Мирні зібрання без повідомлень: підготовка до суду

У Рівному продовжується судова тяганина навколо мовчазного протесту проти тоді ще кандидата в Президенти Володимира Зеленського. Дарина Коцюруба та Роман Філюк вже програли перший суд — суддя першої інстанції визнав їх винними в «порушенні встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» попри відсутність цього «порядку» в чинному законодавстві України. Сьогодні ж молодь спробує виграти в апеляції. З аргументацією на захист «права не повідомляти» владу про намір проводити протест їм допомагав член правління ГО «Правозахисна Ініціатива» Михайло Лебедь. Пропонуємо вам ознайомитись з цими матеріалами.
І. Про сутність і значення мирних зібрань (не для суду, а більше для розуміння)
Мирні зібрання — це відносно сучасний соціальний феномен, який виник і розвивався в державах разом з розвитком в них демократичних перетворень. В основі цього феномену — негласний договір між державним апаратом і населенням… не вбивати один одного, коли велика група невдоволених владою збирається разом в одному місці. Бо ж для всієї історії людства більш характерні саме не мирні зібрання, а криваві бої. Люди не стояли з плакатами, а зі зброєю, готовою до застосування. Для влади в давні часи було правилом колоти мечами чи розстрілювати бунтівників. Коли ж невдоволентх виявлялося аж надто багато, гинули вже можновладці. Варто додати, що культура мирного характеру зібрань також має тисячолітню історію. Мова про масові свята, фестивалі і карнавали, під час яких люди іноді перевдягалися і грали ролі своїх правителів, критикуючи їх в такий спосіб.
Впродовж тисячоліть людські держави еволюціонували. Цікаво, що еволюція відбувалася в основному завдяки саме кривавим революціям. Прості люди платили своїми життями, щоб в них з’явилося більше прав і можливостей, щоб змінювалась сама концепція держави. З часом багато держав, які ми сьогодні вважаємо цивилізованими і демократичними, еволюціонували до того стану, коли свобода мирних зібрань стала непорушною цінністю. З одного боку тому, що стала замінницею бунту, даючи можливість усім сторонам конфліктів почути один одного і безкровно домовитись про компроміси. З іншого боку свобода вираження поглядів, свобода зібрань є засобом, гарантією і ознакою конкуренції ідей в суспільстві, а також стратегічним запобіжником від встановлення авторитарних, людиноненависницьких режимів.
Водночас свобода мирних зібрань в сучасних державах є не лише суспвльним явищем, але й ідеологічним конструктом — штучно створеною категорією. Навіть саме словосполучення «свобода мирних зібрань» на практиці означає більш очевидні речі — свободу висловлюватися вголос та за допомогою написів на плакатах, свободу ходити, стояти, сидіти або лежати, встановлювати намети і в них знаходитись разом з іншими людьми під час колективного висловлювання певної точки зору. Тобто сучасні держави штучно створили категорію «свободи мирних зібрань», яка об’єднує всі ці явища. Українське законодавство, наприклад, під словосполученням «мирні зібрання» має на увазі «збори, мітинги, походи, демонстрації тощо» (з ч. 1 ст. 39 Конституції України). А в підзаконних нормативно-правових актах, які на сьогодні вже втратили чинність, свого часу була спроба розтлумачити, що є «зборами», «мітингом», «вуличним походом», «демонстрацією», «пікетуванням». Керівні принципи Бюро з демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ та Венеціанської комісії Ради Європи, де підсумовані кращі світові практики регулювання цієї сфери, містить більш універсальне визначення мирного зібрання як навмисну тривалу в часі присутність в публічному місці групи більше однієї людини з метою висловлення спільних інтересів.
Навіщо уряди держав в своїх юридичних документах прописують те, що й так зрозуміло? Для того, щоб після цього прописати правила регулювання свободи зібрань. З одного боку влада це робить для того, щоб силами поліції захищати свободу мирних зібрань від тих, кому не подобається та чи інша точка зору. А з іншого — для того, щоб в якійсь мірі контролювати свободу зібрань та свободу вираження поглядів. Навіщо контролювати? Щоб мирні зібрання раптом не перетворились в немирні, що є логічним для держави під час гострих соціально-політичних конфліктів — держава щонайменше намагається зберегти своє існування. Конституція України, наприклад, передбачає екстраординарні обмеження свободи зібрань та свободи слова під час воєнного або надзвичайного стану. Та з іншого боку можновладці мріють залишатися при владі якщо не вічно, то якомога довше. Тому в авторитарних державах або державах з проблемними демократіями влада намагається максимально зарегулювати свободу зібрань, щоб убезпечитися не лише від немирних протестів, а й зробити неможливими чи нечисельними, нечастими і взагалі «беззубими» в плані критики будь-які зібрання взагалі.
ІІ. Про причини появи в законодавстві і мету застосування ст. 185-1 КУпАП
В конституціях СРСР та союзних республік свобода зібрань декларувалася, але не гарантувалася на практиці. Масові зібрання, які були організовані не радянською владою, розганяли силою або розстрілювали. Якщо ж протести були малочисельні, то учасників просто затримували і репресовували за «заклики до повалення, підриву або послаблення Радянської влади… при масових заворушеннях», «порушення громадського порядку» та «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Радянське кримінальне законодавство працювало за принципом крилатого вислову «була б людина — а стаття знайдеться». Тож в умовах залякувань і жорстких репресій щодо носіїв альтернативних думок влада ніяк не регулювала питання свободи зібрань — в цьому не було політичної потреби.
Потреба в правилах регулювання свободи зібрань виникла у радянської влади через збільшення кількості протестів під час Перебудови Михайла Горбачова наприкінці 80-тих років ХХ століття. Попри декларації про «гуманний демократичний соціалізм» влада розуміла, що ситуацію в Радянському Союзі потрібно було контролювати. Тому в 1988 році були, зокрема, ухвалені укази Президії ВР СРСР № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» та Президії ВР Української РСР № 6347-XI «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій».
Останній документ зокрема вніс в Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення сумнозвісну статтю 185-1 «Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій», яка згодом перекочувала в Кодекс про адмінправопорушення вже незалежної України. Стаття досі має бланкетний характер, тобто закріплює лише загальні ознаки правил поведінки, для встановлення ознак яких слід звертатися до норм іншого нормативного акта. Таким нормативним актом тоді був вищезгаданий Указ «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». Стаття 185-1 Кодексу разом з нормами цього Указу зокрема мали на меті:
- змусити протестувальників просити дозволу на проведення мирних зібрань у влади;
- дати владі 10 днів часу, щоб підготуватися до будь-якого протесту;
- легітимізувати затримання, застосування сили та подальших репресій до протестувальників за порушення будь-яких правил проведення мирних зібрань;
- легітимізувати затримання, застосування сили подальших репресій до протестувальників за проведення «несанкціонованих зібрань». Тобто зібрань, про проведення які влада не знала, або не дала дозвіл на їх проведення.
Тобто радянське законодавство про мирні зібрання використовувалось для боротьби з національно-визвольними рухами. Це не допомогло СРСР, бо попри жорстке законодавство, затримання і побиття людей «несанкціонованих зібрань» було все більше. Особливо багато їх було в Україні. Зрештою, «несанкціоновані зібрання» були однією з багатьох інших причин розвалу Радянського Союзу.
28 червня 1996 року було ухвалено Конституцію України, через формулювання якої зміст Указу Президії ВР СРСР № 9306-XI 1988 року «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» тепер суперечив Конституції та не мав застосовуватись на території України. Через низький рівень правової свідомості та подекуди злочинні наміри, влада ще довго зверталася до радянського Указу. Допоки після Революції Гідності в 2016 році прогресивний склад Конституційного Суду України у своєму Рішенні № 6-рп/2016 нарешті не визнав Указ неконституційним.
Проте стаття 185-1 КУпАП («порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій») досі має бланкетний характер. І тепер відсилає до неіснуючого законодавчого акту українського парламенту. Як сказано про це, зокрема, в постанові Верховного Суду №5-49кс13 від 03.03.2014:
«Порядок організації проведення зборів має бути встановлений Верховною Радою України і виключно на підставі закону, оскільки саме законами України визначаються права та свободи людини і громадянина, зокрема й право на мирні збори, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина».
І дійсно — виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина (п.п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції), єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент (ст. 75 Конституції), що означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони (Рішення Конституційного Суду № 17-рп/2002). А в рішеннях у справах «Вєренцов проти України» та «Шмушкович проти України» Європейський суд з прав людини постановляє, що притягнення до адміністративної відповідальності за «порушення порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» (тобто за ст. 185-1 КУпАП) в Україні сьогодні є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Ніякого покарання без закону).
Водночас попри низку відповідних законопроектів, більшість народних депутатів різних скликань Верховної Ради не квапляться прибирати статтю 185-1 з Кодексу про адміністративні правопорушення. В Україні також час від часу продовжується притягнення до відповідальності за ст. 185-1 КУпАП людей, єдиним «гріхом» яких є неповідомлення органів влади про намір провести мирне зібрання. Чому ця практика є хибною — читайте у наступному розділі.
ІІІ. Норма про завчасне сповіщення органів влади про намір провести мирні зібрання не є «порядком організації або проведення» мирних зібрань
Суддя Рівненського міського суду Діонісьєва Н.М. в постанові суду у справі № 569/10472/19 від 13 червня 2019 року щодо притягнення Дарини Коцюруби за проведення мирного зібрання без попереднього повідомлення органів влади про намір його проводити до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 185-1 КУпАП проігнорувала всю аргументацію з клопотання Дарини про закриття справи щодо того, що:
- в Україні відсутній «порядок організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій»;
- відсутність сповіщення органів влади про намір провести мирне зібрання не є «порушенням порядку організації або проведення» мирних зібрань;
- відсутність сповіщення органів влади про намір провести мирне зібрання не є правопорушенням.
Та ж суддя Діонісьєва Н.М. в постанові суду у справі № 569/10474/19 від 13 червня 2019 року щодо притягнення Романа Філюка за участь в тому ж мирному зіранні до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 185-1 КУпАП згадує пункт 67 рішення у справі «Вєренцов проти України» Європейського суду з прав людини про «відсутність чіткого та передбачуваного законодавства, що визначає правила проведення мирних демонстрацій» в Україні.
Але далі з цієї ж постанови судді Діонісьєвої Н.М. випливає хибний висновок, буцім норма про повідомчий характер проведення мирних зібрань з ч. 1 ст. 39 Конституції України («Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування») є саме таким «чітким та передбачуваним законодавством, що визначає правила проведення мирних демонстрацій».
Тобто суддя Діонісьєва Н.М. робить висновок, буцім завчасне сповіщення органів влади про намір провести мирне зібрання є імперативним обов’язком, без виконання якого громадяни права проводити мирні зібрання не мають. А невиконання якого буцім є правопорушенням. Це не відповідає дійсності з наступних причин:
1. Суддя Діонісьєва Н.М. фрагментарно трактує Конституцію України.
Суддя трактує ч. 1 ст. 39 Конституції у відриві від ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 22, ч. 2 ст. 58 Конституції України.
2. Відсутність повідомлення не позбавляє конституційного права проводити мирне зібрання і не може бути підставою для його заборони.
Конституція України передбачає три правових режими, які регламентують різні способи та підстави обмежень прав і свобод людини і громадянина:
- так би мовити, «звичайний» правовий режим — правовий режим дії більшої частини обмежень, визначених в Розділі ІІ Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»;
- правовий режим надзвичайного стану;
- правовий режим воєнного стану.
Конституція України допускає додаткові по відношенню до обмежень, визначених в ч. 2 ст. 39 Конституції, способи та підстави обмежень свободи зібрань в умовах надзвичайного або воєнного стану (ч. 2 ст. 64 Конституції). Ці способи та підстави були встановлені спеціальними законами «Про правовий режим надзвичайного стану» та «Про правовий режим воєнного стану».
В усіх інших випадках діють правила «звичайного» правового режиму. А саме — правила ч. 2 ст. 39 Конституції, яка передбачає перелік підстав для обмежень свободи зібрань, а також чітко і вичерпно вказаний спосіб обмеження свободи зібрань:
«Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».
Як бачимо, ч. 2. ст. 39 Конституції серед підстав для обмеження права на свободу зібрань не містить такої підстави як «на підставі відсутності завчасного сповіщення» влади про намір провести мирне зібрання. Тобто з цієї норми Конституції випливає, що відсутність повідомлення про намір провести мирне зібрання не позбавляє людей права проводити зібрання і не може бути підставою для заборони або іншого обмеження мирного зібрання за умов відсутності правових режимів надзвичайного або воєнного стану.
3. Принцип «Дозволено все, що не заборонено».
Ч. 1 ст. 22 Конституції визначає, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Тобто людям і громадянам в сфері прав і свобод дозволено все, що прямо не заборонене законодавчими актами Верховної Ради України (ст. 75, п.п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції). Немає і жодного закону України, який би забороняв проведення мирних зібрань без повідомлень.
В Україні немає адміністративної та кримінальної відповідальності за неподання завчасного сповіщення про намір провести мирне зібрання. В ст. 185-1 КУпАП не йдеться про неповідомлення, а лише про «порядок організації або проведення». Що вважати цим «порядком», Верховна Рада України не визначила.
Рішення Конституційного Суду № 4-рп/2001 від 19.04.2001, на яке посилається суддя Діонісьєва Н.М., не встановлює цей «порядок» і не розтлумачує питання зібрань без повідомлень. Бо Конституційний Суд не має законотворчої функції, а суб’єкт права на конституційне подання (Міністерство внутрішніх справ України) не звертався до Суду з питанням про конституційність зібрань без повідомлень.
4. Принцип «Ніякого покарання без закону».
Ч. 2 ст. 58 Конституції визначає, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Цей принцип виражений також в ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За правовою позицією Конституційного Суду затримання людини у будь-якому випадку не може бути визнане обґрунтованим, якщо діяння, які інкримінуються затриманому, на час їх вчинення не могли розцінюватися або не визнавалися законом як правопорушення (Рішення Конституційного Суду № 17-рп/2010).
Тут слід повторити, що немає жодного закону України, який би забороняв проведення мирних зібрань без повідомлень. В Україні також немає адміністративної та кримінальної відповідальності за неподання завчасного сповіщення про намір провести мирне зібрання. А в ст. 185-1 КУпАП не йдеться про неповідомлення.
5. Обов’язок повідомляти не є імперативним.
Таким чином з комплексного аналізу норм Конституції та законодавства України випливає, обов’язок сповіщати (повідомляти) органи влади про намір провести мирне зібрання (ч. 1 ст. 39 Конституції) не є імперативним. Тобто не є безумовно обов’язковим.
А «порядок» організації та проведення мирних зібрань за визначенням мав би бути чітким і однозначним для трактувань. Норма ж про завчасне сповіщення органів влади про намір провести мирне зібрання з ч. 1 ст. 39 Конституції таким «порядком» не є. Бо не є достатньо чіткою через інші норми Конституції (ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 22, ч. 2 ст. 58), з яких можуть випливати виключення з норми про повідомлення, та через відсутність заборон і санкцій за неповідомлення.
Слід додати, що міжнародне право в галузі прав людини також не вимагає, щоб в національному законодавстві містилася вимога подання попереднього повідомлення про мирні зібрання. В Керівних принципах Бюро з демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ та Венеціанської комісії Ради Європи зі свободи мирних зібрань сказано, що стихійні мирні зібрання слід вважати законними, та розглядати в якості очікуваної ознаки здорової демократії (§ 128). Влада, за умови збереження мирного характеру стихійного зібрання, повинна завжди сприяти його проведенню і забезпечувати його захист (§ 4.2), навіть якщо в законі відсутнє відповідне виключення з правил подачі повідомлень (§ 131).
Стихійні мирні зібрання є розповсюдженим світовим, європейським та українським явищем. Причиною зібрань без повідомлень бувають або раптові події, після яких одразу починається протест, або відсутність бажання повідомляти чи взагалі бачити на своєму мирному зібранні поліцію. Зокрема, якщо працівники поліції є супротивниками конкретного мирного зібрання і можуть чинити зібранню перепони, бо очільники і працівники мають, наприклад, інакші політичні погляди. Тобто в ситуаціях, коли поліція відмовляється виконати покладені на неї позитивні зобов’язання щодо захисту мирного зібрання і сприяння його проведенню (докладніше про позитивні зобов’язання читайте в § 4.1 та § 113 Керівних принципів).
В цьому контексті неважливо знати, чому саме Дарина Коцюруба та Роман Філюк не повідомили владу про намір провести мирне зібрання. Можливо, вони не знали про таку опцію, або ж просто не довіряли владі. Варто розуміти, що вони не вчинили жодного правопорушення під час проведення свого мітингу, а також не спричинили ніякої матеріальної шкоди. Варто також підкреслити, що нам не відомий жоден випадок бійки між прихильниками та супротивниками політика Володимира Зеленського. Не сталося жодної бійки і під час зазначеного мирного зібрання. Це свідчить про те, що Дарині та Роману не був потрібен захист поліції від агресивних супротивників їхньої точки зору, і ніхто не має нав’язувати їм протилежне.
Від редакції Нігіліста додамо: Бунтуйте, кохайте, права не віддавайте!:)
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!
Підтримати редакцію:
- UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
- Patreon
- USD: skrill.com, [email protected]
- BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
- ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
- DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
- LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS