«Український бунт» від Станіслава Лещинського до Езри Паунда: Історія однієї цитати

Частина 1: Від Польщі до Франції

Вказівки на повстання козаків, а потім гайдамаків у Речі Посполитій як на симптом того, що «прогнило щось у Польському королівстві», за доби Польського Просвітництва (XVIII ст.) стали загальним місцем у тогочасних політико-публіцистичних трактатах. Не був винятком і один із перших таких творів — «Głos wolny wolność ubezpieczający». Польські історики, здається, і досі сперечаються, хто й коли став автором першої редакції цього тексту. Твір було опубліковано польською мовою в столиці Лотарингії Нансі ніби в 1743, хоча на титульному аркуші стоїть «MDCCXXXIII», тобто 1733. Щодо авторства є припущення, що воно належить шляхтичеві з ВКЛ Матеушу Бялозору. 

Як би там не було, автор трактату, обґрунтовуючи необхідність проведення реформ, у розділі «Плебеї» вказує на те, що якщо Річ Посполита не хоче стикнутися з опозицією з боку плебсу, то їй необхідно враховувати досвід «Vkrainskich buntow» [1], які сталися через пригноблення з боку панів-дідичів. Важко сказати, які саме заворушення мав на увазі автор — може, Паліївщину, а може, навіть і Хмельниччину.

Натомість ми точно знаємо, що до створення другої версії «Вільного голосу» доклався уродженець Львова, внук руського воєводи Станіслава Яблоновського, король польський і великий князь литовський Станіслав Лещинський. Цього разу «Голос» було видруковано вже французькою мовою під назвою «La Voix Libre du Citoyen, ou Observations sur le gouvernement de Pologne». Сталося це, правдоподібно, 1749 року. Згідно з передмовою, переклад здійснив сам король — «доброчинний філософ». До речі, 1763 року в Парижі побачило світ зібрання його творів під назвою «Твори доброчинного філософа» («Oeuvres du philosophe bienfaisant»). Серед іншого, воно включало й «Голос». 

На той час Станіслав був уже двічі некоронованим: із трону його зігнав спершу саксонський курфюрст Август II Сильний у ході Північної війни, а потім, за підсумками війни за польську спадщину 1733–1735 рр., його наступник Август III Саксонець, або Sas (той самий, що «za króla Sasa jedz, pij i popuszczaj pasa»). Як компенсацію Лещинський одержав право до смерті носити титул короля польського, а на додачу — Лотаринзьке герцогство. Саме через це дехто приписує Лещинському авторство також і першої редакції трактату. Цією публікацією, ймовірно, користувався любитель нападати на жінок Жан-Жак Руссо під час написання своїх «Considérations sur le gouvernement de Pologne» (1772).

У кожному разі, Станіслав Лещинський не обмежився лише перекладом, а й дещо переробив сам зміст трактату. Тому «українські бунти» перетворилися в нього на «un example récent dans le soulevement d’Ukraine». І дуже схоже, що тут король-невдаха мав на увазі вже цілком конкретну і справді «récent» подію, а саме потужне гайдамацьке повстання сотника Верлана 1734 року, що вибухнуло на українському Правобережжі якраз під час нетривалого другого королювання Станіслава. Лещинський, як і багато хто після нього, натякає, що для запобігання постійним заворушенням польським магнатам і шляхтичам слід би з більшою повагою ставитися до українського селянства. А проте на ці граблі польська еліта часто наступала ще й у XIX столітті, під час повстань 1830–1831 та 1863–1864 рр.

Частина 2: Від Франції до Америки

На цьому історія могла б закінчитися. Однак у 1787 році, напередодні ухвалення в США, мабуть, першої в світі модерної конституції [2], майбутній перший віцепрезидент, другий президент і батько шостого президента Джон Адамс згадав про критичного листа щодо американського державного устрою, написаного французьким міністром Тюрго за дев’ять років до того. Переконаний федераліст Адамс скористався цією нагодою, аби просунути свої федералістичні ідеї, і написав трактат «A Defence of the Constitutions of Government of the United States of America». Розглядаючи різні варіанти можливого державного устрою, окрему увагу він приділив «коронованим республікам» (crowned/regal republics), у т.ч. й Речі Посполитій. Чи ж доводиться дивуватися, що прибічник сильної республіканської влади не втримався від спокуси зацитувати той самий уривок із Лещинського, з якого випливали недоліки влади монархічної?

Після Адамса в історії нашої цитати настає півсторастолітній «антракт». Залишаючись на американських теренах, зазначимо, що загалом Україна в той час була присутня в американській свідомості майже винятково завдяки «Мазепі» Джорджа Байрона. Неозорі порожні простори, «швидка їзда» з цього погляду — прерогатива не Росії, а саме, за висловом Альфреда Теннісона, «дикої України» (вічну суперечку про національність Гоголя винесемо за дужки). Волт Вітмен, наприклад, в одному зі своїх  журналістських матеріалів порівнює американську залізницю та українські кінні верхогони — втім, звісно, не на користь останніх. Генрі Лонгфелло, укладаючи свою багатотомну антологію англомовних оригінальних і перекладних поетичних творів про різні країни та місцини «Вірші різних місць» («Poems of Places»), під заголовком «Україна» помістив один-єдиний твір — «Мазепу». Образ самотнього вершника на диких теренах став настільки універсальним, що читач, напевно, уже й не дивується, подибуючи таких «препарованих» Україну та Мазепу в індіанських преріях Майн Ріда («Стежка війни») чи навіть африканських пустелях Жуля Верна («Місто в Сахарі»). 

Утім, прив’язка винятково до «екзотики» має і зворотний бік, спонукаючи націлених на масового споживача авторів дошукуватися більш придатних для орієнталістичного погляду об’єктів. Тож у п’єсі за мотивами Байрона «Mazeppa, or the Wild Horse of Tartary» (яка, хоч написана в Англії, справжньої слави — ледь не більшої, ніж оригінал — зажила в Америці) Україну замінено більш таємничою «Татарією», королем якої й був, за версією автора, Мазепа. Жодного разу не згадав про «оригінальне» місце дії і Марк Твен, рецензуючи цю виставу для однієї з американських газет. У підсумку вже й після Першої світової війни, коли Україну почали офіційно позначати на політичних мапах світу (хай і здебільшого як частину СРСР), герой «Мейн-стрит» Сінклера Льюїса вважав знання про те, де знаходиться ця країна, ознакою високої освіченості. Та що вже говорити про далеку Америку, коли навіть у Європі Джордж Орвелл, пишучи на початку 1939 року про блискавичний розвиток політичних подій на континенті, напівжартома стверджував, що Австрію могли відшукати на мапі 50 відсотків англійської публіки, Чехословаччину — 20, а Україну чи тим паче Карпатську Русь — іще набагато менше. Винятками були ті автори, які з цікавості до подій у Радянській Росії відвідували й Україну, як-от Теодор Драйзер після Першої світової війни чи Джон Стейнбек — після Другої.

Взірцем іншої стратегії орієнталізації можна вважати лібрето, яке написав до оперети Джакомо Меєрбера «Зоря Півночі» (1854) Ежен Скриб [3]: непідготовлений глядач після перегляду оперети обов’язково дійде висновку, що Україну населяють не українці й навіть не росіяни, а татари та калмики.

Нарешті, небезпечнішим за спекотний порожній степ улітку є лише степ засніжений, яким мандрують вовки. Один із другорядних персонажів роману американської літераторки Вілли Кезер «Моя Антонія», важкохворий російський емігрант Павло, перед смертю оповідає страшну історію своєї юності в Україні, коли йому одразу після зимового весілля довелося згодувати вовкам дружину, аби врятуватися самому [4]. Навіть на доволі незвичному для того часу тлі життя чеських селян-емігрантів, на якому відбувається основна дія роману, український степ виглядає абсолютною екзотикою, недосяжною для західного розуміння [5].

У ході та після Першої світової війни на Україну дивляться переважно через призму економіки, позираючи на її такі необхідні Росії та особливо Німеччині природні ресурси та пильно спостерігаючи за німецькими геополітичними маневрами навколо України. Так, позицію Герберта Веллса прихильний до українців автор ще у 1915 році схарактеризував так: «Містер Веллс, мабуть, стверджуватиме, що Україна існує, але що вона є дитиною Габсбургів, яку вигодувала ідеальна годувальниця — Пруссія». Гілер Беллок, відомий «вітчизняному читачеві» віршем, що в російському перекладі закінчується рядком «я так мечтал узреть его повешенным», розглядав саму появу України в 1918 році суто як вислід німецької політики. Погляд на Україну через призму геополітики й економіки часто подибуємо і в серії «воєнних» романів Аптона Сінклера вже про Другу світову.

Поступово проникає на захід також мотив надзвичайно родючої української землі, хоча популяризується він уже після Другої Світової: так, герой одного з оповідань Едгара Воллеса витрачає мільйон на придбання земель в Україні; «величезною житницею світу» [6] названо Україну в «Людині у високому замку» Філіпа Діка (щоправда, оскільки дія відбувається в альтернативному всесвіті, де Другу світову війну виграла Німеччина, замість слов’ян її заселяють винятково німці); в одній із п’єс англійця Вістена Одена герой присягається, що «заради цього готовий віддати усе» — і до списку «всього» потрапляє в тому числі «земля України». 

Це довге інтермецо демонструє, що уявлення про Україну як про майданну бунтівливу країну західній літературі XIX–середини XX століття притаманне не було. Тим дивнішим, на перший погляд, може здатися раптове повернення до цієї теми з боку Езри Паунда.

Частина 3: Від Америки до Італії та цілого світу

Американський поет Езра Паунд одного разу мав нагоду зіткнутися з Україною. Працюючи оглядачем музичних новинок у Лондоні невдовзі після Першої Світової, він відвідав гастролі славетного українського національного хору під орудою Олександра Кошиця. Вердикт прискіпливого критика: українські виконавці володіють високим рівнем музичної майстерності, але їхній репертуар складається в основному з української ж музики,  а про неї Паунд лишився досить невисокої думки; він стверджував навіть, що приклад ансамблю Кошиця — добрий аргумент проти націоналізму в музичному мистецтві. 

Після такої відвертості не варто було б і дивуватися, якби Україна жодного разу не з’явилася на сторінках творів Паунда. Вона й не з’являлася — за одним винятком, про який і поговоримо.

На початку 1920-х років Езра переїхав до Італії. Він був захоплений особою Муссоліні і зберіг це захоплення протягом цілого життя [7]. Паунда часто згадують лише як людину, що справила потужний вплив на інших літераторів. (Зокрема його вплив відкрито визнавав Ернест Гемінґвей, який завжди намагався допомогти своєму «вчителеві» в скрутні часи.) Проте Езра був доволі плідним і як поет —  аж доки психічний розлад та антиамериканська пропаганда під час Другої Світової не відправили його вже по війні до американської психлікарні на фактичне ув’язнення (звідти його  визволяв у тому числі й Гемінґвей). 

Езра Паунд виявляв неабиякий інтерес до історії. Чимало з його «пісень» [8] читаються як «рубані» перекази історичних праць. Особливо його цікавили батьки-засновники США. (У 1935 році, наприклад, він написав книжку «Джефферсон та/або Муссоліні», проводячи несподівані для західного читача паралелі.) Але ще більше за Джефферсона Паунд шанував згаданого вище  Джона Адамса. Йому він присвятив цілих десять «пісень», написаних в Італії на початку 1940-х. А одна з них, шістдесят сьома, чи не повністю складається з цитат і парафразів «Захисту американських конституцій». Саме таким чином, через «чорний хід», і «прослизнула» один-єдиний раз Україна на сторінки opus magnum поета —  через «українське повстання», причому останнє так і залишилося таким само «récent», як за часів короля Станіслава. 

P.S. За часів Холодної війни та особливо після здобуття Україною незалежності західний стереотип «бунтівливої» України одержав друге життя. Україна виступає головною «ахіллесовою п’ятою» радянської держави, а українські націоналісти —  її потенційними закопувачами  в романі Фредеріка Форсайта «Альтернатива диявола» (1979). Твір, дія якого відбувається в 1980-х роках, починається з убивства групою українських націоналістів двох співробітників КДБ. У відомому американському довідникові «Книга переліків», укладеному родиною Воллесів, «українські партизани» (тобто Українська повстанська армія) з 1980-х років і дотепер перебувають на першому місці серед «18 таємних армій ЦРУ».

Ще в 1993 році американські науковці обговорювали на наукових конференціях: «Will Ukraine Survive 1994?».  А вже про ситуацію після обох майданів і говорити не доводиться. Тим часом, одним із перших провісників цього стереотипу ще до утворення самих Сполучених Штатів став «прохідний» вислів невідомого автора польського публіцистичного трактату, що одержав «монаршу санкцію» короля Станіслава, «конституційне схвалення» Джона Адамса та, зрештою, завдяки Езрі Паунду став скромним і маловідомим, але таки елементом американської та, ширше, західної культури.

  1. Нагадаємо, що до ранньомодерної доби літери «U» не існувало взагалі —  замість неї вживалася «V». Тим недолугішим виглядає сарказм авторів, що, кепкуючи, передають «Vkrainensis» як «вкраиненсис».
  2. Орликові «Пакти й конституції» ставити в цей ряд недоречно. Вже з назви документу зрозуміло, що він носить характер не основного закону держави, а договору між гетьманом та козацькою старшиною. Йдеться при цьому навіть не про гетьмана як інститут, а конкретно про  Орлика.  Головним зразком для його авторів, вочевидь, слугували pacta conventa —  угоди зі шляхтою, що їх із часів Генріха Валуа (1573 р.) підписував кожен монарх Речі Посполитої при вступі на трон.
    Не лише в преамбулі, а й у самому тілі тексту знайдемо чимало просторікувань, які личили б радше політичному трактатові, аніж конституції в сучасному розумінні. Хоча документ істотно обмежує повноваження гетьмана, авторам, схоже, був невідомий принцип поділу влади не лише у пізнішому варіанті Шарля-Луї Монтеск’є, а й навіть у вже відомому на той час локківському. Також у документі відсутній розділ про права громадянина, без якого нам важко уявити будь-яку сучасну конституцію (хоча й до Конституції США, як відомо, Білль про права ввійшов у вигляді поправок; основний текст було вже ухвалено).
    В «Пактах і конституціях» є лише окремі обмеження на сваволю щодо підданих, а їх можна віднайти вже в англійській «Великій хартії вольностей» 1215 року.  А ще орликівська «Конституція» фактично не набула чинності, адже гетьману зрештою так і не вдалося відвоювати для себе ані клаптика української землі. Тож хоч не підлягає сумніву, що цей документ є важливою віхою української та, ширше, східноєвропейської конституційної історії, власне конституцією, та ще й «першою в світі», його називати не варто.
  3. Французький драматург, відомий на наших теренах передусім як автор (псевдо)історичної п’єси «Склянка води», де в центрі комплексу подій, пов’язаних із веденням Англією війни за іспанську спадщину на початку XVIII ст., раптом опиняється тупуватий капітан Артур Мешем.
  4. Подібний сюжет насправді ще з середини XIX століття фігурував у багатьох західних авторів, що писали про Росію, зокрема, в англійських поетів Роберта Браунінга та Альфреда Теннісона (а згодом покликання на нього знайдемо навіть у Набокова) Проте лише Кезер «уточнила», що дія відбувалася в Україні.
  5. Цікаво порівняти намальований Кезер образ із заметеними снігом краєвидами знятого на 70 років пізніше відеокліпу на пісню Мілен Фармер «Трістана» Згідно з інтерв’ю співачки, місцем дії кліпу є Україна, бо вона «слов’янського колориту» та «трохи орієнтальна».
  6. Дослівно —  «vast grain bowl of the world»; grain bowl —  популярна страва в США, що являє собою велику миску з набором різних злаків, овочів, зелені тощо.
  7. Утім,  питання про те, наскільки правомірно називати Паунда «фашистським поетом», залишається відкритим. Хоча він, за оцінкою літературознавців, був «найбільш політично активним англомовним поетом з часів Вільяма Блейка» і присвячував багато часу публіцистиці, усе ж залишався передусім митцем. Не викликають сумніву його антисемітизм, симпатія до Муссоліні (меншою мірою —  також до Гітлера) та відраза до сучасного йому політичного устрою США та Британії.
    За винятком антисемітизму, однак, вплив фашизму як ідеології на власне літературну творчість Паунда залишається предметом дискусії, виявляючись радше в схильності до модерністських форм. По війні ж Паунд, не зраджуючи своїм поглядам, загалом відійшов від активної політичної позиції. Утім, на радощах від звільнення з лікарні та повернення до Італії він привітав італійців на камеру «римським салютом» і заявив, що справжньою психлікарнею для нього була ціла Америка як така. Цікаво відзначити, що за всього свого безсумнівного антикомунізму в 1923 році Паунд випустив навіть статтю з похвалою Леніну —  за те, як він «впорався» з російською бюрократією.
  8. «The Cantos» —  монументальний поетичний твір Паунда, над яким він працював протягом цілого творчого життя, одначе так і не завершив. На момент смерті поета збірка являла собою написані переважно в Італії 116 наскрізно пронумерованих віршів, названих «піснями» (певно, на зразок пісень «Божественної комедії» Данте). Окремі фрагменти написано італійською мовою; в тексті зустрічаються і китайські ієрогліфи (Паунд серйозно цікавився східноазійськими культурами). За ступенем непроникності «Пісні» часом не поступаються сумнозвісним «Поминкам за Фіннеганом» Джеймса Джойса.

Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...