Темне просвітництво: мрійливе макевіалістське сопіння на Кремнієвий Рейх

Одного дня у березні 2014 року інженерка компанії Google на ім’я Жустін Танні склала дивну та, в кінцевому рахунку, приречену на поразку петицію на сайті Білого Дому. Документ пропонував національний референдум з трьох питань, а саме:

  1. Звільнити всіх державних службовців з повною пенсією;
  2. Передати адміністративні повноваження комп’ютерній індустрії;
  3. Призначити голову Google Еріка Шмідта виконавчим директором Америки.

Можна було б пояснити це як виверт яскравого корпоративного дупоцілування, і в певному сенсі так, скоріш за все, і було. Проте Танні була цілком серйозною. «Настав час для режиму США ввічливо піти з історії та зробити те, що краще для Америки, — написала вона. — Комп’ютерна індустрія може запропонувати нам належне урядування та запобігти подальшому занепаду Америки».

Ласкаво просимо до останнього писку моди «Каліфорнійської Конфедерації»: тотальний корпоративний деспотизм. Це потужне та гірке ідеологічне пюре, яке могло бути придумане лише у смузі-барі полохливої комп’ютерної субкультури: трохи Стіва Джобса, трохи Айн Ренд і щіпка Реймонда Курцвейла, чисто для кольору.

Танні в свій час була видатною та скандальною старожилкою руху Occupy Wall Street. Проте згодом її погляди трохи… еволюціонували. Яким чином антикапіталістичний «транархіст» (трансгендерний анархіст) міг стати жорстким заколотником?

«Читайте Mencius Moldbug»,написала Танні своїм фоловерам у Твіттері, посилаючись на агресивно догматичного блогера, популярного в комп’ютерних колах.

Порада Танні простіша на словах, ніж на ділі, бо Молдбаґ настільки ж креативний, наскільки й незбагненний. Його поборники, серед яких багато блогерів, називають себе «неореакційним» авангардом «Темного просвітництва». Вони протистоять загальному виборчому праву, юридичній рівності та плюралізму. Деякі з них атеїсти, проте інші фанатично сповідують неясні ортодоксальні вірування; більшість з них — молоді білі чоловіки, озлоблені на «політкоректність». На мій погляд, їхній суспільний ідеал більше за все схожий на кіновсесвіт Blade Runner, але без азіатів, які переповнюють вулиці. Неореакціонери хотіли би бачити себе героями іншого фантастичного фільму і вихваляються, що «прийняли червону пігулку», як персонаж Кіану Рівза з The Matrix — фільмі, який Молдбаґ  вважає «геніальним».

Кертіс Ярвін aka «Mencius Moldbug»

«Moldbug». Це ім’я звучить так, ніби належить тролю, який скиглить з глибин «кролячої нори» Інтернету. Але так і є. Mencius Moldbug це псевдонім Кертіса Ґая Ярвіна, розробника програмного забезпечення з Сан-Франциско і поета-невдахи (ось він зачитує свій вірш на «вільному мікрофоні» в 1997).

За словами Ярвіна, дитини з сім’ї державних службовців, на початку дев’яностих він вибув з випускної програми інформатики Каліфорнійського університету Берклі (він свідомо зауважував, що є єдиним чоловіком без ступеню доктора філософії серед своїх найближчих родичів) і заробив трохи грошей на «бульбашці доткомів». Ярвін у студентські роки мав досить незвичайне почуття гумору, публікував дивні історії та абсурдні жарти на інтернет-форумах, писав на Wired, а також надислав капризні листи до альтернативних газет.

Але навіть у студентстві, у Брауні в 1991, занепокоєння Ярвіна домінуючими силами було очевидне: «Цікаво, що радянська система влади, побудована на лютій бюрократичній зраді, зробила елітою сильніших чоловіків, ніж американські доброзичливі медіа-цитати», написав він у дискусії на форумі.

Публікації Ярвіна порідшали після того, як він затвердився у кар’єрі програміста. У 2007 він знову з’явився під гнівним псевдонімом — Moldbug — на скромному блозі «Беззастережний заповідник». Як і слід було очікувати від «DIY-ідеології (Do It Yourself — англ.: «Зроби сам», — ред.)… розробленої задротами для задротів», його політичні трактати значною мірою натхнені працями Джона Толкіна та Джорджа Лукаса. Серед інших клавіатурних кухарів Ярвіна вирізнав архаїчний, грандіозний тон, що відзеркалював витримки, відібрані зі старих та похмурих реакційних трактатів. Ярвін зауважив одному дружньому інтерв’юеру, що витрачає близько $500 на місяць на книги.

В іншому місці він зізнався, що на останніх курсах зайняв одразу п’ять гуманітарних дисциплін (в т.ч. історію і креативне письмо). Відсутність документа про вищу освіту не похитнула його впевненість у собі. У своєму блозі Ярвін пише про все — від тонкощів історії Кореї до сучасної політики Пакистану, від належного здійснення протиповстанських операцій до макроекономічної теорії та фіскальної політики, і ніколи ні в чому не поступається. «Першоджерела прекрасні тим, що потрібне лише одне для того, щоб довести свою думку», — пише він.

Коротше кажучи, Молдбаґ читається як самовпевнена імітація есе Люіса Лафама (колишній головний редактор впливового американського журналу Harper’s Magazine), якби Льюіс Лафам був підлітком-фашистом, який полюбляє фентезійні ігри.

Найбільш токсичні аргументи Ярвіна загорнуті в пурпурову прозу та закодовану мову. Наприклад, «Собор» за Молдбаґом означає репресивну змову ліберальних газет, університетів і Державного департаменту США, де працював його батько після отримання доктора філософії в Брауні.

Таким чином Молдбаґ зміг привернути увагу тієї ж аудиторії, що радо зустрічає банальних зубоскалів-расистів, які тиняються у мережі, а також дає прихисток більш суспільно прийнятним «захисникам чоловічих прав», збройним фанатикам, лібертаріанцям-трансгуманістам, окьюпайєрам-самодурам і добропорядним підприємцям Кремнієвої Долини. 

Коли Жустін Танні склала свою онлайн-петицію, преса сприйняла її як безпідставну гумореску. Насправді ж це пряме наслідування ідей Молдбаґа. Перший пункт про відставку держслужбовців це дослівна цитата з промови Ярвіна, проголошеної перед натовпом каліфорнійських комп’ютерників. У своєму типово зарозумілому, химерному стилі Ярвін призивав «національного гендиректора, який зветься диктатор»:

«Якщо американці хочуть змінити свій уряд, їм доведеться побороти свій страх перед диктатурою», — сказав він. Ярвін також припустив, що, враховуючи сучасний політичний розбрат, краще було б мати двох диктаторів: одного для республіканських штатів, а іншого для демократичних. Фокус в тому, щоб вони співпрацювали (о так, звісно!). «Іншого виходу насправді немає», — підсумував Ярвін. Натовп рукоплескав.

Ця вимога автократії — головний мотив роботи Ярвіна. Він вирішив, що проблема Америки не в дефіциті демократії, а в її надлишку або, як він підводить, у «хронічній відсутності короля». Наскільки б неймовірно це не звучало, та диктатура це найменш заперечений принцип, який підтримують неореакціонери Темного просвітництва.

Молдбаґ — загальновизнана зірка руху, та він не єдина провідна фігура. Інша — британець Нік Ленд, колишній науковець, який наразі живе у Шанхаї, де з захопленням пише про китайську євгеніку і майбутнє глобальне правління «аутичних задротів, які поодинці здатні брати участь у передових технологічних процесах, що характеризують прогресуючу економіку».

Ці уявні надлюди надихнули розгалужену мережу блогів, форумів та зустрічей, спрямованих на поширення неореакційних ідей. Окрім шанування стародавніх тиранів вони висловлюють віру в «біорізноманіття людини», що насправді є «расизмом у лабораторному халаті». Цей наукоподібний евфемізм посилається на нібито расову відмінність у інтелекті. Він настільки хибний, що стаття про людське біорізноманіття навіть була видалена з Вікіпедії, оскільки, за словами редактора, є «чисто теорією з інтернету». І знову цензура Собору!

«Я не білий націоналіст, але я читаю блоги білих націоналістів і не боюся посилатися на них… У мене немає алергії на такі речі», — пише Ярвін. Він також хвалить блогера, який відстоює депортацію мусульман і закриття мечетей як «ймовірно, найбільш образного та цікавого правого письменника на планеті». Цькуючи свортморського викладача історії, Ярвін оспівує колоніальне правління в Південній Африці та запевняє, що чорним було краще при апартеїді. «Якщо ви просите мене засудити [масового вбивцю] Андреас Брейвіка, і при цьому захоплюєтесь Нельсоном Манделою, то значить, ви хочете виїбати власну мамку», — пише він.

Вислови Ярвіна можуть відрізнятися новизною, та кожного разу, як він спускається до царства конкретного, то пропонує набридлі скиглення про «ображених білих». Улюблений автор Ярвіна — шотландський письменник Томас Карлейл з ХІХ століття, відомий своїм бесславним виправданням рабовласництва у творі «Випадкова розмова про негритянське питання». «Якщо є англомовний письменник, чиє ім’я можна співставити з Шекспіром, то це Карлейл», — пише Ярвін. Потім, у тому ж есе, Ярвін називає рабовласництво «природними людськими стосунками», подібним до «відносин патрона і клієнта».

Поки я стійко вивчав світогляд Молдбаґа, мої реакції оніміли. В одному місці він висловлює симпатії нещасному, переслідуваному сенатору Джо Маккарті. От так несподіванка. В іншому місці він запевняє, що «Америка — комуністична країна». О так, звісно. Потім він сумнівається, що Барак Обама коли-небудь відвідував Колумбійський Університет. Га? Через деякий час блог Ярвіна стає схожим на псевдоінтелектуальний еквівалент концерту треш метал гурту GWAR: один лютий трюк за іншим, складені разом, щоб шокувати читача. Висловити огиду чи несхвалення — значить, привернути увагу, якої він так прагне.

І все ж неминуче виникає питання: чи варто сприймати все це серйозно? Кілька популярних оцінок неореакціонерів мають різні висновки з цього приводу.

Хвалебні цитування поширюють у виданнях Daily Caller, The American Conservative та National Review. Однак загалом консервативна преса ставиться до неореакціонерів зневажливо. Метью Вальтер з The American Spectator назвав неореакціонізм «не жахом, а жахливою тупістю» і закликав усіх цих людей «розслабитись».

TechCrunch, що вперше ознайомили мене з Молдбаґом, трактує рух «задротів за монархію» як інтернет-прикол. Але The Telegraph вважає, що так, це «витончений неофашизм», якому потрібно протистояти. Vocativ, який знаходить його «стрьомним», погоджується, що варто сприймати його серйозно.

Письменник-фантаст Девід Брін у своєму коментарі в блозі Молдбаґа продовжує жумку, звинувачуючи неореакціонера в складанні порад якомусь футуристично-фашистському диктатору:

«Світова олігархія шукає вчених, які б допомогли відновити їхній старий — пірамідальний — суспільний устрій. І ваші довгі нудні промови це чисто есе для співбесіди. “Оберіть мене! Оберіть мене! Погляньте! Я також ненавиджу демократію! І я буду пропагувати серед людей прийнятність вашого правління, я правда буду! Бачите, які витончені обґрунтування я можу скласти???” Але ваше резюме просто… надто… набридливо… зациклене. Ви не отримаєте роботу».

Як би дивно це не звучало, та Брін може бути найближчим до істини. Неореакціонери відверто залицяються до заможної еліти комп’ютерної галузі, як до найбільш сприйнятливої та впливової аудиторії. Нащо паритись із масовою привабливістю, якщо ви відбудовуєте Ансьєн Режим?

Молдбаґізм поки що лишається інтернет-феноменом. Та це не означає «просто» явище в інтернеті. Це, зрештою, технологічний вік. У листопаді 2013 Ярвін заявляв, що його блог досягнув 500 тис. переглядів. Однак кількість цієї аудиторії не настільки важлива, наскільки важливе її походження. І неореакціонери, судячи з усього, впливають на лібертаріанський рух Кремнієвої Долини, що на сьогодні є неабиякою силою. Ось чому я дійшов до висновку, що, на жаль, Ярвіну потрібно відповісти.

Якщо брати Кох щось і довели, то це те, що не має значення, наскільки божевільні в тебе ідеї, бо якщо вкласти у них серйозні гроші, ви можете захопити ключові позиції влади і отримати велику кількість послідовників такого світогляду. Більше того, радикалізм може посилюватись з кожним поколінням. Вчорашні республіканці та індепенденти це сьогоднішні лібертаріанці. Сьогоднішні лібертаріанці можуть бути завтрашніми неореакціонерами, чиї погляди згладжують забобони нової еліти Кремнієвої Долини.

У широко розповсюджуваному розкольницькому (від англ. secessionist — розкольник; збірне поняття, що характеризує американських лібертаріанців, конфедератів, націонал-анархістів та широке коло правих дисидентів, які мріють про розпад США на безліч малих політичних формувань, — ред.) спічі на «школі стартапів» у Кремнієвій Долині 2013 року мав місце більш просто ніж натяк на Молдбаґа. Промова колишнього професора Стенфордського університету і партнера венчурного фонду Andreessen Horowiz Баладжі Шрінівасана не містила жодних згадок про Молдбаґа чи темне просвітництво, але було переповнене неореакційними ідеями та риторикою. Шрінівасан використовув термін «паперовий пояс» (за аналогією з «біблійним поясом» — регіоном на півдні США, в якому найголовнішим аспектом життя є євангельський протестантизм, — ред.), щоб описати своїх ворогів — уряд, газети та університети. Таке формулювання відображає молдбаґівський «собор». Центральна тема Шрінівасана була згадкою про «вихід» — як вихід з демократичного суспільства та вхід до чисельних корпоративних міні-держав, поява яких виглядатиме наче клаптикова ковдра Європи феодальних часів.

Забудьте універсальні права; це справжнє суспільство «вільного вибору».

«Ми хочемо продемонструвати, як виглядатиме суспільство, кероване Кремнієвою Долиною. Ось де знаходиться «вихід»… Фактично це означає: побудуйте кероване технологією суспільство вільного вибору, що в кінцевому рахунку вийде за межі США. Ось напрямок, в якому йде Кремнієва Долина. Ось куди ми йтимемо в найближчі десять років… [Співзасновник Google] Ларрі Пейдж, наприклад, хоче виділити частину світу для нерегульованих експериментів. Це дуже обережне висловлювання. Він не каже — “скасуйте закони в США”. Якщо вам подобається ваша країна, ви можете зберегти їх. Те ж саме говорить [співзасновник Andreessen Horowiz] Марк Андрессен: “Світ у найближчі десять років стане свідком вибуху країн — поділених вдвічі, втричі, вчетверо”.

Шрінівасан намітив обриси неореакційної країни мрій: Біткойн як майбутні фінанси, корпоративні міста-держави як майбутні уряди, Детройт як символ занепаду влади і надруковані на 3D-принтері гвинтівки як приклад нової технології, що не піддається регулюванню.

У виступі вдалося просунути антидемократичний авторитаризм як основу неореакційної думки, а також закласти фундамент супутнього фанатизму. Це вже давно є метою для певної частини руху. Один із поміркованих, якщо можна так сказати, неореакціонерів — Патрі Фрідман, онук пізнього лібертаріанського напівбога Мільйона Фрідмана. Фрідмана молодший висловлювався про необхідність «більш політкоректного темного просвітництва» після публічної сварки з Ярвіном у 2009.

Фрідман останнім часом займається, використовуючи своє родинне ім’я, підйомом грошей на Інституті сістейдинга, який, відповідно до назви, є блакитною лібертаріанською мрією побудови плаваючої вотчини, вільної від зовнішнього регулювання та законодавства. Звучить знайомо?

Принциповий поборник сістейдингового проекту Пітер Тіль також є інвестором компаній, якими управляє Балажі Шрінівасан та Кертіс Ярвін. Тіль — співзасновник системи PayPal, першопочатковий інвестор Facebook та менеджер гедж-фондів, а ще — лиходійний інвестор сатиричного шоу HBO «Silicon Valley». Надзвичайна зацікавленість Тіля у лібертаріанстві це довга історія, що почалась у дні, коли він заснував університетське видання Stanford Review. Останнім часом він був помічений за виписуванням великих чеків для республіканського сенатора Теда Круза.

Тіль вкладав кошти в поточний стартап Ярвіна — Tlon. Він інвестував особисто у співзасновника Tlon — Джона Бернема. У 2011, у віці 18 років, Бернем отримав від Тіля $100 тис. щоб пропустити коледж і одразу піти в бізнес. Замість шукати корисні копалини в астероїдах, як раніше планував Бернем, він дішов до розробки неясного мережевого софту разом з Ярвіном, чий титул у Tlon цілком природно звучить як «великодушний пожиттєвий диктатор».

Каліфорнійські лібертаріанці-програмісти утворюють невеликий прихований світ. Тож не дивно, що Тіль, який ніколи публічно не схвалював роботу Ярвіна чи неореакційну програму в цілому, має щось типово молбаґівське у своєму стилі. Наприклад, Тіль повторював за Молдбаґом у своєму сумнозвісному есе для Інституту Катона, в якому пояснював своє віддалення від лібертаріанства. «Я більше не вірю, що свобода та демократія сумісні», — писав він.

Фонд Тіля імені самого себе серед іншого також спонсорує інститут просування ідей консервативного стенфордського академіка Рене Жирара, у якого він у свій час навчався. У 2012 Тіль виступив у Стенфорді з лекцією, що пояснювала його погляди стосовно божественного права гендиректорів Силіконової Долини. На лекції були розглянуті деякі ідеї Жерара стосовно історичних «міметиків», а заодно і важка доза молдбаґіанської думки. Тіль говорив:

«Стартап насправді побудований як монархія. Ми не називаємо його так, звичайно. Це б виглядало дуже дивно і застаріло, а все, що не демократія, діє людям на нерви. Ми упереджені через свою республікансько-демократичну частину спектру. Це те, до чого нас привчили на уроках суспільствознавства. Але правда у тому, що стартапи та їх засновники схиляються до диктаторської сторони, оскільки така структура краще працює для стартапів».

Чи може диктаторський підхід, на думку Тіля, також краще працювати для суспільства в цілому? Він про це не говорить у своїй лекції у Стенфорді, хоча й порівнює касту гендиректорів з міфологічними «богоцарями» на кшталт Ромула. Але Тіль знає, де провести межу в змішаному оточенні. Звичайні люди відчувають «дискомфорт», коли впливові мільярдери починають говорити про застарілість демократичного уряду і «бездумне населення», як це було викладено в есе для Інституту Катона. Тупі пролетарі! Вони не заслуговують нашого блиску!

«Доля нашого світу може залежати від зусиль єдиної людини, яка будує або пропагує механізм свободи», — пише Тіль.

Ясно, що Тіль бачить корпорації як уряди майбутнього, а капіталістів типу нього самого як королів, і також зрозуміло, що це шокуюче поширене уявлення про когорту Тіля. У 2011 Джордж Пекер з New Yorker написав:

«Тіль та його оточення у Кремнієвій Долині може уявити майбутній світ, який ніколи не спаде на думку іншим людям саме тому, що вони відмовились покінчити з тим етапом юнацької дивовижності, що зазвичай покидає більшістю людей через життєву необхідність дорослішання… Він хоче жити вічно, мати можливість втекти до відкритого космосу чи до океанічних міст-держав, де буде грати в шахи з роботом, який може обговорити Толкіна, бо це — фантазії, що заповнили його дитячу уяву».

Мабуть Пекер надто добрий до цього суб’єкта. Але він охоплює фундаментальну проблему всього цього мрійливого сопіння про монархію. Ці люди ніколи не були в шкурі кріпаків.

/Corey Pein, «Mouthbreathing Machiavellis Dream Of A Silicon Reich». Переклав Дмитро Мрачник


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...