Російська священна війна та українське протистояння: бій на винищення

Для того, щоб осягнути ймовірні результати повномасштабної війни Росії з Україною, варто враховувати не лише проголошені цілі сторін. Наразі світ вважає, що поточна битва точиться довкола російського «права на безпеку» та українського права на самовизначення та незалежність, однак все це — дуже дипломатична оцінка. Грубо кажучи, вона ні про що. Дійсно, симпатії західної частини світу на боці України та нашої боротьби за демократію, права людини, мирне небо та інші цінності, про які так люблять говорити у передвиборчий час. Проте Росію досі розглядають як раціональну сторону, з якою можна домовитися, застосовуючи економічні санкції в якості вагомого аргумента. Очевидно, що цього недостатньо, бо Росією керує не раціональний уряд, а божевільний фюрер, який претендує на абсолютну владу в 140-мільйонній країні.

Західний світ воліє бачити Росію все тією ж «раціональною» силою з потужним арсеналом стримуючої зброї, що нескінченно постачає надважливі ресурси за вигідним прайсом, а також бере на себе витрати з врегулювання «терористичних загроз», як колись казали в адміністрації президента США Барака Обами (врешті, «no military solution for Crimea» — елемент тієї хибної оцінки Росії як раціональної сили). Зараз усе виглядає так, ніби Володимир Путін має врешті решт крякнути й поступитися новому режиму або принаймні схаменутися, відкликати свої війська та заплатити Україні за збитки. 

Але ця стратегія не спрацює. Станом на сьогодні, Росія майже повністю відрізана від західної цивілізації, має скалічену економіку, сильно покришену бойову міць, навіжений тоталітарний режим і мізерне, дисфункціональне громадянське суспільство, що не здатне ані переконати владу, ані скинути її силою. Поки Кремль має запаси зброї з минулого століття, харчові резерви і населення з руками й ногами, він не зупиниться. 

Якби Путін спирався на здоровий глузд, він би не просто припинив наступ на Україну. Цей диктатор взагалі б не розпочинав війну, бо вона не має жодного сенсу. Якщо в Росії станеться голод, а молодь буде вся скалічена після поїздки на фронт, наступ продовжиться аж до останнього пенсіонера, здатного заряджати гармату та жувати запліснявіле борошно.

У цієї держави досі в наявності нерозпакований арсенал ядерної зброї й такий-сякий аналог «машини судного дня», що розпочне перетворення світу в радіоактивне згарище навіть після прицільного влучання по всіх російських командних центрах (ми не знаємо, в якому стані цей стримуючий арсенал, однак військове мислення вимагає розглядати будь-яку загрозу як цілком вірогідну). Якщо еліти Росії мали шанс усунути диктатора й повернути державу до «нормальності», вони його вже втратили. 

З кожним днем влада Путіна знімає з себе все більше обмежень, а народ — ті самі пересічні росіяни, які «ні на що не впливають» — лишень глибше заривають голови у пісок, якщо не фанатично проголошують свою відданість вождю. Вони строчать одне на одного доноси, обмальовуються Z-свастиками та й в цілому не хочуть уникати безславної смерті за свій Рейх. З кожним днем Росія відгороджується все більше, бо зброї та харчів їй вистачить іще на багато років. У цій країні немає громадянської суб’єктності. Є лише сувора владна вертикаль і страх не виконати наказ, а саботаж серед військових набуває максимум пасивної форми в дусі «окопатися на місці та не робити зайвих рухів».

Якби російські офіцери мали уявлення про військову честь, вони б не виконували накази перетинати кордон або запускати ракети по сусідній країні, бо вони злочинні. У крайньому випадку бійці РФ могли б одразу після перетину кордону або першої зустрічі з озброєними українцями здатися в полон, — поки що це зробила тільки жменька солдатів. Решта здалася через неможливість втекти. 

Російські військові не готові саботувати злочинні накази, бо бояться службових проблем (пам’ятаймо, що військова служба в Росії — не почесна справа гідних громадян, а ненависна робота від безвиході), і радше загинуть самі або пошлють своїх людей на фарш, ніж осягнуть злочинність власних дій. Але навіть у такому деморалізованому стані вони продовжують ненавидіти в першу чергу українців, а не російське політичне керівництво, бо, на їхню недолугу думку, у відірваних кінцівках співслужбовців винні в першу чергу «хохли», які не забажали скоритися, і вже потім, можливо, Володимир Путін.

Навіть ті солдати, що усвідомлюють, хто саме у цій війні — фашисти, більше дбають про можливість ґвалтувати дітей, жінок і чоловіків, а потім безпечно повернутися до рідної депресивної провінції, бажано прихопивши з собою побільше награбованих золотих прикрас, унітазів, пральних машин і навіть собачих будок. До сьогодні найяскравіший прояв непокори серед російських комбатантів — це рапорти про відмову воювати з Україною. Чутки про покарання російських командирів танковими траками звучать сильно, проте ніяк не припиняють наступ.

