8 серпня 2017. Чернівці, вулиця Гагаріна 47. День, коли все моє життя змінилося в один момент (знову). Презентація однією лівої дослідницької книги, на яку ми не потрапили. Навіть поруч не стояли, так би мовити. Ми йшли на презентацію і заблукали в промзонах. Я — і С., хлопець, в якого я була закохана в той момент. На мені — джинси, футболка, піджак, окуляри, за плечима — рюкзак з веселковим значком, розміром з велику монету. Це, мабуть, зіграє вирішальну роль в тому, бити або не бити. На С. — теж простий одяг. Нічого неформального, нічого примітного. Двоє людей, двоє закоханих людини. Не ті, кого варто бити ногами.

І ось ми, нарешті, виходимо з промзон і С. отримує дзвінок про те, що на презентації 50 осіб з партії «Національний корпус». У них поліція та СБУ вилучили купу заборонених речей, зброї, шашок. Вони приложили одного журналіста об двері таксі, загалом, мєсіво. Нагадую, нас не було на тій презентації.

Ми поспіхом звертаємо на головну дорогу, ту що веде до дому С.

І тут нас наздоганяють. Зі спини, без попередження: «Ей ти, дядя». Їх двоє.

Удар в живіт. Перцовка з двох боків, мені і С. в очі і вуха. Добре, що ми були в окулярах і тому вбереглись від хімічного опіку. Я падаю на землю і мене продовжують бити і поливати перцівкою. Я закриваю голову руками і прикриваюся піджаком. Все зім’ято, потім я встаю, ми переходимо на інший бік вулиці, тікаємо. Встигаю помітити характерну партійну футболку у одного і хрест у вогні на футболці іншого.

Вони наздоганяють. Кричать: «Комуністи! Йобані комуністи!» і наступний кадр буде стояти переді мною протягом багатьох і багатьох сеансів психотерапії: коли б’ють людину, яку ти любиш, а ти нічого не можеш зробити, наполовину засліплена перцевим газом.

Один з нападників сильно вдаряє С. кулаком в обличчя, в щелепу. Потім в груди.

Я голосно кричу. Дуже голосно. Якісь люди похилого віку, перехожі хочуть відняти їх від нас. Я кричу знову. Вони відстають. Ми тікаємо, вибігаємо на дорогу, всі в перці і крові. Одна машина зупиняється і ми залітаємо в неї. Якось пояснюємо ситуацію і добрі люди нас відвозять до друзів в безпечне місце.

Там нам обробляють рани, прикладають лід і я мажу наші обличчя сметаною, щоб перестало пекти.

На наступний день ми пишемо колективну заяву в поліцію щодо зриву презентації книги та двох постраждалих. Потім ще одну заяву особисто від нас двох, на наступний день. Жодної з них в Чернівцях не буде розслідувана. Неочікувано, ага.

В поліції говорять: без батьків побої ми не будемо з вас, дівчино, знімати, ви неповнолітня.

Але був інший варіант, щоб зняти побої в присутності психолога або омбудсмана з прав дітей. Але його ніхто не запропонував, це хіба що, робота поліції, громадян України захищати? Ніт.

З С. знімають побої, бо він повнолітній, а мені лише 16. Все начебто в порядку (ні).

Далі ми з С. та його другом їдемо на фестиваль урбаністики. Заселяємося в готель, все красиво, як медовий місяць, як мрія, як фільм Вуді Аллена, як Івано-Франківські канікули.

Але не так склалося, як гадалося.

12.08.2017. Івано-Франківськ. Ми втрьох йдемо на обід і зустріч з організаторами стометрівкою — центральною вулицею міста.

Раптом з підворотні з тими ж «Ей, дядя», до нас підходять ззаду двоє. Один з них торкається плеча С. і говорить: «Якщо ви за 5 хвилин не поїдете з Івано-Франківська, то вам краще не знати, шо тоді буде».

Я заціпеніла від страху, почала дзвонити в поліцію, тому що в одному з чоловіків впізнала чернівецького нападника. С. щось йому каже, ми доходимо до центральної площі, там нас зустрічають організатори, бачать провокаторів, починають нервувати. Далі ці елементи вже організаторам починають навішувати, що ми вороги народу, комуністи та підари.

Перш ніж у мене сідати телефон, я фотографую обох так, щоб вони не помітили. Вдається зателефонувати в поліцію, вони довго мнуться на лінії.

І тут один з провокаторів, очевидно ватажок, різко повертається до мене і тихо і загрозливо говорить: «А таких як ти ми убівати будемо. Вам, підарам, не місце в Україні».

Він а далі навішував про Україну і вбивство, але в поліції мені, звичайно ж, не повірили.

Я пояснюю правоохоронцям, де ми знаходимося, і тут ситуація вибухає. Головний несподівно б’є з розмаху С. в щелепу. Їх починають розбороняти, а я кричу копам в слухавку, щоб їм варто поквапитися.

Нападники йдуть геть. Через якийсь час їх пішли наздоганяти організатори разом із копами, але нікого, звичайно, не знаходять.

І ось ми сидимо в поліцейській машині і розповідаємо про цю подію. Я надсилаю копам фотки для орієнтіровок вже в відділенні, коли заряджаю телефон. Кажу, вони нас вистежили. Вони нас вистежили, це одні і ті ж люди!

Як і в Чернівцях, слідчий мені не вірить.

«Ви надто емоційно реагуєте. Він не погрожував вас убити, я впевнений!» — каже він. Заяву приймають, ми йдемо в готель, шоковані до смерті.

Наступні дні у Франківську нам доведеться переміщатися виключно на таксі — через страх повторного нападу.

За допомогою залученої юристки і омбудсмана з прав дітей, я даю свідчення. Звичайно ж, у присутності психолога.

З 16 років тебе можуть присадити в тюрму, але  знімати побої та брати свідчення можна дише в присутності психолога. Така процедура, кажуть.

Ця історія продовжиться тим, що чувака з фотки випадково знайдуть через пару місяців затриманим за п’яний дебош. Його впізнала слідча.

А потім нам з С. почнуть дзвонити і погрожувати. Погрожувати всім на світі — аби ми забрали заяву. Заяву, за яку той тип не отримує ні терміну, ніхуя, тільки 800 гривень штрафу. Двічі побити людей і облити перцевим балончиком дівчинку в Україні коштує 800 гривень. Якщо ж ви з «Національного корпусу», для вас діє акція: усі ці задоволення безкоштовно.

С. вирішив, що «воно того не варте» і забрав заяву. Коли говорять, що знають, де ти живеш і працюєш, і що вам всім пізда, хочеться, щоб це скінчилося. Коли тобі і твоїй подрузі погрожують, ти хочеш, щоб це закінчилося.

Я не хотіла, щоб С. забирав заяву. Я була проти, але мій голос тоді нічого не важив. Чи важить він щось зараз?

Уся ця історія — дуже показова. Тому що закон не захистить вас, якщо вас побили через сексуальну орієнтацію. В українському законодавстві зазначено: «Мотиви расової, національної чи релігійної нетерпимості». Ніякої політичної нетерпимості, ненависті за сексуальну орієнтацію тощо, ага.

В сухому залишку: після цих подій у мене почалися кошмари. Вони тривали дуже довго. Кошмари, повні крові, смерті і болю. Крайньої праві — спонсори моїх психічних проблем. І багатьох інших політичних проблем з розпалюванням ненависті в Україні.

---

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS