем, потім стала працювати на екологістській ниві.

Зараз вона живе і працює в Києві. Як проходив майже рік під окупацією — у її розповіді.

---

Розкажи про свій «одиночний пікет» в Макіївці.

Мені спало на думку висловити протест. Це був жовтень 2014. Я намалювала плакат А4 у кольорах українського прапору, написала «Донбас — це Україна» й вийшла з ним до Палацу культури металургів на площі Кірова. Це — головне людне місце Кіровського району Макіївки. Показала плакат, мене сфотографували, трохи постояла на фоні Палацу культури і сховала, коли на горизонті з’явилися «веселі хлопці» з автоматами. Така акція скоріше для поширення на Фейсбуці, звісно.

Один хлопець з Макіївки, який вже давно переїхав до Києва, написав відгук, що це сміливо — висловлювати такі гасла на фоні Палацу культури металургів. Я відповіла, що хоча б не на фоні 66 училища — бази сепарських військ. Що прикметно, сепаратисти на Фейсбуці ніяк цей одиночний пікет не прокоментували — утім, це ж не Вконтакті й не Однокласники.

Як, з твоєї точки зору, починався сепаратизм на Донбасі?

Підготовка почалася задовго до Майдану та війни. Історія перша: її мені розповіли у 2015 на тренінгу «Пліч-о-пліч» у Святогірську. Була там бібліотекарка з Краснолиманського району, село Крива Лука. Вона розповіла, що ще 2012 р. «хтось», але не українські військові, будували в їхньому селі схрони. Потім стало зрозуміло, хто.

Історія друга. Є в Макіївці колишній інтернат для глухонімих дітей, пізніше — для дітей-сиріт. Коли його закрили у 2012, там виставили охорону. Вночі хтось приїздив і щось активно робив, якось вдень приїздили і щось розвантажували. Коли я там проходила повз, на мене рявкали. І ось згодом, вже під час війни, з’ясувалося, що там продуктовий склад сепарів. Його по-справжньому закрили вже восени 2016 року й відразу розкрали — діють спеціальні «будівельні» бригади, які розбирають будівлі і продають будматеріали.

І щодо основних подій, про лютий 2014. В день, коли Янукович звалив з країни, було зібрання творчого об’єднання, в якому я брала участь. Новина дня від хлопця-комуніста: «Янукович уехал из страны!». Реакція інших: «И что?», «Куда бежать, что делать?!» (з гумором, мовляв, не нагнітай обстановку).

З того часу я часто чула від людей, які ніколи з Януковичем особисто знайомі не були: «Янукович мене особисто зрадив, виїхавши з країни».

У лютому-березні 2014 р. стало тривожно, у нас віджали Крим.

У березні заборонили масові заходи. Так, у Макіївці планувалися Шевченківські дні біля Центрального універмагу, їх перенесли до художньо-краєзнавчого музею. Я працювала в бібліотеці, на нас теж поширювалася заборона, тож Шевченківські Дні ми провели в школі, в класі. А у самій бібліотеці влаштували виставку картин в українському стилі.

 

Ще до того у Донецьку був Євромайдан на підтримку Євромайдану у Києві. Підтримати донецький Майдан приїздили Сергій Жадан з гуртом «Собаки в Космосі» і «Гайдамаки». На Жадана я не ходила, а на «Гайдамаків» пішла. Концерти відбувалися там же, де і Євромайдан, на бульварі Шевченка біля Донецької обласної державної адміністрації. На «Гайдамаки» прийшов натовп з плакатами за Партію регіонів, Януковича і все у цьому стилі. Вони некультурно себе поводили, постійно кричали, декілька їх перейшло до проукраїнського натовпу й провокувало. Хтось кинув на сцену презерватив з водою, на що лідер гурту сказав щось типу «Ребята, ну зря вы так, родится еще кто-то такой, как вы».

Я після концерту «прорвалася» до барабанщика (оскільки активісти були вже досить налякані, до того ж, дійсно була неадекватна поведінка у натовпі, тому музикантів добре охороняли) й подякувала йому за концерт. Йому було приємно бачити, що в Донецьку не просто бездумно танцюють під веселу музику, а й ідейно їх підтримують.

Я тоді роздруковувала листівки – проукраїнські, на фоні прапора з написом «Ми за мир» двома мовами. Сама їх розклеювала, Вконтакті (!) списалася з якимось хлопцем із мікрорайону «Зелений», він прийшов до мене на роботу і, подякувавши, узяв розклеювати. Звісно, це відбувалося на вулиці біля входу, а не у самій бібліотеці. Той хлопець сказав, що навіть радий, що цей Майдан і протистояння відбувається, що це пробудило в ньому український патріотизм, а до того він був «типовим донбасівцем». Листівки також розклеювала моя подруга-фармацевт.

Якраз у березні я змушена була припинити говорити в Макіївці українською. До того говорила, хоча і з проблемами у ставленні до мене. Тепер це вже було занадто небезпечно.

На початку місяця відбулося весілля подруги, вони з хлопцем познайомилися на Євромайдані. У неї була сукня в кольорах українського прапору, яку вона сама сплела на спицях, я була у вишиванці. У РАЦСі нареченій закортіло до туалету, але їй сказали, що треба йти до іншого будинку — через вулицю. «Не інакше, як самі працівниці загсу ходять у фікус», — зробила висновок наречена. Після весілля поїхали на концерт пам’яті Володимира Висоцького, що у Палаці культури Донбаської академії будівництва і архітектури проводило наше Творче об’єднання «Мак’Київська Русь». Під час зустрічі один із членів клубу, Воєвода, заявив нареченій: «Я б тебе щас вмазал». Чому нареченій, а не нареченому хоча б? При цьому він ще й історичний реконструктор, здавалося б, людина культурна. Потім він поїхав воювати в Донецький аеропорт на боці сепарів, долі його не знаю.

У квітні, під час захоплення Слов’янська, поз’являлися сепаратистські блокпости. Зокрема, між Макіївкою і Ясинуватою.

Пам’ятаю зібрання профкому Централізованої бібліотечної системи. Прикметно, що проходило все дуже по-радянськи: «Хто «за» голову профкому?”»– «Всі «за». Когось взагалі обрали заочно. Так ось, запам’яталися слова проукраїнської чиновниці на цьому зібранні: «Хто хоче жити в Україні, Росії, Туреччині, ДНР – живіть! Але не заважайте іншим жити в Україні, не носіть «тормозки» з їжею на блокопости. Щоб я такого не бачила!».

