Денис Горбач

Боснія і Герцеговіна. Прекрасна країна з фантастично правильним протестом, на відміну від нашої батьківщини аріїв. Контраст настільки сильний, що гостро хочеться зайнятись улюбленою справою пострадянських ліваків – ескапізмом. Забити на непривітну й похмуру навколишню дійсність і перенестись туди, де люди виступають проти уряду і капіталу з соціально-економічними та чіткими антинаціоналістичними гаслами.

У Боснії! В містах, де стіни досі стоять потрощені снарядами та кулями, а сама країна являє собою погано сшите творіння доктора Франкенштейна – федерація хорватів і босняків і взагалі напівнезалежна Республіка Сербська. Квінтесенція націоналістичного мислення, коли люди досхочу повбивали собі подібних, а потім були акуратно розсортировані по національним «своїм, богом даним» загончикам, кожен зі своєю, богом даною символікою, релігією, мовою (боснійська, сербська і хорватська – це приблизно як була би львівська, київська і слобожанська мови), шкільною програмою, культом героїв, «політичними лідерами», міською топонімікою та картинками на банкнотах. Де виросло покоління, що не знало довоєнних часів. І є всі можливості культивувати в ньому люту ненависть до «тих, хто» «їх» 15 років тому різав, гвалтував і розстрілював (насправді, звичайно, тут ідеться не про конкретних людей, а про уявлені спільноти, що несуть колективну відповідальність).

Так от при всьому цьому ці самі діти не стали поколінням нацистів, навпаки: на вулицях боснійських міст повно антифашистських і антинаціоналістичних графіті, для тамтешньої молоді це, схоже, так само природно, як для київської – націоналізм і напівіронічний фашизм. А старше покоління влаштовує на робочих місцях іконостаси Тіто та югославської атрибутики як уособлення соціалізму і дружби народів. Замість наших націоналістичних ікон Сталіна і Бандери. І зараз соціальна нерівність, безробіття, бідність – зрозумілі причини протесту, спільні для всього нашого регіону – в Боснії приводять до протестів, де лейтмотив – не «слава нації», а «smrt nacionalizmu». Тоді як у Сербії, Україні, Росії, Угорщині та інших уродських країнах, де 20 років підряд змішують з гівном усіх, хто недостатньо самовіддано поклоняється титульній нації, на вулицях і в головах людей повний «правий сектор».

Та з іншого боку, не треба себе обманювати і надто вже ідеалізувати. Антинаціоналізм, соціальна тематика протесту, пряма дія та відкидання представницької демократії – це все правда і це прекрасно. Але все одно це не революція і мабуть навіть не повстання, а просто бунт. Бо нема там (або принаймні мені невідомо про існування) пресловутого «політичного суб’єкта», організацій, які би висували правильні гасла задовго до цього вибуху, вели би довгу роботу з організаційного будівництва, нарощували би присутність на робочих місцях і зараз могли би структурувати цей спонтанний протест. А коли його нема – то все швидко закінчується. Президентський палац відремонтують, і за півроку все буде як раніше: подивіться хоч би на сусідню Словенію, минулого року там було ціле «Маріборське повстання», і що тепер? Здається, зняли того мера-корупціонера й на тому заспокоїлись. Або Румунія, де народ піднявся проти комерціалізації охорони здоров’я, масові протести привели до відставки уряду, але врешті-решт усе закінчилось тим, що один уряд замінив інший.

Масові соціальні виступи трапляються регулярно, і лівим радикалам активізуватися треба не тоді, коли підпалюють дом уряду, а задовго до цього. Щоб до цього моменту прийти озброєними організацією, програмою, зв’язками з трудящими на виробництві і в територіальних громадах. Інакше залишається тільки фотографуватись на чужих (політично) барикадах та рятувати чужих поранених. Так що тут боснійським товаришам ще теж треба буде багато чого зробити в найближчі роки, перед тим як можна буде дійсно говорити про «революцію». Хоча їм працювати буде трохи легше, ніж нам.