Новий день старої перемоги

Щороку в перших тижнях травня, інформаційний простір переповнюється запеклими дискусіями (та «дискусіями») щодо значення дат 8 та 9 травня. Предмет дискусії, здебільшого, це сам факт перемоги, який активно ставиться під сумнів. Почнемо з того, що факт перемоги, якщо ми хоч трохи вийдемо за межі суперечок про цінності, це логічний (або ж риторичний) факт, очевидний наслідок історичного факту поразки фашистських та нацистських режимів (далі — Ф-Н). Адже «поразка без перемоги» може виконувати роль пафосної метафори, але не є логічною для аналітичного рівня дискусії та несе в собі знецінення боротьби мільйонів людей з усього світу.

Таким чином, якщо «перемога» — риторичний факт, ціннісна складова розмови про неї має стосуватися не її наявності чи відсутності, а вже інтерпретації цієї події. Очевидно, що будь-яка інтерпретація, яка не виправдовує Ф-Н режими, визнаватиме героїчність вкладу в подію об’єднаних глобальною ідеєю найрізноманітніших груп, від німецького руху спротиву до радянських партизан, від британських морпіхів до героїв тилу.
Одна з популярних нині ціннісних спроб заперечення «перемоги» аргументується подальшим існуванням тоталітарних режимів у світі (перш за все, в сталінському Радянському Союзі).

Ця спроба направлена на те, аби вимити саму суть «переможності» з події Ф-Н поразки, релятивізувавши цю подію в плині історії. Але разом з тим заперечення факту перемоги, аргументоване подальшим існуванням тоталітарних режимів, розмиває ті, дуже конкретні ідеології, політична матеріалізація яких і була переможена. Необхідність засудження усіх тоталітаризмів очевидна, проте це ніяк не означає, що подальше існування тоталітарних режимів знецінює перемогу над Ф-Н. Хоча дійсно ці режими зосереджують у собі те, що ми розцінюємо чистим злом, очевидно що від перемоги над ними не можна вимагати перемоги над усім, що ми визнаємо як «зло».

Тому повноцінне засудження переможених режимів не може бути редукованим до засудження тоталітаризму в цілому, а має стосуватися тієї зхибелої картини світу, для якої тоталітаризм був лише одним з елементів та політичним механізмом власної матеріалізації.

Ще один фактор, який відлякує багатьох від факту перемоги, це спроба політикуму Російської Федерації монополізувати пам’ять про цю історичну подію. Відповідь на таку зухвалу приватизацію пам’яті, як на мене, може складатися з двох елементів. По-перше, з іронічної посмішки. Очевидно, що з існуючих нині політичних режимів, Росія є найближчим ідеологічним нащадком переможених, нехай і добряче постмодернізованим. Це очевидно завдяки синтезу таких факторів як мілітаризм, регулярні імперіалістичні забаганки (до того ж аргументовані мовними чи етнічними факторами), приватний капітал на службі у «народного вождя», печерна гомофобія та міфологія власної особливої цивілізаційної ролі.

Друга можлива реакція це справедлива незгода з подібним привласненням, адже монополія на перемогу над нацизмом в руках політичної системи, що підтримує ультраправих по всьому світу — цинічний ґвалт над пам’яттю про життя мільйонів, як жертв Ф-Н режимів, так і тих, хто докладав зусиль до їх поразки, можливо навіть гірший за саме заперечення факту перемоги.

У подібного наративу привласнення в Україні може бути два союзники. По-перше, це ті, хто просто його реплікують, трансформуючи загальнолюдську подію навіть не в радянське, а в російське сакралізоване мілітарне свято. На щастя, ця група хоч і залишається досить численною, вона знаходиться на маргінесі українського дискурсу про 8 та 9 травня. Інша ж група, це ті, хто готові на радість правої реакції обох (російського та націоналістичного) штибів відмовитися від пам’яті про перемогу над матеріалізацією Ф-Н ідеологій. Від перемоги, яка відбулася не на рівні перекреслення одним історичним фактом іншого, а перш за все, на цілком матеріальному рівні абсолютно самовідданої праці мільйонів людей.

Реалізується така відмова завдяки спробі підміни глобальної події перемоги локальною (або ж національною) необхідністю примирення різних історично детермінованих точок зору на подію, викреслюючи, знову ж таки, саму суть переможності. Така спроба є тріумфом провінційного над глобальним, радикалізацією провінційного погляду до тієї межі, де він починає претендувати на універсальність.

Старий добрий «україноцентризм», який одвічно претендує на те, аби бути частиною чогось більшого (європейського, західного), але лише за тієї умови, якщо це щось більше буде лише таким, яким він собі його уявляє. Така позиція водночас поєднує в собі неабияку наївність щодо перспектив сьогоденного українства в контексті «чогось більшого» та ресентимент, засліплюючий ракурс для глобального погляду на речі. Закликати націонал-демократичну «патріотичну громадськість» відмовлятися від провінційності — справа майже безнадійна, як і закликати прихильників російської націонал-мілітарної версії «дня перемоги» відмовитися від неї на користь актуального антифашистського контексту.

Тому залишається лише знати та говорити про можливість альтернативного проекту пам’яті про перемогу. Цей проект має синтезувати в собі визнання подвигу мільйонів у минулому та політичну актуальність у світі, де необхідно протистояти реакційністі, що проростає з Заходу поверненням європейських ультраправих на політичні арени, зі Сходу російським ультраправим постмодернізмом, і, на жаль, зсередини України. Саме такий проект пам’яті про перемогу має окреслити рамки для відтворення найголовнішого: особистих, часто дуже суперечливих історій минулого, героїзму простих людей, прикладів радикальної солідарності. Ці історії ще точно знадобляться нам для натхнення у непростому майбутньому.


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...