Потім блокпости виникли у самій Макіївці. Вони просто стояли та перегороджували дорогу, що було нелогічно, тому що Макіївка у глибокому тилу. Інколи сепаратисти зупиняли транспорт, перевіряли щось. Це були алко- і наркозалежні чоловіки з самої Макіївки, аж ніяк не російські солдати.

Якось вони зупинили автобус, дівчину-пасажирку звідти висмикнули. Їх питають: «Що сталося?». Відповідь: «Ребятам захотелось развлечься». Чи «розважилися» вони, не знаю.

Зі Слов’янську до Макіївки, до гуртожитків, евакуйовували матерів з дітьми. Це створило ілюзію, що бойових дій тут не буде, бо хто ж буде від війни тікати на війну. Я відносила їм одяг і продукти — це все збирав відділ культури. Якось попросили грошей на бензин. Я принесла сто гривень, завідувачка відділом культури подякувала і сказала, що не знає, чи встигнуть ополченці сьогодні за ними заїхати. Більше гроші і продукти я туди не носила — тільки засоби гігієни для дітей і одяг. Бо я ніколи не відчувала себе настільки гидко. Думала, що роблю хорошу справу для порятунку людей, а гроші пішли ополченцям. Так само їм могли піти і продукти.

Наприкінці квітня мою подругу, яка у березні вийшла заміж, викрали. В неї вдома висів український прапор. Хтось явно стуканув: висів він між коридором і кімнатою, з вулиці не було видно. Сепаратисти приїхали дуже рано, вона тільки прокинулась. Їй почали кричати, що виламають двері, вона відкрила. Прапор порвали, все розкидали, щось шукали. Дівчину били, зламали палець.

Вона зникла якраз перед від’їздом до Києва, куди зібралася тікати, розуміючи всю небезпеку свого становища, як активістки. У Києві вже була домовленість про благодійний ярмарок на користь переселенців, я мала передати вироби, створені разом з друзями. І ось — телефон вимкнений, на місці зустрічі нікого немає, а під’їзд — на домофоні. Я знайшла її доньку Вконтакті, спитала про маму. Та сказала, що самі шукають, зі всього зрозуміло, що її викрали.

Десь наприкінці травня сепаратистські симпатики розповіли мені зі зловтіхою, що викрадену бачили на ТБ, що вона у київській лікарні. Я знайшла цей сюжет в Інтернеті. Її та ще кількох людей обміняли на якогось бойовика завдяки втручанню інших наших друзів. Тримали її й інших на сепарській базі у Червоногвардійському районі Макіївки — колишньому інтернаті для дітей-сиріт «Райдуга».

У квітні у Донецьку відбулося традиційне відкриття фаєр-сезону. Наприкінці заходу хтось у натовпі глядачів організовано прокричав «Слава Україні!», на що майже весь (!) натовп відповів «Героям слава!». А за тиждень фаєр-клуб, що організував це відкриття, повним складом був змушений виїхати до вільної від сепаратистів частини України.

Наприкінці квітня міський голова Макіївки Олександр Миколайович Мальцев написав заяву на відпустку на 17 місяців (буцімто за невикористані протягом всього часу його роботи на цій посаді відпустки) і зник у невідомому напрямі. В.о. міського голови став якийсь невідомий до того громаді «заступник голови» — ставленик сепарів.

У травні сепаратисти почали «віджими» (озброєні пограбування) квартир і мопедів (ще не авто).

Якраз тоді захопили Донецький обласний відділ міліції. Була коротка стрілянина, потім усі кабінети перевіряли бойовики. Жінок-співробітниць хапали за волосся, ставили на коліна, відбирали мобільні. Кабінети обшукували, причому незрозуміло, заради чого. Всіх жінок з МВС зігнали в один кабінет, зачинили. Потім їх відпустили додому… і міліція стала ДНР-івська. Чоловіки-міліціонери всі живі, скажу так. Багато хто з них перейшов на бік ДНР відкрито. Втім, вони особливого спротиву при захопленні й не чинили.

У травні відбувся так званий референдум про незалежність ДНР. (Російська Вікіпедія це описує так: «Референдум о самоопределении Донецкой Народной Республики — всеобщее голосование, проведённое 11 мая 2014 года властями самопровозглашённой Донецкой Народной Республики на территории ряда районов и городов Донецкой области, после которого 12 мая власти ДНР объявили о суверенитете и выразили желание вступить в состав России, а также объединиться с Луганской Народной Республикой в Новороссию»).

В Україні у квітні були вибори нового Президента України, у нас теж готували виборчі дільниці. І ось всі ці дільниці були за три дні захоплені автоматниками. Вони захопили повні переліки виборців на всіх округах, тож Президента України, як наслідок, ми не обирали.

На дільниці у профкомі або на прохідних Макіївського філіалу Єнакіївського металургійного заводу (точно не скажу) працівники дільниці знищили всі документи. Подробиць я не знаю, там працювала подруга однокласниці. Через це з ними провели дуже сувору роз’яснювальну розмову і звільнили.

Взагалі дуже гірко було, коли сусіднє Курахове голосує за Президента, а ти — ні. (Курахове було і залишилось українським, хоча у травні 2015 р. були вщент розбиті шляхи в тому напрямку внаслідок чергового наступу сепарів. Вони влітку 2016 р. були відновлені, тепер люди можуть їздити).

Отже, у сепарів з’явився повний перелік виборців за всіма дільницями і вони оголосили про проведення референдуму.

Звісно, було наївною дурнею піти на нього, однак ми пішли.

Подруга розповідала, що на їхній дільниці нахабно чатували автоматники. Її просто тіпало, коли вона звідти виходила.

У мене було дещо простіше — у нашій колишній школі (закрили ще за України, хоча це — перша україномовна школа міста) неозброєні пацанчики чатували у дворі, на другому ярусі двору після сходів у дворі, і, власне, на сходах школи. Також було дуже багато пацанчиків всередині. Родичі сказали, що вдень такого кола оборони не було, а я вже після роботи ходила. Реєстрація у мене не макіївська, однак я опинилась у переліку тут — вписувати не довелося. Тому я вже й не знаю, може, у них старіші дані, адже я б мала обирати Президента України за місцем реєстрації. Що я робила у цих переліках?

Кабінок для голосування не було.

Коли я взяла бюлетень і пішла до урни за колону (колишня ігротека на першому поверсі), за мною слідом направилось троє пацанчиків і одна працівниця, зі словами: «Ви б могли відразу на столі видачі бюлетеня проголосувати?». Я сказала, що не хочу відбирати час і біля урни вже й проголосую. Ледве встигла поставити галочку проти від’єднання на бюлетені з гербом ДНР, щоб «активісти» не побачили, згорнути бюлетень і кинути до непрозорої урни.

Звісно, навряд чи результати були кристально чесними, вони і за Януковича такими не були. Однак чомусь здавалося, що ми можемо виграти на референдумі. Я ж кажу — повна наївна дурня.

Однак скільки людей під невсипним контролем пацанчиків чи автоматників проголосує не так, як треба їм? Тобто результати могли бути і чесними, не впевнена. Якщо у Криму все відбувалося таким самим «демократичним» методом, то нічого дивного у результатах, на жаль, немає.

Тепер день референдуму святкується як «День Республіки». Після референдуму в якийсь вечір люди в маршрутках стали якісь надто підозріло веселі: вдома загуглила, що якраз захопили ОДА. Після цього я зняла значок з гербом України, однак ще ходила з жовто-блакитною стрічкою до вересня.

Якось у лютому я йшла з цією стрічкою повз Макіївський міський виконавчий комітет, коли було тривожно, однак ще нічого не відбувалось. Охоронець, побачивши мене, загородив собою двері. Ну так, раптом би націоналісти захопили виконком — це ж страшно, вони ж можуть, ги-ги. Коли після «референдуму» прийшли сепари — виконком здали без бою.

Був у мене улюблений автобус, який теж їздив з українським прапорцем. У вересні водій зняв прапорець. Був дуже характерний момент, коли автобус їхав назустріч колонні військової техніки ДНР, і у водія було не дуже радісне обличчя. Прапорця вже не було. Обійшлося.

Стрічку я припинила носити після того, як той водій зняв прапорець.

Пам’ятаю, як співробітниця, яка відвідувала Латвію й хвалила її, як європейську країну, почала зустрічатися одразу з двома чоловіками: сепаром і нібито капітаном ФСБ. Тобто росіяни таки з’явилися.

Ще історія: у червні 2014 мене, ще дівчину і двох чоловіків якось задарма підвіз чоловік, бо він все одно їхав у той бік. У нього за заднім сидінням лежала біта. Він пояснив, що інколи допомагає — на блокпості між Макіївкою і Ясинуватою його зупинили, почали бикувати. Він взяв біту і сказав, що зараз вийде, відпустили відразу, хоча були з автоматами. Розмови з сепарами тоді були питанням впевненості.

З липня відносини геть змінилися і в хід пішла вогнепальна зброя.

У день звільнення Слов’янська я була у Зугресі. Там стояв міст, розмальований у жовто-блакитне, на ньому був блокпост ДНР, «про всяк випадок». Мені місцева приятелька розповіла історію про міст. Тракторист із сільської частини Зугреса їхав до міської частини щось копати. Там це був єдиний тракторист. П’яні сепари в ясний день подумали, що їде український танк, переплутали шум мотору. Трактор був на середині мосту, його було чудово видно. І сепари підірвали міст. Водій потрапив до реанімації.

Відповідно, мосту нема, трактору — теж нема. Міст — єдина комунікація сільської частини з міською. Всі магазини в міській частині, а церква — у сільській.

Нам довелося йти цим мостом, бо після звільнення Слов’янська замінували дамбу. Всі боялися їхати по шляху Зугрес-Харцизьк дамбою. А нам треба було вертатися в Макіївку саме цим шляхом. Довелося перейти міст — там 2 половинки з накинутою дощечкою. Народ в магазини ходив цією дощечкою. Коли ми проходили блокпост, помітили п’яних сепарів. Вони дихали на нас перегаром і намагалися чіплятися.

Підвозив нас просепаратистський водій до шахтарського автобуса у Вугледарі. Шахти ще працювали і автобус ходив.

Моя знайома із Зугресу допомагала батальйону «Донбас». Інтернет тоді пропав, бо якось вона неточно вказала місце блок-посту і ЗСУ влучили у кабель. Потім вже вона, їдучи в автобусі, рахувала дерева, бо там лісопосадка, а не стихійний ліс, і точно відміряна відстань між стовбурами.

Щоночі її подруга розмальовувала стелу в Зугресі у кольори українського прапору, а вдень щодня сепари перемальовували стелу в російські кольори. Вона припинила це робити, бо виїхала. Зараз моя знайома в Харкові — вона з керівниками нашого клубу поїхала до фестивалю під Полтавою, однак вони вже знали, що не повернуться.

Розкажи про стрільбу «по своїм» та по цивільним, відому як улюблений сюжет інформаційної війни. Вона практикувалася?

Сепари обирали свої точки інколи так, щоб підставити об’єкти, з яких вони стріляли, а потім сказати, що з України нас обстрілюють.

У дворі шахти ім. Бутова (Макіївка) сепари вночі у вересні 2014 поставили «Град». Приїхав директор шахти і вмовив їх «Град» забрати. На другий раз вже не вмовив.

Звідти навесні 2014 р. сепарів прогнали самі шахтарі, які піднялися зі зміни на-гора. Це була хороша прибуткова недотаційна шахта, нікому не хотілося втрачати хорошу роботу зі стабільною високою зарплатою.

На даху багатоповерхівки на окраїні Донецьку, де живуть мої родичі, стояла мінометна установка. Туди прилетіла відповідь, та не долетіла – лише всі вікна винесло ударною хвилею. Мешканцям пощастило: їх евакуювали заздалегідь вночі на автобусі. Це означає, що це могла бути й не відповідь, а обстріл з боку ДНР.

В бібліотеку, де я працювала до відпустки, у серпні 2014 прилетів на вихідних снаряд. Нескладно прорахувати, що він прилетів з териконів на Батмані (це ставок у Макіївці), а не з боку ЗСУ. «Град» летить на 40 км. «Гради» з’явилися там в червні 2014, зникли у вересні, потім повернулися. Вони стріляли в бік Донецька, і частіше — по своїм. А тут вони розвернулися на Макіївку. Так само влучили в якусь школу у Донецьку 1 вересня 2014, один учень загинув. В цей день в усіх школах стояли автоматники ДНР, когось чи щось охороняли, нагнітали ситуацію. (Хоча частина директорів шкіл, які більш розумні, вмовили їх стояти «під прикриттям» десь у підсобках/підвалах, щоб не травмувати дитячу психіку, однак так зробили далеко не всі).

У жовтні вночі до житлового кварталу, де знаходилася бібліотека, в якій я працювала, прилетів снаряд. Так само сепарський. У нас від ударної хвилі винесло вікна на першому поверсі — вибірково, які слабше. Казав нам профком все заклеїти скетчем — хто ж слухався? У нашої технічки, яка жила неподалік, винесло всі вікна і побилося багато посуду. Онук щось відчув і почав їх кликати на кухню, яка з іншого боку. Якби залишились у кімнаті, то склом могло б поранити.

Тоді ДНР заявило, що до холодів всім постраждалим поставить нові вікна. Аж бігом! Самі засклили після місяця очікування, у темряві за фанерою. У бібліотеці, щоправда, скло таки замінили — у листопаді.

Влітку у Макіївці зі сміттєвозу обстріляли з автоматів простір між медичним училищем і сусідньою школою — біля зупинки громадського транспорту. Так, щоб нікого не поранити, однак щоб було багато галасу, свідків і страху. За сміттєвозом їхала сіра карета «швидкої допомоги» дуже застарілого зразку. Сепари оголосили, що не догледіли і це прорвались українські диверсанти. І все б нічого, тільки ця карета відноситься до автопарку міської лікарні № 2 — якраз у той день бачили, як вона звідти виїздила у бік медичного училища і як поверталася. Зате подібні обстріли давали можливість «капітанам ФСБ» розповідати своїм коханкам, скільки диверсійних груп вони знешкодили сьогодні.

Українські прапори з державних закладів зняли ще у квітні-травні. Одним із перших був Макіївський міський ліцей, директриса якого перебувала в Партії регіонів.

Одна ліцеїстка перед випуском побилася з однокласницями через свої сережки у кольорах українського прапору. Зараз вона в Києві.

Вони відбирають не лише майбутнє…

Сепарські «Гради» стояли зовсім впритул до цвинтарю «Лісовий» у Червоногвардійському районі Макіївки. Також там проводили вчення мінометників.

У результаті вібрації через дію «Градів», а також мінометних обстрілів частина гробів вийшла на поверхню, людські рештки були розкидані у великому радіусі – ніхто нічого не збирав. Знищена більша частина цвинтарю. Впізнати могили, які вціліли, було неможливо через відсутність хрестів — їх рознесло.

У результаті вчень мінометників ні до соснового лісу, ні на цвинтар краще не ходити — розмінування не проводилося. Ніхто не дає гарантію, що у результаті такого походу не підірвешся.

Мінометні вчення також проводилися на цвинтарі «Червона Гірка». Але не так масштабно. Однак уламками пошкоджено багато пам’ятників. Коли я звернулася до відділу культури з проханням відновити пошкоджений пам’ятник на могилі видатної макіївської поетеси Алли Беженової і її батьків, там лише промурижили щось незрозуміле. А потрібно було лише відро цементу і пару працівників. І, мабуть, визнати, внаслідок чого такі пошкодження. Судячи зі всього вищесказаного, відділ культури перейшов на бік сепаратистів майже одразу і майже повним складом. Втім, я розумію, що завідувачку відділом могли шантажувати її родиною тощо.

Розкажи про зарплати і особливості фінансової системи під окупацією.

Гривня ходила до вересня 2015 року. В середині липня 2014 р. Україна припинила платити зарплати нам, бюджетникам. Аванс ще дали, а зарплату вже ні. Я працювала далі без зарплати, перейшла працювати в іншу бібліотеку.

«Укрпошту» захопили ще у червні і перетворили її на «Пошту Донбасу». Поштарі продовжували носити пенсію до середини липня! Україна чесно намагалася не кидати своїх громадян. «Пошта Донбасу» вже три роки нічого не може слати. Діє лише всередині ДНР, навіть з ЛНР вони не контактують.

Банкомати припинили роботу у вересні. На екрані так і було написано: у зв’язку з рішенням ВРУ про припинення виплат на території проведення АТО.

При цьому на шахті ім. Засядько до 2016 р. діяв банкомат для співробітників (не у холі, куди може зайти будь-хто), керівництво якось домовилось.

Термінали для розрахунку карткою «впали» в один день наприкінці жовтня, незалежно від банку.

У листопаді і грудні заплатили зарплату від ДНР.

Взагалі одна з перших дій ДНР — захоплення всіх відділень «Приватбанку», де була готівка. Вони перейменували ці відділення на «Перший Республіканський банк», навіть кредитні картки у 2016 році ввели. (Так само майже одразу захопили «АТБ», вже не знаю, які у них трабли з «АТБ» були; назвали «Першим Республіканським Супермаркетом»).

Перші виплати ДНР пішли пенсіонерам, матерям з дітьми до трьох років і працівникам культури. Про те, як видавали — окрема розповідь.

«Я всю ночь не спала, выбивала для вас деньги, а вы, сволочи, буяните, требуете зарплату!»

Видача виглядала так. Морозний ранок. Біля колишнього «Приватбанку» – три натовпи у трьох різних чергах. Пенсіонери, трохи менше матерів і працівники культури. Останні стоять у своїй черзі кожен відповідно до свого закладу. До речі, ДНР навіть не зняли тоді табличку «Приватбанк». Ще стоїть охоронець, який заявляє, що він воював, контужений і тепер служить республіці. Наголосив, що автомат знятий з запобіжника.

Ми стоїмо півтори години мовчки. Потім питаємо охоронця, коли нам зарплату дадуть. Він нам каже про автомат і запобіжник. Ми стоїмо ще годину. Тим часом пускають пенсіонерів і мам. Ми питаємо: «Може, нам вже йти?» (якщо все одно нічого не дадуть, чого мерзнути?). На що охоронець почав кричати пенсіонерам, показуючи на працівників культури: «Видите этих людей? Они хотят отобрать у вас деньги! На фига эта культура? Что они делают полезного? А вы всю жизнь работали на эту страну! Заработали эту пенсию!»

Після цього прийшла завідувачка відділу культури. Почала на нас кричати, що ми буянимо, що всю ніч вона вибивала нам зарплати. Весь бунт полягав у тому, що ми спитали про гроші після 2,5 години очікування.

Після цього нас пустили погрітися працівники Палацу культури імені Поченкова, що неподалік. Що прикметно, вони це запропонували, почекавши 2,5 години.

Директор Палацу, до речі, вів парад вишиванок у 2013 році, але швидко перефарбувався після «русской весны» і почав писати частушки «за ДНР».

Завідувачка Юнацької бібліотеки втратила тоді на вулиці свідомість. Так вона стала однією з перших, кому дали зарплату. Щось людське залишилось у цього охоронця: вагітній працівниці якоїсь бібліотеки дали зарплату також одній з перших, як «будущему нашей страны». Банк працював до 17:00, тож ми в той день так зарплату й не отримали. Дали на наступний день після довгого очікування.

Що цікаво, при отриманні зарплати ми мали здати копії ІПН і всіх сторінок паспорту.

Це була чиста зарплата (без премії) за вересень. Половину липня і серпень нам «пробачили»… Випав період з середини липня до 1 вересня — ані український уряд, ані ДНР його не компенсували. Україна, до речі, тільки в вересні видала постанову про припинення виплат. Я розумію причину: обстріли, інкасатори не могли возити гроші, та й підтримувати вже окуповану територію дійсно було б якось дивно.

У кожній пачці виданих грошей було 100 грн старого зразку. В Україні вони ходили запросто, а у ДНР їх вже ніхто не брав, ще й принижували, мовляв, «чого ви їх так довго тримали, на що чекали?» (фраза з ларька на ринку, в якому збирали кошти «на армію»). Завідувачка відділу культури бадьоро порадила поповнити рахунок мобільного через термінал. Такі термінали ще працювали.

У результаті я таки витратила цю сотку у ДНР — купила муліне на вишиванку. Господар крамниці їздив за товаром до Харкова, то взяв. Продавчиня, щоправда, дуже переймалася: «Де ви сотку дінете? Нащо берете?». На що він сказав: «Заплачу тобі зарплату нею, будеш знати, як сперечатися!».

У грудні теж довелося постояти у черзі на морозі, однак не так довго й більш організовано. Та й охоронець вже був інший.

У січні 2015 начальство нам сказало: «Пишіть заяви на продуктовий набір». Так само — з копією ІПН і паспорту. Про зарплату не йшлося. Набір так і не дали, хоча паспорти й коди зібрали. Гривні ходили до вересня 2015, вже потім перейшли на російські рублі, хоча спершу обіцяли випускати власну валюту. Саме у вересні 2015 я їздила додому. У тролейбусі гривні взяли без проблем, у крамницях чітко великими літерами було написано, що беруть тільки рублі: на цінниках були закреслені ціни у гривнях і написані ціни у рублях. У маршрутці була написана і ціна у гривнях, і ціна у рублях, і я вирішила їхати, а не йти пішки, адже рублів у мене не було. Люди передавали мої гривні якось дуже сторожко, я була єдина, хто платив гривнями.

Українські копійки перестали ходити ще восени 2014, ціни округлилися. Офіційно «Перший республіканський банк» не міняє гривні на рублі, однак всі знають, де і у кого можна поміняти. Курс сталий: 1:3 (1 гривня за три рублі). «Нова пошта» працювала до лютого 2015 р. (Тобто вже після Іловайська і під час Дебальцевого).

Перевізники, які возять до пропускних пунктів, беруть як рублі, так і гривні.

Ціни дуже відрізняються. У центрі Макіївки жіночі труси можна купити за 400 рублів, а на старому привокзальному ринку у Донецьку такі ж самі — за 80.

Нормальним для людей став бартер.

Про ліки. Наприкінці літа 2014 р. в аптеках Єнакієвого зникли всі ліки, крім аспірину. У Макіївці ситуація була дещо кращою. Втім, навесні 2015 зникли ліки від тиску. А восени 2014 й менш поширені ліки — для астматиків. Інсулін видавався за гуманітарною програмою Ахмєтова. Що відбувається після її згортання — не знаю. Дитячі підгузки, як і жіночі прокладки, перетворилися на дефіцит. Його пік припав на літо 2015. Зараз наче їх вистачає.

Розкажи про долю вищих навчальних закладів.

Їхня евакуація почалась у серпні 2014 р. Викладачі і студенти частково залишилися. ДонНТУ (Донецький національний технічний університет) виїхав до Красноармейска (нині — Покровськ), ДонНУ (Донецький національний університет) — до Вінниці, де йому нарешті присвоїли ім’я Василя Стуса. Скільки ми добивалися цього в Донецьку!

Це сталося лише з початком війни. ДонНАБА (Донбаська національна академія будівництва і архітектури) — маленька частина виїхала також до Покровську, сепаратистська більшість не визнала їх своїми правонаступниками. «Ті, хто поїдуть в Україну — сепаратисти», ­— заявили сепаратисти ДонНАБА на зібранні профкому.

Два роки видавали дипломи Ростовського університету. Цього року — диплом ДонНУ. Вся кафедра історії України ДонНУ під дулами автоматів не побоялися написати заяви на звільнення замість того, щоб перейти на інші кафедри. Ось де герої!

Ректором «сепаратистського» ДонНУ став Баришніков — наш викладач історії Нового часу країн Західної Європи і Північної Америки. У нього ще тоді було громадянство РФ паралельно з українським, і на парах він вживав слова «піндоси» і «Гейропа». Тож нічого дивного.

А першим міністром освіти ДНР став Андрій Заблоцький — кандидат історичних наук, власне, на рік молодше мене вчився. У нього батько був депутатом Верховної Ради від Партії регіонів. Та й сам Андрій якось в археологічній експедиції почав бикувати, почувши пісню «Лиш вона» «Плачу Єремії», мовляв, все цим западенцям аби Росію брудом облити, що це за наїзд у вигляді «русифікованих міст». Зараз він — заступник міністра освіти, мабуть, не хоче занадто світитися, та вже пізно — засвітився.

ДНР тепер видає свої свідоцтва про народження. 16-річним видають паспорти, однак вони можуть отримати і паспорт України. За це нічого не буде — можна влаштувати при бажанні. Дорослих не примушують замінювати паспорти. Однак мають бути вклеєні всі вікові світлини. І тут вже при настанні 25 чи 45 років треба вклеювати їх або в Україні, або відкладати свій український паспорт до кращих часів й отримувати ДНР-івський.

Мені смішно було чути вигуки проросійської вагітної знайомої про поведінку її чоловіка-сепара: «Моя дитина має отримати свідоцтво про народження або Росії, або України! Я вб’ю батька своєї дитини, якщо вона отримає свідоцтво про народження ДНР!»

Перші печатки ДНР були реально вирізані з гумки. Їх почали ставити у травні 2014 р. на українських сертифікатах просто поруч з українськими. «Гумковий» документообіг тривав місяця півтора-два.

Розкажи про припинення роботи залізничного транспорту.

ДНР захопили залізницю наприкінці липня, поставили там керувати свою людину. Тоді ще весь транспорт ходив в Україну і Росію. Буквально на наступний день повернули колишнього директора, який орієнтувався в системі, на відміну від сепаратиста, за якого весь залізничний транспорт просто став.

Що прикметно, потяг на Сімферополь в серпні ще ходив.

14 серпня 2014 я їхала у відпустку з окупованої території, в мене був квиток з Макіївки на потяг Донецьк-Київ. Однак я вчасно додзвонилася на станцію Донецьк і спитала, чи зможу я виїхати з Макіївки. Порадили їхати з Донецька або Ясинуватої. Я поїхала до Ясинуватої.

Приїжджаю, чутно, що стріляють з «Градів». Народ звик, всі стоять на платформі. Бомбосховище там надійне — це власне підвал вокзалу, побудованого ще наприкінці ХІХ ст., зараз має облаштовані туалети. Знайома, яка часто їздила, розказувала, що там можна спокійно пересидіти. Вона так пересиділа, коли сепари з вокзалу Ясинуватої обстрілювали з «Градів» «Залізничний» квартал Макіївки. (Так у Макіївці було знищено будівлю залізничного вокзалу, пошкоджені дороги, загинуло декілька людей, майже у всьому кварталі ударною хвилею вибило скло у будинках).

Оголошують: «Потяги Донецьк-Київ, Маріуполь-Київ, Донецьк-Сімферополь затримуються». Спочатку назвали орієнтовний час затримки — 15 хвилин, вотім півгодини, годину… Я мала поїхати о 19 вечора, а потяга все не було. І тут ближче до 23:00 стало видно, як летять «Гради» з самої Ясинуватої. І стало зрозуміло, що вони знищують залізничні мости і колії між Донецьком і Ясинуватою. Люди поводилися дуже організовано — допомагали один одному добігти до підвалів.

Потяги Донецьк-Київ і Донецьк-Сімферополь тоді виїхали з Донецька, однак внаслідок обстрілів стали десь перед Ясинуватою. Я співчуваю людям, які серед ночі, спостерігаючи «Гради», добиралися назад чи вперед. Не знаю, на якому етапі просування був потяг Маріуполь-Київ.

Лишився лише один потяг, який точно виїде в Україну — Ясинувата-Харків. Отже, треба пасажирам з 4 потягів сісти на 1 потяг. У результаті якихось телефонних переговорів нам так і оголосили. Пояснили, що хто має квитки не на цей потяг, ті їдуть до Лозової — це вузлова станція Харківської області. А ось тут почався треш: всі лізуть, провідники не контролюють ситуацію. Хтось починає організовувати натовп: «Женщины с детьми в один вагон!» (з якимось там певним номером), хоча виганяти жінок з дітьми — це пік цинізму, як на мене. Для інвалідів дійсно був окремий спеціально обладнаний вагон.

Їхали сидячи і стоячи в тамбурі, кому було незручно сидіти. Вийшов такий собі загальний потяг замість плацкартів і купе. Багато хто при цьому обурювався: «Чому я їду не в СВ, а в плацкарті?!». Здавалося б, чому?..

В Лозовій ми вийшли. Хто їхав до Сімферополя, майже відразу пересіли на відповідний потяг. Вийшло, що там вмістилися пасажири двох потягів. За нами ж спеціально приїхав «Інтерсіті» Харків-Київ, який тільки-гл повернувся з Києва. Працівники навіть не відпочили. «Інтерсіті» не всі дочекалися — обурювалися, кричали, хтось поїхав електричками. І в «Інтерсіті» знову почалося: «У мене був квиток СВ. Чому я їду у вас?!». У Полтаві підсіла частина людей, які поїхали електричками. Їхали ми після Полтави якимись невідомими мені коліями.

Так я у Києві о другій годині дня зустріла День археолога — це було моє професійне свято. Планувала зустрічати в експедиції під Києвом, та куди вже — після майже безсонної ночі.

Після відпустки я повернулася додому, були надії на просування ЗСУ і Нацгвардії.

Про залізничне сполучення: бібліотека, де я працювала, була в районі вокзалу й одного разу ми почули звук потягу. Однак це був не потяг на вокзалі, а робочий потяг на Ясинівському коксохімічному заводі, що знаходиться теж у Макіївці, також ходили потяги з шахт з вугіллям у Макіївці на склад.

Залізницю досі обіцяють відновити, однак коли я їздила додому, то бачила, як десь між Горлівкою і Ясинуватою знімали над коліями контактні дроти.

«Ты что, нашла работу, где платят?»

Коли Донецький аеропорт впав, стало ясно, що час тікати. Через друзів я знайшла в Києві роботу буквально за 2 дні. А тут Україна вводить перепустки. Треба було придумати схему, як мені виїхати з ДНР без перепустки, бо система була ще непродумана. Незрозуміло, скільки чекати, а їхати було вже треба. (ДНР не ввела перепустки, однак навесні 2016 поставила пропускні пункти, де у всіх пасажирів відбирали паспорти і перевіряли їх за якимись своїми базами даних; після перевірки документи повертали, а якщо паспорт викликав питання — його власника затримували).

Щойно ми все з’ясували, я зателефонувала завідувачці, оскільки була неділя — її вихідний день. Її реакція: «Ты что, нашла работу, где платят?». Авжеж, платні немає вже півроку, а на роботу ти маєш ходити. Раніше авідувачка казала на це: «Что нам терять? А что у нас есть, кроме работы?». Відповідаю їй: «Я їду туди, де платять, і навіть не стріляють».

Звісно, мені цього пробачити не могли. Мене послали підписувати обхідний лист в усіх інстанціях, навіть у бухгалтерії, чого не вимагалося від простої бібліотекарки. Там теж: «Почему вы увольняетесь? Нашли работу, где платят?». І ця ж бухгалтер: «А вы думаете, мне сюда нравится каждый день ходить, когда мне не платят?».

Ну і на роботі: «Мы – госучреждение, нам тут стабильно платят зарплату! Ты что, всю жизнь мечтала работать в общественной организации и жить у подруги?»

«Нет, я всю жизнь мечтала ездить на бесплатную работу в неспокойный район, да ещё под обстрелами!».

«Зато наша девушка, встречающаяся с 2 военными, обеспечена в этой жизни. А ты едешь непонятно куда непонятно зачем. У нас тут стабильность!»

Цікаво, що трудову книжку мені заповнили всеж-таки українською. «Щоб у вас в Україні проблем не було».

Виїхала я 1 лютого. В середині місяця з колишньої роботи подзвонили: «Аня, приезжай, нам зарплату дают!»

Я їм кажу: «У мене перепустки немає. Прямий транспорт вже давно не ходить».

«Ну так до Красноармейска, а там автобусом».

«Знаєте, у мене тут аванс більший за вашу зарплату».

Прикметно: у тієї колеги, що телефонувала, чоловік — шахтар, який оформив пенсію в Україні. Якось у грудні 2014 він вибрався за грошима, приїхав на українську територію. Нарахували йому 20 тисяч гривень. Він питає на касі: «Девочка, а сколько вы мне можете за раз заплатить?». «Дєвочка» здивовано глянула й виплатила всю суму. Добре, що він сидів. Так би впав.

Далі, після повернення чоловіка, діалог його з дружиною, в її переказі:

«Я у него спрашиваю: «Они там хотят, чтобы их освободили?». А он на меня смотрит: «Чего?!». Снова спрашиваю: «Ну, они там хотят, чтобы их освободили?». Девочки, он меня так оскорбил! Ответил: «Ты что, дура, что ли, там банки работают, АТБ, магазины! Я тебе продуктов привёз! От кого освободили?!». Как родной муж так мог обо мне сказать!».

Такий рівень розуму людей.

Згодом я відвідала ДНР ще раз, 7 вересня 2015, на «день звільнення Донбасу». Вони це дійсно святкували. Сиджу на зупинці в Макіївці, із рюкзаком та зефіром, який мені передали з собою. Народ дуже на ласощі витріщився. Одна бабуся сказала: «Девушка, Вы когда будете садиться на троллейбус, зефир не забудьте!».

Перший раз тоді бачила плавлений сирок з пліснявою, з одного боку це значить, що він був з натуральних компонентів, а, з іншого, що він довго лежав на складі.

У людей закінчились гроші, довелося відмовляти собі у примхах.

Дуже багато людей виїхало — на вулицях майже нікого нема. Багато крамниць закрилося. Новини «там» передають про шалені ціни на електроенергію і на все на світі в Україні. Ті, хто переселився до Росії, кажуть, що там також потік пропаганди проти України, коли говориться про ДНР — якщо вірити новинам, вже нічого живого там залишитися не мало з такою кількістю «розстрілів мирних людей» і «розіп’ятих малюків».

Ахметівські підприємства платили податки в Україну і робітники отримували зарплату на банківський рахунок. Що цікаво, ніхто не міг туди піти на роботу, якщо був в ополченні, бо не міг з карткою виїхати в Україну.

Футбольна команда «Шахтар» евакуювалась однією з перших. На стадіоні «Донбас-арена» роздавали гуманітарку від Ахмєтова. І ось в один чудовий день вибуховою хвилею вибило засклені секції стадіону. Однокурсниця сестри якраз там була. Як її встиг відтягти охоронець — досі незрозуміло.

А нещодавно ДНР віджала у Ахмєтова все що могла, і у навесні 2017 влаштувала скандал, що він нібито роздає прострочені продукти (гуманітарка з Ростову теж прострочена приходить), побили з ним горщики остаточно. Взагалі Ахмєтов думав, що дасть і нашим, і вашим, і буде у шоколаді, хоча міг вчинити, як Коломойський. Ну так йому і треба.

Зараз роздається тільки російська гуманітарка. ІІІ група інвалідності вже не вважається інвалідністю. Отримують пенсіонери, ополченці, родини ополченців, матері з дітьми до 3 років, інваліди І і ІІ груп, родини, які виховують дітей-інвалідів. Інколи привозять «більш широку» гуманітарку. Тільки, як правило, спочатку її роздають культурно — за живою чергою, а потім хтось починає мутити, кричати «всім не вистачить і вас тут не стояло!». Таке витримати можуть лише бабусі — загартоване дефіцитом покоління.

Гуманітарка — це продукти, інколи — сірники, інколи — засоби гігієни.

Коли я приїздила у 2015, на шахті ім. Чайкіна ще лежали гори вугілля, однак вона не працювала. Більшість шахт підтоплені внаслідок зсувів через дію «Градів», на якихось воду ще відкачують, а на якихось вже все вирізали і не відкачують — це може призвести до провалів і підтоплень.

Позитив у тому, що зникли копанки — широко відомі до війни незаконні шахти, мікроскопічні й великі (про них можна подивитися скандальне документальне кіно «Шахта номер 8» 2010 року). Бо вугілля у промислових масштабах ніхто не купує. А для домашніх потреб з цими зсувами і підтопленнями вже ніхто не ризикує працювати.

Розкажи про зміни у засобах зв’язку.

Українські канали заблокували після референдуму. Через супутник, втім, дивитися досі можна все. Про мобільні мережі: «Лайф» ДНР заблокувала у 2016 році, МТС досі працює, однак вишки ніхто не обслуговує, тому невідомо, скільки вони ще протягнуть. Вконтакті там через український МТС заблокований. Ввели місцевий оператор «Фенікс» — тільки для ДНР.

Інтернет з перебоями, однак є.

Ще цікава історія про соцмережі. Коли восени 2014 СБУ запустило спеціальний сайт, на якому вивішувались імена сепарів, яких вона обіцяє розшукати, і там же була контактна форма, за якою можна було когось здати, цей сайт, звісно, швидко поширився у всіх соціальних мережах. Тільки десь метою було загітувати свідоме населення здавати сепарів, а десь — показати ватникам, які жахи кояться. І ось співробітниця зайшла на цей сайт з посилання в «Однокласниках». Після чого «Однокласники» її забанили. А людина заходила з чистими намірами глянути, хто зі знайомих вже там. Потім ця проросійська макіївчанка довго відновлювала свою сторінку, однак таки відновила — пробачили. Чи потрібні ще якісь докази того, що «Однокласники» — російська соціальна мережа, спрямована проти України, й її блокування — це дійсно правильне рішення?

У ЛНР суворіші порядки, і свої паспорти вони ввели значно раніше. Легше виїздити з ЛНР до ДНР і потім в Україну, ніж напряму в Україну. Так само і з виїздом до Росії.

З Артемівська і ще інших контрольованих Україною міст ходять муніципальні автобуси до пропускних пунктів. З Костянтинівки при цьому є автобус на Москву.

Колгосп «Червоний партизан» на межі окупованої території наприкінці 2014 вішав то український прапор, то прапор ДНР. Один час висіло обидва, бо втомилися лазити на ту водонапірну башту на в’їзді з боку ДНР, щоб міняти прапори. А коли переїжджаєш межу, ти ж орієнтуєшся саме за прапором. Зараз колгосп, на жаль, у ДНР.

Розкажи про те, як ти поверталася до зони АТО з Києва після Дня незалежності у 2014. Я читав тоді цю оповідь на Фейсбуці наших спільних друзів, це були вісті з перших рук у потоці інформаційної війни. Цікаво почути про це три роки потому.

Що ж, вийшло ціле оповідання, буде багато літер.

