Днями було вбито сімох бійців Нацгвардії на Житомирщині та айдарівця у Вишгороді. Нацгвардійців перебив з мисливської двостволки місцевий орендар ставка, а айдарівця застрелили двоє неповнолітніх. Тут перетнулися два найбільших страха українських обивателів — зброя і ветерани. 

Звернемо увагу на суттєвий нюанс: загиблі нацгвардійці мали при собі нарізну напівавтоматичну зброю, а вишгородський айдарівець був застрелений з власного карабіну, який в нього вихопив 16-річний відморозок. 

Отже, зброя. 

В Україні існує дві крайнощі — хоплофоби і хоплооптимісти. Хоплофобами зневажливо називають тих, хто вбачає небезпеку в праві громадян на володіння зброєю. Слово «хоплооптимісти» я вигадав сам — так можна назвати людей, які вірять у те, що озброєння суспільства гарантовано зробить його більш безпечним. 

В обох сторін є свій набір штампованих аргументів, за допомогою яких вони доводять свою правоту й висміюють опонентів. Повторювати їх тут немає сенсу. Вбивства із застосуванням вогнепальної зброї, особливо зброї зареєстрованої й легальної, хоплофоби цілком логічно зараховують до стосу своїх аргументів на користь обмеження володіння зброєю. 

На перший погляд, справді, всі жертви згаданих вбивств мали при собі зброю, зброя виконала функції інструменту вчинення злочину, а ось функцію захисту — не виконала. Просто якийсь подарунок для хоплофобів. І для аваківського МВС, яке сьогодні, за відсутності закону про зброю, фактично в одну харю контролює й регулює весь обіг та використання вогнепалу в Україні, вміло граючи як на страху людей перед зброєю, так і на їхньому бажанні стріляти. 

Щодо іншого головного страху суспільства — ветеранів — то в даному випадку вони виявилися не загрозою, а жертвами. Це, звісно, не зупиняє лицемірів, які зазвичай вагомо зауважують: «Закон один для всіх», — коли ветеран вчиняє злочин, і зловтішно сичать: «Нарешті, всіх би їх так!» — коли ветеран стає жертвою злочину. Ненависть до ветеранів, до речі, дуже нагадує ненависть до ромів — в обох випадках йдеться про стигматизовану соціальну групу, окремі представники та осередки якої можуть поводитися асоціально, але громадська думка вперто розповсюджує цю асоціальність на всю групу загалом. 

Але факти — річ вперта: цивільні без військового досвіду так само готові заподіяти смерть ближньому, як і ветерани. 

Кажуть: коли розумний вказує пальцем на місяць — дурень дивиться на палець. Обивателі з острахом дивляться на ветеранів і на зброю. Але і ветерани, що вбивають, і ветерани, яких вбивають, і зброя, з якої вбивають ветеранів і не ветеранів, вказують на те, чого бачити не хочеться — на загальний стан суспільства. Озлобленого, недорозвиненого, зубожілого матеріально та морально суспільства. 

Небезпека в суспільстві походить не від зброї і не від ветеранів. Небезпека — у загальному стані деградації суспільної інфраструктури, у відсутності перспектив, коли життя пересічного українця настільки вбоге і некомфортне, що втрата життя або позбавлення життя інших не здається проблемою. Або ж коли життя зведено до таких примітивних форм та рефлексів, що подумати на крок вперед — це вже занадто складно. 

Чи була в того хлопця з Вишгороду, що вихопив карабін у ветерана батальйону «Айдар», якась нагальна потреба стріляти? Чи існувала загроза його життю та безпеці? Чи мала побутова суперечка призвести до вбивства? І чи була б ситуація принципово іншою, якби її учасники не мали б вогнепальної зброї? Чи забарився б хлопець застосувати замість карабіну ніж? Відповідь на всі питання: ні. І таких людей, і таких ситуацій — повна Україна. Просто не кожного разу зброя є вогнепальною, а учасник — ветераном. 

Тому заборона вогнепальної зброї не зробить наше суспільство безпечнішим — лише змінить характер смертельних ушкоджень. 

Але й загальне озброєння (або, як то кажуть, «відповідальне володіння зброєю») автоматично суспільство безпечним не зробить. Бо в частині відповідальності все залишається на рівні добрих побажань. Не перетворяться пересічні українці на зрілих і врівноважених особистостей, просто отримавши до рук вогнепальну зброю. І загиблі нацгвардійці, і айдарівець були людьми з серйозним бойовим досвідом, вони добре зналися на зброї та її застосуванні. Тим не менш, один дозволив якомусь вилупку заволодіти своєю зброєю, а інші вжили стільки алкоголю (і, можливо, ще дечого), що застосувати зброю на свій захист вже не змогли. 

Тобто, проблема не у ветеранах і не в зброї. Проблема в загальному рівні людської культури. Культури поводження зі зброєю, культури комунікації, культури стосунків, культури вживання алкоголю та інших речовин. І, загалом, культури відповідальності. Це саме те, чого не вистачило усім учасникам трагедій на Житомирщині та у Вишгороді — і жертвам, і вбивцям. А відповідальність буває там, де є цінності, за які варто відповідати. Цінність життя — це цінність соціального простору, у якому ти існуєш. Цінність стосунків з оточуючими. Цінність повсякденного комфорту існування серед людей, цінність взаємної поваги. Якщо ж твій соціальний простір — лайно, і оточуючі — лайно, і ти сам не вибиваєшся з загальної картини — то рано чи пізно ти вб’єш, або тебе вб’ють, бо хулі тут жаліти? І байдуже, кулею, ножем чи каменем.  

Зрештою, українське суспільство або остаточно перетвориться на Сомалі (дурні звинувачуватимуть зброю, розумні — відмову від соціальних перетворень, але хто слухатиме розумних, коли навколо стрілятимуть!), або подорослішає, отримавши відповідальне володіння зброєю як наслідок відповідальної соціальної та культурної політики. Але доживуть до тієї світлої миті не всі. 

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ КАНАЛ В TELEGRAM!

Підтримати редакцію:

• UAH: «ПриватБанк», 5168 7422 0198 6621, Кутній С.
• Patreon
• USD: skrill.com, [email protected]
• BTC: 1D7dnTh5v7FzToVTjb9nyF4c4s41FoHcsz
• ETH: 0xacC5418d564CF3A5E8793A445B281B5e3476c3f0
• DASH: XtiKPjGeMPf9d1Gw99JY23czRYqBDN4Q69
• LTC: LNZickqsM27JJkk7LNvr2HPMdpmd1noFxS