Пішов з життя кінорежисер, співзасновник арт-хутору Обирок, учасник мандрівного кіно-проекту «З Табуретом до чотирьох океанів» Леонід Кантер. Моторошно писати ці слова. Загиблому було 36 років, він виховував трьох дітей, мав арт-хутір і купу творчих планів. Леонід був чи не найактивнішою людиною у моєму колі спілкування. Офіційна версія поліції — самогубство. Біля тіла знайшли автомат, відеозвернення і передсмертну записку.

Леонід сповідував націоналістичні погляди — ідеологічно ми мали різні шляхи, однак війна з Росією і природоохоронна діяльність поставили нас по один бік барикад. Ця людина заслуговує на детальніший опис свого життя.

Леонід народився у Києві 27 липня 1981 року. Заробляв гроші зйомками кліпів на початку 2000-х, заснував студію «Lizard films». Найбільш відомий своїми мандрами із друзями до чотирьох океанів. У 2014 році видав книгу «З табуретом до океану» (у співавторстві з Павлом Солодьком, учасником АТО, автором книги «Четверта революція»). Табурет був їхнім символом, його вони несли всю дорогу.

Була в Леоніда і друга історія, що стала суттю його життя — у 2007 році він із дружиною Діаною заснували на Чернігівщині мистецький хутір Обирок. Там збиралися з усього світу волонтери та охочі відвідати фестивалі, передусім «Хліб», де всі сіяли та жали пшеницю, пекли своїми руками хліб. Обирок був до того чи не найглухішим закутком Чернігівщини. Леонід та Діана зробили хутір біля Батурина туристично-волонтерським раєм. У подружжя народилося троє дітей: дві доньки і син.

Про Леоніда в мене лишились суперечливі спогади. Не буду йому приписувати те, чим він не був, проте викладу декілька своїх вражень.

Складно підбирати слова, оскільки того ж Аркадія Бабченко я знати не знаю і до «спецоперації» СБУ поняття про нього не мав. А Леоніда я бачив на власні очі, їздив із ним в його машині, спілкувався на кухні про долі і плани, щоліта відвідував його хутір. А одне з місць, куди я найбільше хотів потрапити після демобілізації — саме хутір Обирок.

Ця людина та її соратники — з мого періоду «рожевих окулярів» 2007-2008 років, коли розпочався рух «Збережи старий Київ», де праві і ліві спільно валили забудовні паркани.

Паша Солодько, друг Леоніда, в 2005 році, видав «лівацьку» книгу «Четверта революція». Артем Чапай, інший учасник ЗСК і теж мандрівник, виставляв новини про те, як Леоніда затримали представники влади в Канаді під час його чергової подорожі. А сам Леонід якраз після розпаду ЗСК у 2010 році повернувся з подорожей «з табуретом». Його соратники зняли про ці «табуретні» авантюри три фільми, різного ступеня психоделічності. Леонід організовував DIY-презентації фільмів по університетам  і фестивалям. Купив із Діаною хату в покинутому хуторі, бо, як він пояснював мені в 2013, зненавидів міста. У містах, мовляв, гнилі люди. І понеслося.

Я відкладав візит на Обирок довго, аж до 2013 року. До того періоду там вже все хати були відремонтовані, електрика заново проведена, побут налагоджений, аж до лазні і хати-хостела, проводилися фестивалі і воркшопи.

Там я познайомився з деякими людьми, яких знав до того лише заочно. Сидиш біля багаття, а співрозмовник виявляється блогером, постійним автором широко відомого у вузьких колах сайту «Інфопорн». Виходиш з лазні і знайомишся на порозі з дівчиною, якій в 2007 році слав свої оповідання для літературного альманаху. Подальша доля обох знайомих по Обирку головоломна — блогер стає бійцем Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і «правим бардом», а дівчина — медиком «Госпітальєрів» і журналісткою, що пережила під час окупації Криму полон у росіян.

До 2013 року я не помічав Леоніда у політиці. Однак саме він — один із тих активістів у балаклавах, що захопили грейдер на Майдані і привезли його до Адміністрації Президента 1 грудня 2013 року. Пряма мова Леоніда — з інтерв’ю Катерині Сергацковій:

Ми прибігли на Банкову, а народ у цей час ще брав КМДА. Влада пересувала трактори з Майдану, щоб закрити Банкову, вони приїхали, а тут вже зібрались люди.

Тракторист вилізає, а ми йому говоримо: ключики давай. Паралельно в’яжемо пов’язки на обличчя. Забираємо ключі, мій кум сідає за руль.

Кличемо всіх залазити на трактор, їдемо далі. Під’їжджаємо під адміністрацію. Це відчуття космічне, коли ти їдеш під адміністрацію президента на тракторі з прапором — дурдом реальний. Це був момент праведності.

Насправді Леонід — один із тих, кого найбільше зачепив і примусив до дії перелам 2013-2014 років. Для нього не були пустим звуком слова «Революція Гідності», «територіальні громади», «народне самоуправління». Багато хто на Майдані і на хвилі АТО «поактивничав» і повернувся до буденного життя. Леонід і до початку війни жив небуденно, що й казати про часи «після».

У серпні 2014 Леонід пішов добровольцем у 2-й батальйон Національної гвардії України. Його друг, режисер Іван Ясній, умовив взяти камеру та знімати фільм, що вийшов під назвою «Війна за свій рахунок». Протягом осені-зими того ж року вони знімають другу документалку «Добровольці Божої Чоти» (The Ukrainians). Це вже хроніка боротьби за Донецький аеропорт підрозділів ЗСУ і ДУК Правого сектору. Екстремальні зйомки в стилі гонзо-журналістики на камеру «Гоу про», закріплену на шоломі у Леоніда, перебіжки в атаку, поранені й загиблі, вибухи.

Звісна річ, фільм знятий як пропаганда «української ідеї» на противагу російській пропаганді. Однак в ті часи шаленої інформаційної війни агітаційний фільм зробив свою справу. Мої політичні погляди повністю не збігаються з поглядами руху «Правий сектор» і подібних, я не захоплений особистістю Яроша, як Леонід. Однак мушу визнати, що фільм вийшов достойний, максимально щирий і більше про героїв війни, аніж про ідеологію ПС.

Одним словом, в 2013-му настав перелом історії, через який Леонід, мирний мешканець хутора Обирок, культуртрегер і природоохоронець, став спочатку «екстремістом на тракторі», потім військовослужбовцем Нацгвардії, а потім — хроністом війни «Правого сектора» і ЗСУ проти «ихтамнетов» в Донецькому аеропорту. Поки я сумнівався і впадав в апатію, читаючи соцмережі і всотуючи  новини з телевізора, Леонід ліз туди, куди я б побоявся наблизитися.

А потім Леонід повернувся до мирного життя і 2015-2018 роки присвятив режисурі і фестивалям. На воротах Обирка, щоправда, з’явився логотип «Правого сектору». В 2018 році Леонід та Іван Ясній презентували стрічку «Міф» про загиблого на фронті оперного співака Василя Сліпака. Головні герої, як і фільму «Добровольці…», — бійці ДУК ПС.

Леонід просував свої фільми за кордоном, багато подорожував.  Влітку 2017 він поєднав жнива на фестивалі «Хліб» із етнічним фестивалем «Мама Африка», у якому брали участь представники африканських країн.

В травні 2018 стало відомо, що Кантер планує екранізувати ініціативу «З табуретом до океану», яка зародилася на його кухні у 2004 році й полягала у тому, щоб донести до чотирьох океанів чотири табурети зі своєї кухні й залишити їх на узбережжі. «Людина з табуретом» — так він назвав цей проект.

Цей чоловік завжди був різким і жорстким, занадто активним, як для населення місцевості, яку він обрав для проживання. Він жорстко виступав проти браконьєрства і вирубки лісів навколо свого хутора. Однією із великих мрій Леоніда, яку йому так і не вдалося реалізувати, було створення природного заказника навколо Обирка площею 1000 гектарів. Його ідею підтримало Мінекології, а ЄС та Канада були готові фінансувати її.

Леонід заснував для «зеленого лобіювання» організацію «Зелене плем’я». У 2016 році він запросив для прискорення процесу на свято посіву хліба міністра екології Семерака. Саме тоді й проявилася негативна сторона життя на Обирку — опір місцевих мешканців ініціативі Леоніда. Вони були впевнені, що в них віднімуть землі, і влаштували до приїзду міністра пікет. Леонід написав про це спересердя у себе на сторінці. Лісники не продавали принципово деревину Леоніду, а браконьєри прямо погрожували спалити хату і вбити.

Леонід мав своє уявлення про те, як повинен розвиватися Батуринський край. Він кидав клич у себе на сторінці про створення «радикальної організації з охорони лісів». При цьому він мріяв, щоб з нього брали приклад і побільше городян їхало з мегаполісів, будувало свої хутори. «Україна стане мережею арт-хуторів» — такою була його мрія. Потихеньку він до неї рухався — так, у 2017 на Обирку пройшов з’їзд представників екопоселень і арт-хуторів.

Леонід і всі його проекти — частина тієї варіативної України, в суті якої і полягає докоріння відмінність від «русского мира». За таку Україну не соромно померти на війні. У такій Україні є місце і таким, як Леонід, і таким, як я. У Росії не було б місця нам обом.

У чомусь він — наївний лібертаріанець, націоналіст, підозрілий та упереджений щодо гомосексуалів. Він був прямим, різким і жорстким, «висовувався» там, де всі мовчали, говорив, що думав. Це була суперечлива людина, яка заслуговує за свої природоохоронні здобутки світлої згадки. Він був центром connecting people. Він робив свою справу, наскільки це можливо без виходу на телебачення і великих грошей на створення партії чи політичного руху.

Навіть якщо дійсно сталося самогубство і Леоніда не вбила ліснича мафія — все одно висловлю свою думку: ось що буває з народниками і «будителями». Його бачення охорони природи і «громади» та бачення людей пострадянського села були протилежними.

Дамо йому слово:

І тут ми зіткнулись з проблемою, яку я не можу вирішити. Наш хутір довкола оточений чудовим мішаним лісом, а також має соснову лісопосадку у середині. За останні роки мисливці вибили всю крупну звірину, а лісоруби щодня вантажівками вивозять стародавні дуби та ясені. Все це робиться «офіційно» за підтримки лісників.

Ми намагалися створити заказник, запросили екологів, зібрали всі документи, але звісно отримали відмову. Звісно — бо ці схеми кришуються на найвищому рівні. … Міцно засіло бандитське кодло. Народу до лісу поки діла немає. Увага громадськості прикута до мегаполісів та політики.

Ідея яка лежить на поверхні — створення заказника місцевого значення, щоб захистити ліс від варварської вирубки та кровожерного полювання, яке більше схоже на геноцид, оскільки тварин вибивають до останньої.

Ідея глобальна — створення прецеденту, який покаже що можна захистити природу по всій Україні. Бо така вирубка і полювання — ці залишки жлобсько-януковського режиму — мусить відійти в минуле.

Обласна Рада підтримує створення заказника місцевого значення Обирок!

Але місцеві лісники, налякані тим, що втратять кормушку, розгорнули цілу програму під найбожевільнішими гаслами на кшталт «він хоче приватизувати заповідник!», «В людей заберуть землі!» тощо».

«Лісники, мисливці і браконьєри — з ними все зрозуміло. Вони категорично проти, бо переживають за свої шкурні інтереси і бадуже, що ці інтереси ідуть не лише всупереч інтересам матіївської громади [Матіївка — село біля Обирка], а й інтересам всієї України.

Хитрістю та наклепом вони ввели в оману всю громаду. Спершу ми намагались вести роз’яснювальну роботу, але це втратило сенс після того, як місцевий депутат районної ради заявив громаді, що в них хочуть «віджати» землю. Він є не глупою людиною, бачив документи по заказнику і чудово знає, що жоден людський пай не входить в межі заказника, а земля запасу є і лишиться у власності держави. Пояснення просте — депутат є власником пилорами в цьому селі.

І, нарешті:

Якщо вдасться зберегти 1000 Га лісу від знищення — за це варто покласти життя.

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS