Проти українського «почвенництва»

Дуже добре, що Ірина Фаріон та Лариса Ніцой оголосили війну англійській мові. Сподіваюся, вони не зупиняться. Треба, щоб вони продовжували, щоб робили це якомога більш голосно і яскраво. Протягом років в очах істотної частини української ліберальної інтелігенції «дерусифікація» помилково асоціювалась із «західництвом», з прагненням до Європи. Останнім часом ліберальна інтелігенція в цілому виявилась розумнішою, ніж я вважав, і всяко розумнішою за ліву. Та все одно, свої помилки вона усвідомлює лише тоді, коли ті б’ють її по голові.

Необхідно, щоб вони зрозуміли, що роман із примітивним етнічним націоналізмом (який базується на уявній приналежності до «крові й ґрунту») був помилкою, і краще за все це пояснять самі етнонаціоналісти. Усе це жахливе дикунство з розмовами про «багатотисячолітню націю» та «особливу місію української мови», яке проголошували Фріон та подібні до неї, ліберали ніби пропускали повз вуха або навіть вітали, вдаючи, ніби це така протиотрута до шовіністичних міфів про «братерство слов’янських народів» або «штучну українську мову».

Аж ось, щойно намітився шлях «геть від Москви», виявилося, що велика кількість борців за «рідну мову» насправді ніякі не західники, а українська версія російського «почвенництва». Вони хочуть спорудити стіну не лише на сході, але й на заході.

Англійська мова для них така ж ворожа, як і російська, якщо не більше. Насправді  сучасна глобальна, постнаціональна культура загрожує сільській ідилії вишиванок і глечиків, які українські почвенники вважають вершиною культури, ще більше, ніж агресивний шовінізм росіян. В принципі, «русскій мір» готовий примиритися і з вишиванкою, і з глечиком, аби ми лише не підіймали голову надто високо над землею.

Огороджувати мову та культуру від всесвітнього спадку — значить, вбивати їх. Це найгірше, що можна зробити із мовою та культурою. Перша книга, після якої я в дитинстві зрозумів, що українська мова — це не просто шкільний офіціоз, а дійсно мова, якою можна читати просто для задоволення, була книга «Кінець Вічності». Тоді я ще шуткував, ніби Айзек Азімов — мій улюблений український письменник. Вже потім мені став цікавий Іван Франко (поза його творчості, викладеній у шкільній програмі). Та мій перший автор, прочитаний українською — Азімов.

Рано чи пізно Ніцой, Фаріон та їх друзі зроблять висновок, що Росія з її баченням української нації як «молодшого брата» не така страшна загроза, як «глобалісти», що взагалі не бачать націй. І самих Ніцой теж не бачать. І книжок її їбаних не бачать. Глобалісти, навідміну від російських шовіністів, не вважають Ніцой «ідейним ворогом», для них вона — скоріше кумедний та безглуздий релікт минулого. Проти  неї навіть не потрібно боротись — достатньо глузування.

Підтримати редакцію:

  • Гривневий рахунок — 5168 7422 0198 6621 («ПриватБанк», Кутній С.)
  • Для закордонних донорів — переказ через skrill.com на рахунок [email protected]

You may also like...