Потяг Київ-Маріуполь був вчасно на першій колії. Мені допомогли занести і закинути заплічника на третю полицю. Основні сусіди — бабуся з онукою 3,5 років; жінка, яка поселила у гуртожитку доньку-першокурсницю; чоловік середнього віку. Жінка і чоловік вийшли десь вночі, ніхто потім на їх місце не сів. Малявка, звісно, бігала, розмовляла мало, зате посміхалася. Бабуся переживала, однак вже два місяці вони жили у Києві у знайомих і це набридло обом сторонам. Тому їдуть додому, «нам-то що, нас зустріне батько автівкою, а ось чи доберешся ти?» — лякає мене бабуся. Втім, я ж не з тих, хто лякається пліток.

Виходжу у Волновасі. Стою у черзі до квиткових кас, де якийсь чоловік намагається нагнати паніку. Люди намагаються виїхати з області. Електрички не ходять.

Прямую на автовокзал. На зупинці чую історію про те, що чиясь родина за ДНР, а якась дівчина, бачте, за «нациків», укропка клята, ось вона десь вешталася цілий день, бо не витримала пресингу. Розумію, що хочеться щось сказати тій, яка це з гордістю розповідає, однак стримуюся. Водій маршрутівки не тільки зупиняє на автовокзалі, а й пояснює, з якого боку там вхід, і бажає вдалої дороги далі.

Навзаєм!

У касі кажуть, що є лише автобус на Вугледар за півтори години, звідти можна виїхати на Донецьк. Однак квитків немає, так що треба буде розмовляти з водієм. У приміщенні тхне фарбою. Замальовували якийсь напис про те, чия ж насправді Волноваха. Чому їм не живеться спокійно? Під’їздять таксисти. Просять 400 грн до Донецька (1 долар — 14 грн на той час). Кому АТО, а кому заробітки виросли. Бабка-алкоголічка спочатку голосно матюкається у повітря, розмовляючи з примарами, потім просить їй допомогти. Якась жінка допомагає, свято вірячи у те, що запах — від «Корвалолу». Якщо «Корвалол» продають у скляних пляшках 0,75 л, то так. Якась родина з’ясовує стосунки — їхати чи не їхати, а якщо не їхати, то де ночувати і взагалі — чи не краще тоді вже напитися?

До автобусу влізли всі. Незважаючи на відсутність багажного відділення, до речі. Може, комусь водій не додав якісь гривні решти за проїзд, однак то — дрібниці. Якийсь чоловік починає здіймати паніку. Ні, що це таке? Чому чоловіки починають здіймати паніку? Він віщує далі. Вийшов у Володимирівці. Я давно так не раділа тому, що хтось виходить з автобусу.

Зате жінки, які їхали до Павлівки, розповіли, що армія нікого не зачіпала і взагалі дуже культурно себе поводить. Вийшли й побажали вдало доїхати, наче благословили.

Вугледар. З кас вибігає дівчина, яка вимагає купувати квитки. Сенс у цьому невеликий — виграєш якісь копійки, а так все одно та сама картина — набились у автобус, як шпроти. Водій стверджує, що багажне відділення забите, однак на виїзді з міста зупиняється і несе мій заплічник до багажу. Бо знає розклад міського транспорту і що зараз поїдуть люди на Донецьк, а він останній, хто туди їде.

Народ у цьому автобусі починає закипати, сваритися через місця. Біля мене сиділо троє людей на одному сидінні. Дівчина, яка просила взяти чиюсь дитину на руки, отримала відповідь від якоїсь бабці, що її чоловік — інвалід, і нікого на свої хворі ноги не візьме. Ця хоч відмазалась. Інші відморозилися. Дівчина при цьому сиділа на двох сидіннях ще з трьома людьми і всю дорогу вела себе не те, що спокійно, а надпозитивно. Часто їздить — медсестра з Донецької обласної центральної клінічної лікарні. Сподіваюся, з нею все добре і вона виїхала. Більше я у напрямі на Маріуполь не їздила, тому нічого сказати не можу…

Український блок-пост. Не зупиняли. Усміхнені хлопці. Вівся ремонт високовольтних мереж. Так, видовище руйнування з малоприємних, однак вже йшло відтворення. Почули попереду залпи. Дівчина, яка також часто їздить, запевнила, що то стріляють не у наш бік, а протилежний. Тобто десь на Донецьк, а ми якраз туди й їдемо. Народ нервує. Я теж не залізна, починаю вголос читати мантру Ганеші. Ніколи ще його так реалістично не уявляла.

Блок-пост ДНР. Згорілий автобус «Богдан» з написом маркером «смертники». Якась жінка попросила мене посунутися (це у цій банці зі шпротами?), щоб вона глянула. Я спитала, чи то їй дійсно так треба. Вона подивилась і сказала: «так, Ви праві, не треба було».

Наш автобус зупинили. Попросили вийти всіх чоловіків з паспортами. Чоловіки, які тримали на руках чиїхось дітей, не хотіли виходити, показували паспорти у вікно. Довелось їх виганяти, бо як могло бути трактовано небажання виходити — ніхто не знав. Бойовики дивилися на чоловіків, на їх паспорти і в якийсь перелік. А десь досить близько вже гриміло. Якийсь хлопчик почав плакати, що боїться. Довелося його втішати, бо як могли бути трактовані дитячі сльози — теж невідомо. У його бабусі феєричні втішання: «Чого ти боїшся? Ось дяді з автоматами не бояться». Так, бо давно втратили страх і сумління.

Нарешті ми поїхали далі. У бік гуркоту, обганяючи автівки, які стоять у роздумах — чи їхати? На мене вже озирались, а я або мала читати мантру, або починати істерику. Я реально не залізна, тож віддала перевагу мантрам. Якась жінка зрозуміла якщо не слова, то їх сенс, і почала молитися. Всіх якось попустило. Що ж зробиш, лякати нікого не хотіла — переляку і матів у салоні було достатньо.

У Донецьку доїхали до Південного автовокзалу. Там спіймала автобус № 111. Він теж чим далі, тим повнішим ставав. Якась жінка почала вередувати, куди водій стільки пхає.

Маршрутівка у самій Макіївці. Троє бабць голосно кляли, здається, Порошенка, «однак нічого — наше ДНР для нас ще щось обов’язково зробить» (цитуючи бабусь).

Подзвонила подруга, я скинула виклик, бо зрозуміла, що у такій напруженій ситуації розмовляти українською може бути небезпечно. Сіла зручніше (як це взагалі можливо з заплічником на 65 л на колінах) і голосно сказала: «С возвращением домой!». Написала подрузі смс: «У Макіївці. У маршрутці. Тому розмовляти не можу (Велкам то ДНР)».

Підтримати редакцію:

• Гривневий рахунок — 5168 7422 0198 6621 («ПриватБанк», Кутній С.)
• Для закордонних донорів — переказ через skrill.com на рахунок [email protected]