«Жодна партія не може мати монополії на український народ».
Тарас Бульба-Боровець

«Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було погано для українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам’ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться — пам’ятники, а тим, хто тут воював, що?»
Євген Стахів

«Нових правд п. Бандера не бачить. В той час, коли ТАМ унезалежнюється від будьякої одної політичної партії і УГВР і УПА і СБ, коли ТАМ навіть ОУН має інше ідеологічне обличчя і штамп «бандерівці» тримається тільки шляхом історичного непорозуміння — в той час ТУТ п. Бандера з п’єдесталю «вождівства» диктує «всіх обов’язуючі» ідеологічні формулки, видає прикази командирам військових частин, рішає про мандати, яких він не давав і в чужинецькій пресі принижує УПА до ролі своєї приватної армії».
Іван Майстренко

«Ми стоїмо у своєї могили, іти на Захід мені змісту немає. Я й 10 кілометрів не пройду, зведе болем шлунок. Краще чесно загинути тут, але не бачити скандалів цих панів (малися на увазі гострі розбіжності в націоналістичних організаціях за кордоном. – Авт .). Краще йдіть Ви, друже Орлан, Ви самі з «черні» і будете захищати «чернь». А мене на Заході вважають марксистом, ми ж засуджуємо капіталізм. Але спробуйте запропонувати їм прочитати «Капітал» Маркса – відразу ж обізвуть більшовицьким агентом».
Василь Кук

Традиційно в Україні ставлення до історичного діяча Степана Бандери має два полюси: або герой і видатний лідер, а то і єдино існуючий вождь всього українського визвольного руху, або фашист і колаборант. Якоїсь визнаної альтернативи немає. Колись президента Володимира Зеленського спитали: як ви ставитеся до Бандери? Він міг би сказати, що ставлення до історичних персонажів має будуватися на історичних фактах і зовсім не обов’язково має бути емоційно забарвленим. Це була б гідна відповідь для людини, яка щонайменше не бажає розділяти своїх співвітчизників. Однак пан президент, очевидно, був більш занепокоєний власними рейтингами, що тримаються завдяки відсутності позиції як такої. Тому він пробелькотів щось на кшталт: у різних людей різне ставлення, — а вираз його обличчя у той момент більше нагадував такий, що має людина, яку можуть стратити за невірну відповідь. І це показово.

Насправді, культ «вождя Бандери», що мав обмежену популярність у роки до російсько-української війни, і здобув широкого розповсюдження з її початком, має доволі дивну природу. Сьогодні «бандерівцями» можуть себе називати люди, які в епоху інтернету, доступності джерел й архівних матеріалів навіть не знають відомих фактів.

Наприклад, того, що оригінальна і повна назва Української повстанської армії — УПА «Поліська Січ», що вона створювалася не 14 жовтня 1942 року, а влітку 1941 отаманом Тарасом Боровцем, який тісно співпрацював та ідейно орієнтувався на Уряд УНР в екзилі ще до початку Другої світової війни. Не можуть відповісти хоча б чим ОУН(б), ОУН(сд), ОУН(р) відрізняється від ОУН(м), не кажучи вже про ЗЧ ОУН, «двійкарів» з ОУН(з), «групу Мітринги», НВРО Василя Кука чи УГВР і Провід ОУН в Україні, і чому ця різниця має вкрай важливе історичне значення. 

Або ж — яку державу одноосібно «відновлювала» «група Бандери-Лебедя» своїм виключно організаційним актом від 30 червня 1941 року, з огляду на існування Державного центру УНР (уряду в екзилі), чи монархічного середовища Союзу гетьманців-державників з числа прихильників маріонеткового «гетьмана» Павла Скоропадського і його «Української Держави», та ще й заявляючи:

«Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна-Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі», — кон’юнктурно забувши: «Як боролось Закарпаття». І що якихось 2 роки тому, у 1939 році: «Сорок тисяч воювало, кров невинну проливало за зелену Верховину, за Карпатську Україну», — за українську республіку, по якій спільним парадом пройшлися війська «союзничків»: Королівства Угорщина, II Речі Посполитої і III Рейху, і яким у кривавих боях протистояло, в тому числі, і членство тоді ще єдиної ОУН.

Зазвичай, засліплене і доволі карикатурне обожнювання Бандери має цілком іронічний характер, і покликане зовсім не для відновлення традицій й еволюційного розвитку українського націоналізму 30-50-х років ХХ століття. Це швидше позика в панк-культури, де було прийнято погоджуватися з усіма стереотипами з боку консервативної публіки. Тобто така «бандерівщина» — це, фактично, середній палець російській пропаганді, що узагальнено зображує українців як нацистських колаборантів та поліцаїв, і одночасно партизанів Української повстанської армії, за пропагандистськими методичками і кліше, що їх вкотре дістали з запорошених папок восьмидесятирічної давнини. Звісно, присвоєння цього нав’язаного ярлика так само не завжди означає прихильність до інтегрального націоналізму і містично-конспірологічної «донцовщини», як приналежність до панк-сцени не означає бажання хаосу та героїнову залежність.

На сьогоднішній день культ Бандери цілком перетворився на жартівливу карикатуру, адже серйозне обожнення цього персонажа є скоріш рідкісним маргінальним винятком. Проте ця жартівливість, у пику російській українофобії та загарбницьким потугам, регулярно викликає безліч запитань з боку людей, що перебувають поза українським контекстом. Проспект Бандери в Києві? Культивування ідеології «групи Бандери-Лебедя», близької до нацизму, через особисте захоплення «вождя» месіянським елітарним вірусом творінь Донцова, який ніколи не був членом ні УВО, ні ОУН, і конфліктував з Коновальцем? А останній, між іншим, ще у червні 1933 року застерігав від орієнтації на нацистів на Берлінській конференції ОУН 3-6 червня, підтриманий керівними членами і теоретиками з числа учасників Української революції 1917-1920-х років: Дмитром Андрієвським — публіцист і референт зовнішньої політики ОУН у 1930-х рр, Володимиром Мартинцем і Миколою Сціборським — публіцисти, політичні теоретики і редактори низки видань УВО й ОУН. 

• Врецьона Є. Мої зустрічі з полковником // Євген Коновалець та його доба / Ред. Ю. Бойко. – Мюнхен, 1974. – С.475-477;
• Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни. – Б.м.в, 1951. – С. 33.

А отримавши переклад «Mein Kampf» Адольфа Гітлера наприкінці 1933 — на початку 1934 року, Коновалець у листі до Онацького пише: «Як Вам, певно, відомо, наше рядове членство на ЗУЗ (Західноукраїнські землі) було незвичайно захопилося приходом гітлеризму до влади та поклало на нього великі надії, незважаючи на те, що я особисто кілька разів, знаючи відносини, звертав увагу Крайової Екзекутиви на те, щоб старалася паралізувати той телячий захват до гітлеризму, який був захопив наше рядове членство на ЗУЗ.» 

• Онацький Є. У вічному місті: Записки українського журналіста. – Вінніпег, 1989. – Т. 4. – С. 290.
• Патриляк І. Військова діяльність ОУН (б) у 1940-1942 роках. – Київ, 2004. – С.485-486.

Звісно, жодне з цих питань не має однозначно ствердної відповіді з огляду на неоднорідне середовище будь-яких політичних партій, організацій та рухів, якщо вони не перетворюються на тоталітарні структури чи самопожираючі секти. Просто ми стали жертвами націленої проти нас пропаганди.

Насправді, сам культ Бандери був би неможливим без зусиль противизвольної агітації часів СРСР, у якій все зло українського визвольного руху загалом, і націоналістичного зокрема, зосередилося в одній-єдиній людині: в усьому винен Бандера, усе через Бандеру, хто проти режиму СРСР — той «бандерівець». У російській великодержавній антиукраїнській пропаганді в СРСР створений міфічний Бандера і «бандерівщина» просто замінили собою попередню примітивно-узагальнюючу назву страшного сну кожного російського шовініста й імперця, незалежно від політичного спектру, — самоусвідомлення та суверенітету українства, названого і однаково міфологізованого «петлюрівщиною», що замінила «мазепинщину». 

Навіть Андрій Мельник, конкурент Степана Бандери в битві за лідерство в ОУН після вбивства Коновальця, підійшов би на роль пекельного демона і жахіття ліпше, адже він добровольцем  воював проти Російської імперії з 1914 року, доки Бандера п’ятирічною дитиною длубався у носі, воював палицею з кропивою чи пас гусей. 

Нині мало хто пам’ятає, що ортодоксальні бандерівці з «групи Бандери-Лебедя» ледь не з перших місяців війни між Гітлером і Сталіном розпочали братовбивчу війну за химеру тоталітарного панування «єдиного» і «непогрішного» «вождя», першими жертвами якої стали мельниківці. На тлі цього ідеологія вже цілковито віртуального Правого Сектору, що містить посилання на Бандеру та фетишизацію тризуба з мечем, що після розколу в ОУН 10 лютого 1940 року залишився емблемою ОУН(м), виглядає особливо потішно.

Тобто ми взагалі приділяємо стільки уваги Бандері лише через те, що його демонізувала і продовжує демонізувати кремлівська пропаганда.

Здавалося б, що такого представляв собою реальний Бандера, аби стати через трохи більше ніж півстоліття після своєї загибелі хоч і жартівливим, але все ж символом українства? Він не був ані теоретиком, схильним до самоосвіти і рефлексії, адже так нічого і не зрозумів про суть та практики будь-якого тоталітаризму, відсидівши після авантюри з вищезгаданим «Актом відновлення Української Держави», хай і у покращених умовах, але все ж ув’язненні й ізоляції, спершу у берлінській поліційній тюрмі на Принцреґентен-штрассе, а з січня 1942 року у «Целленбау», де утримувалися найбільш важливі політичні в’язні 3 Рейху різних національностей, в тому числі й українці Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець, Ярослав Стецько, Олег Ольжич, — поет, археолог, заступник Мельника і Голова ОУН(м) після ув’язнення останнього, закатований ґестапівцями там же 10 червня 1944 року. 

Бандера нічого не зрозумів, коли його братів Василя та Олександра наприкінці липня 1942 року у нацистському концтаборі Аушвіц закатували наглядачі польські фольксдойчі, брата Богдана у 1944 розстріляло (за різними версіями) чи то Ґестапо, чи то НКВД, чи СМЕРШ на теренах сучасних Херсонської чи Миколаївської областей, брата дружини Лева Опарівського розстріляли ґестапівці у Львові (за іншою версією у Жовкві) у 1942, батька Андрія розстріляло НКВД 10 липня 1941 у Києві, а сестер Володимиру, Марту-Марію й Оксану у різний час заарештовано НКВД і засуджено до тривалих термінів ув’язнення у «виправно-трудових» таборах ГУЛАГу. 

Бандера не провів ревізію і не мав прогресу у політичних поглядах після пережитого хоча б на власному досвіді: чого варті «дводумство» з «подвійною програмою» ЗЧ ОУН з формальним «визнанням» постанов і програм поворотного Третього надзвичайного великого збору ОУН(б) 1943 року, який затвердив безкомпромісний розрив з рудиментами ультраправого політичного минулого і безкомпромісний ліво-демократичний поступ — для мас «черні» українського народу та «ворохобників» з Крайової ОУН (в Україні), УГВР і УПА, з одного боку; і «старий добрий» криптофашистський інтегральний націоналізм донцовського типу — для «втаємничених» і «заприсяжених» «Ордену», з іншого. Чи згадаймо поїздки до Іспанії часів фашистської диктатури Франсіско Франко у 1950-х роках.

І це в той час, коли Василь Кук ще 9 травня 1945 року в Умані випустив листівки від імені Головного командира УПА Романа Шухевича і від імені ОУН. У листівках було привітання всіх жителів України з перемогою над фашизмом і підкреслювалося, що «разом із гітлерівським імперіалізмом потрібно перемагати і імперіалізм комуністичний». 

«Причому ми зверталися саме до солдатів Червоної Армії — нагадували, що боролися проти фашистів плечем до плеча і закликали їх звернути зброю проти гнобителів із більшовицької номенклатури». 

Коли Ярослав Старух, який пройшов політичний концтабір Береза Картузька у міжвоєнній Польщі, ґестапівські катування у сумнозвісній Тюрмі на Лонцького з грудня 1942 по вересень 1943 до звільнення засобами СБ ОУН, ще у 1946 році, за рік до загибелі у бою на Закерзонні, у праці «Опир (упир) фашизму» описував наступні засади «чорного, бронзового і червоного» фашизму:

«Фашизм є там, де є диктатура, тоталітарний устрій, шантаж над правами одиниці, державний централізм, поліційний терор, концентраційні табори, де є монопартійна система й урядова пропаганда, де панує урядове насильне винищування і звеличування пануючого диктатора, де панує мілітаризм і загарбницький імперіалізм, де немає особистої ні національної свободи, де нема свободи сумління, думки, слова, друку і товариств чи партій, де нема правдивих зовсім вільних виборів і парламентарної влади, де нема людяности, гуманізму, а де панує ненависть, терор і розбій».

Не був Бандера й талановитим публіцистом, ані палким оратором, про що іронічно пише у полемічній статті Іван Майстренко: 

«В суті речі він уже не має ніякої політичної сили, ніякого реального значення, якщо не брати до уваги постійно меншаючого кола його прибічників на еміґрації. З тріскотом дверей виходять з його організації колись загорілі фанатики. Цього стану ніщо не змінить, і не поможе тут вживати у 37 рядках газетного шрифту 4 рази слово «Бог» у ріжних відмінках». 

Бандера також не був ані відважним польовим командиром, ані героєм партизанської війни, підпілля чи спротиву політв’язнів у таборах ГУЛАГу. Та й в Україні Бандера не був з січня 1940 року. Усі його досягнення — це більше про вождистський комплекс власної «елітарності», егоїстичний кар’єризм, і готовність у боротьбі за владу й особисте тотальне утвердження пройти по головах інших людей, не цураючись жодних брудних методів: ані інтриг, ані маніпуляцій, ані брехні, ані привласнення чужих назв і заслуг, ані політичних вбивств «неправильних українців».

Історія українського визвольного повстанського руху знає чимало гідних для героїзації особистостей, які могли б чомусь навчити нас у ХХІ столітті: Тарас Бульба-Боровець, Іван Мітринга, Василь Кук, Михайло Сорока, Кирило Осьмак, Іван Багряний, Юрій Горліс-Горський, Іван Майстерно, Данило Шумук, Петро Федун-Полтава, Осип Дяків-Горновий, Йосип Позичанюк, Яків Бусел, Ярослав Старух, Ніл Хасевич, Мирослав Симчич, Катерина Зарицька, Галина Савицька-Голояд, Галина Дидик, Калина Лукань, Ганна Попович, євреї Варм Шая Давидович, Лейба Добровський,Самуель Нойман, Абрагам Штерцер, казах Омар Алойот, бельгієць Альберт Газенбрукс та багато інших, знаних і незнаних, на відміну віді Бандери, який однозначно не з їх числа.

Варто поховати цей жалюгідний культ тоталітарного вождизму, нав’язаний нам ворожою пропагандою, бо він не містить ані користі, ані правди, —  його існування лише створює непорозуміння та виставляє нас неосвіченими телепнями, які, на жаль, у своїй переважній більшості не досліджують і не знають реальних фактів, подій, процесів, теоретичних дискусій в українському визвольному середовищі та русі міжвоєнного, воєнного і післявоєнного часу (1920-1950-ті роки), і повторюють пропагандистські кліше та закляття ворога з надією на те, що вони спрацюють.

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS