Україні не потрібен президент

Україна захлинається істерикою через вибори президента, який їй не потрібен. Знову ці вибори «вирішальні», знову вибір кандидата — «доленосний». Подібної параної не було навіть у 2014, коли постреволюційна Україна зіткнулася з війною і мала всі шанси розвалитися. Переможці першого туру — діючий президент Петро Порошенко та комедіант Володимир Зеленський — переконують, що мають план, спроможний вивести Україну з глухого кута, у якому вона перебуває вже п’ятий рік поспіль. І справа навіть не в тому, що їхні плани брехливі. Просто сам інститут президента, як верховного корупціонера з занадто високими повноваженнями, варто відправити до музею політичної історії.

Опустимо повторення стандартних скарг на старих олігархів та корупціонерів за спинами Порошенка і Зеленського. Зрештою, в Україні ще не було президента, який би не мав зв’язків із криміналом чи казнокрадами. Поговоримо про те, чому нам варто здихатися системи, за якої одна людина на посаді президента здатна проводити свавільну політику та зовсім не звітуватися перед громадянами. Жоден президент за всю історію сучасної України і близько не був ані сумлінним виконавцем народних мрій, ані харизматичним вождем, який веде націю у світле майбутнє або минуле. Кожен український президент був компромісним посередником між групами інтересів, зазвичай далеких від інтересів пересічних виборців.

Президент відповідає за ряд критичних сфер, проте його повноваження не можна назвати диктаторськими. В компетенції президента, головним чином, знаходиться сфера оборони та дипломатії, за його поданням парламент затверджує голову уряду. Тобто, «невірний президент» цілком здатний відхилити країну від наміченого дипломатичного курсу і внести безлад у військову активність. Також не варто забувати про тіньові, корупційні «повноваження», завдяки яким президент може виконувати поставлені перед ним задачі навіть більш ефективно, купуючи за шалену валюту необхідні голоси у парламенті або здобуваючи лояльність чиновників в обмін на можливість красти трохи частіше та більше.

Зрештою, змішана, президентсько-парламентська форма правління в теорії дозволяє запобігти свавіллю чиновника найвищої категорії, стримуючи його владу парламентом. Проте парламент — ще одна причина для головного болю. В Україні геть відсутня партійна культура, яка б забезпечувала безперервність росту та конкуренції політичних партій, заснованих на ідеологічних засадах. Так, мейнстримні партії створюються під лідерів та їх оточення, і обслуговують фінансові інтереси утворених груп. Партії можуть легко змінювати програми та ідеологічні засади (якщо вони є), продаватися й купуватися. Наразі фактично неможливо створити партію з нуля — натомість її можна придбати «під ключ», що зводить нанівець усі спроби побудувати партію, так би мовити, чесних людей. Отже, партійна культура зводиться до забезпечення шкурних інтересів інвесторів, які подекуди запрошують до лав своїх партій кишенькових ідеологів. Навіть самовимуванці-мажоритарщики не рятують Верховну Раду від долі обслуговування інтересів фінансово-промислових груп.

Подібна картина робить теоретичну можливість стримування «невірного» президента дещо ефемерною. Якщо все продається і купується, то хто й кого стримуватиме? В подібній ситуації українці звикли обирати «менше зло», тож як правило, будь які вибори в нас — це вибори не «за», а «проти». За Кучму голосували, аби проти Симоненка, за Тимошенко, аби проти Януковича. Перші за довгий час вибори без необхідності голосувати «проти» відбулись у 2014, коли обрали компромісного Порошенка. Його кампанія була досить спокійною та не демонізувала опонентів як маріонеток Кремля, на відміну від 2019, коли, після першого туру, команда Порошенка вже безсоромно заявила мовою агітації, що Зеленський — уже навіть не буффон, нездатний керувати державою, а Путін власною персоною.

Головний аргумент поборників діючого президента — «аби не стало гірше». А чи може стати? Якщо залишити систему такою, як вона є, ми будемо приречені обирати посадовців «проти» без можливості їх контролювати, зашаровуючи гнилі сваї корумпованої держави то консервативною респектабельністю, то комедією, час від часу перекидаючи цю систему не доведеною до кінця революцією.

Реалістичне рішення, яке б вивело українську політику з цього порочного кола — це відмова від форми правління, за якої від волі одного високопосадовця залежить надто багато. Говорячи мовою політології, це перехід до парламентської республіки, в якій президентові відведено роль культурного діяча та дипломатичного представника. Вся відповідальність за дії уряду лягає на плечі партії-переможниці парламентських виборів, а роль головнокомандуючого переходить до генштабу армії, який приймає рішення про застосування сили для оборони самостійно. В цьому немає нічого утопічного. Подібна система досить давно існує та працює. Звісно, для її ефективності потрібна нова партійна культура, за якою партії стали б чимось більшим за обслугу лідера та його лобістських зобов’язань. Це не утопія, а лише покращення сучасного бридкого та безнадійного ладу.

Сучасний розподіл влади більше схожий на дурний сон, від якого варто якомога швидше відійти. Ну а ці вибори нічого не змінять та нічого не вирішать — ми програємо, хто б з кандидатів не виграв. Можете спати спокійно та готуватись до майбутніх звершень.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...