Міфи «лібертаріянської» економіки

Що визначає ціну в капіталізмі?

І «лібертаріянські», й «анархо» капіталісти підтримують суб’єктивістську теорію вартості (СТ), пояснену Австрійською школою економіки. Економістами цієї школи були зокрема Людвіг фон Мізес, Фрідріх Гаєк та Мюррей Ротбард. Простими словами, суб’єктивна теорія вартості стверджує, що ціна товару визначена його межовою користю для споживача. Це та точка на шкалі вдоволення особи, де бажання товару задоволене. Відповідно ціна є наслідком особистих, суб’єктивних оцінок всередині ринкового простору. Будь-якому прихильникові особистої свободи привабливість цього легко помітна.

Втім, суб’єктивна теорія вартості міфічна. Подібно більшості міфів, вона таки містить частку правди, але як пояснення ціни товару вона суттєво недосконала.

Частка правди в цій теорії зводиться до того, що особи, гурти, товариства тощо справді оцінюють товари й споживають їх. Цей спожиток ґрунтується на корисній вартості для користувача (хоча це змінно із врахунком ціни й прибутку). Споживча вартість товару є високо суб’єктивною оцінкою й тому коливається від випадку до випадку, залежно від смаку й потреб особи. Тобто вона має вплив на ціну, як ми згодом побачимо. Але як засіб визначення ціни товару, вона ігнорує дійсність виробництва за капіталізму.

Першою проблемою межової користі є циклічність її ґрунту. Ціни мають вимірювати «межову користь» товару. Втім, цін потребує споживач для оцінки, як найкраще збільшити власну задоволеність. Тобто суб’єктивна вартість «очевидно сперта на циклічний ґрунт. Попри її спробу пояснити ціни, ціни потрібні для пояснення межової користі». [Пауль Матік. Економіка, політика й вік інфляції, ст. 58]

До того ж, вона ігнорує різницю купівельної спроможності між особами й приймає правову фікцію рівності об’єднань окремим особам. Якщо, за словами багатьох лібертаріянців, капіталізм це «один долар, один голос», то очевидно, чиї цінності відображає ринок.

Тож якщо суб’єктивістська теорія вартості хибна, що визначає ціни? Очевидно, на короткий строк, ціни піддаються сильному впливу попиту й пропозиції. Якщо попит перевищує пропозицію, ціна росте й навпаки. Цей трюїзм, втім, не відповідає на запитання. Ключ до розуміння цін лежить у розумінні природи капіталізму, прибутковому виробництві.

Капіталізм ґрунтується на виробництві прибутку. Коли усвідомити це та його наслідки, ціну визначити просто. Ціна капіталістського товару прямує до ціни його виробництва на вільному ринку, ціною виробництва є затрата плюс середній розмір прибутку.

Споживачі, купуючи, зіставлені з даними цінами й даною пропозицією. Ціна визначає попит, на ґрунті корисної вартості товару для споживача та їхнього стану грошей. Якщо пропозиція перевищує попит, пропозиція спадає, поки прибутки не сягнуть середніх. Якщо дана ціна створює прибутки вище середніх, тоді капітал рушає з бідних прибутком зон до багатих прибутком зон, ростячи пропозицію і конкурс і знижуючи ціну, поки прибутки знов не зрівняються з середніми. Якщо ціна спричиняє попит вище пропозиції, це веде до нетривалого зростання ціни, й такі прибуткові надлишки вказують іншим капіталістам рухатись на цей ринок. Пропозиція товару вкріплюється на будь-якому рівні, запитаному при цій ціні, котра творить середні прибутки. Будь-яке тривале полишення цього рівня залежить від змін ціни виробництва товару (менші ціни виробництва означають вищі прибутки й тому вказують, що ринок може бути прибутковим новому вкладу інших капіталістів).

Отож ціна виробництва, а не попит і пропозиція, визначає ціну товару на довгий строк. Фактично, ціна визначає попит, бо споживачі стоять перед цінами як (звично) наперед даною об’єктивною вартістю, купуючи й вирішуючи на базі цих цін. Ціна виробництва товару дана, й тому рівень прибутку вказує лише, чи певний виріб «ціниться» споживачами достатньо для виправдання росту виробництва. Це значить, що «капітал суне з відносно застояних до стрімко розвиваних промислів… Надлишок прибутку, понад середній прибуток, вигравшись на певному рівні ціни, зникає знову, втім, із плином капіталу від бідних прибутком до багатих прибутком промислів», ростячи пропозицію і знижуючи ціни, а заодно прибутки. [Пауль Матік. Економічна криза й кризова теорія, ст. 49]

Як можна побачити, ця теорія (трудова теорія вартості) не заперечує, що споживачі суб’єктивно оцінюють товари й що це може чинити нетривалу дію на ціну (котра визначає пропозицію та попит). Втім, вона пояснює, чому певний товар продається за тою ціною, а не іншою, на що суб’єктивна теорія не здатна. Вона розвиває свої ідеї від врахування дійсності (наприклад існування ціни до можливості суб’єктивних оцінок, і природи капіталістичного виробництва).

Зрештою, СТ просто твердить, що «ціни визначені межовою користю; межова користь визначена цінами. Ціни… є нічим загалом крім цін. Маржиналісти, почавши свій пошук із поля суб’єктивності, пішли колом». [Алан Єнглер. Апостоли жадоби, ст. 27]

В дійсності, ціна капіталістичного товару, на довгий строк, рівна ціні його виробництва, що своєю чергою визначає пропозицію та попит. Якщо попит зміниться, що він звісно може й робить під час зміни споживацьких цінностей, це коротко вплине на ціни, але середня ціна виробництва це та ціна, близько якої капіталістський товар продається.

Звідки береться прибуток?

Як можна побачити, прибутки є рушійною силою капіталізму. Якщо прибуток не може отриматись, товар не виробляється, скільки б людей його «суб’єктивно» не «цінували». Але звідки береться прибуток?

Аби отримати більше грошей, гроші потрібно переводити в капітал, тобто робочі місця, машини та інше «капітальне майно». Втім, сам по собі, капітал (як гроші) не створює нічого. Капітал стає спроможним до виробництва лише в процесі праці, коли робітники використовують капітал. За капіталізму праця не тільки створює достатню вартість (наприклад, вироблені товари) для забезпечення наявного капіталу та їх самих, вона також виробляє надлишок. Цей надлишок виражається надлишком майна, тобто додатковими товарами. Ціна всього виробленого майна більша грошової вартості, представленої заробітками працівників після виробництва. Праця, вміщена в ці «надлишкові вироби», є джерелом прибутку, що має задіятися на ринку (на практиці, звісно, представлена цими надлишковими виробами вартість розповсюджується через усі вироблені товари у формі прибутку — різниці між ціною затрати й ринковою ціною).

Цей надлишок тоді використовують власники капіталу для а) вкладу, б) виплати дивідендів на свої акції в разі наявності, й в) плати своїм зарплатним рабам, які рухають виробництво (тобто очільникам і керівникам, що часом збіжні власникам), значно більшої винагороди, ніж робітникам. Надлишок, як і праця, використана для відтворення наявного капіталу, втілюється в завершений товар і задіюється по його продажу. Це означає, що робітники не отримують повної вартості власної праці, оскільки надлишок, присвоєний власниками для вкладу тощо, представляє вартість, додану працею; тож капіталізм ґрунтується на експлуатації. Саме це присвоєння достатку робітника власником вирізняє капіталізм від простого виробництва товару господарствами ремісників і селян.

Природою капіталізму є існування цієї монополізації виробу робітника іншими. Її обороняють «права власності» як громадських, так і приватних установ. Зарплата працівникам завжди буде меншою за достаток, котрий ті вироблять. Ця неоплачена праця є джерелом прибутків, котрі використовуються для росту капіталу, який своєю чергою використовується для збільшення прибутків.

В будь-який проміжок часу в обігу є певна кількість неоплаченої праці (тобто наявні прибутки). Це має форму неоплачених або майна, або послуг. Кожна компанія намагається збільшити свою частку наявного цілого, і якщо вона таки отримує частку вище середньої, це значить отримання певними іншими товариствами частки менше середньої. Чим більше товариство, тим ймовірніше, що воно отримає більшу частку наявного надлишку. Причини цього висвітлимо згодом, у розділі про те, чому ринок стає домінований великим бізнесом. Варто зазначити, що в будь-який момент часу є певний надлишок неоплаченої праці (тобто наявний пул прибутків), і товариства змагаються за ринкове задіяння своєї частки. Втім, джерелом цих прибутків є не ринок, а виробництво. Не можна купити те, чого не існує.

Як показано вище, ціни виробництва визначають ринкові ціни. В будь-якому товаристві ціни визначають великий відсоток затрат. З огляду на інші затрати (наприклад, на сировину), знову ж таки зарплати грають велику роль у визначенні їхньої ціни. Очевидно, поділ ціни товару на затрати й прибутки не фіксований, із чого слідує, що ціни є наслідком складної взаємодії рівнів зарплат із виробністю. Боротьба класів визначає, в межах даного стану, градус експлуатації на роботі та промислі, й відповідно який обсяг грошей іде робочій силі (зарплати) й товариству (прибутки). Отже ріст зарплат може не збільшувати ціни, зменшуючи прибутки чи в’яжучись на продуктивність, але це може мати обширніші єфекти при русі капіталу за потреби в інші промисли й країни задля кращих прибутків. Зазвичай ріст зарплат відстає від продуктивності. Наприклад, за Тетчер при владі вільних ринків продуктивність зросла на 4,2%, на 1,4% більше за ріст дійсного заробітку між 1980-1988. За Рейгана продуктивність виросла на 3,3%, супроводжена падінням на 0,8% у дійсних заробітках. Пам’ятайте, втім, що це всереднення без урахування масивних різниць зарплат між робітниками, наприклад, між очільником МакДональдсу та одним із його прибиральників.

Єфекти росту вкладу капіталу обговоримо далі.

Чому ринок стає домінований великим бізнесом?

«Вільний» ринок завойовують кілька фірм, із чого слідують олігархові змагання й більші прибутки запитаних товариств. Цьому передує зменшення можливості вийти на ринок, бо лише інші втверджені фірми здатні вбезпечити великі капітальні вклади, потрібні для конкуренції. Для людей із малим чи відсутнім капіталом вхід до змагання обмежений новими ринками з низькими капітальними затратами. Шкода, втім, що через конкуренцію ці ринки опановуються низкою великих фірм після поразки кількох і росту затрат капіталу. «Щоразу при завершенні капіталом його циклу, особа стає меншою порівняно з ним». [Жозефіна Ґерц. Анархія 41, ст. 48]

Отже, за природою ринку окремі фірми отримують більшу частку наявного надлишкового значення в господарстві через їхній розмір. Втім, «не слід робити висновок, ніби олігополії можуть задавати ціни довільної висоти. Якщо ціни задані зависоко, домінантні фірми інших промислів вабляться рушити й добути частку виняткових отримань. Малі виробники — користуючи дорожчі матеріяли чи застарілі технології — можуть зростити свою частку ринку й отримати здатні до конкуренції прибутки чи більші». [Елгар, цитована робота, ст. 53]

Ця форма конкуренції приводить великому бізнесові нечесний шмат наявних прибутків, внаслідок чого багато малих підприємців і членів середнього класу ненавидять їх (намагаючись їх замістити!) і звертаються до ідеологій, котрі обіцяють їх стерти. Звідси бачимо, що обидві ідеології «радикального» середнього класу, лібертаріянство та фашизм, атакують великий бізнес (як або «соціялізм великого бізнесу» в лібертаріянстві або «міжнародну плутократію» в фашизмі).

Втім, схильність ринків бути підкореними низкою великих фірм є очевидним бічним єфектом капіталізму. За своїм потягом до ширення (необхідним їм для виживання), капіталісти вкладають у нові машини для зниження затрат виробництва (й відповідно росту прибутків). Це збільшує продуктивність праці, тому дозволяє зарплатам також рости (але не рівним обсягом). При рості відношення капіталу до працівника, затрати зачину супротивної фірми внеможливлюють це для всіх інших фірм, окрім найбільших.

Це мало б міще за «анархо»-капіталізму, з іншим очевидним наслідком, що ринок для приватних «захисних» фірм також невдовзі рухався б низкою великих товариств, котрі втім ніхто б не мав дозволу назвати «державою», не будучи звільненим, хоч саме нею вони б і були…

Що спричиняє цикли капіталістичного бізнесу? 

Збільшення капіталу спричиняє зменшення окремого робітника до малого зуба великої шестерні. Як показано в розділі B.4.1. (Чи ґрунтується капіталізм на свободі?), ріст вкладу капіталу призводить до росту контролю робітника капіталом плюс перетворення особи в «масового робітника», якого можна звільнити й замінити з малим чи відсутнім клопотом.

Але де утиск, там і спротив; де влада, там і прагнення свободи. Це значить, що капіталізм мічений постійною боротьбою між робітником і господарем у ході виробництва. Саме ця боротьба визначає зарплати, а отже ціни товарів на ринку.

За словами Еріко Малатести, якщо робітники «успішно отримуватимуть, чого хочуть, їхнє становище покращиться: вони зароблятимуть більше, працюватимуть менше годин… не існує природного закону (закону зарплат), що визначає, яка частина робітникової праці має йти йому [чи їй]… Зарплати, години та інші умови зайняття є наслідком боротьби між господарями й робітниками… Шляхом боротьби, через спротив господарям, отож, робітники можуть до певної миті запобігати гіршанню своїх умов, як і отримувати дійсне покращення». [Життя й ідеї, ст. 191-2].

Якщо промисел чи країна зазнає високого безробіття, робітникам доводиться миритися з довшими робочими днями, гіршими умовами і новими технологіями, щоб зберегти зайнятість. Це дозволяє капіталу витискати більший рівень прибутку з робітників, що своєю чергою вказує іншим капіталістам вкладати в цю сферу. При рості вкладу, безробіття падає, тож робітники, в кращому становищі, чинять спротив капіталістичному порядку денному, навіть пропонують свій власний. При рості впливу робітників, рівні прибутку падають і капітал рушає в пошук прибутковіших пасовищ, спричиняючи безробіття. Отже цикл триває.

Наприклад, розгляньмо кризу, що завершила післявоєнне Кейнсіянство у ранніх 1970-х і проклала шлях революціям «економіки пропозиції» Тетчер і Рейгана. Цей період був мічений гаслами робітничого контролю, тоді як справжні післяподаткові дійсні зарплати й продуктивність у розвинених капіталістичних країнах росли приблизно одним темпом із 1960 до 1968 (4%), але між 1968 і 1973 перші зросли в середньому на 4,5% порівняно з ростом виробності на 3,4%. Як наслідок, частка прибутку на виході бізнесу впала на приблизно 15% у цей період. Кожен спад за капіталізму траплявся, коли робітники помічали зростання рівня свого життя, і це не випадково.

Філіпсова крива, що вказує на ріст інфляції при спаді зайнятості, теж є твердою ознакою цього відношення. Інфляція є наслідком наявності більшої кількості грошей в обігу, ніж потрібно для продажу різних товарів на ринку. Причиною, чому забагато грошей в обігу, є вираження інфляцією «недостатніх прибутків, що компенсується ціновими й монетарними політиками… За будь-яких умов, інфляція озвучує потребу вищих прибутків…». [Пауль Матік. Економічна криза й кризова теорія, ст. 19]. Це досягається дешевшанням праці, оскільки зменшує «дійсні зарплати робітників… [що] напряму корисно наймачам… [поки] ціни ростуть швидше зарплат, дохід, звично видаваний робітникам, натомість іде бізнесу». [Брехер і Костелло. Здоровий глузд у тяжкі часи, ст. 120].

Відповідно, за врахування авторитарних відносин на ґрунті капіталізму й природи творення прибутку, господарство стійкого «розквіту» неможливе просто через те, що капіталізм керований прибутковими міркуваннями. За повної зайнятості, капітал слабкий, праця сильна, а люди робочого класу перебувають у міцнішому становищі для боротьби за економічну свободу — самокерування на роботі й у спільноті.

Втім, навіть якщо припустити, що люди можуть бути цілком щасливими за капіталістичного господарства, охочими продавати свою свободу й творчість за пару надлишкових монет, капіталізм має об’єктивні межі свого розвитку. Ці межі обговоримо далі.

Чи спричиняє державний контроль кредиту цикли бізнесу?

Ріст виробності означає, що прибуток поширений на все більшу кількість товарів і тим не менш має задіюватися на ринку. Оскільки зарплати відстають від продуктивності, попит на товари не здатен зустріти пропозицію, і тому ринок перенасичується. До цього призводить недостатня продуктивність праці для задоволення прибуткових потреб накопичення капіталу (котре є метою виробництва). Оскільки вироблено недостатньо, капітал не може ширитися зі швидкістю, що дозволила б повна реалізація того, що було вироблено. Прибутковість спадає, ведучи до зрізу затрат у намаганні задіяти більше прибутків. Виробництво врізається й робітників скорочують, що веде до спаду попиту з ускладненням задіяння прибутку на ринку, ведучи до більшого зрізу затрат, поки прибутки не вкріпляться на прийнятному рівні. Суспільні збитки такого урізання затрат є ще одним зовнішнім фактором, яким опікуються лише якщо він загрожує впливу й достатку капіталістів.

Відповідно, капіталізм зазнає циклу розквіту й спаду за своєю природою капіталістичного прибуткового виробництва, навіть якщо ми опустимо свідоме повстання робітників проти влади, пояснене раніше. Саме цей двобічний тиск на рівні прибутку, суб’єктивний і об’єктивний, спричиняє цикл бізнесу та інші економічні проблеми на зразок «стагфляції». Питання державного втручання в борги має значно менший вплив, стосуючись більше діяльності непрямого створення прибутку, наприклад, забезпечення «природного» рівня безробіття заради втримання високих прибутків, прийнятного рівня інфляції для забезпечення росту прибутків тощо.

Факт, звісно, що всім кризам передувало спекулятивно посилений ріст виробництва й кредиту. Це не означає, втім, що перевиробництво слідує зі спекуляції й зростання кредиту. Зростання й зменшення кредиту є тільки ознакою чергованих змін у циклі бізнесу, зокрема спад прибутковості скорочує кредит, а ріст його збільшує. Але лібертаріянці плутають симптом і хворобу.

Де нема з чого отримати прибуток, кредиту не шукають. Попри те, що розширення кредитної системи «може бути чинником затримки кризи, дійсний спалах кризи обертає його в чинник загострення через більшу кількість капіталу, який потрібно знецінити» [Матік, цитована робота, ст. 138]. Але ця проблема стоїть перед приватними товариствами, використання золотого стандарту при «зростання виробництва чи торгу без супроводу росту кількості грошей має спричиняти спад рівня ціни… Грошові знаки були розроблені свого часу для захисту торгу від вимушених знецінень, що супроводили вжиток товарних грошей, коли обсяг бізнесу падав… Товарні гроші незадовільні як гроші, бо просто є товаром і не може зростати кількісно на вимогу. Кількість наявного золота… [не може зрости] на стільки десятків [відсотків] за кілька тижнів, скільки потрібно для проведення раптово затребуваних обмінів» [Поляні. Велике перетворення, ст. 193].

Відповідно, грошові знаки додаються й вилучаються відповідно до прибутковості капіталістів, як передбачає лібертаріянська економічна теорія. Проте це не може впливати на цикл бізнесу, вкоріненому у виробництві заради капіталу й капіталістичних відносин влади, і до якого пропозиція кредиту очевидно прив’язана, а не навпаки.

Чи невтручання зменшує безробіття, як твердять праві лібертаріянці?

Аргументом правих лібертаріянців є те, що якщо робітникам дозволити змагатися «вільно» між собою за роботу, то зарплати ростимуть і безробіття скоротиться. Державне втручання (закони про мінімальну зарплату, гарантування трудових і профспілкових прав тощо) за цією теорією є причиною безробіття, оскільки закріплює зарплати вище їхнього ринкового рівня, збільшуючи затрати виробництва і «змушуючи» наймачів звільняти людей. Згідно з неоліберальною економічною теорією, фірми коригують виробництво, аби привести граничну затрату своїх виробів (затрату на вироблення одного нового предмету) в рівність із визначеною ринком ціною виробу. Тож спад затрат теоретично веде то розширення виробництва, творячи роботу для «тимчасово» безробітних і рухаючи господарство до рівноваги повної зайнятості.

Втім, як Девід Швайкхарт вказує в «Проти капіталізму» (преса Кембриджського університету, 1993, ст. 106-107), цей аргумент впускає той факт, що при спаді зарплат, падає й купівельна спроможність робітника; і якщо це не врівноважити ростом витрат деїнде, загальний попит знизиться.

Звична неоліберальна відповідь твердить, що вкладні витрати зростуть, бо нижчі витрати означатимуть більші прибутки, відповідно більші заощадження, відповідно більший вклад.

Але нижчі витрати означатимуть більші прибутки лише якщо товари будуть продані, чого може не відбутися в разі несприятливого впливу на попит. До того ж, як Кейнс вказав колись, сили та мотивації, що регулюють заощадження, досить відрізняються від тих, що регулюють інвестиції. Отож ці дві величини не завжди неодмінно збігаються. Тому фірми, зменшивши зарплати, можуть виявитися нездатними продавати більше чи навіть як раніше. В такому разі вони скорочують виробництво, додаючи безробіття й далі знижуючи попит. Це може запустити спіраль зниження попиту й виробництва, ведучи до спаду економіки.

Як зазначає Швайкхарт, такі міркування спростовують неоліберальне переконання, що профспілки та закони про мінімальну зарплату винні в безробітті. Навпаки, поки профспілки, закони про мінімальну зарплату та різноманітне соціяльне забезпечення вберігають попит від такого низького спаду, якого б він інакше міг зазнати під час кризи, вони гальмують нисхідну спіраль. Замість спричиняти безробіття, вони насправді запобігають йому. Це очевидно, бо зарплати можуть бути затратами для кількох фірм, але вони є виторгом для ще багатьох. Візьмімо наприклад США, якби мінімальні зарплати спричиняли безробіття, тоді чому штати південного сходу (із меншою мінімальною зарплатою й слабшими профспілками) мають більший рівень безробіття за штати північного заходу?

Більше того, має бути очевидно з огляду на історію капіталізму під час його некерованого зеніту в XIX столітті, що вільна конкуренція між робітниками за робочі місця не веде до повної зайнятості. Як вказано вище, повна зайнятість не може бути сталою рисою капіталізму через його авторитарну природу.

Чи «вільний ринок» піде на користь усім, а особливо — бідним?

Мюррей Ротбард і безліч інших вільних ринковців так стверджують. Знову ж таки, це містить частку правди. Оскільки капіталізм є господарством «рости чи помри», очевидно що кількість багатства, доступного суспільству, зростає для всіх. Тож бідним ставатиме краще абсолютно за будь-якого господарства росту. Це мало місце й за державного капіталізму совєтів — найбідніший робітник 1980-х був очевидно куди заможніший за робітника 1920-х.

Втім, значення має відносна різниця між класами й періодами в межах господарства росту. Враховуючи тезу, що капіталізм вільного ринку буде корисним передусім для бідних, маємо поставити запитання: чи можуть всі інші класи виграти також?

Як зазначено вище, зарплати залежать від продуктивності, а ріст перших відстає від росту останніх. Якщо на вільному ринку бідні «особливо» виграють, то ми мали б спостерігати зарплати, що ростуть швидше за продуктивність, коли б робітнику належало бачити ріст власної частки суспільного достатку. Втім, якби це мало місце, кількість прибутків, що йдуть вищим класам, була б пропорційно меншою. Відповідно, якщо капіталізм особливо корисний для бідних, він не може бути настільки ж корисним для тих, хто живе з прибутку, твореного робітником.

Але, як вказано вище, продуктивність має рости швидше зарплат, щоб робітники створювали більше прибутків суспільству, виробляючи більше товарів, ніж отримують назад зарплатами. Інакше прибутки падають і капітал втрачає інвестиції. Твердження, що всі виграють від вільного ринку, впускає той факт, що капіталізм є системою, керованою прибутком, а щоб його прибутки існували, робітники не можуть отримувати всіх плодів своєї праці. Як Спунер вказав понад сто років тому, «майже всі багатства витворені з капіталу й праці інших людей, ніж тих, хто їх реалізує. Дійсно, великі багатства рідко можуть творитися одною особою, крім як шляхом висмоктування капіталу й праці з інших». [Бідність: її неправові випадки й правова корекція]

/Iain MacSaorsa, «The Myths of “Libertarian” economics». Переклав Денис Никула


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • Patreon
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...