Українська злуда: про політичні омани правих, лівих та центристів

«Перемир’я в Широкиному», ймовірно постановочне фото Дмитра Муравського, зроблене на передовій у 2016.

Якби довелося назвати найбільшу проблему української політики, я б умістив її в одному слові: злуда. Самодурство та магічне мислення просочилися в усі політичні сили, та в кожної з них є свої власні омани. Я вирішив викласти марення, помилки та ілюзії української політики, розділивши її на три основні спектри — ультраправі, центристи або ліберали та ультраліві. Враховуючи поточну ситуацію в Україні, я свідомо уникаю оцінювання тих політичних груп, які можуть відноситись до вищезгаданих спектрів, але насправді є проектами Кремля або так чи інакше на нього працюють. Такі групи лише заявляють, що зацікавлені у розвитку України, проте надто поверхнево та непереконливо. В будь-якому випадку кожен, хто вважає, що московитський неоколоніалізм може бути для України хоча б віддалено корисним, марить більше за всіх.

Розпочну з розбору галюцинацій найлегшої з трьох фракцій української політики — крайньо правих, що, як і всюди в світі, мають найхимернішу та найскладнішу для здорового глузду політику. Є певні перетини між ними та деякими центристами, так званими націонал-лібералами, проте ця фракція є однією суцільною злудою проміж всіх інших, і у цього є певні причини. Питання лише в тому, з чого саме почати огляд ультраправої патології.

Ультраправі: аморальні, ірраціональні та некомпетентні

Мабуть варто почати з практичних питань та глобального погляду. Перш за все, путінський режим успішно закріпив за Росією звання маяка для світової крайньої правиці. Практично кожна ультраправа партія чи організація на Заході — як в Європі, так і в Америці — дивиться на Росію як на бастіон традиційних цінностей, різновид втраченої західної цивілізації, нібито спаплюженої лібералами та марксистами. Насправді подібні думки стосовно Росії існують вже понад століття, і навіть більшовицька революція та встановлення СРСР не змогли зупинити ультраправих від оцінювання Москви як вірогідного союзника. Це довга та складна історія, та я згадую про неї лише для того, щоб пояснити глибоку укоріненість цього феномену, який неможливо просто взяти і скасувати, хоч дехто з українських праворадикалів саме так і вважає.

Єдині ультраправі рухи, що протистоять Кремлю, як правило, походять з країн, що мають історичні скарги проти Москви — наприклад, Хорватії, Польщі чи країн Балтії. Але при цьому ультраправі поляки, наприклад, беруть участь у м’якій чи прихованій прокремлівській активності. Тобто, якщо Україна зробить ставку на націоналізм крайньо правого штибу, то навіть попри те, що це призведе до влади его-маніяків і бандитів з легіонами футбольних фанатів, країна все одно буде ізольована від усього крайньо правого світу, що твердо підтримує Путіна.

Агітація Націонал-демократичної партії Німеччини

І ми не можемо говорити про західних ультраправих та їхній зв’язок із Кремлем, не вказуючи на те, як українські ультраправі стали загрозою для національної безпеки. Окрім виробництва чудового матеріалу для млинів московської пропаганди, що викликає сором у всієї країни, українські крайні праві налагоджують зв’язки зі своїми європейськими товаришами, відомими прокремлівською активністю та ймовірними зв’язками з російською розвідкою. Наприклад, на націоналістичному марші 14 жовтня були присутні члени молодіжного крила ультраправої Націонал-демократичної партії Німеччини. Доросле крило цієї партії має довгу історію прокремлівських зв’язків та відповідної діяльності — зокрема, вони твердо встали на бік Росії з часу анексії Криму у 2014. Ідея, буцімто хтось із українських націоналістів зможе переконати цю партію розірвати зв’язки з такою міцною регіональною силою, як Росія, і встати на бік «маріонетки Заходу», якою вважається Україна, просто нерозумна. Такі речі змушують запитати — навіщо українські праворадикали запросили на День УПА подібне сміття?

Більше того, ми маємо понад сто років історії, які, як і сьогодні, яскраво демонструють нам обмеження націоналізму. Якби Україна не перебувала в такій складній ситуації, було б цікаво подивитися, як ультраправі висловлюють свій гнів через дії Угорщини на Закарпатті або наїзди польського уряду на українську офіційну історію. Чого ви очікували? Ці уряди контролюються вашими товаришами. Часто можна побачити, як українські ультраправі націоналісти та їхні апологети ігнорують міжнародну стурбованість щодо їхньої мовної та історичної політики, а потім дивуються, що західна громадськість висловлює щодо України презирство та відмовляється її підтримувати. Коли звучить критика стосовно толерування чи прославлення фігур на кшталт Романа Шухевича, її відкидають з криком «Плювати, що там думають іноземці!» Але потім ті ж самі люди простягають руку і благають — «Будь-ласочка, дайте нам “Джавеліни”!»

Лідер курдських рухів Туреччини та Сирії Абдулла Оджалан

Якщо коротко, то українські ультраправі націоналісти вірять, що їхня ідея морально виправдана для України, і водночас із тим вважають, що всі інші народи мають бути інтернаціоналістами. І це головна проблема націоналізму — герої одних є злочинцями для інших. Для Східної Європи це особлива проблема, бо тут культивування старих злочинів є особливим регіональним спортом. Були часи, коли націоналізм мав прогресивний характер. Це було особливо помітно, коли більшою частиною світу правили колоніальної імперії. Але щойно національні держави вийшли з-під їхнього впливу, вони зіткнулися з обмеженнями та недоліками національної державності. Курдський лідер Абдулла Оджалан визначив коріння цієї проблеми у своїй роботі «Демократичний конфедералізм», де пояснив головні недоліки націоналізму. Насправді люди не осідають на тій чи іншій території через її національний склад. Українцям варто подивитись на власну історію, особливо того періоду, що пов’язаний з Другою Польською Республікою, щоб, так би мовити, угледіти проблему в дії. Як і багато інших національних держав, Польща пообіцяла надати гарантії прав не-польського населення, яке складало значущу частину громадян. Як відомо всім, хто цікавиться українською історією, Польща зрадила цим обіцянкам майже одразу.

Якби люди селилися лише на національно-однорідній території, світ би не мав таких проблем з націоналізмом. Більше того, якби людське суспільство не було розділено класовими протиріччями, воно б уникло найголовнішого недоліку націоналізму, який полягає в тому припущенні, що люди мають спільні інтереси, засновані на їхній національній приналежності. Мабуть у такому ідеальному світі націоналізм існував би взагалі без недоліків. Але такий світ — ніщо інше, як фантазія. Світ, в якому ми насправді живемо, складається з близько 195 визнаних держав, майже всі з яких мають значні та чисельні групи меншин, не враховуючи іммігрантів. Враховуючи виклики, що стоять перед нашим видом, особливо в області кліматичних змін і небезпеки глобальної війни за ресурси, будь-яка раціонально мисляча людина мала б бути збентежена глобальним підйомом націоналізму. Той, хто вважає націоналізм, особливо націоналізм ультраправого штибу, найкращим шляхом для України — той тягне її в самісіньке пекло, у якому наша країна навряд чи переможе у смертельному поєдинку «кожен сам за себе» разом із 194 іншими учасниками.

Ліві пацифісти

Тепер розглянемо тих, хто знаходиться зліва і кого подекуди кличуть «лівими пацифістами». Я би назвав їх щирими марксистами, які дійсно зацікавлені у вирішенні соціальними проблемами України і подекуди організовано воліють їх вирішувати. Їх не варто плутати з лівими самозванцями на кшталт проросійської «Боротьби» або ж із неправильно названою Комуністичною партією України, обидві з яких насправді тяжіють до ультраправої або  червоно-коричневої політики. Ті ліваки, про яких я говорю, з мого досвіду спілкування з ними — щирі у своїх прогресистських переконанням і у більшості випадків не пов’язані з кремлівськими спецслужбами.

Спільною ниткою, яка пов’язує усі ці групи, є постійний заклик до «миру», до «виконання Мінських домовленостей» тощо. Майже в усіх випадках ліві апелюють до Києва і Москви так, ніби вони однаково відповідальні за те, що відбувається. Ліві пацифісти постійно засуджують «войовничу риторику», з якої б сторони вона не лунала, і не звертають уваги на те, що до війни призвела войовничість саме однієї з націй. Це для початку. І будь-яка додаткова войовничість, що надходить з тієї сторони, це очевидна загроза подальшого вторгнення, окупації, розділення та анексії. Хоча хоробрі заяви деяких українських політиків можуть викликати закочування очей, та все ж вони стосуються захисту власної країни від зовнішньої агресії, навіть якщо не містять ніякого чіткого плану для перемоги.

Ці, здавалося б, досить щирі, але дуже нестямнені ліваки хворі на те, що можна назвати «противсіхність», бо помилково прирівнюють Москву до Києва. Вони говорять, що найважливіше це виконання другого Мінську обома сторонами, але Росія ясно і болюче, дуже болюче пояснила, що не має наміру виконувати ці домовленості. Нагадування про цей факт просочується з усіх частин фронту через гроби, покриті прапорами, інколи навіть щодня. Другий Мінськ був нездійсненним від самого початку, коли російські загарбники продовжили свою кампанію із взяття Дебальцево. Мінськ демонструє свою недолугість щоразу, як російські солдати чи їхні колаборанти відкривають вогонь по українських позиціях. Якби Москва насправді хотіла миру, він би став питанням кількох годин.

Також хороше питання, що може означати «виконання Мінську». Уявімо, що Росія — а Росія це єдиний, хто має тут силу — насправді «виконала Мінськ». Що тоді? Чи це означатиме мир? Чи наші занепокоєні пацифісти забули, що Росія підписала вже дві мирні угоди з Україною з початку дев’яностих? Що дасть чергова мирна угода з путінським режимом? Те саме стосується й переговорів із «сепаратистами». Це відкриті маріонетки Кремля, а не справжній сепаратистський рух, що виріс без сторонньої участі. Думка, що переговори з бойовиками зміцнять мир краще, ніж Будапеський меморандум або Договір про російсько-українську дружбу, є однією з найбільших українських злуд.

Єдиний мир, який можна досягти з режимом Путіна, це той, що здобутий силою. Особисто я вважаю, що миру чи просто нормальних відносин з цим режимом або російською державою в існуючій формі не буде взагалі ніколи, але це вже тема для зовсім іншої статті. Українським лівим слід усвідомити, що їм марно й сподіватись на досягнення успіху в боротьбі за людські права та робітничі інтереси, так само як і на подолання корупції та ультраправого ренесансу, допоки вони не погодяться з тим, що Україна страждає від атак фашистського, імперіалістичного режиму ХХІ століття, і не навчаться мобілізовувати сили для протистояння. Досить закликати до миру, який ніколи не настане — краще почніть формувати добровольчі батальйони!

Центр

Миротворці ООН

Центристи є найбільшою політичною групою в Україні. Назвемо їх лібералами, бо кращого слова не підберемо. З-посеред них можна виділити підгрупу націонал-лібералів, які мають деяку ідеологічну спільність з ультраправими, але все ж мають з ними значно більше відмінностей. В основному українські ліберали — дуже туманна категорія, але більшість із них відверто прогресивні та щиро займають найбільш позитивні для України позиції. Проблема, так чи інакше, полягає в тому, що в них також є купа оман.

Якщо злуда ліваків полягає у їхній впевненості успіху закликів до миру, то злуда ліберальних центристів — у вірі в перемогу відновлення територіальної цілісності без реальної боротьби за неї та без реальних жертв. Ні для кого не секрет, що плани «Національного корпусу» стосовно розробки ядерної зброї — волога фантазія, але й ліберали мають ідеї схожого гатунку. Єдина пропозиція для перемоги, яку можна було б побачити у ліберального політика, наприклад, президента Порошенка, це миротворча місія ООН на Донбасі. Відкладаючи питання Криму, мушу зауважити, що це суцільна маячня. Будь-яка миротворча місія в Україні має бути ухвалена Радою безпеки ООН, у якій Росія має постійне місце. Москва дуже чітко дала зрозуміти, що не має намірів допускати будь-яку миротворчість під егідою ООН окрім тієї, що розгортатиметься не далі лінії дотику. Звісно, до українсько-російського кордону вона її не допустить.

Але все ж уявімо, буцім постпред Росії в ООН переп’є настійки глоду та забуде накласти вето на рішення про місію, що покриє всю територію окупованого Донбасу — до самісінького кордону. По перше, немає жодної гарантії, що Росія не залучить свій контингент для цієї місії. Це дозволить їй відкрито і легітимно розмістити на окупованому Донбасі своїх військових, а це означатиме, що у разі їх атаки з будь-якої причини Росія матиме привід для подальшого вторгнення в Україну, як це було у Грузії в 2008. Також це допоможе легітимізувати так звані «народні республіки», як миротворча місія в Боснії легітимізувала утворення «Република Српска», що існує у країні до сьогодні і залишається джерелом напруження.

Інша омана, близька до цієї — це ідея про захист з боку НАТО, що з якогось переляку допоможе відновити Україні територіальну цілісність. Ця думка набрала популярності після затвердження Радою резолюції про орієнтування на членство в альянсі. Ті, хто мріє про захист від НАТО, забувають, що Україна не може просто «приєднатися». Вона має бути запрошена та одностайно прийнята існуючими членами. Спротиву хоча б одного з них достатньо, аби заблокувати весь процес, як це було, наприклад, з Грецію та Македонією. З Україною може бути навіть складніше, бо є кілька держав-членів НАТО, що перебувають під сильним впливом дружніх до Кремля партій. Угорщина стане найбільш очевидним противником українського членства в альянсі, особливо якщо врахувати поточну ситуацію в Карпатах. Італія та Велика Британія — наступні вірогідні опоненти українського членства. Націоналістичний уряд Польщі цілком можливо заблокує українське членство через реабілітацію ОУН та УПА; якщо це здається вам надто надуманим, пригадайте, що протягом років Греція блокувала членство Македонії лише через її назву.

Але є ще одна велика проблема, що може стати приводом для відмови Україні з боку менш проросійських урядів. Насправді найбільша проблема полягає у тому, що Україна має територіальну суперечку та активний військовий конфлікт з Росією. Це створює серйозні ускладнення для найважливішого правила НАТО — Статті 5, що проголошує напад на одного з членів альянсу нападом на всіх. Насправді Стаття 5 буде задіяна одночасно з приєднанням України, що призведе до війни між НАТО і Росією. Дійсно, серед держав-членів альянсу є такі, чиї уряди протистоять Росії, та все ж не бажають воювати. Немає ніяких шляхів для того, щоб уникнути спрацьовування Статті 5. До сих пір вона діяла лише одного разу — після теракту 9/11. Ідея, буцімто Стаття 5 може бути задіяна проти недержавного суб’єкта, але не проти Росії — правонаступниці держави, для захисту від якої і створили НАТО — просто смішна. Єдина можливість для України приєднатися до альянсу і не спровокувати Статтю 5, яка б стала безглуздою як засіб стримування і стимулювала б російську агресію в іншому місці, це посилання НАТО на Статтю 5 без оголошення війни. Це було б зрозумілим, але таким само безглуздим, як і попередня опція, тому що мало б аналогічний результат. Якщо коротко, то членство в НАТО навіть не обговорюватимуть, поки Україна не вирішить проблему своєї територіальної цілісності.

Чергова злуда ліберальних центристів щодо альянсів та блоків, яку поділяють і націоналісти, це ідея про можливість законодавчим шляхом «відірватися» від Росії та «приєднатися» до «Західного світу». Така думка дуже поширена і часто веде до зради ідей щодо повернення окупованих територій, оскільки тамтешні мешканці мають якусь неправильну свідомість. Українські ліберали та націоналісти, наскільки мені відомо, єдині в світі, хто готовий радісно віддати свої території, якщо це дасть сили для розбудови тієї України, яка живе в їх головах. Це дійсно дивно, коли самопроголошені патріоти України з ненавистю кидаються на співвітчизників за вжиток неправильної назви ворогів на Сході, і при цьому публічно говорять про можливість здачі українських територій Росії, не отримуючи ярликів зрадників, якими вони насправді є, навіть якщо вірять у власні слова.

Україна не зможе просто взяти і втекти від Росії, якщо хтось, звісно, не винайде прилад, за допомогою якого можна фізично перемістити Україну до іншої частини світу. Оскільки це в неможливо, нам доведеться якось вирішувати російське питання. Навіть якщо Україні вдасться вистояти до падіння путінського режиму, не буде ніяких гарантій, що наступний режим стане для нас більш дружнім. Він може бути навіть більш агресивним. В будь-якому випадку наслідки колапсу, що неминуче станеться в Росії після сконання Путіна, тим чи іншим чином вдарять по Україні. Ось чому замість того, щоб тікати та ховатись, Україні потрібно протистояти Росії і просувати в цій країні ідеї, що не лише розпалять вогнище боротьби з путінським режимом, але й забезпечать м’який перехід до більш стабільної, демократичної, децентралізованої системи на території Російської Федерації. Це також нагадає українським «патріотам» усіх штибів, що в Росії проживають мільйони українців за громадянством чи за походженням, які, за потреби, можуть стати міцною силою в тилу ворога. Багато лібералів вищезгаданого типу полюбляють скидати з рахунків не лише росіян українського походження, але й українських громадян, що працюють в Росії (а багато з них працювали там ще задовго до початку війни). Замість того щоб дати ідеї, бачення майбутнього, які б надихали українців по той бік фронту повстати проти режиму, вони проголошують їм такфір і залишають Україну без ресурсу, який би міг зіпсувати життя Путіну. Це зовсім не та національна ідея, яка б охоплювала українців навіть далеко за кордонами того, що зветься Україною. Варто зауважити, що подібна ідея жила певний час навіть під владою УРСР і була офіційною національною політикою, тож дехто з її лідерів мав навіть більшу національну свідомість, аніж сучасні «патріоти».

Звісно, є вдосталь ліберальних центристів, які зовсім не мріють про миротворчу місію ООН чи передчасне членство в НАТО, і хто ніколи не відстоюватиме відчуження Криму та Донбасу до Росії. Але мушу їх спитати — які їхні плани для перемоги? Яка в них економічна мета? Україна визнана найбідніших країною Європи. Хоч і були ухвалені деякі необхідні реформи, стан країни стимулює корупцію, і наївно думати, що всі ті можновладці, які заробили свої статки завдяки корумпованій системі, добровільно підкорятися примусам і обмеженням для свого збагачення, сплачуючи свою частку справедливих податків (або хоч якусь частку податків). Було б дивовижно, якби хоч маленька частина цих бізнесменів та політиків нарешті покінчила життя хабарників та казнокрадів і зажила б як чесний люд. Врешті-решт, якби вони втратили своє багатство і злилися з масою українських робітників, це було б для них суцільною катастрофою.

Навіть якщо проігнорувати це, Україна так чи інакше залишиться частиною капіталістичного світу. Варто подивитися на десятки інших країн, що прийняли домінуючу неоліберальну економічну політику з рекомендаціями Міжнародного валютного фонду та Світового банку, і ми побачимо, який шлях очікує на Україну. Так, можна добитись певних скромних досягнень, і деякі з них вже зроблені, та в кінцевому рахунку в капіталістичному світі процвітання України залежить від вітчизняних та іноземних капіталістів, якщо вони бачать перспективу отримання в ній прибутку. Інакше кажучи, майбутнє України залежить від милості невеличкої групки бізнесменів; і те, що ці бізнесмени не з Росії — не надто велика розрада.

І тут треба знову повернутись до Росії. Які б економічні та соціальні здобутки не одержала Україна, вони легко можуть бути скасовані певними діями з боку Росії. Однією з таких дій була, зрештою, анексія Криму, а згодом — вторгнення на Донбас. Які б прориви у реформах та стандартах життя не зробила Україна, обмежене втручання Росії зведе їх нанівець, відлякає інвесторів, підвищить урядові витрати та призведе до збільшення кількості переселенців. Тож навіть якщо визнати, що ліберальний капіталізм приведе до певних покращень у житті українців, без перемоги над Росією жоден зі здобутків не закріпиться. Така перемога може бути отримана лише завдяки довгій боротьбі глобального масштабу. Шанси на успіх невисокі, та все ж Україна зможе перемогти, розпочавши ідеологічну, прогресивну, інтернаціоналістичну та революційну війну проти московитського імперіалізму. Альтернатив, принаймні на сьогодні, не існує.

Перемога з такими шансами може здаватись чимось недосяжним ба навіть божевільним, але зовсім нещодавно кремлівські імперіалістичні сили знову пішли на агресивний крок — на цей раз на морі, що лише підкреслює описаний вище рецепт як єдиний та реалістичний. Те, що може комусь здаватися божевільним, насправді — раціональне. Воно було звичною практикою протягом всього ХХ століття. А те, що нам пропонує як раціональне український правлячий клас і західний ліберальний порядок — це, так само як і ультраправий націоналізм та лівий пацифізм — сама злуда. Праві не знають як виграти в цій війні, пацифісти не бажають в ній битися, а ліберали хочуть, щоб за них переміг хтось інший.


ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

You may also like...