Народ-антифашист: російсько-українська війна та радикальна зміна наративів
Протягом восьми років неоголошеної війни проти України кремлівські пропагандисти невтомно будували великий наратив, за яким Росія — батьківщина комунізму та миру в усьому світі, що самотужки зламала хребет гітлеризму у так званій «Великой отечественной войне» — воює з українським нацизмом. Українська революція 2014 року — державний переворот фашистської київської хунти. Українські добровольці на Донбасі — бандерівці, а значить — нацисти. Володимир Зеленський (етнічний єврей, до речі) — іграшка в руках радикальних націоналістів, який з часом сам став пекельним нацистом, увірувавши. Український спротив повномасштабній війні 2022 року — це, за словами Владіміра Путіна, наслідок злочинного підбурювання з боку націоналістів.
Як ми вже знаємо, за місяць нового витка нищівної війни, російський режим був настільки тупим і корумпованим, що замість розвідданих передруковував російську телепропаганду, внаслідок чого ЗС РФ поїхали в наступ без належної підготовки, постачання та навіть бойових завдань. Бо голова цієї гнилої риби вирішила, що ЗСУ не чинитимуть спротив, і росіян зустрінуть паляницями. Їх дійсно зустріли паляницями, але зовсім не так, як передбачала розвідка: це важке слово під регіт українських цивільних та військових змушували вимовляти полонених росіян.
Однак великий наратив зненацька розбився вщент, як палуба каравели під керівництвом зухвалого та недосвідченого капітана, який не отримав повідомлення своїх підлеглих про бурю та скелі, оскільки ті побоялися засмучувати начальство поганими новинами. Напад ЗС РФ на Україну о четвертій ранку 24 лютого став таким самим актом зухвалості, а ще — безсилої злоби. Путіну не вдалося переконати світ у тому, що демократична та процвітаюча в надскладних умовах Україна — це щось зле й недостойне міжнародної підтримки.
Звістки про фашистів у лавах армії та добровольців України змогли переконати хіба що деяких західних лівих, зокрема їхню маргінальнішу частину. За вісім років позиційної війни на Донбасі аргументи про «державний переворот» і «київську хунту» зійшли нанівець. Україна була відкритою для всіх відвідувачів, і тисячі американців та європейців, на яких були направлені кремлівські наративи про наш «фашизм», отримали змогу зробити власні висновки. І вони були далекими від російських побрехеньок, яким вочевидь позаздрив би і сам Геббельс.
Власне, думка про далекість України від фашизму підкріплюється не лише наочними фактами з громадянського життя, як то виборами, свободою протесту, змінністю влади тощо. Згідно до низки досліджень останніх років, українці не в захваті від фанатизму на ґрунті ненависті, а питання соціально-економічного характеру взагалі відносять більшість респондентів до лівої площини політичного спектру. Щоб не говорили про властиву нам слов’янську дикість, людяності вона в нас не віднімає.
Праворадикальні політичні партії не проходять виборчого цензу, бо їхня електоральна підтримка не налічує й 2-3% відсотків разом взятих, а відносно популярна ліберальна партія «Голос», що має власну фракцію в парламенті, як не дивно, проводить цілком ліву політику. Правляча партія «Слуга народу» хоч і має вроджені вади пострадянської масової політичної сили, однак ставиться до своїх рішень вкрай обережно і турбується про зворотній зв’язок. Її є за що критикувати чи лаяти матірними словами, однак на шлях авторитаризму вона вже не зверне ніколи, і чинні дії почесного лідера партії — президента Зеленського — яскраве підтвердження цієї тези.
А тепер повернемося до Росії й говоритимемо про її дії виключно мовою фактів. Станом на сьогодні ця держава відзначилася наступним:
• Вторгнення в Україну без легітимних причин; окупація мирних населених пунктів; артилерійські та ракетні обстріли житлових кварталів, авіаудари по медичних закладах і укриттях; напади на гуманітарні коридори; мародерство, грабунки та інші насильницькі та майнові злочини проти цивільних з боку російських військових; депортація українців на територію РФ; викрадення та катування представників самоврядування в українських містах. Одним словом, грубе порушення правил та звичаїв ведення війни, скоєння воєнних злочинів.
• Придушення будь-якого іншодумства в межах РФ; блокування роботи незалежних ЗМІ, заборона називати війну — війною; силові розгони протестів проти нападу на Україну, кримінальне переслідування активістів, що не поділяють точку зору влади.
• Розпалення ненависті проти всього українського народу; поширення конспірологічної пропаганди щодо розробки Києвом антиросійської біологічної зброї, вірусу COVID-19 тощо; зображення українців як фанатичних ворогів людства й одночасне звинувачення колективного НАТО як диригента цього процесу. Врешті, калькування інформаційної політики Росії з міністерства пропаганди Третього Рейху починаючи з передвоєнної промови Володимира Путіна, що виявилась вільним переказом передвоєнної промови Йозефа Геббельса.
• Врешті, вульгаризація російського патріотизму, зведення його до примітивного символу військової агресії — латинської літери «Z», що на початку війни була всього лише маркуванням бронетехніки західного напрямку. Наразі цей символ використовується як нацистська свастика в роки існування Третього Рейху, і навіть його прикладне застосування копіюється так само.
Як бачимо, лише з тих фактів, що лежать на поверхні — офіційної культивації національної величі, погромної нетерпимості до іншодумства, воєнних злочинів та пропагандистської мови ненависті — Росія є фашистською державою. Так, ми стали свідками чергової «killing joke»: держава, яка десятиліттями будувала свою національну ідентичність на протиставленні до фашизму, закінчила переходом до фашистського режиму. І це не іронічна оцінка того, що відбувається в Росії — фашизм панує згідно всіх можливих наукових класифікацій цього політичного режиму. І єдиним народом, що в ХХІ столітті протистоїть фашизму — як ідеологічно, так і практично, зі зброєю в руках або з самим лише національним прапором на палиці — є українці. Ми боремося з фашизмом на рівні порядку, оскільки захищаємо демократичний устрій та права людини; на рівні ідеології, бо стоїмо за мирний світ і взаємоповагу народів; на рівні буття, оскільки бачимо сенс у любові, а не знищенні світу; на рівні життя, оскільки ідеться про саме існування української політичної нації й громадянської ідентичності.
Так, українці — народ-антифашист, і це не пропагандистське перебільшення, а доконаний факт, що відбувся. Саме ми стоїмо на передовій всього світу у боротьбі з тоталітарним мороком і ненавистю до людини, саме до нас із усього світу з’їжджаються добровольці, раді допомогти у знищенні фашистської гадини. І так, саме наш полк Нацгвардії «Азов», відомий своїми праворадикальними агітаторами, врешті змінив свої ідейні позиції та виступив проти фашизму — як історичної та ідеологічної концепції, так і на практиці, нищачи його у матеріальній формі. Ви не знайдете таких антифашистів як в Україні більше ніде в світі. Не існує таких країн, де б антифашизм втілився на практиці без ідеологічних забобонів, у найголовніших його проявах: захисту свободи та гуманізму.
Решта антифашистів світу — просто любителі рольових ігор, які періодично б’ють таких самих рольовиків, реконструкторів і фетишистів, як вони, тільки з протилежними ідеями. Також вони ненавидять країни, які їм нічого не зробили, і підтримують тих, кого жодного разу не бачили. Легко воювати з уявним фашизмом у Німеччині через ненависть до НАТО, що в першу чергу є оборонним союзом, куди нікого не заганяють силою, і висловлення підтримки палестинським бойовикам — це безпечно й приємно, а ще дає можливість створити самим собі відчуття причетності до процесів у світі. Воювати ж зі справжнім фашизмом дуже небезпечно на практиці, хоч і приємно з філософської точки зору. Антифашистам з усього світу варто переглянути свої спотворені погляди, інакше вони ризикують проґавити найважливіший момент в історії.