У Римській Імперії в часи кризи у ІІІ столітті панувала розруха. Армія витісняла імператорів зліва і справа, а політична система більше не могла давати легітимність чи стабільність, що панували у минулі два століття. Шматки імперії загубили віру в центральну владу та її здатність відновити порядок, і почали дбати про себе самостійно. Це було досить похмуро.

В цей період жив філософ на ім’я Плотін, родоначальник неоплатонізму. Плотін не намагався вирішувати проблеми політичної системи. Як писав Бертран Рассел:

«Він відвернувся від видовища розрухи та зубожіння в реальному світі, щоб споглядати вічний світ блага та краси. У цьому він був згодний з усіма серйозними людьми свого століття. Для всіх них — і християн, і язичників — світ практичних справ однаково здається таким, що не дає надії, і лише “Інший Світ” здається вартим відданості. Для християнина “Інший Світ” був Царством Небесним, яке знаходять після смерті; для платоніка — це був вічний світ ідей, причому реальний світ протиставляється світу ілюзорної видимості. Християнські теологи поєднали ці точки зору и переняли багато чого з філософії Плотіна».

На сьогоднішній день є безліч людей, деморалізованих нашою політичною системою. Як і Плотін, вони шукають інші способи віднайти сенс свого буття. Ці форми самопомочі психологічно захищають особистість, і при цьому не роблять жодного вкладу у вирішення політичних проблем нашого часу. Все це — шляхи до відступу. В наш час я бачу п’ять їх різновидів:

• Галузі самодопомоги, самообслуговування та уважності, які намагаються дати користувачу силу впоратися зі скрутним світом, а не змінити його. Це такі речі як Thrive Global (проект з покращення індивідуального здоров’я та самопочуття, — ред.) і праці Джордана Пітерсона.
• Акселераціонізм, сцієнтизм, трансгуманізм та інші форми технологічного неоплатонізму, в яких віра у науку та технологію майбутнього бере на себе спасительську роль на кшталт Ісуса Христа, як у давніх релігіях і філософіях.
• Споживацькі рухи, орієнтовані на примітивізм і стабільність або веганізм, що спонукають людей вирішувати безповоротні глобальні проблеми шляхом тривіальних змін у способі життя. Ці зміни є недостатніми для того, щоб впоратися з проблемами, але дозволяють користувачам шліфувати свої чесноти і підвищувати власну самооцінку.
• Дискурсивні рухи, чиї втручання в дискурс помилково вважаються значущими політичними діями. Ці рухи намагаються популяризувати нові форми мови і виключати інші — без жодної спроби кинути серйозний виклик інститутам влади. Знову ж таки, прихильники «правильної» мови лише полірують свою самооцінку.
• Фандоми, в яких люди формують додаткові ідентичності за зразком певних культурних канонів, визначаючи себе відносно видів мистецтв, які їм подобаються.

Люди часто змішують і узгоджують ці речі. Але насправді всі вони відтягують енергію подалі від політики. Деякі з них роблять це під виглядом політики, в той час як не виробляється жодних осмислених змін, як-то в діяльності споживацьких та дискурсивних рухах. Інші є більш відвертими та очевидно ескапістськими, на кшталт прихильності до фандому та футуризму. Варіант самопомочі є винятково захисним і більше походить на традицію релігійного аскетизму, хоча йому й не вистачає комплексної теології як в буддизмі, стоїцизмі чи християнському екзистенціалізмі.

Ці п’ять шляхів останнім часом здаються абсолютно всюдисутніми. Навіть коли люди хочуть говорити про великі проблеми, з якими стикаються — нерівність, падіння рівня життя, глобалізація, кліматичні зміни, експлуатація, відчуження, дискримінація та інші — вони все частіше беруть участь у цих виокремлених проектах, зав’язаних на індивідуальній поведінці. Люди, які все ще хочуть вирішити проблеми світу, втішаються тим, що «привносять свою частку», хоча цієї «частки» точно недостатньо. Замість визнання недоліків у своїх стратегіях, вони подвоюють ставки і звинувачують інших у нездатності зробити те саме. Днями я побачив цей надзвичайно злий твіт:

«— Я не планую подорожувати до Мадрида. Мені не потрібно їхати до Мадрида. Я не знаю, що робитиму, коли опинюсь у Мадриді. Але за таку ціну я маю поїхати до Мадрида.
— Ми в умовах кліматичної катастрофи. Про що ти в біса думаєш, егоїст на ім’я мудило? Люди буквально вмирають через це лайно».

Кліматичні зміни неможливо вирішити змінами споживацьких звичок, те лише тому що нереально очікувати змін поведінки від усіх, але й тому що більшість викидів взагалі не пов’язані зі споживацькою поведінкою. Генріх Вейберґ, студент економіки сільського господарства, пояснює це наступним чином:

«Я підрахував, що речі, про які говорять люди у зв’язку з кліматичними змінами (авіаперельоти, споживання м’яса, особисті авто) складають 20% викидів у Фінляндії. Дуже бісить читати, що це проблеми, які ми маємо вирішити в першу чергу»

І проблема не лише у тому, що споживачі в багатих країнах не мають можливості особисто боротися з кліматичними змінами — багаті держави самі не відповідають за більшість викидів. Реальне вирішення проблеми вимагало б не лише урізання викидів у багатих країнах, а й примусу інших країн світу вчинити так само. 

Сьогодні ж ми навіть не можемо примусити багаті країни дотримуватися міжнародних домовленостей, а міжнародна допомога для розвитку, що схилить до цих домовленостей бідніші країни, надається значно рідше. Наприклад, Канада любить обіцяти урізання викидів, але ніколи не виконує своїх обіцянок:

Щоб вирішити цю проблему, ми маємо переосмислити шляхи взаємодії між державами, тому що слабкі домовленості між ними не допомагають. Це означає суттєву реорганізацію світової системи, і США — єдина держава, здатна до цього. У 2020 році слід шукати політиків, здатних розуміти це і формувати кліматичні стратегію на міжнародній арені. Кліматичні зміни це питання зовнішньої політики. Головним чином, це не питання внутрішньої енергетичної політики, і точно не питання особистого вибору.

Але натомість ми отримуємо купу моралізаторських криків стосовно особистої поведінки. Навіть фраза «новий зелений курс» не сильніша за просто дискурсивний акт — пропозиції, які додали до цього курсу Елізабет Уорен і Александрія Оказіо-Кортез, становлять трохи більше, ніж видатки на американську інфраструктуру, що подається як «зелена». І надто часто люди, які кричать найголосніше про наші проблеми, просто витрачають наш час, оскільки їхні стратегії більше стосуються демонстрації чеснот і радикальної сумлінності, ніж підняття глибинних питань, які роблять вирішення цих проблем таким складним.

Цей спектакль занепокоєння є просто замаскованою формою відступу. Якщо ми не можемо відрізнити імітацію політики від справжньої політики, то не досягнемо ніякого прогресу, незалежно від того, наскільки голосно будемо кричати. Ми закінчимо як Плотін — ховаючись від занепалого світу, на розуміння і політичне виправлення якого ми втратили будь-яку надію.

/Benjamin Studebaker, Five Forms of Retreat. Переклав Дмитро Мрачник

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS