Якщо намагатися висловити дух доби Трампа та Путіна однією фразою, то найкраще, мабуть, підходить словосполучення «альтернативні факти». Авторство належить Келліенн Конвей — радниці Дональда Трампа. Захищаючи трампівського прес-секретаря Шона Спайсера, спійманого на брехні (той казав, що інавгурація Трампа зібрала більше людей, ніж будь-яка інша американська інавгурація), Конвей сказала, що Спайсер наводив «альтернативні факти».

Трампівська адміністрація — не єдина група людей на планеті, що живе у світі альтернативних фактів. Фактично, саме такі уявлення просуває російська пропаганда, коли, приміром, бреше про нідерландський Боїнг чи про «іхтамнєт». Альтернативні факти, поширювані Раша Тудей, надихають конспірологів в усьому світі. Ця корозія суспільного знання проникає і в академію: можна згадати, наприклад, канадського дослідника Івана Качановського, що намагався пропагувати ідею про непричетність Беркута до вбивств на Майдані.

Проте хоча нині ми й спостерігаємо сплеск подібних ідей, насправді епістемологія «альтернативних фактів» не є ані винаходом Келліенн Конвей, ані сучасним винаходом взагалі. Засновник ордену єзуїтів Ігнатій Лойола з його відомою фразою: «Якщо церква скаже, то я віритиму, що те, що мені здається білим, чорне», — був предтечею Келліенн Конвей. Та й взагалі, християнська церква має довгу історію віри в альтернативні факти, —  тут можна згадати, зокрема, історію опору теорії еволюції. В історії XX сторіччя подібні ідеї висувалися нацистським режимом із його «арійською фізикою» та сталіністським — це лисенківська «мічурінська агробіологія» та інші, менш масштабні спроби побудувати ідеологічно коректну «марксистсько-ленінську науку».

Можна зрозуміти, коли такого єзуїтського ставлення до фактів дотримуються християнські консерватори. Важче зрозуміти, як до такого життя дійшли марксисти з їхнім прогресистським пафосом та декларованою повагою до науки, але й тут концепція феодального соціалізму в СРСР дає пояснення. Але набагато дивніше, що сьогодні певна частина сучасного прогресивного табору на Заході виявляється вірними трампістами-путінцями, коли йдеться про епістемологію. Чи то пак, трампістками- путінками, адже далі йтиметься конкретно про певну течію фемінізму.

У березні цього року «Критика феміністична» опублікувала переклад розмови з американською феміністкою та дослідницею міжнародних відносин Синтією Енло (Cynthia Enloe). Синтія Енло — мабуть найвідоміша теоретикиня популярного в наших активістських колах антимілітаристського фемінізму. В цьому тексті Енло стисло викладає своє розуміння мілітаризму, й це розуміння виявляється досить близьким до згаданої вище трампо-путінської епістемології.

Енло стверджує, що:

1. Мілітаризм – це клубок різних ідей.
2. І ось погані новини. Завдяки феміністкам із багатьох країн: Боснії, Сербії, Японії, Туреччини, Кореї, Колумбії, Мексики – ми знаємо, що мілітаризувати можна що завгодно. Будь-що! Це означає, що будь-що може поступово зазнати змін унаслідок впливу мілітаристських ідей і практик, так що воно опиняється в залежності від військових інтересів і слугує не лише їм, а й усім, хто хоче поставити військові потреби над іншими потребами. Шлюб може мілітаризуватися. Мистецтво може мілітаризуватися. Політична партія може мілітаризуватися. Початкові школи можуть мілітаризуватися. Уявлення про сексуальність можуть мілітаризуватися. Відчуття приналежності може мілітаризуватися. Футбол може мілітаризуватися. Медсестри можуть мілітаризуватися. Банки й комп’ютерні програми можуть мілітаризуватися. Заводське обладнання може мілітаризуватися. Громадська солідарність може мілітаризуватися.
3. Отже, хоча «мілітаризація» і зловісна штука, надія однаково є, адже якщо я пильнуватиму і якщо ми пильнуватимемо, і, ще важливіше, якщо мої любі колеги допоможуть бути насторожі, ми зможемо опиратися міфам, спокусам і обіцянкам мілітаризації.
4. Перша ідея, яка складає ядро клубка мілітаризму: «Світ є небезпечним». Україна – очевидний приклад, але навіть якщо в Канаді чи в Нідерландах спитати: «Чи вважаєте ви світ небезпечним?» – багато людей дадуть ствердну відповідь. Але є й інші уявлення про світ, не такі мілітаризовані. Наприклад, його можна уявляти місцем для творчості, або місцем для людяності, або місцем для співпраці. Завжди є варіант просто не підтримувати ідею, що «небезпека» ­­– це основна характеристика нинішнього світу.
5. Заради поширення своїх ключових ідей, мілітаризатори вдаються до сексистського трюку: мілітаризовану інтерпретацію сучасного світу вони увінчують аурою реалізму. Мовляв, якщо ви мислите світ як місце для співпраці, творчості та людяності – живете в хмарах. А бути нереалістичними, з погляду мілітаризаторів, означає бути наївними. У патріархальному суспільстві (а більшість наших суспільств саме такі) бути нібито наївними це бути «жіночними», а бути «жіночними» ­– це, за визначенням, ненадійними, не здатними взяти на себе важливих справ та обов’язків. Якщо звертати увагу на такі деталі, стає зрозуміло, що ті, хто просувають мілітаризм як набір ідей, спираються на патріархат, адже саме він надає їхнім твердженням вагомості. Тобто для свого успіху мілітаристи мають знецінювати кожну ідею, яку можна пов’язати з жіночністю.

Енло наводить довший список мілітаристських ідей, та для епістемологічного аналізу достатньо наведених цитат. Перше, на що варто звернути увагу — що для Енло йдеться лише про ідеї та уявлення. Дискусія щодо фактичного боку проблеми їй нецікава, ба більше, інвектива проти «мілітаризаторів, що свою мілітаризовану інтерпретацію увінчують аурою реалізму» має задушити в зародку будь-яку спробу обговорення реальних воєнних загроз. Ідеї та уявлення для Енло діляться на два класи: хороші пацифістські та погані мілітаристські, а задачу феміністок вона вбачає в тому, аби поширювати хороші ідеї та протистояти поганим. Україну ж Енло розглядає як іще одне поле, на якому це протистояння має розгортатись.

Усе це дозволяє кваліфікувати антимілітаризм Енло як репресивний парарелігійний ідеологічний проєкт. Ідеологічний цей проект саме у Марксовому сенсі. Для Маркса ідеологія — це ідеалістична картина світу, тобто така, в якій ідея є центральною, а весь світ так чи інакше структурований ідеями. Характеризуючи світобачення ідеологів, Маркс послуговується метафорами «світу, що стоїть на голові» та «камери-обскури». Критика ідеології в Маркса спрямована насамперед проти ідеалістів-молодогегельянців. Не можу втриматися й таки процитую «Німецьку ідеологію»:

«Один бравий чолов’яга якось уявив собі, що люди топляться у воді тільки тому, що їх опанувала думка про тяжіння. А коли б люди викинули цю уяву з голови, визнавши її, напр., за забобонну, релігійну, то вони позбулися б усякої небезпеки втопитися. Ціле своє життя боровся він проти ілюзії тяжіння, а про її шкідливі наслідки статистика приносила йому щоразу нові та численні докази. Цей чолов’яга являв собою тип нового німецького революційного філософа».

Неважко бачити, що сарказм авторів «Німецької ідеології» повною мірою стосується — через майже 200 років! — поглядів Синтії Енло.

Парарелігійним і більше, парахристиянським, ідеологічний проєкт Енло є, адже фактично, мілітаризм для неї — ніщо інше як гріх, від якого вона прагне врятувати людські душі. Традиція християнського пацифізму теж має довгу історію.

Репресивний потенціал ідеологічного проєкту Енло пов’язаний із запозиченням у християнства разом із пацифізмом і образу невірного: поганця-«мілітаризатора». Таке авраамічне світобачення з гріхом і слугами Сатани не може не породжувати прагнення примусити до праведності. Найкраще захищає ідею поліція — це не мною вигадано. І от християнські консерватори намагаються пролобіювати законодавчі заборони на гріх. Чи відрізнятимуться від них авраамічні пацифістки на кшталт Синтії Енло, якщо хоч трохи наблизяться до влади? Не думаю. Мислегріх може легко стати мислезлочином.

Саме через цей репресивний потенціал дискусії з нашими тутешніми пацифіст_ками зазвичай зводяться до обміну звинуваченнями:

Пацифіст_ки (почувши обговорення російської агресії): Який жахливий мілітаризм!
Звинувачені у мілітаризмі: Це щось схоже на російську пропаганду. Ви що, сєпари?
Пацифіст_ки: Аааа, пацифістів цькують!

Концепт гріха, на відміну від концепту факта, не передбачає процедури незалежної перевірки. Факт гранично демократичний: фактами може оперувати будь-хто. «Маленька» людина може виявитися правою, а влада може брехати чи помилятися. Там, де йдеться про гріх, картина геть відмінна. Гріх не має іншої субстанції, крім оголеної влади. За ідеєю гріха завжди стоїть владна ієрархія. Боротьба проти гріха мілітаризму зводиться до групового тиску, бо в питаннях гріха факти та логіка безсилі.

Тож пацифізм такого штибу демонструє тенденцію до примусу та ієрархії. У нашому ж випадку ця ієрархія має ще й відтінок колоніалізму. Європейські хрестоносці та конкістадори вважали, що несуть варварам християнські уявлення про праведне та грішне. Так що коли бачите паладина — готуйтесь до різанини. Сьогодні теж чимало людей на Заході були б не проти понести світло фемінізму мусульманам, наприклад. З мого власного досвіду, західні борці за мир часто вважають за потрібне навчити українців правильного інтернаціоналізму та пацифізму. Україна розглядається як місце для реалізації їхніх проектів миру з Росією.

Синтія Енло свідома цих колоніалістських обертонів, але сама вона намагається, принаймні, удавати нейтральність. Так, у своїй книжці «Банани, пляжі та бази», вона присвячує цілий розділ темі «жінки та (анти)колоніалізм», де, зокрема, розповідає про корейських жінок, що під час японського колоніального панування відкинули традиційні гендерні ролі, ставши «новими жінками» й навіть їздили до Токіо навчатися, і що роль цих жінок у корейській історії — предмет суперечок між корейськими феміністками та націоналістами. «Намагатися бути незалежною жінкою за колоніальної доби, коли націоналістичні рухи політично помітні, може бути ризиковано», — зітхає Енло. Це можна тлумачити як релятивізацію колоніалізму у стилі «було ж і хороше», а можна й ні.

Згадка про «нових корейських жінок» цікава ще й тим, що тут можлива паралель із українським пацифістським фемінізмом, бо соціальний портрет його адепто_к певною мірою подібний. Це зазвичай молоді люди з великих міст із хорошою освітою, часто пов’язані з західною академією, дехто отримує зарплату з західних фондів. Тобто це люди, для яких персональна євроінтеграція через західні структури — принаймні можливість, а часто — реальність. Якщо до цього додати дрібку конформізму, то персональна євроінтеграція супроводжується перейняттям панівних уявлень середовища.

Я не маю нічого проти персональної євроінтеграції, якщо людина свідома, що чинячи так, вона реалізує свій приватний інтерес, а не категоричний імператив. Однак іноді може виникнути уявлення про свій навколоакадемічний гурток як про купку європейців серед східних варварів та про свою культуртрегерську місію. І тоді модна західна теорія, що її ви намагаєтесь нести сусідам як світло істини без адаптації до місцевих реалій, стає, фактично, колоніальним проєктом. Сама теорія тут не така важлива, як культуртрегерська позиція адепто_к. Ви можете називатися марксист_ками, анархіст_ками, квір-анархо-фемініст_ками, важливі тут — саме наявність правильної імпортної ідеї й вектор поширення ідеологічної благодаті з заходу на схід.

Суперечливість поєднання оцього авраамічного пацифізму, зокрема, з анархізмом, що дехто намагається практикувати, мала би кидатися у вічі. На щастя, анархізмів багато, як і фемінізмів. Євангеліє пацифізму від Синтії Енло — все ще не єдине вірне вчення, й це чудово.

---

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS