Стівен Пінкер і Джордан Пітерсон: зникла ланка між неолібералізмом та правим радикалізмом. Частина перша

Стівен Пінкер і Джордан Пітерсон — люди науки, які називають себе «класичними лібералами». Їх точно не зустрінеш серед поціновувачів комп’ютерних ігор, тролів, ЛОЛюючих білих націоналістів та альт-райтів. Це серйозні хлопці. Пінкер — еволюційний психолог з Гарварду, який є одним з основних голосів суспільник наук з початку дев’яностих. Пітерсон — нова знаменитість — став відомий після відмови приймати нетрадиційні займенники для небінарних і трансгендерних студентів, що дало йому величезну і прибуткову платформу для виступів. Але його академічна кар’єра — клінічний психолог в Університеті Торонто.

Ми повіримо на слово Пітерсону про те, що реакційна культурна критика і заклики «привести в порядок свою кімнату» з його Ютуб-лекцій та книга з самодопомоги «12 правил життя» відтягнули молодих людей від обриву радикалізму чи самогубства. Ми віримо на слово, що як практик, він «допомагав людям дати раду з проблемами, які більшість людей не в змозі уявити». І, без сумніву, елегантний яскравоокий науковий оптимізм Пінкера має ще більш сприятливий ефект для аудиторії. 

Нам не потрібно переходити на особистості, тож уявімо собі зведену персону, де це можливо, повертаючись до відмінностей, якщо буде потрібно. Назвемо її Пінкерсон. Я хочу сказати, що незалежно від мотивації Пінкерсона, він академік, чия манера представлення своєї платформи слугує відправною точкою для правих ідей з усіх культур. Більше того, ці ідеї не відрізняються послідовністю, і хотілося б, аби прихильники Пінкерсона подумали ще раз.

На початку свого існування альтернативні праві були обтяжені «нескінченними дискусіями» про расу, обрамленими в заумні евфемізми «людського біорізноманіття» та «спадковості інтелекту», перш ніж стали відомими такими, якими ми їх знаємо — показово вульгарним та агресивним рухом. Проте після порушення табу, яке призвело нас до стройового кроку та вбивства молодої соціалістки Хейзер Хейр під час демонстрації Unite the Right у Шарлотсвіллі в 2017, тон деяких їхніх послідовників повернувся до «просто наукового».

В той час як провідних альт-райтів забанили в деяких соцмережах, альт-лайти (публічні і дещо попсові альт-райти, — прим. пед.) загубили контракти на видання книжок чи були змушені рекламувати біодобавки на сайті Infowars, New York Times оголосили про розгортання «інтелектуального дарквебу» академіків та паранауковців зі схожою тактикою самореклами і заграванням з подібними реакційними політичними висновками. Ювілейну демонстрацію Unite the Right у Вашингтоні в 2018 просто злили. 

Але штука у тому, що молодики тепер можуть користуватися поважною академічною підтримкою своїх реакційних уявлень про расу і стать, моральної переваги над політкоректними лібералами, і контркультурного світогляду в обгортці лайфстайл-бренду від мислителів, які працюють в університетах, виступають на стадіонах, пишуть колонки до серйозних видань та книги, які видає Penguin Random House (американське видавництво книг, світовий лідер з випуску масової літератури в дешевій обгортці, — прим. ред.).

Вершники консервативної культурної війни

Як сказав би Пітерсон — легше, хвалько! Я не вважаю, що Пінкерсон і його поціновувачі — фашисти. Я не заперечую, що альт-райти та Пінкерсон ворогували. Все що я хочу сказати — з Пінкерсоном варто сперечатися саме тому, що він пропонує перевірку сукупності взаємопов’язаних реакційних політичних позицій в довгостроковій перспективі, так, як альт-райти й не мріяли. Достатньо взяти лише одне міркування: наступником консервативного руху трампістів з ідеями, близькими до центризму (бачить Бог, багато з них підтримає когось, хто працює на платформі в стилі Берні Сандерса), стане той, хто збереже розрив Дональда Трампа з політкоректністю, його антифемінізм та ісламофобію. Але він затьмарить ці погляди, активізуючи риторику культурної війни про свободу слова та політику ідентичності в коледжах (про що Трамп майже не дбає), одночасно розвиваючи піжонський технократичний тон, «заснований на доказах». Якщо станеться щось подібне, послідовники Пінкерсона стануть типовими бійцями, якими були альт-райти для Трампа.

Пінкерсон, звичайно, вважає свій дискурс як щеплення проти ультраправої політики, яке не в змозі запропонувати «прогресивний» мейнстрим. Пітерсон захищає свою модель традиційної маскулинності на тій підставі, що «якщо на чоловіків надто сильно давити фемінізмом, вони більше й більше цікавитимуться жорсткою, фашистською політичною ідеологією», створюючи Бійцівський клуб (між іншим, класичне посилання на альт-райтів) в якості наочного прикладу. Пінкер, виступаючи на заході за праведний нонконформіст від журналу Spiked, описав молодих чоловіків з альт-райту як «високограмотних, інтелектуальних людей, які приймають “червону пігулку”», «коли вони вперше чують істинні твердження, які ніколи не оголошують у коледжських кампусах».

Прибічники Пінкерсона поспішають заперечити власну причетність до праворадикалів, називаючи таке обвинувачення узагальненням. Хоча, власне, до цього підводять висновки з їхньої манери висловлення «правдивих тверджень» щодо вроджених психологічних відмінностей між статями тощо, бо в певний момент ці заяви не відрізняються від того, що говорять праворадикали. Але, як сам Пітерсон пише в своїх «12 правил життя», «Давайте не забувати: ідеї мають наслідки» (якщо Пітерсон може заявляти про інтелектуальну узгодженість та політичну спадкоємність між радянським ГУЛАГом, трансгендерною ідентичністю і французькою постструктуралістською філософією, то він може і читати коментарі, які залишають під його відео на Ютубі).

Пітерсон залицявся до улюбленої альт-райтівської «расової науки», просуваючи дослідження, що євреї-ашкеназі мають в середньому вищий IQ. Це не місце для всебічного обговорення дебатів щодо IQ — наскільки він мінливий протягом людського життя, як на нього впливає довкілля та генетика, типи здатностей, які від підживлює. Достатньо сказати, що Пітерсон нехтує впливовою теорією авторства палеонтолога Стівена Гулда, згідно якої IQ має значення як вимір конкретних проблем у навчанні та інвалідності, і тільки.

Пояснюючи Ефект Флінна, який демонструє ріст IQ від покоління до покоління, Пінкер зауважує, що «середня людина з 1910-го, якщо він чи вона зайде через машину часу в теперішній час, була б розумово відсталою за нашими стандартами» (Steven Pinker, Enlightenment Now: The Case for Reason, Science, Humanism and Progress). Розглядаючи лише поле художньої літератури, Пінкер змальовує 1910-ий, у якому Йозеф Конрад, Девід Лоуренс, Кетрін Менсфілд, Едіт Уортон та Герберт Уеллс виступали як члени унікальної меншини, яка була чим завгодно, але не «розумово відсталою за нашими стандартами» в оточенні маси населення. Населення, яке складало їхню читацьку аудиторію, культура, яку вони будували, а у випадку Лоуренса — бідна, нонконформістська, християнська спільнота шахтарів, у якій він виріс та здобув освіту. Це, може, й потішило б самолюбство тогочасних пихатих інтелектуалів, але ніхто з дослідників культури раннього ХХ століття (чи XIX, чи ХVIII) не погодився б з такою різницею. Або Пінкер не вірно зрозумів сутність ефекту Флінна, або існують такі типи інтелекту, які IQ не здатне пояснити.

Що стосується дослідження IQ євреїв-ашкеназі, як би його не встановлювали, це точно не те, що можна схвалювати. Поверхневий комплімент євреям легко перетворюється на псевдобіологічні расистські стереотипи про примхливість, маніпулятивність чи фізичну слабкість, пов’язану з особливостями мозку. Не кажучи вже про висновок, аргумент залишає відкритою думку про те, що інші расові групи можуть мати знижений інтелект. Як помітили деякі альтернативно-праві читачі, Пінкерсон сором’язливо заперечує це у коментарі щодо останнього зауваження. Але Пінкерсон не має жодних проблем щодо надання майданчика «новому атеїсту» Сему Харрісу, який намагається реабілітувати Чарльза Мюррея — політолога, відомого своїм поясненням несправедливого ставлення до афроамериканців у американському суспільстві не структурним расизмом та економічною нерівністю, а нижчим рівнем IQ.

Як каже Пінкерсон, ліберальні мислителі мають обговорювати та оприлюднювати ці аргументи, інакше їх будуть додумувати і просувати у найбільш руйнівний спосіб екстремісти. На жаль, Пінкерсон належить до касти публічних інтелектуалів, яка підготовлена до протистоянню екстремістської інтерпретації науки дуже погано. Треба віддати належне обом Пінкерсонам, які також цитували дослідження євреїв-ашкеназі, спростовуючи ультраправу теорію всесвітньої єврейської змови. І для обох немає потреби в цих теоріях, бо надмірна представленість євреїв у владі це саме те, на що ти очікуєш через їхні біологічні схильності. Але у випадку з Пітерсоном мала місце подія, що підштовхнула до публікації цього аргументу.

На записі, що був урочисто викладений на alt-right.com (зараз сайт не працює — прим. ред.), Пітерсон мовчить як риба, коли один з альт-райтів запитує його, що може зупинити цих надінтелектуальних євреїв від помсти країнам, які історично погано до них ставилися? Зустрівши чудову можливість покінчити з обвинуваченнями в апологетиці ультраправих, Пітерсон її провалює. Насправді після того, як Пітерсон на якийсь час замовкнув, а потім пробелькотів: «Дуже складно виплутатись», він по факту сказав: «я не можу цього зробити», і викликав своїм самозаперечуванням схвальне бурчання з аудиторії. Найбільш щире тлумачення цього випадку полягає в тому, що Пітерсон не хоче змінювати власну позицію навіть тоді, коли оголюється його схильність до найнепристойнішої конспірології. Альтернатива полягає в тому, що він говорить своїм фанатам, що навіть він не може заперечити неправість антисемітів.

Пінкерсон робить застереження, яке роблять всі, хто використовує подібні аргументи: «групові відмінності, якщо вони існують, стосуються середніх показників, а не конкретних чоловіків та жінок. Є генії та довбні, святі та грішники, у кожній расовій, етнічній та гендерній групі». Це статистичний аргумент про «дзвіновидну криву» (відому в контексті IQ-тестів за книгою Чарльза Мюррея «Дзвіновидна крива» 1994 року, написаної у співавторстві з психологом Річардом Дж. Геррнштейном). Цей аргумент має на меті вберегти людину від звинувачень у фанатизмі, оскільки кожен окремий єврей, кольорова людина, жінка чи хто завгодно можуть приберегти свої висновки, якщо вони належать до великих меншин, що не збігаються із загальною тенденцією. 

Добре, це не аргумент на користь прямої дискримінації. Але він може стати — і Гарріс сидів з Мюрреєм на своєму підкасті, поки він захищав цей аргумент  аргументом на користь непрямої дискримінації. Начебто милостивий та банальний аргумент, що ми маємо бути расово та гендерно сліпими, і ставитися до всіх як до особистостей, насправді просто затьмарює радикальну лібертаріанську логіку. Дійсне ставлення до всіх як до особистостей означатиме кінець affirmative action (позитивні засоби вирівнювання можливостей для убезпечення верств населення, які піддаються дискримінації, — прим. ред.), all-women shortlist (британська практика збільшення жінок-членів Парламенту Великобританії через дозвіл балотування лише для жінок у певних округах, — прим. ред.) та інших механізмів, покликаних пом’якшити історичну несправедливість, що продовжує вражати життєві шанси непривілейованих груп населення.

Чи бажає цього Пінкерсон? Радикальні праві точно бажають. І оформлення дебатів про IQ як аполітичних і «просто наукових» допомагає їм це виправдовувати.

Неоліберальні подвійні стандарти

Так було не завжди. Пінкер із задоволенням зазначає, що радикальний науковий рух у США 1970-х, з його витонченою обіцянкою «свідомого застосування марксистської філософії», виглядає сьогодні «просто ганебно». 

Що робити, якщо розмивання норми, згідно з якою науковці повинні грамотно працювати над політичними наслідками своїх досліджень, і є частиною нашої проблеми?

А якщо це не збіг, що ця політична прямота — відчуття прозорого суперництва та міркування про науку — стала виглядати «ганебною» рівно відтоді як пришестя великої науки у 1980-х зробило соціальні, політичні та корпоративні блага у наукових дослідженнях нерозрізненими? Ми можемо спостерігати в інших сферах культури як неоліберальне зменшення обсягів того, що було предметом дискусії, призводить наразі до виникнення впливових ультраправих. Чому б і не в науці?

Книга Пінкера 2002 року The Blank Slate була присвячена перекиданню всього того, що автор розглядає як тривалий вплив idée reçue («конвенційна мудрість» — сталий термін у Західній культурі, що означає загальноприйняті ідеї та пояснення, які сприймаються на віру, — прим. ред.) радикального наукового руху: що культура перемагає природу і що кожен, хто пояснює вплив генів та біологічної статі на наші дії чи соціальні структури є «генетичним детерміністом», шахраєм від євгеніки чи жінконенависником. Пітерсон без буддистської доброзичливості Пінкера прямо стверджує, що «безумні та незрозумілі постмодерністські наполягання на тому, що всі гендерні відмінності є соціально сконструйовані». Радикальні науковці, яких критикує Пінкер, дійсно побоювались, що новий біологічний детермінізм може використати генетичні розробки, щоб зробити нерівності всіх видів неминучими. Навіть Дарвін висловлював подібне застереження щодо політичного використання власної роботи: «Якщо нещастя наших бідних буде спричинено не законами природи, а нашими установами, великим буде наш гріх». Але радикальне наукове судження було далеким від однозначного вилучення біологічних факторів за межі концепту «соціальної конструкції» й полягало у крутій взаємозалежності біологічного та культурного, що називається діалектичною біологією.

Це коливалося від макроперспективи згадуваного раніше Стівена Гулда в лекції 1979 року, де він виступав за перегляд теорії природного відбору, підкреслюючи роль випадковості у ньому. Гулд вказував на еволюційне «виживання» марного, дивного чи просто перепрофільованого, а не лише найбільш агресивного чи егоїстично «підходящого». А на протилежному боці виміру — аргумент, що довкілля впливає на поведінку ДНК настільки ж, наскільки ДНК виробляє життя людини у цьому довкіллі. 

Як писали після виходу діалектики з моди, сучасну версію останньої можна знайти у роботі біолога Енн Фаусто-Стерлінг. «Ми інколи кажемо, що гени утворюють білки, зазначає Фаусто-Стерлінг, — але саме такі спрощення роблять нам проблеми. Гени не виробляють генетичних продуктів. Складні клітини виробляють. Помістіть чисту ДНК у тестову пробірку, і вона залишиться там, інертна, майже назавжди. Помістіть ДНК у клітину, і вона може зробити безліч речей, у більшості випадків відповідно до чинного стану та нещодавнього минулого клітини, яку ми розглядаємо». Якими б не були генетичні відмінності між нами, шляхи, якими «події поза тілом стають частиною нашої плоті», настільки складні, що виводити сталість соціальних тенденцій — і окреслювати правдоподібне майбутнє — з генетичних даних можна лише на полях умисного спрощення.

Часом здається, що проблема книги The Blank Slate полягає не стільки в самих цих «діалектичних» ідеях, скільки у факті (як його розглядає Пінкер), що ті, хто їх дотримується, мають тенденцію перебільшувати власну відмінність від названих генетичних детерміністів з боку автора. Жоден «розсудливий біолог навіть не мріяв би припускати», що вплив генів на «людську поведінку детермінований, — пише Пінкер, — ніби люди мусять вчиняти акти проміскуїтету, агресії чи егоїзму», якщо гени так наказують. За таким же ефектом Пінкер цитує Річарда Докінза (для довідки — генетичного детермініста), відповідаючи на одне з визначень діалектичної біології в саркастичній згоді: «Здається, у цьому багато сенсу. Мабуть навіть я можу стати діалектичним біологом».

Але все ж Пінкер помиляється, коли вважає, що генетичних детерміністів не існує, і що сперечання з їхнім політичним підтекстом — ні що інше, як бій з тінню. 1992 року генетик Вальтер Ґілберт анонсував Проєкт геному людини, обіцяючи, що незабаром можна буде взяти в руки компакт-диск і сказати: «Ось людина — це я!» Пінкер недооцінює роль помилкових тлумачень, породжуваних подібними виступами, що підживлюють детерміністичне розуміння в медіа, де зазвичай тиражують історії про «ген» гомосексуальності, ожиріння, музичної геніальності тощо. Справжні вчені, переконує нас Пінкер, говорять про це лише у «нередукціоністський, недетерміністський» спосіб. І все ж метафора Ґілберта була взята безпосередньо від Докінза (лиже з невеликим технологічним апгрейдом), який у своїй книзі The Blind Watchmaker описує хмару насіння верби, яку несе вітер, як «дощ з ДНК». Проблема в тому, що для Докінза це зовсім не метафора: «Саме ДНК має значення. Це дощ з інструкцій. Це не метафора, це проста істина. Простіше було б, якби дощило дискетами»

Навіть коли Пінкер обмальовує шляхи, за якими зауваження діалектичних біологів були певним чином корисні, іноді здається, ніби він не може вирішити, чи була їхня робота просто банальним здоровим глуздом, чи абсурдним безглуздям. Повторюючи зауваження Докінза про те, що він сам майже практик, ми бачимо, що в іншому місці Пінкер насміхається: «Достатньо досліджень для заповнення першого випуску діалектичної біології ще не відбулося».

Проблема Пінкерсона полягає не у переконанні, що наші тіла впливають на наші життя. Ми всі певною мірою так вважаємо. Проблема у тому, що коли мислителі намагаються використовувати тіла для пояснення складних суспільних явищ (стосунки між гендерами, наприклад), вони застрягають між двома суперечностями. З одного боку вони розглядають гени як достатньо самостійні «інструкції», які, відповідно до метафори/неметаформи Ґілберта, і є людьми. З іншого боку, ці мислителі намагаються довести, що вони — як добрі ліберали — звісно, вірять у свободу людей протистояти генетичним схильностям. 

Як зазначали двоє ветеранів радикального наукового руху Гіларі та Стівен Роуз, останнє має вирішальне значення для самопрезентації мислителів на кшталт Докінза та Пінкера, навіть якщо це геть не пасує їхнім теоріям. «Коли Пінкер каже нам, що може наказати своїм генам “піти стрибнути до озера”, або коли Докінз рятується від свавілля своїх егоїстичних генів, яким чином вони заперечують цей генетичний імператив? Може є якась ділянка в мозку, ген вільного вибору? Їхнє відчуття особистої волі лунає скрізь, та їхня теорія ніяк це не пояснює».

Хто вирішує, яку частину природного ми тверезо приймаємо, а яку — сміливо долаємо? Відсутність відповіді на це питання не робить зрозумілішими розділи «12 правил життя», присвячені перетворенню еволюційної психології на самодопомогу. Самці лобстерів, як розповідає Пітерсон, підкорюються ієрархії рівнів серотоніну, яка їх оберігає. Ті, хто перемагає своїх побратимів і завойовує більше територій, стають щасливішими, кращими, і продовжують вигравати. Ті, хто програв, стають гіршими. 

«Можливо ви лузер; а можливо й ні, — наголошує Пітерсон для своїх читачів чоловічої статі на одній з мотиваційних проповідей, що роз’яснюють книгу, — але якщо це так, то вам не треба продовжувати в цьому режимі. Обставини змінюються. Якщо ви послаблюєте осанку, як переможений лобстер, люди наділять вас нижчим статусом, і стара прошивка, що споріднює ваз із ракоподібними у глибинах мозку, назначить вам низький рівень домінування». 

За словами Пітерсона, ієрархії такі ж старі, як і ракоподібні, і тим не менше будь-який парубок може стати альфа-лобстером з високим рівнем серотоніну, якщо вистромить палець із дупи.

Тож зв’язані ми біологією чи ні? Проблема насправді полягає у жанрах, в яких працює Пітерсон. Еволюційний песимізм, що підкріплює аргумент, захищає ієрархію як трагічно постійну та неминучу: ці ієрархії старі як ракоподібні, і не має бути жодних змін. Контекст самодопомоги та мотивації ж, навпаки, настільки сонячно-каліфорнійський, наскільки це можливо: не треба продовжувати в цьому режимі! Обставини змінюються! Є у цьому щось зловісно євангелістське: всілякі селюки впадуть на дно соціальної ієрархії, але ви можете врятуватись, якщо купите книгу! Звичайно ж, закладений у цьому конфлікт — ніяка не таємниця. Хоча філософія Пітерсона і схожа на коктейль з пивка та цигарок у піонерському таборі, космічних фантазій та дідівського кряхтіння щодо надто ліберальних законів про розлучення, ідеологічно це — всього-навсього типовий неолібералізм.

Далі буде

/James A. Smith, Steven Pinker and Jordan Peterson: the missing link between neoliberalism and the radical right. Переклав Дмитро Мрачник


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...