Дійсно, Росія приречена, бо жодна країна не втримається за умов відрізання від глобальної торгівлі, фінансових потоків, комунікацій, продовольства й високих технологій. Але усвідомлення такої перспективи нікого не рятує. Поки Кремль впаде, нас, внаслідок бойових дій, може стати на кілька мільйонів менше — маймо на увазі російську ядерну зброю, у якої стільки ж шансів злетіти, скільки й не злетіти. Буде дуже наївно чекати, доки в Москві врешті-решт ухвалять правильне рішення, і всі знову зможуть продавати росіянам Макфлурі та купувати в них дешеві енергоносії. 

Частина еліт Західного світу потроху це усвідомлює, однак ще не знає, як протидіяти зрадництву годованого Путіним авторитаризму Угорщини чи такого ж годованого дешевими енергоносіями брехливому прагматизму (боягузтву) Німеччини, чиї обранці нібито не дуже розуміють, що таке війна на винищення. Тож наївно розраховувати, що білі пани з Європи та Америки дадуть нам щось більше за озброєння та «thoughts and prayers». Воювати ми будемо самі, хоч із АК-74 і Т-72, хоч із FN FAL і Leopard.

Наразі ми, керуючись саме військовим мисленням, можемо констатувати дуже чітку перспективу: війна з Росією — це серйозно й надовго, бо це не просто війна з корумпованими елітами, які достатньо підкупити чи знеголовити. Домовитися з цією стороною не вийде, бо єдиний суб’єкт переговорів — навіжений диктатор Путін — керується містичними уявленнями про славу та велич Росії, що зародилися у некритичних чекістських мізках після прочитання писань фашистського філософа Івана Ільїна. Отже, це війна з фашизмом — тоталітарним режимом, підтриманим громадянською істеричною одностайністю у ненависті до українців. 

Якщо в Росії закінчаться кадрові військові (а вони давно не в більшості), на нас гнатимуть випадкових перехожих, що займуть місце таких самих перехожих з окупованого Донбасу, потім Криму, а потім, цілком ймовірно, окупованих частин Херсонської та Запорізької областей. Вже зараз не здатним саботувати накази чи стріляти в командирів «мобіків» із так званих «ДНР»/«ЛНР», за допомогою загородзагонів кадирівсько-вагнерівських сил, доводиться приймати на себе цінний боєкомплект українських захисників, поки російська артилерія й авіація рівняє з землею наші міста. 

Це — війна на спустошення. Росіяни не зацікавлені в захопленні України як землі з цінними людськими й економічними ресурсами, комфортними містами й асфальтованими дорогами. Це — бійня, кривава баня без чітких цілей та обмежень. Це — війна тих, кому нічого втрачати, і для кого не існує жодних цінностей, крім винищення ворога, якого вбачають як у солдатах, так і в цивільних, незалежно від їхнього віку й статі. Російська священна війна — дурна та безжальна, і доки наша зброя не почне стріляти по той бік російських кордонів, дипломатичного врегулювання годі й чекати.

На щастя, більшість українців не марить «миром за будь-яку ціну», а кількість добровольців, готових до бою за нашу свободу та незалежність, перевищує штатні можливості армійських з’єднань. Україна переповнена зброєю та комбатантами, тож головні проблеми порядку денного — це скоріше злагодженість управління та брак важкого, наступального озброєння, ніж відсутність сил, мотивації та моралі. Мілітаризацію нашого суспільства можна порівняти хіба що з картиною Другої світової війни, зменшеної до масштабів протистояння двох країн. 

Так само, як армії світу в сорокових роках минулого століття були готові штурмувати фашистські столиці, нам варто готуватися до наступу на Москву. Росіян зможуть переконати лише танки на власних вулицях, і поки розбещене населення міст західної Росії не почує артилерійські залпи та не побачить на власні очі бронетехніку під українськими прапорами — на мир годі й сподіватися. Тож наша мета зрозуміла: вистояти, відтіснити ворога з усіх частин України та готуватися до наступу на російські кордони. І при цьому пам’ятати про те, навіщо ми це робимо: за свою свободу, за право народів на самовизначення, за волю людини та її гідність. Ми будемо жити в мирі лише в тому випадку, якщо сучасна Росія зникне з політичної мапи світу. Це не російська священна війна навпаки — це раціональна мета, виправдана екзистенційною загрозою, яку створили та розпалили не ми.


Додавайтеся в телеграм чат Нігіліста

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
  • USD, EUR: PayPal, [email protected]
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
· Места:

You may also like...