Розбійник поряд із Христом, або Чому РПЦ так популярна серед скоробагатьків

Православ’я якось непомітно стало вірою мільйонерів та мільярдерів. Пояснення цього явища могли б дати соціологи, але керівна верства українського суспільства — досить закрита спільнота. Кілька тисяч сімей, що володіють левовою часткою власності та усією державною владою, не схильні до участі в опитуваннях. Тож нам залишається тільки припускати чому так багато можновладців є православними московського патріархату. 

Серед українських баронів-розбійників є вихрести євреї та вірмени. Для них це свідомий вибір, а не данина сімейним традиціям. Серед православних нуворішів багато затятих грішників. Люди, чиї руки по лікті у крові фінансують будівництво храмів. Спонсор Анатолія Шарія (людини, яка порушує заповідь «не брехати про інших») Андрій Біба навіть має медаль РПЦ «15 років православ’я у Таїланді», що свідчить і про релігійну орієнтацію, і про улюблене місце гріховного відпочинку.

Останні 30 років улюблені фанатами вільного ринку підприємці та держава за кошт платників податків та експлуатованих найманих працівників будували храми та давали гроші ієрархам. Іще років 20 тому консервативний російський теолог Андрій Кураєв зазначав, що джерелом отримання коштів РПЦ є не найнабожніші православні, а саме грішники.

Витрати — головна форма прояву духовності кримінальних капіталістів та казнокрадів, які розграбували матеріальні залишки СРСР і тепер скиглять від жалю за втраченою імперією. Витрата грошей — єдина форма щирого вчинку цих стихійних матеріалістів від містики. На їхній совісті розпилювання підприємств, загальна бідність, розвал освіти, науки та медицини, мракобісся. Вони, на загал, по вуха в гріхах. 

Не можна виключати, що серед правлячого класу є люди із незаплямованою совістю, що майже ніколи не порушували кримінальний кодекс і чесно платили податки. Може є і такі. Світ — місце наповнене таємницями та чудесами. Проте іакт їхнього існування не заперечує, що український кримінальний капіталізм є чистим злом. 

Але повернемося до грошей грішників. Інвестиції заможних прихожан у спасіння своїх грішних душ роблять церкви фізично помітніше і забезпечують приплив нових вірян. Тож церква економічно зацікавлена у гріхах, бо саме вони, а не благодать, дають їй сталий дохід. Грішник усвідомлює свою неправедність. Попри розповсюджену точку зору, більшість представників правлячого класу навряд чи є соціопатами. Вони бачать різницю між добром і злом. Власне, вони розуміють, що згідно християнської міфології їх вже зачекалися чорти у пеклі. Суд божий винесе суворий вирок, і сподіватися на апеляцію не варто. Тож представники правлячого класу іще за життя починають вирішувати цю проблему. 

У випадку кримінального провадження вони мають підмазати прокурора. У християнських деномінаціях вони також мають вчасно домовитися з представництвом Небесної Прокуратури про занесення хабара. Кримінальний досвід вітчизняної буржуазії диктує відповідну форму духовності. І чим більше церква зосереджена на обрядовості, канонічності, політиці, тим краще для людей, які хотіли б покаятися за вчинене, але уникнути необхідності жити по заповідям «не вкради» та «не убий». Бо оплатити місце у раю вони можуть тільки ідучи прямим шляхом гріха, не звертаючи на манівці благочестя, бо гріх — їхній засіб для існування.

У проповіді, як у інших дидактичних текстах потрібні висновки. І ми їх зробимо.

Остерігайтеся православних. Значна частина з них переконані, що заповіді можна порушувати, а у випадку вчасно проведенного соборування і серійний вбивця отримає райське блаженство. Сучасне християнство провокує своїх вірних на грішне життя.

Церква має брак порядку денного. Переконувати людей любити одне одного — складно. Простіше пропагувати ненависть. Тож клерикали використовують соціальний консерватизм, щоб хоч якось зачепити людей емоційно. Дати їм мету та засіб дії. Для цього годиться рабський ресентимент з його ненавистю до всіх інакших і відмінних. Можна було б говорити про сатанинські спокуси ненависті й гордині, але диявола, як і бога, не існує. Це абсолютно світська ницість на службі політичного православ’я.

Виразне «малоросійство» кліру та прихожан УПЦ й нестримний патріотизм ПЦУ є результатом душевної пустоти цих церков. Вони намагаються лізти у національне будівництво, хоча складно назвати більших вбивць українців-грекокатоликів, ніж українські православні. Ми вже знаємо як реалізується політичний ідеал православних у «Християнській державі Умані та Сміли» під час Коліївщини. Це масове вбивство інославних. Навіть старообрядців, які жодної шкоди українцям не робили. 

Олігарх завдяки православ’ю отримує не тільки прощення гріхів, але і єдність з народом. Можливість відчувати, що він не один такий гімнюк, а гімнюк у колективі.

Крім того церква є субститутом національного тіла. Вона дає можливість «князям» встановлювати владу над масою, апелюючи не до національного інтересу, який можна раціонально доводити чи спростовувати. Націоналізм — давній опонент релігії, бо сам паразитує на ірраціональному і робить це значно краще. 

Логіка — небезпечний помічник. Справжня влада та економічний порядок має спиратися на сакральне та незбагненне. Саме це дозволяє сучасним розбійникам претендувати на місце поряд з митрополитом, якщо не із Христом. 


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...