Емансипація мови

Ілюстрація — Натан Маркман

Якщо ви з Києва, то з високою імовірністю мовна ситуація у вашій сім’ї виглядає наступним чином: батьки розмовляють російською, а дідусі і бабусі — українською. Чому? В рамках панівного в нинішній Україні дискурсу відповідь звучатиме так: молоді батьки, переїхавши до міста, вирішили відмовитись від рідної мови, через те, що українська була і залишається пригноблюваною. При першому ознайомленні це досить задовільна відповідь, але чи вичерпує вона мовну проблематику?

Я народився в невеликому місті в передгір’ї Карпат. Мої батьки все життя розмовляли українською, так само, як і діди з бабами. Тим не менше, сказати що вони говорили однією і тією ж мовою я не можу. Мої батьки народились уже в місті, їхні батьки — в ближніх селах. І, звичайно, мої батьки, як і ваші, найменше в житті хотіли, аби їх вважали недалекими провінціалами, чи, в нашому місцевому варіанті «малпами з горів» через діалект. Тому мова мого домашнього спілкування — літературна українська, хоча, звісно, і не без діалектного впливу. Аналогію з попереднім прикладом вловлюєте?

Але, перш ніж говорити про розмовну чи літературну мову необхідно розглянути їх в їхній історичній конкретності. Українська літературна мова  почала формуватись на базі полтавських говорів в кінці XVIII століття. Єдиний унормований стандарт, який ми маємо сьогодні, і який є загальнонаціональним, з’явився набагато пізніше — на початку двадцятого. До того часу українські письменники послуговувались різними діалектними варіантами: якщо Шевченко писав опираючись  на середньонаддніпрянські говори, то, наприклад, Юрій Федькович присвячував своїм коханцям-солдатам вірші, що опирались на рідні для нього говірки буковинської Гуцульщини. Між іншим, традиції літератур на діалектах досі живі, але поки не про це.

Єдина загальнонаціональна мова в Україні формувалась разом зі становленням національного руху. Франко, наприклад, свідомо виступав проти галицького регіоналізму, стараючись писати мовою, що була б якнайбільш наближеною до літературної мови Наддніпрянщини:

Кождий, хто брав ся писати тою мовою, на скілько черпав із книжкової традиції, мусїв зачинати від Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, мусить бачити, що тут, у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явити ся вироблена лїтературна мова всїх Українцїв. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Камянця Подільського виявляла таку одностайність, такий брак різкійших відмін, який в повнї відповідав українському національному типови, також „вимішаному“ і вирівняному в цїлій масї, як мало котрий подібний тип у сьвітї. І от кождий, Галичанин чи Українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народа, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників.

Згодом літературна мова перестає бути мовою виключно віршів і романів, а стає мовою документів, постанов, наукових статей. Вона стає інструментом боротьби проти Російської та Австро-Угорської імперій, стає нероздільною з національним рухом, більше того, відіграє чи не ключову роль у формуванні української нації.

А нація, як ми знаємо — уявна спільнота людей, що знаходить свій найповніший вияв у національній державі, новий політичний суб’єкт, що з’являється в Європі разом з падінням феодальної формації. Це загальний і дуже спрощений начерк місця і ролі літературної мови у дискурсі українського націє- і державотворення, але вже тут ми бачимо ключовий для нас момент — унормована та уніфікована мова займає важливе місце у владному диспозитиві. Тепер перед нами певна ієрархія «українських мов» — із загальнонаціональною на вершині та локальними говорами чи суржиками внизу. Останні в кращому випадку розглядаються як цікавинка для туристів, в гіршому — цілеспрямовано маргіналізуються.

Нескладно помітити, що ієрархія мов загалом співпадає з суспільною ієрархією мовців.

Особливість саме української мови в цьому плані цікава, оскільки в Російській Імперії вона розглядалась як діалект російської, а не як інша мова, і дискримінувалась саме як діалект «общерусского языка», якому відмовляли у праві на висловлення ним серйозних думок в сфері науки, права чи поезії. Польська, литовська чи фінська також були пригнобленими, але  зовсім інакше — те, що хтось додумався написати вірш чи статтю на литовській не викликало ні в кого ні сміху, ні зверхнього замилування талановитим аборигеном, ні реплік про «дубоватость крестьянского языка».

Найпоширеніший стереотип пов’язаний з носіями діалектів  і суржиків (це суто політичне по суті протиставлення заслуговує окремого розгляду) — неосвіченість. Людину не навчили правильно говорити вдома і в школі.

На практиці ми маємо от що. Уявіть ви ростете в глибокій провінції. Приходите такі в школу, і тут виявляється, що всі кого ви знаєте (крім україномовного чи російськомовного телевізора) говорять  неправильно. Що ваша бабуся розказувала вам історії про себе, про дитинство вашого тата і ваше село неправильною мовою. Що всі кого ви знаєте — дурні і неграмотні. І ви — не виключення. Згодом ви почуєте анекдоти про неотесану дєрьовню/гуцула з полонини/селюка. Почуєте, що псуєте рідну мову. Рідна мова ж у підручнику, на те вона і рідна. Звичайно, вам захочеться говорити правильно, особливо коли ви переїдете туди, де люди говорять «нормально».

Тим більше що і живуть вони зазвичай теж нормальніше і комфортніше. Коли ви переїжджаєте, мова виступає ознакою того самого «селюка» чи «селючки», людини, яка приїхала шукати роботу чи вчитись. Варто вам тільки відкрити рот — і ви уже міцно зайняли місце неотесаного і незабезпеченого матеріально провінціала.

Не треба шукати винного на радіостанціях з російським шансоном, в книгарнях, що сміють продавати книги російською — часи емських указів і валуєвських циркулярів давно пройшли. Причина дискримінації за мовною ознакою — колосальна нерівність між центром і периферією. Причина невживання непрестижної мови носієм — сором. Націоналісти борються з соромом, а не з його соціально-економічною причиною: розказують, що українська — це стильно і модно, що нею говорили князі, а зараз говорять бізнесмени, політики і просто успішні люди. От тільки говорити саме такою високою і правильною мовою все одно дано не всім, як і дворянське походження чи можливість відкрити власну справу. Тому сором не зникає.

Важливо: ми говоримо, звичайно, не про мови, а про те, що ніхто не має відчувати сорому за власне походження, за те, яким чином він чи вона говорить про найважливіші речі. Захищати говори від трансформацій, впливів і запозичень (внаслідок яких вони і виникли) — те саме, що з піною з рота розказувати, як вам надоїло шо молодьож вживає англійські слова замість українських, а фемінаці ліплять закінчення всюди де можна і не можна. «Живий язик можна і треба студіювати як живу ростину, але не можна і не слїд засушувати і заковувати в мертві правила і формулки», — писав сто років тому згадуваний вже Франко (як не парадоксально, в тій же статті, в якій закликав всіх до єдиного стандарту). Не мають нас цікавити і спроби створити новий регіональний стандарт діалекту, чи тим більше вимоги політичної окремості (як роблять на Закарпатті місцеві сепаратисти, слушно помічаючи, що мова їх батьків — зовсім не мова в підручнику). Будь який проект такого плану — просто створення дрібнішої монади, в якій все ще живуть ті самі протиріччя та ієрархії.

І ще — всі, хто колись спілкується сьогодні не тою мовою, якою спілкувався в дитинстві чи якої спілкувались його чи її батьки нікому нічого не мусять. Всі, хто асимілюється в іншомовному середовищі мають на це абсолютне право. Мова сама по собі жодної цінності не має. Хіба наукову, але її залиште фахівцям. Має цінність людина, її життя, здоров’я і гідність. А вже остання, серед іншого, включає повагу до культурних особливостей.

Звичайно, остаточне вирішення мовного питання можливе тільки з демонтажем капіталізму, і системи ієрархій, які він з необхідністю породжує. Але чекати на утопію на блюдечку доведеться довго, а от зробити дещо може робити кожен тут і зараз:

  1. Ніколи не вказувати людям якою мовою і як вони мають писати і говорити: grammar nazi — теж наці. Робіть зауваження тим, хто це робить. Жити в суспільстві, де рецепт з граматичною помилкою і русизмом викликає купу зауважень, а бездоганно написаний антимігрантсьий текст — ні, не дуже приємно. Чогось не розумієте – перепитайте. Розумієте все але хочете доїбатись — тримайте свій грамотний і привілейований рот на замку і майте повагу.
  2. Перестаньте соромитись свого суржику чи діалекту. Вживайте його публічно, пишіть на ньому, робіть його видимим. Те, як ви розмовляєте — прекрасно, це скарб, світове надбання, нехай ще ніким не визнане. А ще — історія вашого життя і місця звідки ви родом. Говоріть, як говориться, як ви і ваші близькі вас розуміють.
  3. Експериментуйте. Мова — частина вашої ідентичності, ви можете робити з нею все що завгодно. Не бійтесь руйнувати норми і деконструювати їх — всьому потрібен аналіз і критика. А ще те як ви говорите може уже саме по собі бути революційним висловлюваннм.
  4. Звичайно, унормованість і уніфікованість роблять можливою комунікацію людей з різних частин країни — цей аргумент я часто чув від своєї вчительки української. Але чому обмежуватись тільки Україною? Коли вся машина пригноблення розвалиться, а на її руїнах зацвітуть діалекти, койне та піджини, буде дуже круто, якщо всі знатимуть як порозумітись з кимось з іншого кінця світу. Хороший вихід для цього випадку — крім англійської вивчити ще, наприклад, есперанто (це дуже просто).
  5. Завжди при цьому пам’ятайте, де джерело мовної проблеми. А також расизму, сексизму, проблем з навколишнім середовищем, того, що ви проїбали свій день на тупій роботі. Боріться до кінця.

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...