Ліві та праві мутації українського лібералізму

Ілюстрація: thedoctorweighsin.com

Хоча українська політика остаточно реалізувалася як безідейний калейдоскоп шумів, голосів, жлобських образів, ніколи не даваних обіцянок, голосів та «популізму позитиву» (на відміну від західних лівого та правого популізмів), деінде все ще виникають спроби задекларувати власну ідеологічну позицію і відштовхуватися саме від неї.  Безумовно, одним з таких центрів є ультраправі сили. В спільноті ультраправих кліше «лівого ліберала», а точніше — «ліволіберала» щодо політичних опонентів поступається популярністю хіба що конспірологічному «культурному марксисту». Також, останнім часом набуває популярності ідеологічна позиція і самоназва «правий ліберал», сформульована чи то задля компромісу з вищезгаданими ультраправими, чи то просто аби відхреститись від «мерзенного лівацтва». Нещодавно в Україні навіть з’явилася партія з такою ідеологічною основою — «Демократична сокира». Та чи є ці позиції варіантами лібералізму, і чи може він мати чітку ліву або праву специфіку?

Відповідаючи на це питання важливо не впасти у просторово-координатну шизофренію, котра панувала в Україні перед останніми виборами. Тоді ведучі кількох програм розважались таким чином, що кликали до себе кандидатів із задекларованою ідеологічною позицією (соціал-демократа Капліна та націоналіста Кошулинського), цитували їм уривки з програм протилежного політичного спектру (Гітлера та Симоненка) і піднімали на сміх з докором «ну який же він соціал-демократ/націоналіст». Очевидно, що подібний гумор є, певною мірою, флешбеком з часів, коли Ганс Айзенк ще не ввів до політичного спектру вертикальну складову і аналітики тогочасних політик мали знущатися як над собою, так і над одновимірним простором в конвульсивних спробах внести всі ідеологічні позиції на одну горизонталь. Тож, аби не відтворювати просторово-політичні збочення українських телеведучих, проаналізуємо ці «лібералізми» як в межах економічних, так і культурно-ієрархічних координат.

Економічні координати

Дихотомія «правого» та «лівого» лібералізму — умовно допустимий за смислом, хоча і не популярний за вжитком спосіб передачі іншої дихотомії — «соціального лібералізму» та «класичного лібералізму» (опоненти котрого віддають перевагу назві «неолібералізм»). Варто зазначити, що і з огляду на історію лібералізму, і на сучасний ідеологічний розподіл ці позиції є майже рівноправними в ліберальному дискурсі. Соціал-лібералізм хоч і виник  спершу як модифікація «класичного лібералізму», та втім є не менш легітимною версією, адже своєму існуванню завдячує класику ліберальної думки Джону Стюарту Міллю. Втім, соціал-ліберальні ідеї можуть бути прочитані і в першій роботі з ліберальної політичної теорії «Два трактати про правління» авторства Джона Локка, то ж я віддаю перевагу розумінню цих двох течій як двох способів інтерпретації даного першоджерела. Щодо теперішніх позицій, то в ALDE (Альянс лібералів та демократів за Європу) більшістю представлені якраз таки соціальні ліберали, що і не дивно, адже можна нарахувати лише невелику кількість успішних західних партій, котрі не мають хоча б компромісної з ліберальною теорією соціальної повістки.  

Ключовим аспектом проблематичності іменування цих двох лібералізмів «лівим» та «правим» є те, що вони такими є винятково всередині ліберального дискурсу та стосовно один одного, адже переносячи їх на загальний спектр, «соціальний лібералізм» опиняється в центрі (французька «Вперед, республіко!», нідерландська «D66»), а «класичний» в правій частині центру (німецька «ВДП», естонська «Партія реформ»). Таким чином, визначати партію як «праволіберальну» — це просто вносити в назву елемент модної «правизни» і підкреслювати належність саме до класичного, не соціального (за умови умисного підкреслення, навіть антисоціального) лібералізму. Чи це нам хотіла повідомити «Демократична сокира»? Невідомо, але будемо сподіватися, що ні.

А от щодо кліше «ліволіберала», то очевидно, що українські ультраправі не мають на увазі соціал-ліберальну специфіку компромісу поміж ринком та соціалкою.

Культурно-ієрархічні координати

Оцінити культурну політику лібералізму в рамках «ліво-право» можливо лише за умови використання цієї дихотомії не в автентичному (економічному) сенсі, а в переносі, де ліва позиція означатиме «низ» спектру — а отже заперечення ієрархій культурних форм, а права — їх культивування, верхню частину спектру. Очевидно, що культурно-ієрархічна позиція  лібералізму, якщо виходити з такого перевернутого компасу (вертикаль виконує роль горизонталі) є лівою.

Виходячи з цього, термін «правий ліберал» мав би означати позицію з синтезом ліберальної економіки та консервативно-ієрархічного погляду на культуру. Втім, така ідеологічна позиція є превалюючою серед західних культурно-правих сил (Консервативні партії Великої Британії та Канади, Республіканська партія США), тож має власне ідеологічне поле ліберал-консерватизму (в деяких випадках націонал-лібералізму). Саме завдяки повноцінності та незалежності цієї політичної позиції сам «лібералізм» позбавляється культурно-консервативної конотації.

Виходячи з цього, українські «праві ліберали» мали б стояти на консервативних засадах, чого точно не скажеш про ту ж «Демсокиру», в програмі котрої є пункти легалізації маріхуани, проституції, одностатевих шлюбів.

Щодо «ліволібералів», то таке кліше, попри свою претензію на «ідеологічність» певною мірою демонтує систему ідеологій завдяки смисловому шуму та власній оковирності. Аби цю оковирність виявити, варто поставити два питання тим, хто визначає таким чином своїх ідеологічних супротивників. Чому їм йдеться саме про лібералів? Адже якщо вони ігнорують економічну складову ідеології їхніми опонентами, є всі сили нижнього (для них — лівого) спектру включно з лібертарними соціалістами, соцдемами, лібертаріанцями, анархістами, зеленими (окрім і так малопопулярних зелених консерваторів). Тобто, всі неконсервативні ідеології редукуються до одновимірного, напівміфічного «ліволібералізму». Чому акцент робиться саме на лівизні лібералів, якщо для них, знову ж таки, за умови ігнорування економічних аспектів, всі ліберали і так є лівими? Таким чином правоконсервативні сили нівелюють явище боротьби ідей, яким є політичний спектр та його  двовимірність, змішуючи всіх своїх опонентів в однорідну масу, зшитого Іншого, в якому кожен з фрагментів є однаково ворожим. Варто розуміти, що наслідком такої дії є не лише перетворення двовимірної позиції в одновимірну, а й ігнорування способу взаємовідносин поміж економічною та культурною системами, котрі (взаємовідносини) і є серцевиною ідеології.

Йтиме мова про українських «праволібералів» чи правоконсерваторів, вже з інтонацій самоназви перших або називання супротивника другими стає зрозуміло, що конструювання їх політичних ідентичностей відбувається навколо неприйняття «лівого». Чи зможуть вони консолідуватися у своїй «лівофобії»? Це питання залишається відкритим, але якщо зауважити що вони мають на увазі під «лівим» геть різні фактори (праві — «культурний низ», ліберали — економічну лівицю) такий хід подій міг би стати черговим епізодом шизоїдної циркуляції відтінків західних ідей у безідейній українській політиці.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...