Мені 21 і за своє життя я вже бачила дві війни. Перша, на моїй історичній Батьківщині, у Нагірному Карабасі, друга – в Україні, де я народилась і живу. Я спробувала написати цей текст, аби зібрати власні думки та розказати про те, як я переживаю війну. 

Чорний Сад або як кажуть вірмени – Арцах

Війна у Карабасі почалась восени 2020-го року. Мої відчуття протягом 44-х днів війни я б описала одним словом: агонія.

44-х дні війни я не хотіла жити. Я казала собі: чим я гірша за тих 17-річних, 20-річних хлопців, які зараз там гинуть? Нічим. Чому я живу, а вони – ні? Я казала собі: це несправедливо. 

Мені було складно. Складно їсти, спати, навчатись і працювати, як це робили всі інші поруч зі мною в Україні. Люди не розуміли, що душею я була у пеклі і я їх не засуджувала. Я не знаю, що думали оточуючі, коли бачили мене, але точно не здогадувались, наскільки мені було погано. 

Щоб не з’їхати з глузду – починай  волонтерити. 

Всі 44 дні у Нагірному Карабасі я волонтерила. Волонтерити – це кидати у бій всі свої сили, видавлювати їх із себе до останньої краплі. 

Я розповсюджувала інформацію, писала у міжнародні організації. Ми збирали з командою матеріальну допомогу для постраждалих від війни, для біженців. 

Під час війни у Карабасі я була надто юною і надто емоційною: дивилась багато негативних відео, писала агресивні коментарі та вступала в дискусії, читала купу новин про смерть за день. Я вбивала свою нервову систему. 

У воєнний час як ніколи важливо бути зібраним, зберігати свою енергію, направляти її у правильне русло. 

Після того, як бойові дії у Карабасі завершились, ми продовжували допомагати. Навесні я зрозуміла, що хочу їхати до Вірменії і працювати з дітьми, які знаходяться близько до зони бойових дій. Ми з моєму подругою-волонтеркою поїхали разом. 

Ми не тільки допомогли дітям, але і собі. Таке волонтерство повернуло нам віру та дало змогу віднайти спокій. Це була серйозна терапія для нашої душі, яка змінила підхід до життя. 

Україна 

Війну в Україні я зустріла вже досвідченою. Я знала, що робити і знала, що на ситуацію глобально не вплину. Незважаючи на те, що в моєму місті кожного дня лунали вибухи і ми постійно перебували у сховищі – я не боялась. Я нічого не відчувала.

Я знала: просто мусиш робити все, що у твоїх силах.

З першого дня війни я просто відкрила ноутбук і написала своїм друзям: «Де ви зараз задіяні? Я підключаюсь». І ми почали працювати. Перекладали тексти про ситуацію в Україні на інші мови, допомагали у різних благодійних фондах, скидались на «броніки» та шукали гуманітарку для нужденних. 

Складність такого волонтерства полягала у тому, що я знаходилась у зоні бойових дій,у Миколаєві, і постійні вибухи та сирени відволікали від роботи. З кожним звуком сирени ми з рідними спускалися з дев’ятого поверху до підвалу. Врешті-решт, на 43-й день війни, я вирішила евакуюватись до більш безпечного міста в Україні. 

У Миколаєві постійно лунають вибухи. До цього міста завжди були неоднозначні почуття. Мені ніколи не була близька ментальність людей, їхня поведінка та звички. Можливо, це через те, що я себе відчувала трохи зайвою. Але з цим містом у мене пов’язано і багато прекрасних спогадів. В першу чергу, це спогади про дружбу, книги, навчання та роботу. Це прогулянки під дощем, квартирники, фотосесії з подругою. Це довгий пошук себе у світі. 

Під час цієї війни у мене відчуття постійного дежавю. Так, щось знайоме я вже переживала. Але зараз мені вже не 19 років. Я спокійно реагую, коли читаю статистику смертей, коли бачу зруйновану інфраструктуру. Дивно казати, але цього разу я змирилась із людським болем. Проте я так і не зрозуміла: це стадія прийняття ситуації чи стадія розчарування? 

Коли приходить війна – тобі плювати на матеріальні речі, на власний розвиток. Ти просто хочеш, щоб був мир. В цьому схожість будь-якої війни. 

Зараз, коли я пишу цей текст, в Україні триває 57-й день війни. Сьогодні я познайомилась з харків’янами, які втекли зі свого рідного міста тільки на 53-й день війни. Вони кажуть так: «Ми сиділи до останнього». 

Війна стала головною причиною, яка спонукає мене боротись за права людей, яких я люблю.

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 4149 6293 1740 3335, Кутній С.
• USD, EUR: PayPal, [email protected]
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0