Свобода прифронтових зібрань: Маріуполь

Мітинг в Маріуполі проти російської військової агресії. Фото: LB.ua

За чотири роки фактичної війни з Росією воєнний стан в Україні так і не було введено. Як відомо, через політичні причини. В 2015 році у своєму посланні до парламенту президент Петро Порошенко стверджував, що не хоче відповідних обмежень прав і свобод українців.

Ми не просто зберегли Україну під час війни, дорогі друзі, ми зберегли її демократичною і це притому, що на обмеження прав і свобод мали повне моральне і, до речі, юридичне право – у вигляді Закону “Про воєнний стан”. Але я попри політичний тиск з усіх боків, попри те, що правовий режим воєнного стану надавав значно більше влади особисто мені, не міг на це піти. Я розумів, яким шоком і випробовування його запровадження стане для моїх співвітчизників… Авторитарна Україна залишиться без підтримки світу, втратить одну з  ключових відмінностей від Росії, і стане врешті-решт її здобиччю,” – казав президент. І з його слів вгадується, що мова йшла про запровадження воєнного стану на всій території України.

Проте слід зауважити, що Конституція дозволяє вводити воєнний стан також в окремих місцевостях країни  (п. 31 ст. 85, п. 20 ст. 106 Конституції). “Мирне” законодавство на цих територіях було б тимчасово “поставлене на паузу” (ч. 2 ст. 64 Конституції), а після завершення війни там би знову діяв увесь обсяг конституційних прав і свобод.

Та попри часто об’єктивну потребу в особливому правовому режимі біля лінії зіткнення з пророріськими і російськими силами, українська влада цього досі так і не зробила. Тож з 2014 року ситуація “ні миру – ні війни” з одного боку призвела до часткового погіршення Верховною Радою законодавства мирного часу під потреби війни, а з іншого – до появи низки сумнівних з точки зору законності норм документів про “режимні обмеження” на прифронтових територіях.

Ця стаття присвячена питанню регулювання свободи мирних зібрань (беззбройних зборів, мітингів, походів, демонстрацій і т.п.) на територіях, де нещодавно здійснювалась антитерористична операція (АТО), а тепер – у так званій зоні безпеки і районах бойових дій Операції об’єднаних сил (ООС).

ЛИШЕ СУД

Якщо не рахувати заборон на публічну демонстрацію певної символіки, то законодавчого погіршення свободи мирних зібрань за час війни в Україні не відбулося. Це пояснюється, зокрема, достатньо сильними конституційними гарантіями цієї свободи. Суд досі лишається єдиним органом влади, який в де-юре мирний час має право забороняти зібрання (ч. 2 ст. 39 Конституції).

І щоб змінити цей стан речей, президент та народні депутати мають або ввести воєнний чи надзвичайний стан (ч. 2 ст. 64, п. 31 ст. 85, п. 20 і п. 21 ст. 106 Конституції), або змінити саму Конституцію (Розділ XIII Конституції).

До того ж, Верховній Раді треба буде ще й змінити закон про надзвичайний стан хоча б на більш жорстку для мирних зібрань редакцію часів Леоніда Кравчука. Бо чинний закон, підписаний Леонідом Кучмою, дозволяє президенту разом з парламентом забороняти проведення “масових заходів”, але “крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом” (п. 4 ч. 1 ст. 16 Закону “Про правовий режим надзвичайного стану”).

Таким чином, доки в парламенті не наважаться докорінно змінити Конституцію, в Україні може бути тільки три правових режими:

  • так би мовити, “звичайний” правовий режим (мітинги забороняє лише суд);
  • правовий режим воєнного стану (мітинги забороняє військове командування та військові адміністрації, згідно з п. 8 ч. 1 ст. 8 чинного Закону “Про правовий режим воєнного стану”);
  • правовий режим надзвичайного стану (мітинги забороняє суд, або інший орган, який колись може бути визначений у законодавстві).

Причому і АТО, і ООС зараз – операції силовиків в рамках саме “звичайного” правового режиму.

Тобто якщо немає рішення суду про заборону мирного зібрання, то зібрання сьогодні буде цілком законним навіть якщо відбуватиметься посеред поля бою.

Акція солідарності з “Кавою на Хрещатику”, яку проводили українські парамедики недалеко біля лінії фронту. Фото: obozrevatel.com

Звісно, частина представників влади з цим не погоджуються, і займаються пошуком юридичних ноу-хау. Зокрема, під час зустрічі міського голови Маріуполя та очільника поліції Донецької області з місцевими активістами та бізнесменами у 2016 році заступник мера Ярослав Хотнянський висловив впевненість щодо того, буцім в зоні АТО люди мають погоджувати проведення своїх мирних зібрань з військовими. А не погоджені мітинги, мовляв, є забороненими.

Українські правозахисники на це зауважують, що за умов відсутності воєнного стану, Конституція забороняє військовим забороняти мирні зібрання (ч. 4 ст. 17 Конституції), а в Україні діє повідомчий принцип проведення зібрань – достатньо лише повідомити органи місцевого самоврядування або виконавчої влади про намір провести мітинг (ч. 1 ст. 39 Конституції). Іншими словами – дозволу мирно збиратися ні в кого просити не треба.

Але важливо прокоментувати і основну юридичну аргументацію заступника мера Маріуполя. Пан Хотнянський послався на статтю 14 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, де сказано, що у районі проведення АТО “можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян”. Ця норма з’явилась в законі про тероризм в червні 2014 року через загалом зрозумілі тоді мілітаристичні настрої 239 депутатів. Проте її неконституційна суть компенсується неконкретністю. Тобто оскільки в Україні Конституція має найвищу юридичну силу, а закони приймаються на її основі і повинні їй відповідати (ч. 2 ст. 8 Конституції), то в умовах відсутності правового режиму воєнного стану ця норма в контексті мирних зібрань означає, що в районі проведення АТО зібрання може обмежувати, знову таки, лише суд.

Нещодавно в Маріуполі відбувся, можливо, перший в Україні семінар на цю тематику. Фото: Олександра Дворецька

Якщо підсумувати усе вищесказане, то на прифронтових територіях люди зараз мають таке ж право проводити мирні зібрання, як і в іншій неокупованій частині України. “Будь-які документи, які буцімто встановлюють там дозвільний порядок (необхідність просити дозволу) і т.п. насправді суперечать Конституції і українським законам,” – каже член правління громадської організації “Правозахисна ініціатива” Михайло Лебедь. Проте додає: “Чи хочете ви конфліктувати на цю тему з тими українськими військовими, які там в неспокійній обстановці цього не розуміють, – інше питання.

Цьому “іншому питанню” було присвячене дослідження під назвою “Правозахисний експеримент”, яке нещодавно здійснювали активісти та правозахисники в Маріуполі. Вони виявили, що в місті де-факто діє дозвільний порядок проведення зібрань. Дозволу провести мітинг доводиться просити і в низці інших населених пунктів Донецької області – про це розповіли учасники семінару “Свобода мирних зібрань в сірій прифронтовій зоні”, який був організований Благодійним фондом “Восток-SOS” та Democracy Reporting International.

Чи виправдані ці обмеження? Чи слугують вони інструментом для зловживань владою? Розберемося на прикладі Маріуполя.

НЕПОГОДЖЕНЕ ПРАВО НЕ ПОГОДЖУВАТИ

Десь наприкінці 2016 року чиновники Маріупольскої міської ради почали систематично відправляти людей, які хочуть повідомити владу про намір провести зібрання, в місцевий Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України, де також знаходиться штаб оперативно-тактичного угрупування “Донецьк” (нещодавно перейменоване на “Схід”). Там військовослужбовці кажуть людям заповнити бланк, адресований командиру “Донецька”, і чекати телефонного дзвінка про дозвіл або заборону мітингу.

Нажаль, далі у статті буде критика всіх цих структур. І автор заздалегідь просить читачів не дивитись на них в контексті тільки цієї критики. А пам’ятати, що бійці угрупування “Донецьк” дійсно захищають країну ціною в тому числі своїх життів, а військовослужбовці цивільно-військового співробітництва роблять багато для допомоги населенню прифронтових територій.

Отже, наприкінці АТО, в рамках вищезгаданого “Правозахисного експерименту”, саме таким чином про намір провести невелике мирне зібрання на 30 учасників повідомив мешканець Маріуполя. І за добу до запланованої акції йому дійсно перетелефонували з Об’єднаного центру, і в усній формі заборонили проведення зібрання.

Віськовослужбовець відмовився надіслати письмове підтвердження заборони звичайним листом, але погодився зробити це електронною поштою. В результаті учасники експерименту отримали вищезгаданий бланк, раніше заповнений інформацією про вже заборонене зібрання, на якому нерозбірливим почероком були дописані, зокрема, слова “не погоджено”.

В лівому верхньому куті бланку можна розібрати напис “не погоджено”

Наступного дня учасники “Правозахисного експерименту” всупереч забороні провели акцію, під час якої зателефонували в Об’єднаний центр і запитали, які санкції тепер мають бути застосовані до них. Відповідь була: “Не знаємо. В нас немає юриста”.

Далі учасники експерименту, користуючись Законом “Про доступ до публічної інформації”, в рекомендованому листі запитали в керівництв Об’єднаного центру та штабу оперативно-тактичного угрупування “Донецьк” про те, на підставі яких нормативно-правових актів ті забороняють проведення зібрань, і скільки їх вже заборонили. Але перший лист на цю тему там взагалі відмовились приймати.

Як відповіді немає – слід звертатися до вищого керівництва. Тому в Києві правозахисна організація “Центр громадянських свобод” з тими ж питаннями звернулася до Міністерства оборони та очільника Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України. Але запитувала вже не лише про Маріуполь, але й про діяльність усіх груп та відділів системи цивільно-військового співробітництва української армії.

Начальник Управління, полковник Олексій Ноздрачов, у відповідь заперечив наявність “заборонної” практики своїх маріупольских підлеглих. Але запевнив, щонадання дозволу або заборони проведення мирних зібрань (зборів, мітингів, походів, демонстрацій і т.д.) не входить до повноважень груп та ОЦЦВС ЗСУ. З листа пана Ноздрачова також вгадується, що він розуміє – його підлеглі взагалі не мають права забороняти зібрання.

В Управлінні цивільно-військового співробітництва ЗСУ знають, що військовим заборонено забороняти

Після цього учасники “Правозахисного експерименту” вдруге звернулися з тими ж питаннями до вищезгаданих місцевих інституцій військовослужбовців у Маріуполі. На цей раз відповідь була, і частково повторювала слова київського начальства: забороняти зібрання ні місцевий Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва, ні керівництво оперативно-тактичного угрупування “Донецьк” (“Схід”) права не мають, і жодного мітингу, мовляв, ще не заборонили.

Проте характерним є останнє речення листа начальника місцевого Об’єднаного центру, капітана 1 рангу Андрія Косяковського, у якому він стверджує, буцім Об’єднаний центр все ж уповноважений інформувати організатора мирного зібрання про “непогодження масового заходу” у разі, якщо “керівник вищого органу військового управіння” це зібрання “не погодив”.

В ОЦ ЦВС м.Маріуполь та штабі ОТГ “Донецьк” (“Схід”) заперечують власні гріхи та відстоюють “право” “не погоджувати”

Що малось на увазі в цьому яскравому прикладі сучасної постмодерністської прози? Що забороняти військовослужбовці права не мають, але мають право “не погоджувати”? Чи що забороняти таки можуть, але не конкретно вони, а абстрактне “керівництво вищого органу військового управління”? Ці та інші питання учасники “Правозахисного експерименту”, звісно, надіслали пану Косяковському.

Тут саме час згадати, що термін “погодження” (рос. “cогласование”) насправді запозичений з доволі жорсткого російського закону про мирні зібрання, який де-факто діє в анексованому Криму, і копія якого була ухвалена “парламентом” так званої “Донецької народної республіки” (“ДНР”). В тому ж “заборонному” контексті це слово присутнє і в “законодавстві” так званої “Луганської народної республіки” (“ЛНР”). Таким чином в Російській Федерації та на окупованих Росією частинах України дійсно діє дозвільний порядок проведення зібрань – для того, щоб провести мітинг, потрібно спершу отримати на це дозвіл у тамтешньої влади.

Але повернімося до маріупольского Об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва. Його начальник на запитання учасників “Правозахисного експерименту” на цей раз відповів лаконічно і електронною поштою. Точніше не відповів, бо пан Косяковський пише: “…з метою отримання грунтовної відповіді на поставлені запитання пропоную Вам звернутися до штабу Операції Об’єднаних Сил (ООС)”.

Логіка відповіді пана Косяковського стає більш зрозумілою завдяки реакції на лист, який “Центр громадянських свобод” надіслав в Міноборони. Там його перенаправили в військову частину А0135, яка знаходиться в Києві за тією ж адресою, що й Міністерство. Чому саме туди – поки невідомо. Бо правозахисники запитували про участь керівництва оперативно-тактичного угрупування “Донецьк” (“Схід”) в забороні мітингів. А командир угрупування “Донецьк”, згідно з його останньою декларацією, приписаний до іншої військової частини.

Як би там не було, але тимчасово виконуючий обов’язки заступника командира А0135 вважає, буцім право на “тимчасові обмеження” мирних зібрань на території Донецької та Луганської областей “здійснюється за рішенням Командувача об’єднаних сил відповідно до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” та інших нормативно-правових актів”.

В керівництві військової частини А0135 вважають, буцім обмежувати свободу зібрань може Командувач об’єднаних сил. Проте кульгає аргументація

Та як вже було сказано на початку статті, Закон “Про боротьбу з тероризмом” насправді не обмежує свободу мирних зібрань. Більше того – там немає ні слова про Командувача об’єднаних сил та його повноваження. Про його посаду і повноваження йдеться в іншому законі – так званому законі про реінтеграцію Донбасу. Там, зокрема, вказано, що Командувач може обмежувати свободу пересування. Але не свободу зібрань. Повноваження Командувача також можуть бути визначені в положенні про Об’єднаний оперативний штаб Збройних Сил України. Проте положення не має містити неконституційних норм, а повноваження не мають виходити за рамки чинного законодавства.

Тепер підсумуємо усю цю переписку. Отже, учасникам “Правозахисного експерименту” поки не вдалося достеменно дізнатися, хто саме з військового керівництва віддавав накази про заборону мітингів в Маріуполі. Але вже зараз можна припустити, що в керівництві ООС дійсно є продовжувачі цієї політики часів АТО. І правозахисні організації, звісно, збираються звернуться до штабу ООС за коментарями.

Також можна припустити, що існує певний документ з підзаконним статусом, який містить неконституційні норми на тему мирних зібрань. Сліди цього документу віднайшлися в переписці з відділом внутрішньої політики Маріупольської міської ради.

НЕПОРОЧНО ЗАЧАТІ ОБМЕЖЕННЯ

Учасники “Правозахисного експерименту” запитали в мерії міста, на підставі яких нормативно-правових актів людей, які хочуть повідомити про свої мітинги, відправляють в місцевий Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва.

І у відділі внутрішньої політики міськради відповіли, що інформування Об’єднаного центру про мирні зібрання є саме “необхідним”. А в Маріуполі з 10 вересня 2014 року введено “режимні обмеження”, згідно з якими, мовляв, забороненими є масові збори громадян, які “не погоджені з військовим керівництвом”. Таке правило викладене в документі під назвою “Додаток N 1 “Додаткові режимні обмеження, які вводяться за рішенням керівництва АТО, що забезпечує оборону України на маріупольському напрямку”.

В Маріупольскій міськраді знають, що не мають права забороняти, але не знають, що військовим заборонено забороняти також

А далі у листах з мерії починається найтаємничіше. Оригіналу чи копії документу в мерії буцімто немає. Тому міськраді невідомо ні ким конкретно були введені ці режимні обмеження, ні додатком до якого основного документу є “Додаток N 1”. Відділ внутрішньої політики мерії стверджує, що навіть звернувся по ці документи в місцевий Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва, але там сказали, що їх вже направили в архів Міністерства оборони України. Тому надати копії документів, мовляв, “не представляється можливим”.

Єдиним конкретним посиланням у відповіді з міськради була згадка про постанову Кабінету Міністрів, буцімто згідно з пунктом якої були введені ці “режимні обмеження”. Проте насправді в постанові N 1147 “Про прикордонний режим” взагалі немає ані слова про мирні зібрання.

Сам текст таємничого “Додатку N 1” вдалося знайти, зокрема, на старому веб-сайті Маріупольської міськради. Там же знайшовся ще один текст під назвою “Роз’яснення Прикордонслужби України про додаткові режимні обмеження”, який за своєю суттю є не стільки роз’ясненням, скільки доповненням. В обох знахідках обмеження стосувалися в основному свободи пересування. Але дійсно були вимоги і щодо “будь-яких масових зборів (мітингів, концертів, весілль і т.п.)” – потрібно просити дозволу і в військового керівництва, і в керівництва АТО, і в голови місцевого самоврядування, а заходи мусять завершуватися до 20:00.

Документи невідомого авторства дійсно стосуються мирних зібрань, але не в Маріуполі

Та якщо уважно прочитати обидва тексти, то стає очевидним, що вказані там режимних обмеження… взагалі не стосуються міста Маріуполь. А стосуються інших прифронтових населених пунктів Першотравневого, Новоазовського і Тельманівського районів області. Інформацію про те, що обмеження не діють на адміністративній території Маріуполя, свого часу підтвердив і речник Інформаційно-аналітичного центру Ради національної безпеки і оборони України (РНБО).

Тобто виходить, що в Маріупольскій міській раді вважають, що в місті з вересня 2014 року окрім “непогоджених” мирних зібрань було невідомо ким заборонене пересування автомобільного транспорту вночі, заборонена поява в Маріуполі немешканців без пояснення мети, заборонена уся кіно-, фото- і відеозйомка та, наприклад, заборонене навіть рибальство. Проте сьогодні місцеві рибалки, журналісти, автомобілісти і гості міста чомусь не ходять просити дозволу в Об’єднаного центру цивільно-військового співробітництва та оперативно-тактичного угрупування “Схід”.

Тепер щодо загадки авторства. У публікації на сайті Центрального відділу поліції області в 2016 році були процитовані слова вищезгаданого заступника мера Ярослав Хотнянського, який казав, що у 2014 році Державна прикордонна служба звернулася до голови Донецької обласної адміністрації із листом про режимні обмеження. І до листа цього, мовляв, був додаток, який вочевидь і є “Додатом N 1”. Як мінімум ця інформація вже дозволяє нам запідозрити в авторстві Держприкордонслужбу та її структурні підрозділи. Проте і пан Хотнянський, і відділ внутрішньої політики Маріупольскої міськради, і Інформаційно-аналітичний центр РНБО, і засоби масової інформації чомусь називають все це рішенням “керівництва АТО” чи “штабу АТО”. Тож щоб остаточно розібратися в цьому питанні до відповідних державних органів звернулися з інформаційними запитами правозахисні організації “Восток-SOS” та “Правозахисна ініціатива”. І чекають на відповідь.

ТРАДИЦІЯ КОНТРОЛЮ

В Службі безпеки України нещодавно заявили, що зупинили організацію інспірованого російськими спецслужбами мітингу в Маріуполі. На фоні цієі новини хтось може виправдовувати описану у статті практику отримувати дозволи у військових як таку собі протизаконну, але, мовляв, політично необхідну методику протидіяти проросійським силам.

Поліцейський просить учасників акції “Безсмертний полк” у Маріуполі сховати георгіївські стрічки. Фото: 0629.com.ua

Але, як то кажуть, є одне “але”. Учасник “Правозахисного експерименту”, якому заборонили зібрання, вказав у бланку, що акція має бути про “важливість дотримання прав людини та курсу на європейські цінності”. І взагалі – цей учасник є україномовним і зовсім не виглядає як проросійський активіст.

Важливо також додати, що учаснику “Правозахисного експерименту” тоді вдалося дізнатися в Об’єднаному центрі цивільно-військового співробітництва, що таких “заявок” на проведення публічних акцій в місті на той момент було ще сорок. Але на вулицях Маріуполя значно менша “мітингова” активність. Що дозволяє нам припустити – багато мирних зібрань могли бути дійсно заборонені таким чином.

То чи всі незаконно заборонені мітинги були проросійськими? Чи все ж руками військових заборонялися взагалі будь-які мирні зібрання, які через ту чи іншу причину були незручні місцевій владі? А учасники “Правозахисного експерименту” свідчать про дуже тісний обмін інформацією між міськрадою і Об’єднаним центром на тему намірів людей влаштовувати мітинги.

Ситуацію в Маріуполі характеризує і той факт, що місцеві засоби масової інформації у своїх новинах використовують слова “непогоджені”, “незаконні” і “несанкціоновані” щодо мирних зібрань. Ця лексика, як зазначалося вище, притаманна саме російському інформаційному простору. Проте традиція просити дозволу в підконтрольному українським силам Маріуполі існує все ж не стільки через вплив іноземних медіа, скільки через місцеві “заборонні” практики, історія яких має навіть радянське коріння.

Лише через 14 років Маріупольска міська рада відмінила власне неконституційне “радянськоподібне” рішення

Ще в 1999 році міська рада ухвалила рішення ”Про упорядкування організації та проведення зібрань, мітингів, маніфестацій та демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів”. Цей підзаконний нормативно-правовий акт суперечив Конституції (ч. 2 ст. 8 Конституції), оскільки, наприклад, декларував, буцім виконком міськради може забороняти мітинги, а також змушував людей “погоджувати” з владою свої зібрання. Проте з часом в міськраді про цей документ, судячи з усього, забули. Бо під час розгляду в суді позовів про заборону мітингів представники виконкому посилаються не на нього, а на інший неконституційний акт – Указ Президії Верховної Ради СРСР 1988 року, який також передбачав дозвільний порядок проведення зібрань. Так чи інакше, але рішення міськради писалося явно на основі радянського Указу, бо має однакові фрагменти тексту. Тому загалом неважливо, яким саме зі схожих документів лякати людей. Важливо, що лякали.

Лише через чотирнадцять років, у 2013, активісти Інформаційного центру “Майдан Моніторинг” нарешті поскаржилися на рішення “Про упорядкування…” в прокурату, і Маріупольська міськрада поквапилась сама його відмінити. Це сталося за майже два місяці до початку Євромайдану. Проте симптоматичним наслідком “заборонної” практики є, наприклад, той факт, що в 2014 році міліція складала протоколи про адміністративні правопорушення на протестувальників за ”публічний виступ без дозволу міського виконкому”, а в районному суді потім вважали аргументом відсутність “відомості міського виконкому щодо заборони або дозволу проведення мітингів”.

Торік мер Маріуполя вважав, буцім має право забороняти мирні зібрання

Маріупольска міська рада, її Голова та виконавчі комітети не мають права дозволяти або забороняти проведення мирних зібрань на території м. Маріуполь”, – так сьогодні відповідає відділ внутрішньої політики міськради на інформаційний запит учасників “Правозахисного експерименту”. І це безумовно вже певний прогрес. Бо ще торік, не маючи на це жодних законних підстав (ст. 19 Конституції), мер Вадим Бойченко своїм розпорядженням “заборонив” з 1 по 9 травня проведення в місті майже будь-яких мітингів (“крім культурно-масових заходів, затверджених розпорядженням міського голови”). У якості правової підстави для заборони мер послався тоді на статтю з Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, у якій – що вже не дивує – про мирні зібрання немає ані слова.

Однією з причин існування і розвитку всіх цих протизаконних практик в Маріуполі може бути те, що в окружний адміністративний суд просто далеко їздити. Як відомо, органи місцевого самоврядування мають право звертатися саме в такий суд із позовною заявою про обмеження мирного зібрання (ч. 1 ст. 280 Кодексу адміністративного судочинства України). До війни цей суд знаходився в Донецьку,  тепер – у Слов’янську. Тому в Єдиному державному реєстрі судових рішень можна знайти лише чотири постанови про заборону зібрань – одну в 2010, дві в 2011, і одну в 2013 році. Під час подій Революції Гідності та “російської весни” в міській раді вирішили не звертатися до суду з цією метою. Не було судових заборон тут і за останні чотири роки.

Одна з акцій маріупольського Євромайдану. Фото: Яна Вертеба

Та чи виправдовує віддаленість суду наявну спекуляцію місцевої влади на війні? Відділ внутрішньої політики міськради вважає, що спільний з військовими контроль за мирними зібраннями в Маріуполі необхідний задля “забезпечення національної безпеки України, сприяння заходам з оборони Держави, протидії терористичній діяльності”. Проте останній раз місто обстрілювалось більше трьох років тому. А сьогоднішнє мирне громадсько-політичне життя Маріуполя все одно шукатиме публічного самовираження.

Зрештою, не все в Маріуполі так жорстко, як може зі сторони здаватися. Частина місцевих активістів або проводять зібрання всупереч незаконним заборонам, або в дискусіях вміють довести примат Конституції над будь-якими “фільчиними грамотами”. Традиція контролю тут у загалом мирний спосіб зіштовхується з традицією непокори, яка у відчайдушних маріупольців наявна також з часів радянської Перебудови. Самі активісти в основному кажуть, що влада їх не змушує, а вмовляє. Існує навіть практика офіційних письмових рекомендацій відмінити або перенести заходи, яка не суперечить законодавству.

Проте часом від прохань до примусу в Маріуполі – один крок. Зокрема, автору статті відомий випадок, коли на незговірливого організатора акції чинили тиск через начальника за місцем роботи. А в активістському середовищі досі пам’ятають підслухану журналістами обіцянку попереднього мера Юрія Хотлубея про “нейтралізацію” екозахисного мирного зібрання.

А ЯК ПРАВІЛЬНО?

Юриспруденція найбільше конфліктує з жорстокою реальністю, звісно, на лінії зіткнення з російськими і проросійськими військами, та неподалік від цих місць. В багатьох населених пунктах тут, наприклад, немає ні поліції, ні сільрад, ні військово-цивільних адміністрацій. Тому крім українських військових місцевому населенню там комунікувати просто ні з ким. Звісно, та частина вищезгаданих “режимних обмежень”, яка стосується мирних зібрань, тут також суперечить Конституції. Але вимога, зокрема, завершувати масові збори людей до 20:00 в безпосередній близькості з фронтом виглядає більш ніж логічно. Просто тому, що обстріли найчастіше відбуваються саме ввечері і вночі. А чим більше скупчення людей в одному місці просто неба – тим більше жертв.

Якщо згадати, наприклад, розстріл похоронної процесії в сусідній з Маріуполем Сартані в 2014 році, то можна припустити, що якби на той момент діяли заборони або правового режиму воєнного стану, або навіть таємничого “Додатку N 1”, то свої життя люди могли б зберегти. Проте пам’ятаймо і про те, що під час обстрілу житлового мікрорайону “Східний” в Маріуполі в 2015 році загинули не учасники якихось масових зібрань, а просто люди, які або йшли вулицями по своїх справах, або навіть знаходилися в будівлях. Тобто заборони, нажаль, не є панацеєю від раптової смерті чи поранень.

Владі Маріуполя, звісно, варто керуватися в цим трагічним досвідом. Але і знати, що для охорони життя і здоров’я мешканців міста вдосталь інструментарію і в “мирному” законодавстві.

Про обстріли заздалегідь може дізнатися лише розвідка. А вчасно попередити населення вже має місцева влада через засоби масової інформації – страх смерті працює краще, ніж будь-яка законна чи незаконна заборона зібрань. Доступ до потенційно небезпечних територій повинні обмежувати поліцейські і нацгвардійці. Правоохоронців і військових до рятувальних робіт також може залучати Державна служба України з надзвичайних ситуацій.

Листівка з забороненої військовими акції “Правозахисного експерименту” в Маріуполі

Якщо ж говорити про охорону національної безпеки та громадського порядку під час мирних зібрань в Маріуполі, то міськрада має право звернутися до суду, поліція мусить охороняти зібрання та затримувати правопорушників, а Служба безпеки – здійснювати профілактику і припинення сприяння діяльності терористичних організацій, а також публічних закликів до сепаратизму.

Іншими словами, владі не треба “вигадувати велосипед” в Маріуполі. Достатньо виконувати чинне законодавство.

Підтримати редакцію:

  • UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
  • USD: skrill.com, [email protected]
  • BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
  • ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
  • DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
  • LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS

Вам также может понравиться...